В історико-філософській традиції аналіз давньогрецької логіки розпочинається з рубежу IV-V ст. до н.е, а саме: з діяльності Парменіда - представника елейської школи, що виникла на території „Великої Греції” (південь сучасної Італії). Він дав перше формулювання закону тотожності, розглядав його як свідчення незмінності змісту думки. Парменід ототожнював буття і мислення і вважав цей закон також і законом буття. Засади логіки дедуктивного типу заклав учень Парменіда Зенон Елейський (490-430). Він започаткував прийоми непрямого доведення. В історії логіки він особливо відомий своїми апоріями (грец. aporia – безвихідь, непорозуміння, скрутне становище). Наступний етап в становленні і розробці логічної проблематики пов’язаний із школою софістів. Опонентом софістів виступив Демокріт з Абдер (460-370). Він був засновником європейської логіки індуктивного типу. Подальший розвиток індуктивного методу спостерігаємо у Сократа (470-399). Він використовував індукцію для пошуку загального на шляху сходження від одиничних висловлювань у повсякденному житті, побутових розмовах до все більш загальних понять. Він розмежував індукцію і порівняння. Фундатором традиційної логіки є Арістотель (384-322). Всі логічні трактати Арістотеля – це зібрання його лекцій, які в різний час читав він своїм учням.