Білет№1

1. Главою виконавчої влади в президентських  республіках є президент - Так
2. Пасивна несвобода особи є ознакою тоталітарного режиму - Ні
3. Для мажоритарної системи характерний поділ країни на багатомандатні виборчі

округи - Ні

1. Виборчий поріг застосовується при мажоритарній виборчій системі - НІ
2. Назвіть типи легітимності (правочинності) влади, сформульовані американським  політологом Д. Істоном: 1) персоналістська; 2)ідеологічна; 6)структурна;
3. Які є різновиди політичних режимів? 1)авторитарні; 4)демократичні; 6)тоталітарні;
4. Назвіть мотиваційні моделі політичної  соціалізації особистості: 1)модель переконання; 2)модель  інтересу;  3)модель підкорення;
5. Назвіть парадигми  держави за  Х. Карраседо: 2)парадигма  правової держави; 3)парадигма справедливої держави; 4)парадигма держави політичного реалізму;
6. Що притаманне рекрутуванню політичних лідерів  згідно  з системою гільдій (організаційно-консервативною)? 1)закритий характер; 2)обмежений електорат; 5)приховане суперництво; 6)вирішальний критерій – відданість системі;
7. Відкладальне  вето – це: 3)відмова глави держави  підписати закон і повернення  його в парламент із  зауваженнями;
8. Контр-еліта – це: 4)будь-яка опозиція правлячій еліті;
9. Політичний режим як спосіб функціонування політичної влади визначається: 1)методами і прийомами здійснення влади;4)принципами взаємодіями між органами влади; 6)можливостями  реалізації прав і демократичних  свобод у  суспільстві;
10. Міжнародні  відносини: суть, принципи та  суб’єкти.

Міжнародна політика — це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами.

Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин.

Головним суб’єктом міжнародних відносин виступає “національна держава”. У міжнародній політиці цим терміном позначають географічно обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Цей напрям діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою.

Зовнішня політика – це комплекс дій держави, спрямований на захист свого національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин

         Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. При цьому двосторонні відносини залишаються особливо суттєвими.

Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних документах.

1. Принцип невтручання – ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої держави.
2. Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.
3. Принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
4. Принцип рівноправності і самовизначення народів.
5. Принцип суверенної рівності держав.
6. Принцип повного дотримання прав людини основних свобод.
7. Принцип безумовного утримання від пропаганди насилля, терору і війни.
8. Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, узятих згідно зі статутом ООН.

14.Методологічна база та функції політології. 

Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Поняття “політологія” походить від грецьких слів: “політика” ─ державна, суспільна діяльність і – “логос” ─ слово, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Політологія ─ це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.

             Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати ?

В сучасних умовах  дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі (загальнонаукові) методи – історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний, моделювання.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей притаманних об’єктові дослідження.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним.

Структурно-функціональний метод – це спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого.

Системний метод є надзвичайно абстрактним. Він базується, зокрема, на застосуванні ЕОМ, що дозволяє на рівні сучасних вимог проаналізувати явище світу політики з його внутрішніми і зовнішніми взаємозв’язками та взаємовпливами.

Логічні  методи (аналіз, синтез, моделювання,  індукція і дедукція)

Бігейвідристські (полягає у  вивченні політики  через призму поведінки дійових осіб політичного  процесу)

Емпіричний  (методи здобуття первинної інформації  про політичне життя – опитування, тощо)

Лише поєднання різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань.

Гносеологічну функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної  дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події?

Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

                Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку.
Білет №2

1. В  Україні  вибори Президента відбуваються на основі мажоритарної системи абсолютної більшості в першому турі та  відносної більшості в другому турі: - Так
2. Перша модель політичної системи була розроблена давньогрецьким мислителем Сократом – Ні
3. Плюральний  вотум – це надання окремим категоріям виборців додаткових голосів –Ні
4. Альтернативні партійні системи характерні для недемократичних держав – Ні
5. Назвіть типи  міжнародних конфліктів: 2)зіткнення збройних сил; 4)конфлікт малої інтенсивності 5)світова війна
6. До повноважень Конституційного Суду України належать: 2)вирішення питань про  відповідність нормативно-правових актів Конституції України; 5)офіційне тлумачення Конституції України  та законів України;
7. Назвіть типи політичного лідерства за М. Вебером: 1)традиційне лідерство; 4)раціонально-легальне лідерство; 5)харизматичне лідерство;
8. Що з наведених прикладів є різновидом виборчих систем? 1)пропорційна;  4)мажоритарна; 5)змішана;
9. Що таке імпічмент? 3)процедура усунення президента від влади парламентом;      4) усунення президента від влади судом;
10. Які є різновиди держав за  формою державного правління? 2)республіканські; 3)монархічні;
11. Демократичним політичним режимом притаманні наступні ознаки: 2)конкуренція політичних сил при здобутті і здійсненні влади; 3)широке громадянство і активна участь населення у політиці 4)проведення регулярних, чесних конкурентних виборів; 6)визнання суверенності  народу, як єдиного  джерела  влади у суспільстві;
12. Главою виконавчої влади у президентських республіках є: 4)президент;

13. Судова влада в  Україні.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Рішення судів є обов’язковими для виконання на всій території України. Складовими судової системи України є Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди.

Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; дає висновок щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для ратифікації, дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту; здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України. До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше сорока п’яти народних депутатів; Верховний Суд; уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6 суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з’їздом суддів України. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову Конституційного Суду.

   Вищим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, який обирається Верховною Радою безстроково, а в системі спеціалізованих судів, основу яких складають господарські суди – вищі спеціалізовані суди. Перше призначення суддів терміном на 5 років здійснюється Президентом, на подальший термін вони обираються Верховною Радою безстроково. Судді володіють недоторканістю, що гарантується Конституцією та законами України, і не можуть бути без згоди Верховної Ради затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

14. Виборчі системи: сутність, переваги, недоліки.

Представництво політичних партій у парламентах, їх вплив на політичне життя, а інколи і вид партійної системи, що склалася у певній країні, значною мірою залежать від прийнятої у даній країні системи підрахунку голосів, принципів визначення переможців, які визначають сутність поняття “виборча система”. Історично відомі три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.

          Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший – мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата, який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга – мажоритарна система абсолютної більшості – проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були подані виборцями. Оскільки далеко не завжди кандидат у депутати набирає таку кількість голосів, передбачається другий тур виборів, в якому за депутатський мандат змагаються лише два кандидати, що в першому турі посіли перші місця.

До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов’язковість знання виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження імперативного депутатського мандата.

            Основний недолік мажоритарної системи полягає у невідповідності сформованого за нею складу парламенту голосам, поданим виборцями, адже виборці, які проголосували за кандидатів, що не потрапили до парламенту, фактично залишаються без своїх представників у вищому законодавчому органі. На практиці це може привести навіть до перемоги на виборах партії, за яку подано голосів менше, ніж за іншу.

Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців. Така практика широко використовується у світі з метою недопущення до парламенту маленьких партій, що має на меті зробити його більш структурованим і дієздатним. Висота “загороджувального пункту” коливається від одного відсотка (Ізраїль) до п’яти (ФРН), і, навіть, до десяти (Туреччина).

Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Політична позиція виборця може не збігатися із симпатіями до членів “жорсткого” партійного списку, особливо його верхньої частини. В такому випадку голосування за улюблену партію означає допомогу у приході до влади кандидата, абсолютно неприйнятного для виборця. Однак цей недолік легко долається введенням правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку.

З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи, за якої частина депутатів вибирається за одномандатними виборчими округами, а друга частина - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Співвідношення цих частин зазвичай є рівним. Така система використовується в Україні, Росії та деяких інших країна.

 

Білет №3

1. Інноваційна політична діяльність можлива лише в умовах   демократичних режимів -  Так
2. Індукція та дедукція належать до емпіричних методів політології – Ні
3. За організаційною будовою політичні партії поділяються на кадрові та масові: - Так
4. За державно-територіальним устроєм  Україна є федерацією – Ні
5. Назвіть типи політичної влади (за Гаврилишиним): 1)влада типу противаг; 2)компромісна влада; 6)групова влада;
6. Першим  історичним прямої демократії  була: 3)Афінська демократія;
7. Які з наведених характеристик властиві монархіям? 1)влада є спадковою; 3)влада є безстроковою; 4)влада є безвідповідальною;
8. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: 1)єдина обов’язкова ідеологія; 2)формування образу ворога; 3)командно-адміністративна економіка; 6)існування єдиної партії, яка зосереджує у своїх руках усю політичну владу;
9. Які партійні системи  належать  до альтернативного типу 1)двопартійні; 3)поміркованого плюралізму; 5)атомізовані;
10. Політино  активна  верства, з  якої у майбутньому може  сформувати новий тип еліти, що прийде на  зміну існуючій – 3)контреліта
11. До функцій ВРУ належать наступні:  1)законодавча; 3)фінансові; 5)контрольні
12. Абсолютні монархії, теократичні режими, військові диктатури – це різновиди: 1)авторитарного режиму;

13. Порядок формування і повноваження Кабінету Міністрів України

До основних урядових завдань, закріплених у ст.116 Конституції України, належать:

– забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності;

– здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;

– виконання Конституції й законів України, актів Президента України;

– забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

– забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;    політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури;

– забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

– вжиття заходів щодо гарантування обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

– забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Процес формування Кабінету Міністрів складається з кількох етапів, на першому з яких здійснюється попереднє узгодження кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, для чого Президент проводить відповідні консультації з Головою Верховною Ради та головами депутатських груп і фракцій. Узгоджена кандидатура вноситься главою держави на розгляд парламенту. Одночасно з письмовою пропозицією до Верховної Ради подаються інформаційні матеріали щодо кандидата на посаду Прем’єр-міністра: відомості про освіту, фах; виписка з трудової книжки про трудову діяльність; автобіографія; декларація про доходи, тощо.

          Другий етап включає безпосередній розгляд кандидатури на посаду Прем’єр-міністра у парламенті. Проводяться зустрічі кандидата на цю посаду з фракціями народних депутатів України. Потім на пленарному засіданні парламенту кандидат на посаду Прем’єр-міністра України виступає з доповіддю про основні напрями діяльності нового складу Кабінету Міністрів України (до 30 хв.), після закінчення якої надається час (до 45 хв.) на запитання народних депутатів та відповіді на них. Після цього проводиться обговорення запропонованої кандидатури (до 45 хв.), включаючи виступи представників фракцій народних депутатів України. Під час розгляду кандидатури Прем’єр-міністра Президент України може зняти з розгляду запропоновану ним кандидатуру в будь-який момент її обговорення, але тільки до початку процедури голосування щодо неї.

На третьому етапі Верховна Рада України дає згоду на призначення глави уряду більшістю від конституційного складу і оформлює своє рішення відповідною постановою. Вказане рішення приймається у режимі поіменного голосування. У разі, коли запропонована главою держави кандидатура на посаду Прем’єр-міністра не дістала підтримки необхідної більшості депутатів, Президент представляє Верховній Раді у 10-денний строк іншу кандидатуру, щодо якої проводиться нове обговорення і голосування. Повторне подання відхиленої кандидатури не допускається.

Після цього Президент підписує Указ про призначення Прем’єр-міністра України, який подає главі держави кандидатури до складу уряду: Першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-міністрів, міністрів. Президент приймає рішення про призначення кандидатів, поданих прем’єром, на відповідні посади в уряді і видає указ номінаційного характеру.

14.Форми взаємодії суб’єктів політики

Суб’єкт політики  - окрема особа, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів.

Політична взаємодія є складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення одночасно багатьох потреб людини (кратологічних, піднесення престижу, реалізації політичного покликання, надбання багатств). Успіх політичної взаємодії значною мірою залежить від цінностей і норм суб'єктів політичних дій (особливо лідерів), їхнього вміння правильно оцінити історичну ситуацію та відповідно до неї реалізувати суспільну мету.

Форми політичної взаємодії — це усталені, інституціонально або психологічно зумовлені способи поведінки взаємодіючих суб'єктів. Їх можна умовно поділити на дві групи: функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація (ринкові) і панування, експлуатація (неринкові); розвитку (революція, переворот, реформа).

а. Політична співпраця — форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб'єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.

б. Політична конкуренція — це така форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових (або не правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного контролю одних політичних сил над іншими.

