Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого “логічного позитивізму” або неопозитивізму. У ХХ ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); 3) нарешті, в першу декаду ХХ ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-Варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К.Твардовський (1866-1938). Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою “верифікація” – перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних “атомарних суджень”; виділення у реальності таких само “атомарних фактів”; співставлення “атомарних суджень” із “атомарними фактами” та обгрунтування отриманих результатів. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова – це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або – конвенціональності. Ідея фальсифікації пропанувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців (“конвенція” – угода). На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так. По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку: стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які неможна співставити із фактами; це, наприклад, ідеалізовані об’єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Тобто, сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.