в. Консолідація — форма політичної взаємодії, яка передбачає об'єднання, згуртування суб'єктів політики навколо спільних цінностей та інтересів для досягнення загальної мети. Однак не всі цінності дають людині змогу правильно зрозуміти свої інтереси і тому часто вони використовуються політиками для здобуття власної вигоди. Тільки раціональні, прагматичні цінності, які ґрунтуються на правильному розумінні зв'язку інтересів особи і спільноти, підкріплені практикою, можуть у сучасних умовах забезпечувати високий ступінь консолідації (національної, соціальної, партійної тощо).

г. Панування — це такий тип політичної взаємодії, який передбачає нерівноправні стосунки між суб'єктами політики: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатація. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницьке, феодально-кріпацьке, кастове, імперсько-колоніальне, клієнтельське.

д. Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. Політичний характер експлуатації виявляється тоді, коли політична влада забезпечує сприятливі умови для

збагачення своїх представників і фаворитів за рахунок інших соціальних груп. До політичних інструментів

експлуатації належать: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп (привілейованих) і непомірний податковий тиск для інших; корупція; формування через підконтрольні владі засоби масової інформації вигідних для неї ментальних настанов населення.

е. Найбільш масштабними формами політичної взаємодії, шляхом яких відбуваються суспільні зміни, є революція — процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою; переворот —насильницьке захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або (в окремих випадках) зміни політичного режиму і суспільного ладу; реформи — поступове перетворення інститутів політичної системи та всього суспільного ладу правовими засобами.

є. На сучасному етапі суспільного розвитку домінуючою формою взаємодії є "оксамитова" революція як мирний шлях усунення старої еліти і прихід до влади нової контреліти та здійснення реформ. Сприятливі фактори здійснення реформи: "оксамитові" революції; політичні перевороти, внаслідок яких до влади приходять прогресивні правителі; демократичні вибори, які забезпечують прихід прогресивного діяча на пост глави держави або сил реформістської орієнтації у парламенті; підтримка реформ і жорсткий контроль за їх здійсненням з боку високорозвинених країн.

 

 

 

 

Білет №4

1. Нефективна політична діяльність завжди і обов’зково веде до змін  у політичних режимах - Ні
2. Військова могутність держави є одним із факторів сили (впливу) держави на міжнародній арені: Так
3. Сучасна  концепція плюралістичної демократії базується на твердженні про те,що суперечливі інтереси різноманітних груп суспільства повинні узгоджуватися,гармонізуватись правлячої елітою та опозицією в процесі постійного діалогу - Так
4. Найвищою формою розвитку державної влади є влада політична: -  Ні
5. Оновою демократичних політичних режимів не  може бути: 2)колегіальна влада; 5)уніфікована влада
6. За місцем у загальному спектрі політичних сил політичні партії поділяють на: 1)праві; 3)ліві; 5)центристські;
7. Який метод політології полягає у поділі об’єкта дослідження на складові і вивченні зв’язків між ними? 3)структурно-функціональний;
8. Вкажіть різновиди монархій: 2)абсолютна; 4)дуалістична;
9. До  складних форм державно-територіального устрою відносять: 1)конфедерації; 3)імперії; 4)федерації;
10. Які  парадигми держави називає іспанський політолог Х.Карраседо?                             2) «справедливої» держави; 3)держави «політичного реалізму»; 4)правової держави;
11. Президентській республіці притаманні такі риси: 1)максимально чіткий поділ влади  та  наявність механізмів контролю, стримувань, противаг; 4)президент формує уряд, несе відповідальність за його  функціонування; 5)президент є главою держави та  очолює уряд;
12. Кандидатури яких з перелічених міністрів вносить до Верховної Ради Президент України?  1)міністра внутрішніх справ; 4)міністра оборони; 6)міністра закордонних  справ;
13. Статус президента

Президент України – глава держави, що виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права строком на 5 років не більше ніж на два терміни поспіль. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років та володіє державною мовою. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень.

Повноваження Президента достроково припиняються у разі: відставки; смерті; усунення з поста в порядку імпічменту; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я (рішення щодо цього приймається Верховною Радою більшістю голосів від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України – за зверненням Верховної Ради, і медичного висновку.

До повноважень Президента України належить: забезпечення державної незалежності, національної безпеки і правонаступництва держави; представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України; припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначення за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їхніх повноважень на цих посадах; призначення за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора та звільнення його з посади; призначення половини складу Ради Національного банку України; призначення на посади та звільнення з посад за згодою Верховної Ради голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Окрім цього він є Верховним головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; призначає третину складу Конституційного Суду; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненнях їх на повторний розгляд; здійснює помилування. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

1. Інститут  виборів

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом.

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).

Вибори – елемент демократії.

З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

- норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів;

- норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

- норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Приклади систем виборів:

 - мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада);

- мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

- пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи);

- система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);

- обмежене голосування (наприклад, Японія).

Типологія  виборів:

а. за територіальною ознакою

    - місцеві;

    - загально-національні;

б. за часом  проведення

    -  чергові;

    - позачергові;

    - повторні;

    -  довибори;

в. за об’єктом обрання

     - до  парламенту;

     - вибори глави держави;

     - до місцевих органів;

г. за правовими наслідками

     - дійсні;

     - недійсні;

Функції виборів:

А. легітимація і стабілізація політичної системи, а також легітимація конкретних інститутів влади: парламенту, уряду, президента і т. п. Участь громадян у виборах звичайно означає прийняття ними даного типу політичної системи. Вибори дають громадянам шанс переобрати уряд, який їх не влаштовує, чи ряд депутатів, замінити їх людьми, які користуються довірою;

Б. створення функціонуючої представницької системи. Вибори до органів влади дають їм змогу впливати на діяльність цих органів. Представницька система влади, впливаючи на суспільство, модифікує його відповідно до інтегральних інтересів представників його соціальних груп, і так забезпечує процес суспільного розвитку;

В. мобілізація виборчого корпуса на рішення актуальних суспільних завдань. Роз'яснюючи громадянам свої програми, переконуючи людей у необхідності прийняти і підтримати відповідні політичні цінності і цілі, вказуючи шляхи реалізації їх, партії й окремі депутати тим самим мобілізують громадян на важливі для країни політичні дії;

Г. розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами. У ході виборчого процесу кандидати регулярно зустрічаються з громадянами, вислуховують їхні думки і прохання, вносять корективи у свої виборчі платформи. Вибори — найважливіший канал зворотних зв'язків між громадянами і владою. Від їхньої дієвості дуже багато в чому залежить характер стосунків між керівниками держави і населенням, виникнення довіри чи недовіри, політичної участі чи відчуження, підтримки чи боротьби;

Д. рекрутувания політичної еліти. Вибори — найважливіший канал входження громадян до складу політичної еліти, здійснення політичної кар'єри. У результаті виборів оновлюється склад правлячої й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій та їхніх представників;

Е. генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм. Вибори — це своєрідне вікно, відкрите для упорядкованих, інституційованих впливів на державу і суспільство. Вони дають можливість різним політичним силам подати власне бачення суспільних проблем і висунути програми, як їх розв'язати. Тим самим стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку;

Є. політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості і політичної участі. У ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності і норми, здобувають політичні навички і досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції;

Ж. контроль за інститутами влади. В результаті виборів створюється найважливіший інститут контролю за урядом — парламент, а також оформляється опозиція, яка звичайно ревно стежить за дотриманням конституції і закону. Парламентський контроль спирається як на власні права, судові інстанції, так і безпосередньо на думку виборців. Побоюючись поразки на найближчих виборах, уряд звичайно змушений прислухатися до критики. Крім того, самі вибори являють собою найважливіший інститут контролю, оскільки вони дають виборцям змогу регулярно виносити свій вердикт про уряд і опозицію, змінювати склад органів влади, коригувати політичний курс.

Таким чином, найважливіша функція виборів відповідно до суспільного договору — трансформація політичної системи в напрямі пошуку для країни оптимального політичного курсу.

 

 

 

Білет №5

1. Політичний процес – це функціональна характеристика політичної системи: - Так
2. США є прикладом парламентської республіки: - Ні
3. На думку Платона,демократія перешкоджає приходу до влади найрозумніших,найкраще вихованих і найбільш достойних громадян: - Так
4. Основним  принципом правової  держави є принцип контролю влади за діями громадян - Ні
5. Для тоталітарного режиму властиві такі  ознаки: 1)єдина обов’язкова ідеологія; 2)формування образу ворога; 3)командно-адміністративна економіка; 6)існування єдиної політичної партії, яка зосереджує у своїх руках  усю політичну владу;
6. Подання про оголошення стану війни вносить до Верховної Ради України: 4)президент
7. Які з наведених  методів політологічних досліджень  належать до групи емпіричних? 1)контент-аналіз;3)порівняння; 4)опитування; 5)експеримент;
8. Багатомандатні виборчі округи передбачають? 2)переможцем в окрузі стають декілька кандидатів; 3)в окрузі балатується багато кандидатів; 5)виборець може  віддати голос лише за одного кандидата (партію); 6)в окрузі одночасно відбуваються вибори до різних органів вдади
9. Які  з наведених суб’єктів політики належать  до базових: 2)нації; 3)класи; 4)соціальні спільноти;
10. За місцем  у політичній системі політичні партії  поділяють на: 1)нелегальні; 3)опозиційні; 4)правлячі;
11. Назвіть різновиди мажоритарних  виборчих систем: 1)відносної більшості; 4)абсолютної більшості; 6)кваліфікованої більшості
12. Політична соціалізація особи – це: 3)процес засвоєння політичних цінностей суспільства і  навичок політичної поведінки;
13. Типологія і причини міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання.

Типологія конфліктів :

 - за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;

- за географічним показником: регіональні, локальні,міжконтинентальні, глобальні;

-  за тривалістю: короткострокові, довготривалі;

- за рівнем ворожості: збройні та незбройні;

- за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;

типи конфліктів:

- внутрішні конфлікти (внутрішньогрупові та міжгрупові)- суперництво всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти, а міжгрупові конфлікти- це суперечки між клановими або релігійно-етнічними групами.

- абсолютний конфлікт – повне знищення супротивника.

- інституціональний конфлікт – конфлікт, якому можна регулювати.

- позиційний конфлікт – боротьба за лідерство.

- конструктивний конфлікт – конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.

- неконструктивний конфлікт – конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.

- стабілізуючий конфлікт – спрямований на усунення відхилень від норми.

- деструктивний конфлікт – руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні (спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні (спрага престижу, влади).

Джерелом суперечностей в значній мірі є інтереси окремих держав, економічних союзів, а також військово-політичних блоків. Суперечності народжуються в умовах миру, навіть якщо відносини між державами традиційно добросусідські. За цих умов інтенсифікація міжнародних відносин завжди несе у собі ризик появи різних поглядів на господарську, комерційну та фінансову співпрацю. Конфлікти можуть виникати залежно від змісту і наслідків історичних міждержавних угод.

Предметом суперечностей між державами бувають території та кордони, що пролягли на суші та на морі. Їх можуть поглиблювати як національний так і етнічний чинники. Адже відомо, що в багатьох випадках межі розселення народу не цілком співпадають з кордонами держав. Для країн Третього світу одною з найважливіших причин появи суперечностей і конфліктів є спадок колоніалізму, насамперед кордони і території. Конфлікти в цих регіонах світу в більшості випадків зумовлено суперництвом великих держав, які посередньо чи безпосередньо вплутувалися в тамтешні суперечності і збройні конфлікти. Прагнення зайняти домінуюче становище в регіоні. Додаткову загрозу становить гонка озброєнь.

Важливу роль у розв’язанні міжнародних конфліктів відіграють негативні етнічні стереотипи, які, ясна річ, мають глибоке історичне коріння. Вони міцно засіли в свідомості народів і важно підлягають регулюванню. Аналогічні явища спостерігаються і в сфері релігії. Як свідчить історія, саме релігійні протиріччя часто переростають у криваві конфлікти і війни.

В  Статуті ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть довести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і права, щоб на цій основі шляхом переговорів, всебічного вивчення проблеми, залучення різноманітних посередників та арбітрів шукати й знаходити виходи, безумовно дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему. При цьому головна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Конфліктуючі сторони можуть досягти остаточної згоди, констатуючи (початково) факт існування проблеми. Відтак регулювання справи доручають довіреним представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол).

Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, або, якщо сторони не підтримують дипломатичних відносин, до процесу вирішення суперечності може підключитися третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або – на прохання зацікавлених сторін. Для добра справи служать всі можливі кроки, якщо в підсумку досягають припинення збройного конфлікту. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом.

1. Політична влада. Її форми  і типи.

Політична влада - це здатність, право або можливість суспільних груп та індивідів, які їх представляють, здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства.

Суб’єктом політичної влади може бути цілий народ, державний орган, окремий індивід, наділений владою. Безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які зберігають і здійснюють керівництво різними сферами життя, мають у своєму розпорядженні засоби влади, обирають цілі та способи їх реалізації.

Об’єктом політичної влади  є все те, на що (чи на кого) спрямовані владні відносини. Це може бути суспільство вцілому, тобто народ, і кожний громадянин зокрема. В демократичному суспільстві народ одночасно виступає і суб’єктом, і об’єктом влади.

Легітимність влади − це стан, при якому спосіб формування і діяльності політичної влади збігається з існуючими в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним очікуванням, які визнає народ.

М. Вебер виділив три основні типи легітимності влади:

Традиційна влада базується на звичаях коритися владі, вірі у незворушність встановленого порядку. Традиційні норми в такому суспільстві розглядаються як непорушні; непідкорення їм призводить до застосування встановлених суспільством санкцій. Проте ці санкції стосуються не лише підлеглих, а й правителів.

Легальна влада ґрунтується на законослухняності, визнанні добровільно встановлених норм, які регулюють відносини володарювання і підкорення. Цей тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де добровільно встановлені норми - це конституція, на якій базується раціональна модель володарювання.

Харизматична влада базується на вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого політичного лідера (харизма від грецького - Божий дар, винятковий талант). Такий лідер впевнений, що виконує важливу історичну місію і тому вимагає від підлеглих беззаперечної покори. Тому такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.

Американський політолог Д.Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, також встановив три типи легітимності політичної влади.

Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у тому, що ця влада сама їх дотримується. Структурна легітимність існує у суспільстві, де існує повага людей до механізмів і норм існуючої системи влади. Персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, цей тип легітимності дуже схожий на харизматичний (за М.Вебером). Проте персоналістська легітимність - це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це, в першу чергу, раціональне осмислення діяльності політичної влади загалом і політичного лідера зокрема.

Політолог, економіст, українець за походженням Б.Гаврилишин, аналізуючи сучасні політичні системи, прийшов до висновку про існування трьох типів політичного правління (форми сучасної влади).

Влада типу противаги характеризується поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову; наявністю правлячої еліти і опозиції; функціонуванням системи противаг; наявністю періодичних виборів; прийняттям рішень згідно з принципом більшості.

Колегіальна влада відзначається наявністю високого ступеня консенсусу у суспільстві, прихильністю до політичних курсів і рішень, відсутністю незгод та конфліктів.

Унітарна влада характеризується концентрацією влади, відсутністю офіційної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням будь-яких непопулярних чи малопопулярних рішень влади. Саме через такі характеристики ускладнюється процес приходу до влади нової еліти.

 

Білет6

1.Харизматична влада базується на силі закону. Ні.

2.Принцип загальності виборів вказує на необхідність участі у голосуванні якомога

ширшої громади. Так.

3.Центристські політичні партії критикують існуючий політичний режим, виступають за радикальні зміни і є нетерпимими до своїх політичних супротивників. Ні.

4.політична діяльність здійснюється на двох рівнях: елітарному та масовому. Так.

5.На вірі у винятковий талант політичного лідера базується:3)харизматична легітимність.

6.Політично активна верства, з якої у майбутньому можна сформулювати новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій – це:3)контреліта.

7.Які характеристики притаманні владі “типу противаг”:4)побудова структури влади за принципом контролю, стримувань і противаг.  

8.назвіть типи легітимності політичної влади за М. Вебером:2)легальна легітимність; 4)традиційна легітимність; 5)харизматична легітимність.

9.До зовнішніх функцій держави належать: 1)дипломатична; 4)оборонна.

10.За місцем у політичній системі політичні партії поділяють на:1)нелегальні;3)опозиційні

4)правлячі. (легальні)

11.В абсолютистських монархіях: 1)представницькі органи влади відсутні; 2)монарх наділений необмеженою владою у виконавчій, законодавчій і судовій сферах; 5)політична діяльність партій і організацій забороняється.

12.Президент України має право розпустити Верховну Раду України, якщо: 3)протягом 60 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; 5) протягом 60 днів після відставки Кабінету міністрів не сформовано персональний склад уряду; 6)протягом одного місяця у Верховній Раді не створено коаліцію депутатських фракцій.

13)Політична участь як наслідок політичної соціалізації.

Політична участь – це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.

Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною(наприклад виконання чийогось наказу).Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних відносин. Жодна сучасна політична система не обходиться без такого втручання.

Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, пряма або опосередкована, санкціонована (легітимна), або несанкціонована (нелегітимна).

Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі виступають референдум та плебісцит.

Референдум – це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Плебісцит – опитування населення через голосування про приналежність території на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання приймають самі виборці.

Найбільш розповсюдженою та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. В ході виборів, шляхом голосування виборці обирають представників  владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та прийматимуть закони. Однак, ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.

Складним  соціально - психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що проявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності). Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути викликані різними чинниками: 1)втрата соціальних ідеалів; 2)падіння рівня довіри органам влади; 3)прагнення людини відгородитись від політики.

 Таким чином політична участь і політична  неучасть – це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної і суспільної системи та інших соціальних суб’єктів.

Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, фактори, моделі та типи, є готовність особи до участі у політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який проходить в рамках соціально-політичної системи.

14)Авторитарний і тоталітарний режими

Тоталітаризм- це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільо) , тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.

Для тоталітарного політичного режиму притаманні наступні ознаки:

-Єдина ідеологія

-Єдина добре зорганізована масова партія

-Політичний плюралізм відсутній

 -Влада не обмежується законом, спирається на терор і масові репресії

-Командно адміністративна економіка

 -“Активна” несвобода особи (держава примушує людину діями демонструвати лояльність до режиму)

-Монополія на засоби масової інформації

-нетерпимість до будь якого інакомислення

-формування образу ворога

-повна мілітаризація суспільства.

Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах: праворадикального тоталітаризму ( фашизму, нацизму) і лівоекстремістського тоталітаризму (комунізму, сталінізму). Перший характеризувався встановленням відкритої терористичної диктатури, мілітаризацією всіх сфер життя, придушенням демократичних свобод, вождиським принципом побудови державного управління, ідеологічна концепція фашизму заснована на шовінізмі і расизмі. Лівоекстреміська форма тоталітаризму характеризується всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з репресивною системою, економічним і духовним відчуженням людини, люмпелізацією особистості, пануванням міфологічної державної ідеології.

Авторитаризм – це недемократичний політичний режим який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб,звуження політичних прав і свобод громадян, обмеження повноважень демократичних інституцій,усунення громадян від процесу прийняття політичних рішень.

Для авторитарного політичного режиму притаманні наступні ознаки:

-Відсутність єдиної ідеології

-Можлива багатопартійність

-Допускається обмежений плюралізм (без реальної боротьби за владу)

-Влада не обмежена законом, спирається на силу і вибіркові репресії

-Може бути як командна так і ринкова економіка

-“Пасивна” несвобода особи (ніхто не має права протестувати проти режиму)

-правляча еліта формується шляхом самопризначення.

Різновиди авторитарного режиму:

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани.(Ірану). Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. (Африка та Латинська Америки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.

Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії.(Мексика і Сирія)

З тоталітаризмом авторитаризм об’єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Разом з тим тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і  всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади

 

 

  

 

Білет7

1.В політології розрізняють 2 можливі форми взаємодії суб’єктів політики: конфлікт і консолідація. Так.

2.Різновидами тоталітаризму є фашизм і комунізм. Так.

3.опозиція в умовах демократичного режиму обов’язково мусить бути лояльною до влади.Ні.

4.Найбільш сприятливі умови для розвитку громадянського суспільства існують у тоталітарному режимі. Ні.

5.Який тип еліти властивий сучасним тоталітарним режимам. 4)номенклатура.

6.за можливістю впливу на розташування кандидатів у партійному списку пропорційні виборчі системи поділяються на. 2)системи з жорсткими списками. 4)системи з преференціями. 5)системи з напівжорсткими (м’якими списками).

7.Згідно з мажоритарною системою відносної більшості (плюральною системою) переможцем стає кандидат, який. 6)отримав більше голосів від опонентів, хоч і не обов’язково понад 50%.

8.вкажіть основні функції політичної системи: 1)репрезентативна, 2)інтегруюча, 4)нормативно-регулятивна, 5)політичного інформування, 6)організації та відтворення політичного життя.

9.Назвіть типи політичного лідерства за М. Вебером:1)традиційне лідерство,4)раціонально

легальне лідерство, 5)харизматичне лідерство.

10.Що притаманне рекрутуванню політичних лідерів згідно з системою гільдій.1)закритий характер, 2)обмежений електорат, 5)приховане суперництво.

11.Державний суверенітет передбачає, що: 6)держава має верховну владу на даній території, є незалежною у своїх діях.

12.Форма державного правління як певний спосіб організації державної влади визначається: 1)джерелами влади, 3)правовим статусом вищих органів державної влади, 4)принципами взаємодії і співвідношенням між органами державної влади, 6)порядком формування органів влади.

13)Суть, ознаки та типологія політичних партій.

Політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Вимоги які ставляться до партій при реєстрації: наявність статуту, що розкриває організаційні засади партії; наявність програми,  що  містить ідеологічні засади; відсутність у програмі положень, що закликають до повалення існуючого в країні ладу, або розпалюють міжнаціональну чи міжрелігійну ворожнечу; відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань.

Функції політичних партій:

•  виявлення та представництво групових інтересів, їх врахування і реалізація через курси державної політики;
• підготовка і проведення виборчих кампаній
• розробка ідеологій як бази для формування  політичних курсів;
• політична соціалізація як наслідок популяризації партією своїх поглядів і дій;
• участь у формуванні владних структур;
• добір і підготовка кадрів для державних структур.

За критерієм місця у політичному спектрі партії поділяються на ліві , праві, центристські, лівоцентристські, правоцентристські, крайні ліві та крайні праві. Ліві вважають, що соціальні проблеми є  проблемами держави; вона повинна допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їх внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяються на масові та кадрові. Масові партії характеризуються чіткою  внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства і існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій характерним є відсутність членства та партійних списків.

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лише одного регіону даної країни.

За місцем у політичній  системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було  відмовлено у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах.

Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з’їздом, вказує на те, є партія авторитарною чи демократичною.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані та радикальні.

14)Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона складається з 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки, працюють на постійній основі і не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими видами прибуткової діяльності, окрім викладацької, наукової та творчої. Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування та не можуть бути без згоди Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років та не має не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості.

Верховна Рада обирає зі свого складу Голову парламенту, його першого заступника і заступника та відкликає їх. Верховна Рада затверджує перелік парламентських комітетів, які здійснюють законопроектну роботу та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради; обирає голів цих комітетів. Також Верховною Радою можуть створюватися тимчасові спеціальні комісії.

Функції, що здійснює Верховна Рада України, можна поділити на законодавчі, номінаційні, контролюючі, фінансові.

До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції. При цьому зміни не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина та не можуть бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Лише Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики України; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; усуває Президента України з поста в порядку імпічменту; розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету міністрів України.

Номінаційні функції Верховної Ради стосуються впливу на формування інших органів державної влади: призначення виборів Президента; надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначення на посаду за поданням Президента голови Національного банку; призначення третини складу Конституційного Суду; обрання суддів безстроково.

Реалізація контролюючих функцій Верховної Ради передбачає здійснення контролю за діяльністю інших органів державної влади: здійснення контролю за діяльністю Кабінету міністрів, розгляд питання про його відповідальність та ухвалення резолюції недовіри йому; висловлення недовіри Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади; ратифікація підписаних Президентом і урядом міжнародних договорів і угод; проведення парламентських слухань та звернення із запитами до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Повноваження Верховної Ради у фінансовій галузі передбачають затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням. Виключно законами України встановлюються: система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів.

 

         

 

Білет8

1.Національна еліта однорідна за джерелами формування. Так.

2.чи є порушенням принципу рівності виборів механізм “виборчої геометрії”. Так

3.У XX ст. тоталітарні режими існували у формі комуністичних диктатур. Ні.

4.“Активна несвобода” особи – це заборона громадянам проводити страйки, мітинги, демонстрації. Так.

5.При вузькому розумінні політичної еліти до її складу входять: 1)члени урядів, 4)члени представницьких органів влади.

6.Судочинство в Україні здійснюється на засадах: 1)законності, 2)доведеності вини, 3)рівності всіх учасників судового судового процесу, 4)гласності судового процесу, 5)забезпечення права обвинуваченого на захист.

7.Які з наведених ознак притаманні мажоритарним виборчим системам. 1)голосування за конкретного кандидата, 4)виборча геометрія, 6)одномандатні виборчі округи.

8.Для тоталітарного режиму властиві такі ознаки: 1)єдина обовязкова ідеологія, 2)формування образу ворога, 3)командно-адміністративна економіка, 6)існування єдиної партії, яка зосереджує у своїх руках усю політичну владу.

9.Які партійні системи належать до альтернативного типу. 1)двопартійні.

10.Які з наведених методів політологічних досліджень належать до групи емпіричних. 4)опитування.

11.Назвіть різновиди політичної участі: 1)пряма, 6)опосередкована. (організована, неорганізована, епізодична, постійна, санкціонована (легітимна), несанкціонована (нелегітимна)).

12.Форму держави визначають: 2)форми правдіння, 4)політичні режими, 5)державно- територіального устрою.  

13)Суб’єкти політики

Суб’єктами політики  є окремі особи, організації чи суспільні рухи, які постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливають на політичну поведінку інших суб’єктів, викликають своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі.

Суб’єкти політики поділяються на  індивідуальні та групові.

Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб’єктивністю. Виділяється декілька рівнів політичної суб’єктності особи:

• громадянин, який бере участь у політиці через виконання громадських обов’язків або через громадську організацію;
• член політичної партії;
• громадсько-політичний діяч;
• адміністратор;
• депутат;
• політичний лідер.

Залежно від сили впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень вони поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб’єктів політики відносяться соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні і релігійні об’єднання.

Серед цих суб’єктів найбільш впливовими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові групи.

Етноси і нації  виступають суб’єктами політики за таких обставин:

• на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;
• при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;
• у міжнародних відносинах;
• у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та  люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтересів (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні.

           Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб’єктів, реалізації  їхніх цілей і цінностей. Ці суб’єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів політики відносяться групи тиску і партії.

Групи тиску включають всі об’єднання громадян (профспілки, промислові і торгівельні асоціації, культурні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні інтереси при здійснення політики.

Партії як вторинні суб’єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта, під якою розуміють групу людей, що займає провідні позиції у різних структурах політики. Для здобуття й

збереження влади, престижу політичної еліти використовують партії, групи тиску, соціальні групи

 і масові спільноти, виражаючи дійсні або уявні їхні інтереси. Проте справжні наміри еліт для  більшості залишаються не зрозумілими.

14)Правова держава і громадянське суспільство.

Демократичний розвиток суспільства іде шляхом формування правової держави і громадянського суспільства.

Правова держава - це така форма організації і діяльності публічно – політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у визначеному Конституцією порядку, гарантуються права і свободи людини, а владні структури не втручаються у сфери громадянського суспільства.

              Принципи правової держави:

• верховенство права у всіх сферах життєдіяльності суспільства;
• підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності та невтручання держави у справи громадянського суспільства;
• реальність та гарантованість невід’ємних прав людини та громадянських свобод, визнання їх пріорітетності; наявність механізму їх захисту;
• рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;
• взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;
• поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову при умові їх взаємної врівноваженості та відкритості;
• наявність ефективної системи захисту, незалежність судів і суддів;
• наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів.

Ефективність контролю та реалізація всіх інших принципів правової держави можливі лише на основі поділу влади. Принцип поділу влад вимагає, щоб кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова) займала своє, чітко визначене місце у системі державного управління і виконувала повноваження властиві тільки їй.

Для побудови правової держави необхідні: економічний фундамент, високий рівень демократії, правової культури і правосвідомості населення, перетворення закону у головний важіль управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

Основними положеннями теорії громадянського суспільства є: автономність та індивідуальна свобода громадян, їх здатність відстоювати і захищати свої інтереси, протистояти сваволі влади, обмеження компетенції держави політичною сферою, невтручання держави в життя громадянського суспільства.

           Громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей (сім’ї, господарські і громадські організації і об’єднання, соціальні спільності та ін.) так і недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави.

Ознаки громадянського суспільства:

• існування вільної особистості
• незалежність засобів масової інформації
• реформування межі громадянських організацій
• діяльність приватних підприємств
• накопичення соціального капіталу

Суб’єктами, які творять громадянське суспільство є:

• вільні і рівні індивіди;
• створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи;
• вільна преса як засіб комунікації і самовиразу.

Громадське суспільство виконує ряд функцій:

• механізму самоорганізації громадян для вирішення суспільних проблем;
• противаги державним владним структурам з метою не допустити узурпацію влади;
• засобу соціалізації індивідів, орієнтація їх на суспільно-корисні справи;
• сприятливого суспільного середовища для формування демократичного типу політичної культури, демократизації політичного процесу.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу.

 

 

Білет9

1.Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову запобігає її можливій узурпації. Так.

2.головним субєктом міжнародних відносин виступає народ тієї чи іншої держави. Ні .

3.В онові ідеології тоталітаризму лежить теза про те, що держава повинна відігравати найголовнішу роль у суспільстві і повинна мати необмежену владу над своїми громадянами. Так.

4.Політичний режим включає в себе 3 складові: форму держави, державно-територіальний устрій, форму державного правління. Ні.

5.Політична соціалізація особи – це: 3)процес засвоєння політичних цінностей суспільства і навичок політичної поведінки.

6.До безпосередніх субєктів політики належать: 2)політичні лідери, 3)керівні органи політичних організацій, 6)структури державної влади.

7.Інноваційна політична діяльність буває: 1)революційною, 3)реформаторською.

8.Назвіть ресурси політичної влади: 1)структурні, 3)психологічні, 5)матеріальні.

9.Що таке виборча квота. 5)мінімальна кількість голосів, яка необхідна для одержання одного депутатського мандата за пропорційною системою.

10.Які групи методів політології ви знаєте: 4)емпіричні, 6)логічні.

11.Назвіть різновиди політичних конфліктів. 1)конфлікт інтересів, 2)конфлікт цінностей, 3)конфлікт ресурсів.

12.виконавчу владу в областях і районах, у містах Києві та Севастополі здійснюють. 3)місцеві державні адміністрації.  

13)Еліта як суб’єкт політики.

Політична еліта – це носії політико-управлінських якостей. Це люди, які оволоділи певними позитив­ними якостями, цінностями і пріоритетами (влада, багатство, компе­тентність, культура, сила волі тощо), займають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві.

Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

Політичній еліті протистоїть контреліта – опозиційна соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або ж створення нової еліти і прагне прибрати до своїх рук владу.

Управління не може виконуватись всім суспільством, а потребує для цього кваліфікованої еліти. Вона досягає своєї мети через використання у якості основного знаряддя - держави, де всі основні засади обіймаються представниками правлячої еліти.

Правляча еліта - це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Правляча еліта складається трьох взаємопов'язаних елементів:

1) політичної еліти, яка є частиною правлячої і носієм владних функцій. Політична еліта бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї;

                2)бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій;

3) комунікативна та ідеологічна еліта - це представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного типу суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні.

Відкрита еліта припускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію суспільства. Головні принципи її формування - економічна вага, політичний статус. Пріоритетною цінністю виступає високий рівень професіоналізму в певній царині діяльності. Відкрита еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію.

Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів, поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них є заформалізованим і ускладненим. Особисті якості теж мають велике значення, але все ж вони підпорядковані відданості системі, вождю тощо. Пріоритетною цінністю стає абсолютна лояльність. Ця еліта байдужа до громадської думки і недоступна їй.

Легітимними вважають ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними є ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства, ідеології.

Також еліти поділяються за місцем в елітарній ієрархії на: вищі еліти - особи, котрі займають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення; середні еліти - це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття рішень; нижчі еліти – адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, керівники невпливових партій.

14)Форми державно-територіального устрою.

За типом державно-територіального устрою держави поділяється на прості або унітарні та складні – імперії, федерації, конфедерації.

Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного сувернітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами.

Для унітарної держави характерна наявність:

• єдиної конституції і єдиної правової системи, що діють на всій території держави;
• єдиної системи органів державного управління;
• єдиної судової системи;
• єдиного громадянства.

Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб’єктами регламентується федеральними законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації.

Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, соціального захисту та ін.

Конфедерації – це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб’єкти конфедерації зберігають основну частину свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інституції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-членів.

Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрованості може бути різним.

 

Білет10

1.Представництво – це опосередкована участь мас в політиці. Так.

2.Чи є порушенням суверенітету України добровільна передача нею частини своїх прав міжнародним організаціям. Ні.

3.Тоталітарні режими виникли і набули найбільшого розповсюдження у Середньовічній Европі. Ні.

4.Інструментальна функція політології дає можливість пояснити причини виникнення певних політичних явищ. Ні.

5.Принципу поділу влади притаманні наступні характеристики: 1)державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову, 2)усі гілки влади самостійні в межах своїх повноважень і повязані між собою єдиними державними механізмами, 3)між законодавчою, виконавчою і судовою владою діє система “стримувань і противаг”, 6)встановлення чітких барєрів між гілками влади.

6.Що таке виборча квота. 5)мінімальна кількість голосів, яка необхідна для одержання одного депутатського мандата за пропорційною системою.

7.за правовими наслідками вибори поділяються на: 3)дійсні, 5)недійсні.

8.Основою демократичних політичних режимів не може бути. 3)унітарна влада, 5)уніфікована влада, 6)групова влада.

9.Які з наведених ознак притаманні пропорційним виборчим системам. 1)система преференцій, 3)багатомандатні виборчі округи, 5)виборча квота, 6)голосування за партійні списки.

10.За яким критерієм партії поділяються на ідеологічні, прагматичні, харизматично- вождистські. 3)підстава для організаційного оформлення.

11.Хто призначає голів обласних державних адміністрацій. 2)Президент.

12.Парламентсько президентській республіці притаманні наступні риси. 1)парламент контролює президента, 2)президент обирається народом, 3)президент призначає голову уряду на пропозицію парламенту, 4)парламент може висловити уряду недовіру і відправити у відставку, 5)парламент може усунути президента від влади через процедуру імпічменту.

13)Політична діяльність

Політична діяльність - це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалі­зації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо по­літичне функціонування - це професійна політична діяльність, то політична участь - це здійснення або підтрим­ка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернатив­ну, революційну та охоронну участь.

Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти.

Особливо помітний вплив на політичну «відомість і по­літичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політичне орієнтований. Освіта розши­рює політичний світогляд людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямо­ваність і рівень політичної активності громадян, їх об'єд­нань. При тоталітарному режимі участь громадян у полі­тичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності осо­би відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми.

Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, на­ціональне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізно­манітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітин­ги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності гро­мадян можуть бути інституційними, санкціонованими за­коном, і неінституційними, протиправними, наприклад, не­санкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження, Політичне відчу­ження фіксує наявність розриву між суспільством і люди­ною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політич­них інститутів як ворожих її інтересам. Причинами політичного відчуження є втрата соціаль­них ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.

1.1.    14)Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору.

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особи, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами соціальних груп, їх політичних авангардів, але й формувати систему. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він розглядається як особа, здатна реалізувати її інтереси за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою. політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати навколо себе групу прихильників та повести їх за собою.

 Ознаки політичного лідерства:

лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

 Політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної гру­пи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспіль­ства в цілому.

В залежності від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

 диктаторський тип, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;

 демократичний тип лідера, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань;

 авто­кратичний, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемогти опонентів;

плутократичний тип (часто це лідери "тіньо­вої" економіки).

У відповідності до способу набуття та реалізації, легітимації влади М.Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

 традиційні (вожді племен, монархи і т.п.), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

 раціонально-легальні, які приходять до керівництва загальноприйнятими в суспільстві шляхами, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели свою здатність управляти;

 харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях.

Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставляться суспільством, повинні виконувати такі функції:

 виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація.

 організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер повинен ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень.

 соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їх природні права, підтриманні порядку та законності, недопущення неконвенційних форм політичної активності;

 забезпечення зв'язку між владою та масами і тим самим упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.

Соціальна значимість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, але й сприяти розвитку їх власних громадянських якостей, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

 

 

  

 

Білет 11

1.”Вотум недовіри”-це процедура розпуску парламенту президентом:Ні

2.Військова могутність-це єдиний реальний показник сили держави на міжнародній арені:Ні

3.Партійна система-це організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади:Так

4.Сувернітет держави означає верховенство її влади на даній території:Так

5.Назвіть функції політології: 1)описова, 2)ідеологічна, 3)інструментальна, 5)роз’яснювальна, 6)прогностична.

6.Назвіть різновиди політичних процесів, які діють в різних просторових межах: 3)національні, 5)регіональні, 6)світові.

7.За яким критерієм політичні партії поділяються на помірковані, радикальні та екстремістські: 6)методи політичної дії та ставлення до опонентів.

8.Які характеристики притаманні владі “типу противаг”: 4)побудова структури влади за принципом контролю і рівноваги.

9.Назвіть мотиваційні моделі політичної соціалізації особистості: 1)модель переконання, 2)модель інтересу, 3)модель підкорення.

10.За критерієм ідеологічної орієнтації партії поділяються на:  1)консервативні, 3)ліберальні, 4)націоналістичні, 5)комуністичні.         ( і соціал-демократичні )

11.Що з наведеного притаманне парламентським монархіям: 1)монарх – глава держави, 2)ключовою особою в державі є прем’єр-міністр, 4)законодавчі повноваження належать монарху і парламенту, 6)уряд формується парламентом.

12.Назвіть типи зовн. політики: 1)консенсусна, 4)компромісна, 6)агресивна.     

А. Поняття та ознаки демократичного політичного режиму

Поняття “демократія” багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму.

Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов´язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність.

Б. Політичний процес: сутність і різновиди.

Термін "процес" походить від лат. processus — рух вперед, просування. Отже, політичний процес віддзеркалює динаміку політичного життя й сучасних політичних подій та явищ. Звідси й визначення цього терміна.

Політичний процес — це динаміка подій, явищ і дій, що відбуваються в політичній сфері суспільства в контексті функціонування політичної системи розгляданого суспільства.

Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний, який являє собою сукупність подій, явищ, дій соціальних спільнот, груп, індивідів, спрямованих на їх відтворення та забезпечення стабільності суспільної системи.

Політичний процес логічно розглядати як соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці.

Політичний процес охоплює вертикальний та горизонтальний зрізи політичних відносин, є безперервним і різновекторним.

Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні.

Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, то можна говорити про "політичний розвиток".

Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.

Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами тощо.

Сучасні політичні системи, які сформувалися в розвинених країнах світу, характеризуються більшим ступенем сприйняття нових умов, низьким рівнем політичного підкорення та конфліктності внаслідок високої спеціалізації та диференціації функцій політичних інститутів, їх здатності ефективно реагувати на вимоги соціальних груп.

Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати "політичний розвиток" і "політична модернізація".

Політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.

Політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.

ступінь модернізованості політичної системи характеризується такими  критеріями:

• диференціація політичних ролей — інтереси кожної соціальної групи мають лобіюватися;

• спеціалізація політичних інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії;

• культурна секуляризація — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація).

 В чистому вигляді традиційних і сучасних політичних систем не існує.

 

Білет 12

1.Емпіричний метод дослідження політики і держави вперше застосував Арістотель: Так.

2.Гарантом національного сувернітету є власна національна держава: Так

3.Політичною передумовою формування багатопартійності було утвердження конституційних режимів, представницьких органів влади, утвердження взаємовідносин між громадянами та владними інституціями:Так

4.Політичні партії належать до вторинних суб’єктів політики:Так

5.Злиття партійного та державного апарату у “партію-державу” є ознакою режиму: 3)авторитарного.

6.Скільки років поспіль громадянин України може бути президентом України: 4)10 років.

7.До числа логічних методів дослідження політики відносять: 1)аналіз, 3)дедукція, 4)синтез, 6)індукція.

8.Назвіть рівні політичної діяльності: 1)масової участі, 3)елітарний.

9.Назвіть типи політичної влади за М.Вебером: 2)легальна, 4)традиційна, 5)харизматична.

10.Назвіть структурні елементи політичної системи: 2) політична влада, 4)політичні інститути та процеси, 5)політичні відносини, 6)політико-правові норми, 7)політична культура і ідеологія.

11.Назвіть основні сучасні концепції демократії: 3)партисипаторна, 4)плюралістична, 5)елітарна.

12.Які з наведених характеристик властиві республікам? 1)влада формується через вибори, 2)влада є обмеженою в часі, 5)влада здійснюється за дорученням іншого органу, перед яким вона несе відповідальність.

А. Сутність та типи легітимності влади.

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суве­ренітету народу як абсолютного першоджерела закону. Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:

1. населення;

2. уряд;

3. зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

1. традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

2. харизматичний (грец. charisma — милість, благо­дать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесно­ти володаря і створеної або отриманої ним влади;

3. раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руй­нуванням конституційного порядку, розривом між конс­титуційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, хоризматичний, правничо-раціональний,раціонально-цільовий,соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Хоризматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Цей тип є найбільш поширеними в сучасному світі, особливо в демократичних країнах.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патриотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи, необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Проте, жодна легітимна система не ґрунтується на якомусь одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька.

Б. Міжнародні конфлікти: різновиди та способи врегулювання.

Жоден із міжнародних конфліктів у світовій історії не був точною копією іншого, що відбувався раніше. Кожний конфлікт мав певні особливості як щодо причини виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій.
  За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин.
Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої політики протиставлення держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу у міжнародних відносинах. У міжнародній політиці влада будь-якої держави намагається розв'язувати двоєдине завдання, з одного боку, реалізувати власний суверенітет, а з іншого — встановити і підтримувати стійкий вплив на владу інших держав.                                    Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, які мають розгалужені інтереси за кордоном.                                 Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і державами, причиною якої є несумісність домінуючих систем цінностей, поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних ідеологій позначається на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів, владних елітах конкуруючих між собою держав світу.
   Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між представниками різних етнічних спільнот, організованими рухами, групами та навіть окремими особами. Конфліктність фактично закладена у взаємини між етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного ареалу їх проживання.
    За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.
Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового та господарського потенціалу противника
Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін, не пов'язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних міжнародних відносинах доволі часто вони виступають самостійно.

   За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.
Локальні конфлікти — це ті для яких характерне поширення:
1)у прикордонних районах суміжних держав;
2)в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності;
3)на невеликих територіях конфліктуючих сторін .
Локальні конфлікти за певних умов мають тенденцію
до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.
Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та, як правило, середньою тривалістю.
Глобальні конфлікти, або світові війни, охоплюють практично весь світ, оскільки, якщо непрямо, то, принаймні, опосередковано зачіпають усі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку, коли вони не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між коаліціями, що протистоять одна одній. Вони, як правило, також є середньо-тривалими.
За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні.
Двосторонні конфлікти, як правило, випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, тому вони переважно мають локальний і затяжний характер.

Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими їх угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, економічного та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими.

Коаліційні конфлікти є наперед організованим, одномоментним втягненням держав у протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки.
За тривалістю міжнародні конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), серед-ньотривалі та довготривалі (затяжні).
Короткотривалі, або блискавичні, конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації. їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців.

Середньотривалі конфлікти відбуваються впродовж 4—6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом.
Довготривалі, або затяжні, конфлікти тривають від 6—7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні, так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються.
 

 

Білет 13

1.До базових суб’єктів політики належать політичні партії: Ні

2.Чи може конституційний суд припинити повноваження Президента України: Ні

3.Масові політичні партії мають чітку внутрішню орієнтацію, ієрархічну підпорядкованість, фіксоване членство, та чіткі партійні списки: Ні

4.В сучасній Україні існує обмежена багатопартійна система: Так

5.Вторинні суб’єкти політики – це : 1)групи тиску, 3)політичні партії.

6.Для здійснення владних повноважень держава використовує певні засоби (ресурси влади). Вкажіть їх: 1)структурні, 3)психологічні, 5)матеріальні.

7.За критеріями організаційної структури сучасні партії поділяються на: 3)масові партії, 5)кадрові партії.

8.Які з наведених ознак притаманні мажоритарним виборчим системам? 1)голосування за конкретного кандидата, 4)виборча геометрія, 6)одноманітні виборчі округи.

9.До зовн. функції держави належить: 1)дипломатична, 4)оборонна.

10.Для парламентської форми правління властиві такі ознаки: 2)виконавча влада не є самостійною, 5)парламент формує уряд, 6) керівництво над урядом покладається на прем’єр-міністра.

11.Назвіть типи міжнародних конфліктів: 2)зіткнення збройних сил, 4)конфлікт малої інтенсивності, 5)світова війна.

12.При нетоталітарних режимах: 3)політична діяльність партій і організацій забороняється, 4)влада зберігається в руках однієї партії, 5)влада спирається на поліцейський апарат.  

А. Форма державного правління

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні.

Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність вищих органів державної влади, монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставкуУ сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою.

Б. Система місцевого самоврядування в Україні

Система місцевого самоврядування може бути розглянута у двох аспектах. Потрібно розрізняти систему форм здійснення місцевого самоврядування і систему суб’єктів місцевого самоврядування.

Систему форм здійснення місцевого самоврядування складають:

1. Форми безпосередньої демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування. До них відносяться:

– місцевий референдум – форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення;

– місцеві вибори – вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських голів;

– загальні збори громадян – збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем проживання для вирішення питань місцевого значення;

– місцеві ініціативи – пропозиція членів громади про обов’язковий розгляд на відкритому засіданні ради будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи визначається радою або статутом громади. Внесена місцева ініціатива підлягає обов’зковому розгляду на відкритому засідання ради за участю членів ініціативної групи;

– громадські слухання – це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;

– організація і участь в мітингах, походах, демонстраціях, пікетуваннях на місцевому рівні;

– участь населення у роботі органів місцевого самоврядування на добровільних засадах (в якості експертів, спеціалістів, консультантів, громадських контролерів).

2. Форми представницької демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування – це представницькі органи місцевого самоврядування, місцеві голови, органи самоорганізації населення, які обираються населенням і через діяльність яких громадяни можуть впливати на здійснення місцевого самоврядування на підвідомчій території.

Місцевий референдум є найвищою нормативною формою безпосереднього волевиявлення територіальної громади щодо вирішення питань місцевого значення.

Відповідно до чинного законодавства, місцевий референдум може проводитися з питань місцевого значення, якими можуть бути, наприклад, прийняття, зміна чи скасування рішень з питань, що відносяться до відання місцевого самоврядування, прийняття актів, які визначають зміст рішень рад та їх виконавчих органів.

Предметом місцевого референдуму не можуть бути питання, віднесені законом до відання органів державної влади.

Однією із найважливіших складових частин системи місцевого самоврядування виступають загальні збори громадян.

Збори скликаються в міру необхідності, але не менше одного разу на рік за місцем проживання громадян села, селища, мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку для обговорення найважливіших питань місцевого значення. У їх роботі мають право брати участь громадяни з 18 років, що постійно проживають на відповідній території, депутати місцевих рад, представники державних органів, трудових колективів, об’єднань громадян.

Громадські слухання, які також є формою безпосередньої участі територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення, відбуваються у формі зустрічей її членів з депутатами місцевої ради та посадовими особами місцевого самоврядування. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов’язковому розгляду органами місцевого самоврядування. Порядок організації, періодичність і терміни їх проведення не визначені законодавчо і повинні бути закріплені статутом громади.

Територіальна громада є особливим суб’єктом місцевого самоврядування, поєднуючи в собі одночасно як функції низової адміністративно-територіальної одиниці, так і функції носія місцевого самоврядування, інституту місцевої влади. Вона виконує важливі суспільні функції з метою задоволення колективних потреб та захисту законних прав та інтересів громадян.

 

Білет 14

1.Поняття “політична думка”,“політична філософія”,“політична соціологія” є тотожними: Ні

2.Без статусу і посади як формальних вимірів політичне лідерство неможливе: Ні

3.В парламентських країнах влада є завжди нелегітимною: Ні

4.За державно-територіальним устроєм Україна є федерація: Ні

5.Які з наведених ознак притаманні пропорційним виборчим системам? 1)система преференцій, 3)багатомандатні виборчі округи, 5)виборча квота, 6)голосування за партійні списки.          ???

6.Назвіть типи зовн. політики: 1)консенсусна, 4)компромісна, 6)агресивна.

7.Назвіть різновиди політичних процесів, які діють в різних просторових межах: 3)національні, 5)регіональні, 6)світові.

8.Різновиди авторитарного режиму є: 1)військово-бюрократичні диктатури, 2)теократичні режими, 3)абсолютні монархії, 5)персоналістські тиранії.

9.Рішення про розміщення збройних сил іноземних держав на території України приймає: 1)Президент, 4)Верховна рада, 5)РНБО, 6)Міністр оборони.

10.Принципу поділу влади притаманні наступні характеристики: 1)державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову, 2)усі гілки влади самостійні в межах своїх повноважень і повязані між собою єдиними державними механізмами, 3)між законодавчою, виконавчою і судовою владою діє система “стримувань і противаг”,

11.Хто бере участ у формуванні Конституційного Суду України? 1)Верховний Суд, 2)з’їзд суддів, 4)Верховна рада, 5)Президент.

12.Назвіть риси античної демократії: 2)маломасштабна демократія, 3)пряма демократія, 5)моністичне уявлення про суспільний інтерес, 6)засудження фракційності і одностайність у прийнятті рішень.

А. Основні риси та різновиди альтернативних та не альтернативних партійних систем.

Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї  партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї  партії, яка зростається з державним апаратом і своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів. За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль  сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних  маніпуляцій.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями  або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два  стабільні  блоки політичних  партій, кожен  з яких складається з кількох партій.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій. Така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак  – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі.

Б. Політична діяльність: суть, різновиди та рівні.

Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї. Прикладами політичної діяльності можуть бути: вибори, мітинги, пікетування, дебати в парламенті і т.д.

Політичну діяльність класифікують за визначеними критеріями: суб’єктами, об’єктами, змістом, спрямованістю, формою та результатами дій. Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії, виділяють два основних рівні політичної діяльності:

• елітарний рівень функціонування владних структур  і здійснення ними своєї регулятивної діяльності стосовно: самих себе; суспільних груп; основних сфер суспільного життя (суспільних відносин);
• рівень масової участі (або масової політики), через розмаїті форми якої народ здійснює свій суверенітет; реалізує своє право контролю за діяльність владних структур; чинить тиск на владні структури, заявляючи про свої потреби або вимагаючи їх задоволення на груповому та індивідуальному рівнях. На цьому рівні відбувається формування організацій, рухів, партій для безпосередньої участі в політичному процесів на вищому державному рівні.

За кількістю та ступенем взаємозалежності суб’єктів політики діяльність може бути:

• індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів (у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;
• колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);
• групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);
• загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція).

За типом об’єктів виділяють:

• діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження);
• діяльність, спрямовану на створення, удосконалення і заміну політичних інститутів (владно-управлінських структур, політичних і правових норм);
• діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).

Відповідно до цього критерію політична діяльність буває:

• інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних курсів держави;
• стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах, відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних, руйнівних змін;
• консервуюча, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;
• реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення важливих інститутів і форм суспільного життя.

Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють революційну і реформаторську діяльність. Реформи є найпоширенішим різновидом політичних інновацій. Вони є складним процесом поступового перетворення існуючої суспільної системи та її окремих елементів – без руйнування основ цієї системи. Реформи переважно започатковують владні структури. Якщо вони зачіпають існуючі суспільні відносини достатньо  глибоко, то їх називають „революцією згори”.

Революція також є інноваційною діяльністю. Але вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин – захоплення влади новими політичними силами, найчастіше насильницькими методами, та залучення до цієї діяльності широких верств населення. Революції як загальнонаціональні, загальносистемні процеси можуть мати як інноваційний, так і реставраційних характер.

 

Білет 15

1.Політологія як самостійна наука остаточно утвердилась у 1948р. Ні.

2.Антрепенерська система добору політичних лідерів має закритий характер: Ні.

3.Партисипаторна демократія передбачає участь у прийнятті владних рішень лише обмеженого кола громадян: Так.

4.Зміст політичного процесу розкривається через політичну діяльність: Так.

5.За критерієм місця в загальному спектрі політичних сил партії поділяються на: 2)ліві, 3)центристські, 5)праві.

6.Які партійні системи належать до альтернативного типу: 1)двопартійні, 6)обмежені багатопартійні.    ( система з домінуючою партією, двоблокова система).

7.Відкладальне вето-це: 3)відмова глави держави підписати закон і повернення його в парламент із зауваженнями.

8.Що таке виборча геометрія: 6)маніпулювання виборчими округами, що створює нерівні “стартові” можливості кандидатів і виборців.

9.Основними атрибутами громадянського суспільства є: 1)життя людей є вільним, права захищенні конституцією і законами, 3)важлива роль належить громадським організаціям та асоціаціям, 4)діяльність зорієнтована на інтереси громади та індивіда.

10.Думку про те що поліархія є вищою на сьогодні стадією розвитку демократії висловив: або 1)Г.Алмонд, або 2)М.Вебер, або 3)Р.Даль.    ?????

11.Форма державно-територіального устрою визначається: 1)територіально-політичною організацією держави, 3)правовим статусом складових частин держави, 5)принципами взаємодії державного центру і території.

12.Що таке імпічмент: 3)процедура усунення президента від влади парламентом, 4)процедура усунення президента від влади судом

А. Виборчі системи: суть, типологія, основні переваги і недоліки.

Представництво політичних партій у парламентах, їх вплив на політичне життя, а інколи і вид партійної системи, що склалася у певній країні, значною мірою залежать від прийнятої у даній країні системи підрахунку голосів, принципів визначення переможців, які визначають сутність поняття “виборча система”. Наслідком застосування різних виборчих систем може бути формування різного персонального складу парламенту.

Історично відомі три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.

Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший – мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата, який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга – мажоритарна система абсолютної більшості – проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були подані виборцями.

До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов’язковість знання виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження імперативного депутатського мандата.

Основний недолік мажоритарної системи полягає у невідповідності сформованого за нею складу парламенту голосам, поданим виборцями, адже виборці, які проголосували за кандидатів, що не потрапили до парламенту, фактично залишаються без своїх представників у вищому законодавчому органі.

Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців.

Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Однак цей недолік легко долається введенням правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку.

З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи, за якої частина депутатів вибирається за одномандатними виборчими округами, а друга частина - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Співвідношення цих частин зазвичай є рівним.

Б. Сутність, ознаки, різновиди авторитарних режимів.

Як вже вказувалось раніше, підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas - влада). З тоталітаризмом їх об’єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Разом з тим тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і  всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади.

         Авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.

Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини ( монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити наступні різновиди:

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється.    Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора.

В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв’язання  завдань економічного розвитку. На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного вирішення завдань переходу до демократії.

 

Білет 16

1)Керівництво зовнішньополітичною діяльністю України здійснює Кабінет Міністрів України____   Ні

2)Комунізм є різновидом авторитарного режиму ____ НІ

3)Конституційна монархія поділяється на парламентську та дуалістичну ____ Ні

4)За формою правління Україна є парламентсько-президентською республікою ____ ТАК

5)Виборчий поріг – це  ____ 1.мінімальний відсоток голосів, які повинна набрати політично партія(блок) за пропорційної виборчої системи для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів

6)Для правової держави властиві такі принципи  _____1.рівність закону для всіх 2.підзаконність державної влади 4.взаємовідповідальність держави і особи 5.незалежність судів і сіддів

7)Який різновид партійної системи притаманний для США та Великобританії  ____      5.двопартійна система

8)Одномандатні виборчі округи передбачають____1.переможцем в окрузі стає один кандидат 4.виборець може віддавати голос лише за одного кандидата

9)Існують такі системи  добору політичних лідерів___2.антрепенерська система 5.система гільдій.

10)Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватись  ____  3. в другій половині 19 століття

11)Більшісь від конституційного складу Верховної Ради України – це __ 6.226 депутатів

12)політичний режим як спосіб функціонування політичної влади визначається  ____ 1.методами і прийомами здійснення влади 4.принципами взаємодії між органами влади 6.можливостями реалізації прав і демократичних свобод у суспільстві

13)Держава як основний інститут політичної системи: теорії походження ознаки прерогативи та функції

          До визначення поняття «держави» існує, принаймні, два підходи, які фіксують різні аспекти державності: її публічний, або інституційне значення. У першому випадку «держава» постає як спосіб організованості й згуртованості індивідів навколо спільного, універсально значимого інтересу. Держава тут асоціюється з усім суспільством, від імені якого приймаються владні рішення і виконання яких стосується усього суспільства. За приклад інституціонального визначення держави може правити хоч би дефініція, дана Е. Гіденсом: «Політичний апарат уряду (такі інституції, як парламент або конгрес разом з цивільними службовцями), який керує певною територією, а її повноваження підтримані юридичною системою та здатністю застосувати військову силу для втілення своєї політики». Ці два підходи не є взаємозаперечуваними, оскільки перший вимушений погодитися з необхідністю інститутуалізації суспільного інтересу в системі державних та політичних закладів. Другий же визнає «тілом» своїх інституційних конструювань народ і його політичну волю до підпорядкованого легітимованим інституціям організованого співжиття.
          Найкоректнішим способом визначення сутності держави буде схарактеризувати її через сукупність складників або засад існування державності. Таким мінімальним засадничими елементами держави є триєдність — народ, влада і територія, де кожен з елементів має рівносильну іншим двом, але не самодостатньою вартість. Цей мінімальний засновок потребує доповнення ще, принаймні, двома компонентами: суверенітет і єдина мова та самоназва. Поєднання народу, влади і території може утворити політичну одиницю федеративного статусу і лише ознаки суверенітету свідчитимуть про статус державний. Суверенітет означає право держави (її уряду) бути суддею в останній інстанції свого інтересу й своїх дій на території, чітко окресленьїй своїми кордонами. Спільна мова та самоназва є особливо актуальною вимогою для багатонаціональних держав федеративного устрою.
          Єдиного погляду немає також не існує і щодо проблеми походження держави. З широкого спектру політичних теорій, присвячених цій проблемі, зупинимося на основних: патріархальна, органічна, конвенційна (угодова), теорія насильства, сакральна (магічна), психологічна, географічного детермінізму.
         Патріархальна теорія, що веде свій відлік від тверджень Арістотеля про природу держави, вважає шлях простого фізичного розростання сім'ї схемою виникнення держави. Держава є кінцевою ланкою розвитку сім'ї у рід і плем'я. Відповідно природною формою політичної влади є монархія як аналог батьківської влади в сім'ї.
         Органічну теорію найширше розробив Спенсер. Суть її полягає в проведенні аналогії між тілом держави та живим організмом. «Суспільства, як і живі тіла, починаються як зародки — виникають із мас, дуже малих порівняно з масами, яких вони у підсумку досягають» (Спенсер). А з розвитком суспільств його частини стають несхожими, і відбувається нарощення структур за рахунок зростаючої диференціації суспільних та професійних ролей і функцій.
         Конвенційна (угодова) теорія має найчисленнішу аудиторію розробників та апологетів. Держава виникає в наслідок укладеної між людьми угоди, на яку вони пристають з міркувань власної безпеки, прагнучи подолати стан «війни всіх проти всіх» (Т. Гобс), чи з міркувань втілення розумної форми суспільного устрою, що відбивав би досконалу людську природу (Ж.-Ж. Руссо).
         Теорії насильства (Л. Гумплович) пояснюють походження держави необхідністю вироблення таких політичних інституцій (апарату примусу), які дозволяли б утримувати переможцям владу над переможеними племенами. Класову теорію походження держави (Ф. Енгельс) можна розглядати як одну із версій теорії насильства. Держава розвивається як організація правлячого класу, що для захисту своїх «приватно класових» інтересів використовує монополію на фізичне насильство.
        У державі, як у певний спосіб упорядкованому суспільстві, є значна кількість обов'язків і щодо окремого громадянина, і щодо суспільства в цілому. Ці обов'язки упорядковуються відповідно до функціонально-ролевого розподілу. Функції держави поділяють на внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції мають три широкі напрями: законодавчий, адміністративний (виконавчий) та судовий. Не менш важливі також і політична (ідеологічна), культурно-освітня, соціально-економічна та полі-ційна функції, які не вписуються в межі одного з напрямів, а швидше є зв'язковою мережею поміж ними. Зовнішні функції зосереджуються в налагодженні міждержавних відносин, забезпеченні системи захисту державних кордонів, суверенітету та цілісності держави.

14)Типологія партійних систем

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, яка вимірюється принаймні двозначними числами. Проте реальний вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, за формування урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні. Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї  партії. Така система історично знає декілька різновидів: однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам і характеризується необмеженим правлінням однієї  партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; створення інших партій забороняється.

Фіктивна партійна система притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок державних переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета). За такої системи більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль  сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму, за якого при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних  маніпуляцій.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями  або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Логіка виборців пояснюється високим рівнем життя, стабільністю в країні та принципом „від добра добра не шукають”.

Однією з найбільш зрозумілих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два  стабільні  блоки політичних  партій, кожен  з яких складається з кількох (частіше – двох) партій.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад, право-центристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак  – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з  метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою. 

 

Білет 17

1)Держава – основний системоутворюючий компонент політичної системи  ____ Так

2)Нація є прикладом безпосереднього суб’єкта політики___Ні

3)Для обрання народним депутатом України необхідно мати вік не менше 25 років ___ Ні

4)Легітимність політичної влади – це визнання і підтримка влади народом та міжнародною спільнотою  ___ ТАК

ІІ рівень

5)З якого підходу до з’ясування сутності політики випливає твердження:”політика- це ремесло володарювання”?___3.директивний

6)Що притаманне рекрутуванню політичних лідерів згідно з системою гілдій(організаційно-консервативною)?____1.закритий характер 2.обмежений електорат 5.приховане суперництво

7)які з наведених суб’єктів політики належать до базових?___2.нації 3.класи 4.соціальні спільноти

8)З метою з’ясування сутності політики дослідники застосовують такі підходи___1.аналітичний 3.фунуціональний 6.комунікативний

9)Назвіть типи легітимності (правочинності ) влади , сформульовані американським політологом Д.Істоном___1.персоналістська легітимність 2.ідеологічна легітимність 6.структурна легітимність

10)За характером відносин між керівниками і рядовими членами партії поділяються на:___2.демократичні 5.авторитарні

11)що з наведеного притаманне парламентській монархії?___1.монарх-глава держави 4.законодавчі повноваження належать парламенту й монарху 5.уряд формується парламентом

12)яка з ознак зумовлює віднесення партійної системи до числа двоблокових?___1.наявність лише двох партій 3.багатопартійна система, за якої лише дві партії поперемінно перемагають на виборах

13)Громадянське суспільство суть ознаки та функції

Формування громадянського суспільства нерозривно пов’язано з формуванням людини як особи, як індивіда, який має певну систему потреб, інтересів, цінностей, прав і свобод, соціально відповідає за свої дії і має можливість їх реалізації. Наявність умов для реалізації інтересів, прав і свобод перетворює людину в особу, в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського суспільства.

Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей (сім’ї, господарські і громадські організації і об’єднання, соціальні спільності та ін.) так і недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави.

Отже, громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Суб’єктами, які творять громадянське суспільство є:

• вільні і рівні індивіди;
• створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи;
• вільна преса як засіб комунікації і самовиразу.

До атрибутів  громадянського суспільства належать;

• наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації на основі яких формуються сфери громадського життя і громадської думки;
• організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією і законами;
• добровільні асоціації, автономність яких  усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні і які є незалежні від держави;
• кооперація і солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва, які є наслідком діяльності, зорієнтованої на громадські інтереси та публічну політику .

Громадське суспільство виконує ряд функцій:

• механізму самоорганізації громадян для вирішення суспільних проблем;
• противаги державним владним структурам з метою не допустити узурпацію влади;
• засобу соціалізації індивідів, орієнтація їх на суспільно-корисні справи;
• сприятливого суспільного середовища для формування демократичного типу політичної культури, демократизації політичного процесу.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу.

На думку більшості українських та зарубіжних політологів, інститути громадянського суспільства повинні стати фундаментом демократичного устрою. Розвиток структур громадянського суспільства забезпечить впевненість і відповідальність окремої особи, зростання самостійності приватних і громадських сфер життя, стане перешкодою на шляху надмірного розростання функцій держави.

Безумовно, розбудова системи громадянського суспільства, врегулювання  його взаємовідносин з державою на законодавчому рівні вимагає наявності відповідного правового поля, яке існує лише в правовій державі.

14)Політична влада сутність ресурси ознаки та функції

          Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між людьми й політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей.
До характеристик влади насамперед належать:
- можливість впливати на "когось" і на "щось" у своїх інтересах;
- право на керівництво, вплив, управління;
- наявність відповідної могутності й сили;
- право на політичне панування;
- наявність необхідних ресурсів;
- регулювання владних відносин на свою користь;
- можливість суб'єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції "об'єкта" влади.
          Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об'єкта.

                    Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах.
                    Отже, політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних відносин у сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняття політики.
          Політична влада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання, легальний авторитет тощо.
 Особливості політичної влади:
- здатність і готовність суб'єкта влади виявити свою політичну волю;
- верховенство влади, обов'язковість виконання її рішень;
- охоплення владною дією всього політичного простору;
- наявність політичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність;
- осмислення політичного інтересу й політичних потреб;
- моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень);
- володіння і використання комплексу необхідних ресурсів.

       Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них:
- нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;
- суб'єктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;
- реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів;
- марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси;
- системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи.
- біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;
- інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля;
- влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;
- психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості;
- за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади;
- конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;
- технократичні концепції різноманітних напрямків.
           Суб'єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей.
         До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією.
          Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група використати для впливу на інших.
           Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів.
         Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися.
        Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.
        Можливість розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.
        Політична влада має такі характерні ознаки:
а) домінування владної волі;
б) володіння апаратом впливу й управління;
в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;
г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність.
        Політична влада має свої особливі функції:
- інтегративну;
- регулятивну;
- стабілізаційну;
- прогностичну;
- визначення напрямків розвитку суспільства;
- контрольну;
- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.
 

 

Білет 18

1)Головною метою зовнішньої політики України є досягнення домінування в європейському регіоні____Ні

2)Суб’єктами міжнародних відносинможуть бути лише національні держави____Так

3)Сучасна концепція елітарної демократії передбачає здійснення влади обмеженою групою професійних політиків лише у власних інтересах____Так

4)Політологія як наука вперше виникла в стародавній греції____Ні

5)назвіть види політичної діяльності за критеріями її спрямування стососвно суспільного прогресу____2.інноваційна 3.стабілізуюча 5.консервуюча

6)Вкажіть різновиди виборчих систем___2.мажоритарна 4.змішана 5.пропорційна

7)різновидами авторитарного режиму є___1.військово-бюрократичні диктатури 2.теократичні режими 3.абсолютні монархії 5.персоналістські тиранії

8)З якого підходу до з’ясування сутності політики випливає твердження:”Політика – це ремесло володарювання”?___3.директивний

9)Що характеризує антрепренерську систему рекрутування політичнох лідерів___1.відкритий хаорактер 2.широкий електорат 4.пріоритетність особистих якостей у вимогах до претендента 5.висока конкурентність і відкрите суперництво

10)Назвіть стадії процесу політичної соціалізації особи___2.дотрудовий період 2.пасивна стадія

11)Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на:___1.законодавчу 3.виконавчу 4.судову

 12)Назвіть різновиди неальтернативних партійних систем___1.обмежена багатопартійна система 2.однопартійна система 6.гегемоністська система

13)Політична система суспільства сутність структура та функції

Влада в суспільстві функціонує, утворюючи складну систему взаємозв’язків та залежностей.

Реалізація політичної влади певними способами, у тих чи інших формах, з використанням різноманітних ресурсів відбувається за допомогою політичної системи суспільства.

Система - це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є політична система.

Суть політичної системи, різні аспекти її функціонування можна виразити через сукупність визначень. Політична система - це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність.

До політичної системи входять: політична (державна) влада; політичні інститути, політичні відносини, політичні ролі і процеси; політико-правові норми; політична культура.

Центральний елемент політичної системи - політична влада. Вона є метою виникнення та існування конкретної політичної системи, надає цілеспрямованого, інтегративного характеру прояву інших елементів, їх взаємозв'язкам і взаємодії. Політичні відносини - це взаємодія первинних (нації, соціальні групи, індивідууми) і вторинних (політичні інститути, групи тиску, лоббі) суб'єктів політики, держави і громадян з приводу влади, обміну її ресурсами.

У політичну систему входять (або тісно взаємодіють з нею) ряд інститутів недержавного характеру — політичні партії, громадські організації, товариства, політичні рухи, громадська думка, засоби масової комунікації. Для багатьох із них політична діяльність є лише одним із аспектів їх функціонування.

Складовою частиною політичної системи є людина з її політичним статусом. Як учасник політичного процесу людина включена в політичну діяльність, має права і певні політичні обов'язки.

Життєдіяльність політичної системи, сила її впливу на розвиток суспільства виражається у функціях. Головні функції політичної системи:

• нормативно-регулююча: визнання політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програм їх реалізації та мобілізація ресурсів на їхнє виконання;
• репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів;
• інтегруюча, що виявляється в об'єднанні всіх суспільних груп, національній консолідації;
• організація та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування;
• політичного інформування, комунікації та соціалізації, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

Функції політичної системи не є незмінними. Вони розвиваються із врахуванням особливостей політичного простору і часу, конкретно-історичної обстановки, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності.

Політична система суспільства включає:

•  характеристи­ку соціального змісту влади, її носія, взаємодію з економічною сфе­рою;
•  систему інститутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві та регулюються політичні відносини;
•  прин­ципи, норми діяльності інститутів політичної влади, спрямованість цієї діяльності.

Політична система — це сукупність трьох взаємодіючих підсистем:

інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регуля­тивної.

Інституціональна підсистема включає такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосеред­жує максимальну політичну владу, є держава.                 Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими гру­пами), а також засоби масової інформації.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні нор­ми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їх участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішен­ня, здійснення рішень.

Важливим компонентом політичної системи є її структура. За визначенням американського вчено­го Г. Алмонда, структура — це доступна для спостереження діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функ­ціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної сис­теми, її організаційної структури. Цей механізм являє собою складний комплекс спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це - пред­ставницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі орга­ни; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Підкреслимо: основою діяльності держави є три "гілки" влади: законодавча, виконавча та судова. Поділ влади має відбуватися і по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева.

Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціонування влада не може дрібнитися, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень.

14)Ознаки та типологія республіканської та монархічної форми держави

Форма державного правління – це певний спосіб організації верховної влади в державі, яка визначається її джерелами, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади та обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них.

Існує дві основні форми державного правління – монархія та республіка, кожна з яких має декілька підвидів. Охарактеризуємо їх більш детально.

Монархія – це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи (монарха), є спадковою і не є похідною від будь-якої іншої влади.

Глава монархічної держави (цар, король, падишах) реалізує свої повноваження за власним правом, а не за дорученням якогось іншого органу влади. Влада монарха є безстроковою і безвідповідальною. Монархічна держава переважно будується не за національним принципом, а за династійним, а монарх є носієм державного сувернітету, символом держави.

Монархії поділяються на необмежені, або абсолютні (напр. Франція періоду правління Людовіка XV, який заявив „держава – це я”) та обмежені, коли в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за ним конституцією. Усі обмежені монархії офційно прийнято називати конституційними, однак в залежності від обсягу повноважень монарха їх, в свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські. В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежуються стосовно сфери законодавства. Однак він може видавати власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він може звільнити у будь-кий час. При чому, уряд водночас є відповідальний і перед монархом, і перед парламентом.

Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія і тд.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу монархії”, ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує спосіб урядування в парламентській республіці (його буде розглянуто нижче).

Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка.

Республіка – це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений термін.

Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є обмежені в часі.

Розрізняють три види республік:

президентська,

парламентська,

парламентсько-президентська (змішана).

Президентська республіка. Для неї характерна незалежність органів законодавчої та судової влад, їх взаємна непідпорядкованість і невідповідальність одна перед одною, при наявності механізмів стримувань і противаг. Тут не існує поняття вищого державного органу, який наділяв би повноваженнями інші державні органи. Президент обирається шляхом всенародного голосування і є главою держави. Водночас, він є главою виконодавчої влади, що дозволяє йому самостійно утворювати уряд, очолювати його та водночас нести персональну відповідальність за діяльність уряду. Весь апарат державного управління є підпорядкований та підзвітний президенту. Рішення приймаються президентом і реалізуються міністерством за його дорученням.

Наявність сильної виконавчої структури у призедентській республіці врівноважується наявністю такого ж сильного і незалежного законодавчого органу влади.

Завдяки існуванню механізмів взаємного контролю, стримувань і противаг, у президентській республіці наявний чіткий поділ влад та їх збалансованість. Для кращого розуміння механізму стримувань і противаг наведемо декілька прикладів:

Президент не володіє правом законодавчої ініціативи, але має право відкладального вето щодо законів, прийнятих парламентом, якому належить законодавча влада. Подолання відкладального вето потребує 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження попереднього рішення парламенту. Оскільки зібрати таку кількість голосів вдається не завжди, то суперчність між двома гілками влади переважно розв’язується шляхом компромісу.

Президент ініціює національні програми, але питання про їх фінансове забезпечення є компетенцією парламенту.

Закони приймає парламент, а президент та виконавчі структури – виконавчі розпорядження. Проте, право ухвалення рішення стосовно їх конституційності є прерогативою Верховного (Коституційного) Суду, рішення якого мають обов’язковий характер для обох гілок влади – законодавчої та виконавчої.

Парламентська республіка. Верховна влада у ній належить парламенту-представницькому законодавчому органу, який володіє делагованим йому виборцями сувернітетом і опираючись на нього формує відповідальний перед ним уряд. У випадку втрати довіри до створеного парламентом уряду, йому може бути висловлений вотум недовіри і, якшо за це питання проголошує більшість, уряд змушений піти у відставку.

Таким чином, виконавча гілка влади у парламентській республіці не є самостійною, а є продовженням законодавчої влади з якої вона виводиться. Керує виконавчою владою прем’єр міністр. Президент є главою держави і реалізує представницькі  повноваження. Інколи президент бере участь у розв’язанні конфліктів між кабінетом міністрів і парламентом. Він може приймати відставку уряду і доручати формування нового кабінету. У разі прийняття відставки, президент може оголосити про розпуск парламенту і призначити дострокові вибори. Президент не є сувереном, оскільки за такої форми врядування обирається парламентом (у деяких країнах-спеціальними зборами).

Змішана, президентско-парламентська республіка поєднує в собі ознаки президентської і парламентської форм правління. За ції форми правління президент обирається всенародним голосуванням, є главою держави, непідзвітний парламенту і наділений широкими законодавчими та виконавчими повноваженнями. Президент пропонує на затвердження парламенту кандидатуру прем’єр міністра, за поданням якого призначає міністрів і звільняє їх. Прем’єр міністр очолює уряд, який працює під керівництвом президента і є водночас підзвітний як президенту, так і парламенту.

Уряд може подати у відставку в разі втрати прем’єр міністром підтримки більшості парламенту.

 

Білет 19

1)Об’єднання УНР та ЗУНР в соборну українську державу було проголошено 1 листопада 1918 року  ___  НІ

2)Форма держави є певним способом організації і здійснення влади  ____ ТАК

3)ключовим механізмом реалізації представницької демократії є інститут виборів___Так

4)В Україні главою виконавчої влади є президент ____ НІ

5)Вторинні суб’єкти політики – це___1.групи тиску 5.політичні партії

6)Назвіть типи політичної влади за Б.Гаврилишиним ___ 1.влада типу противаг 2.компромісна влада 4. унітарна влада 6.групова влада

7)Система місцевого самоврядування включає____1.сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи 3.різні форми безпосереднього волевиявлення громадян (місцеві референдуми та ін) 4.сільських, селишниз і міських голів 6.районні і обласні ради

8)На вірі у святість норм, що віддавна керують життям суспільства базується___2.традиційна легітимність

9)Політичний лідер є прикладом суб’єкта політики___4.безпосереднього

10)Вкажіть на джерела легітимності політичної влади за М.Вебером___1.закон 2.свідомість 5.політична культура

11)Глава держави у президентських республіках ___ 4.обирається загальнородним голосуванням

12)Які з наведених ознак притаманні дуалістичним монархіям___1.монарх призначає і звільная уряд 2.влада в країні поділена між двома субє’ктами – монархом і парламентом

13)Суть ознаки та різновиди тоталітарних режимів

Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства.
Тоталітаризм у різних країнах, в різний час виявлявся по-своєму у відповідності до специфічних особливостей. В класичному "закінченому" вигляді тоталітаризм утвердився в 1933р. в Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В основі його встановлення - згубні для Німеччини наслідки Першої світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правлячих кіл до реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній централізації влади. Кінцевою метою нацисти проголошували встановлення гегемонії Німеччини в усьому світі, встановлення "нового порядку", знищення цілих народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників і селян, студентів та інтелігенції. їм, що багато втратили після війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, роботу, звання, посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювалися створенням апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократичні інститути Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне життя країни було підпорядковано мілітаристському курсу режиму. Шляхом розв'язання Другої світової війни гітлерівці прагнули досягнути світового панування.
Фашистські режими в Італії, Іспанії, Португалії, при всіх відмінностях, мали багато спільного. Вони будувалися на принципах корпоративізму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до влади. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де буде "соціальний мир і порядок", централізація й вертикальне підпорядкування. Фашисти йшли до влади з гаслами боротьби проти "гнилої демократії й парламентаризму". "Все для держави, нічого проти держави, нікого поза державою", - ці слова італійського дуче Б.Муссоліні стали символом вираження фашистської ідеї тоталітарної держави.
Військово-монархічні режими й фашистські диктатури в Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі в міжвоєнний період були також різновидами тоталітаризму. Як правило, вони зберігали деякі демократичні інститути (парламентаризм, конституції та ін.), але ступінь придушення інакомислячих та узурпація влади практично були безмежні. Кожна з цих країн мала великі територіальні претензії й свої внутрішні проблеми прагнула розв'язати, беручи участь у переділі світу.
Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши гуманні цілі й осяйні перспективи, сталінське керівництво створило політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення, поступове зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою тощо. Основним методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна. Диктатура КПРС, відсутність плюралізму, опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення окремої людини реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші риси були властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті "вождя всіх часів і народів".
Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують. По-різному називають себе ті чи інші країни, але суть тоталітаризму від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до загибелі сотень тисяч людей.

Тоталітаризм характеризується ознаками, властивими і для радянської України:
1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній закладені.
2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний аргумент, а мета виправдовує засоби.
3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.
4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слухняних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияву особистої ініціативи у господарській діяльності.
5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкування і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави. Створення системи всебічного і постійного впливу на особистість через школу, сім'ю, засоби масової інформації, державні й громадські організації, діяльність яких повністю контролюється партдержапаратом.
6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю.
7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.
8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм.
9. Месіанство - віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все вирішити.
10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособления, автаркія) та самоізоляція.
Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:
- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;
- трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;
- національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;
- завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.

14)Предмет та структура політології

Підходи до розуміння предмету політології:

1. Наука про державу. В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко називають державознавством.

Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу, вона стає наукою про політику в цілому.

2. Наука про владу.

3. Наука про політичну систему суспільства.

4. Наука про демократію.

5. Наука про політичну культуру.

Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології — політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми.

Основними структурними елементами політичної системи є політичні інститути і політичні відносини.

Політичні відносини — це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади.

Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.

Структура політології:

1. Теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи:

-  концепції політики і влади;

-  теорії політичної системи і процесів;

-  моделі політичної участі й лідерства;

-  теорії формальних і неформальних інститутів політики (державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт);

-  теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики.

Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни.

2. Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичного
результату.

Основний зміст прикладної політології складає розробка політичних технологій:

-               прийняття політичних рішень;

-  проведення виборчих кампаній, політичної реклами;

-  врегулювання політичних конфліктів;

-  проведення політичних переговорів;

-  лобіювання тощо.

Практична політологія проводить також політичні прогнозування, планування й консультування, методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

3. Порівняльна, або компаративна, політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох.

Залежно від ступеня узагальненості знань про політику у структурі політології виокремлюють:

-               загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теоретичні й методологічні основи політичної науки;

-  теорії середнього рівня — про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне лідерство, політичну культуру тощо.

 

Білет 20

1.Згідно з функціональним підходом до з’ясування сутності політики випливає твердження:  ”політика-це ремесло володарювання”: Ні

2.Елітаризм не сумісний з демократією: Так

3.Суспільно-політичний рух-це форма суспільно-політичної активності громадян, спрямована на захист їхніх інтересів або на вирішення певної суспільно значимої проблеми:Так

4.В Україні на парламентських виборах діє мажоритарна виборча система: Ні

5.Політичний процес-це: 3)функціональна характеристика політичної системи.

6.Що характеризує антрепренерську систему рекрутування політичних лідерів: 2)широкий електорат 4)пріоритетність особистих якостей у вимогах до претенлента 5)висока конкурентність і відкрите суперництво

7.До складних форм державно-територіального устрою відносять: 1)конфедерації, 3)імперії, 4)федерації.

8.Згідно мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем стає кандидат, який: 1)набрав більше половини голосів виборців, 2)набрав більше встановленої законодавством кількості голосів виборців

9.Яка з ознак зумовлює віднесення партійної системи до числа двопартійних: 1)наявність лише двох партій, 3)багатопартійна система, за якої лише дві партії поперемінно перемагають на виборах і одноосібне формують уряд, 4)двоблокова система.

10.Основні напрямки зовн. політики України, в яких викладено концепцію зовнішньополітичної діяльності держави, Верховна Рада схвалила: 6)28 червня 1996р.  11.Глава держави у парламентських республіках: 1)обирається парламентом або спеціальним органом.

12.Членами яких міжнародних урядових організацій є Україна: 1)ООН, 2)ЮНЕСКО, 3)МАГАТЕ, 4)Рада Європи, 6)ОБСЄ

13)ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

  Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».
Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до нашої ери існували крупні політичні співтовариства.
Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися.
Так  з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших людей. При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників.Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності.  В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.
На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».
Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою. Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням, здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади.
Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих інтересів за допомогою політичної влади.
Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.
Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних ставок, антиалкогольна політика. Політика пронизує все життя суспільства.
Одне з найвдаліших визначень політики дане в «Политическом словаре». Політика характеризується як «соціальна діяльність в політичній сфері суспільства, направлена головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади» ( М.; Луч, 1994. Т.1. С.168).

14)Поняття, типологія та функції політичних партій

Політична партія — це організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її реалізації. Зачатки політичних партій у вигляді станових угруповань сформувалися ще в рабовласницькому та феодальному суспільствах. Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — початку XIX ст. і пов'язане з виникненням у Європі й Америці парламентів та парламентаризму як форми і принципу організації та здійснення державної влади. Протопартіями стали депутатські клуби і фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової (буржуазної) економічної та політичної еліти.
Американський політолог Дж. Л. Паламбара виокремлює 4 основні риси, які характеризують політичну партію: 1) ідеологія; 2) організація; 3) мета; 4) членство.
Основними шляхами виникнення сучасних партій є: 1) шлях знизу— партія виникає з певних об'єднань; 2) шлях зверху — партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів.
Розрізняють декілька критеріїв класифікації політичних партій:
1. З огляду на соціальну базу:
— буржуазні;
— дрібнобуржуазні;
— селянські;
— пролетарські тощо.
2. За ідеологічними особливостями:
— консервативні;
— ліберальні;
— соціалістичні;
— соціал-демократичні;
— комуністичні.
3. За ставленням до суспільних перетворень:
— реформаторські;
— радикальні;
— консервативні.
4. За політичним темпераментом:
— ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві;
— праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства.
Ядром типології партій є типологія, розроблена в середині XX ст. М. Дюверже:
1. Кадрові партії (організаційно неоформлені) — характеризуються відсутністю інституції офіційного членства, жорсткого організаційного зв'язку пересічних пар-тійців та керівництва. Тут немає квитків, членськихвнесків тощо. Головне в діяльності таких партій — виборча боротьба, «полювання за голосами виборців», а головна мета — перемога на виборах. Основною силою у здійсненні політики партії є професійні партійні чиновники. Класичний зразок — республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великобританії.
2. Масові партії (організаційно сформовані) — характеризуються наявністю централізованого партійного апарату, який формується з функціонерів, що професійно займаються політичною діяльністю, чіткою організаційною структурою і наявністю організованого зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, квитками, внесками, обов'язковістю статутних вимог та партійною дисципліною. Класичний приклад — лейбористи в Англії.
Пізніше цю класифікацію доповнили француз Ж. Шарло та американець Дж. Сарторі.
3. Універсальні партії (партії виборців)— виникають навколо одного загальнонаціонального лідера, здатного об'єднати різні прошарки населення, що мають неспів-падаючі, але близькі інтереси. До таких партій найбільш тяжіють соціал-демократичні.
До основних функцій політичних партій належать:
1. соціальна, або функція представництва соціальних груп у політичній сфері;
2. ідеологічна — розробка та пропаганда партією певних ідеологічних концепцій та цінностей;
— політична: а) функція політичної рекрутизації, або залучення до політичної партії; б) функція електоральна, або боротьба за проведення виборчої кампанії;
— інтегративна, або функція забезпечення зв'язку між державою та громадським суспільством.