1. Політика і наука про політику

Процес національного відродження і розбудови незалежної Української держави, соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, потребують глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього розвитку. Широкі можливості для ґрунтовної та об'єктивної характеристики суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити у цьому суспільстві та на міжнародній арені, має політологія, що пройшла тривалий шлях становлення та розвитку як наука і навчальна дисципліна.

1. Політика і наука про політику

Політологія – це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не розглядає політичну систему суспільства в цілому як свій предмет.

Термін "політологія", походить від давньо-грецьких слів politike – мистецтво управління державою і logos – учення. У Стародавній Греції політика була наукою про управління державою. "Природність" політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука "супроводжувала" людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.

Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Проаналізувавши проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо розробили теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права та звільнили політику й політичну думку від теології і церковної моралі.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції а також війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи; у Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології; у Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті; у США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки.

На організованому ЮНЕСКО у 1948 р. в Парижі міжнародному колоквіумі політологів було вирішено вживати термін "політична наука" в однині, а її основним предметом вважати: а) політичну теорію та історія політичної думки; б) політичні інститути; в) партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цей момент прийнято вважати завершенням процесу конституювання політології як науки.

У Радянському Союзі політологія трактувалась як буржуазна псевдонаука. Не мали успіху навіть обережні спроби створення "марксистсько-ленінської політичної науки". Окремі політичні дослідження здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін. В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”. Паралельно політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Справжній ровиток політології як науки в Україні стає можливим лише з досягненням державної незалежності. З 1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах. Політична освіта повинна сприяти: виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття громадянського обов'язку, відповідальності перед суспільством; формуванню свідомої, повноправної особистості.

 

1.2. Предмет, методи і функції політології.

Незважаючи на те, що політологія в Україні утвердилась як наука і навчальна дисципліна, залишається актуальним питання про специфіку її предмета та об'єкта.

Об'єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєд­нанні з особливостями її функціонування й розвитку та зв'яз­ками з іншими сферами суспільства (економічною, соціальною, духовною та ін.). Насамперед політична наука зосереджує свою увагу на дослідженні держави, влади та владних відносин, які розглядає як соціальні феномени й інститути політичної організації сус­пільства, котрі основною метою мають реалізацію загального інтересу.

Предметом політології є політична систе­ма суспільства як інтегроване поняття, що включає в себе такі важливі складові, як: держава, державний устрій, влада, владні відносини, політич­ні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін.

Виокремлюють кілька підходів до розуміння предмету політології:

1. традиційний підхід – політологія трактується як наука, що досліджує загальні принципи і організаційні основи політичного життя;
2. емпірико-аналітичний підхід – політологія розглядається як операціональна, інструментальна наука, яка акцентує увагу на вивченні політичної практики;
3. критико-діалектичний підхід – повязує політологію з аналізом взаємозв’язку політичних інститутів і процесів та суспільно-економічних умов їх функціонування.

Не менш важливим є питання методів політичної науки. Метод – це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет.

Виділяють три групи методів політична науки:

1) загально-наукові методи дослідження. До них належать: системний метод (політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції), структурно-функціональний (спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого), біхевіористський метод (грунтується на дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп), порівняльний (зіставлення однопорядкових політичних явищ за структурою чи функціями), історичний (досліджує політичні процеси і явища через їхній розвиток і зміну) методи.

2) Логічні методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання;

3) Емпіричні методи: використання статистичних даних; аналіз документів та архівних даних; опитування; експеримент;спостереження;.моніторинг; контент-аналіз та ін.

Органічне поєднання різних методів політичної науки допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Важливим для розуміння та оцінки політології у житті суспільства є визначення притаманних їй функцій. Серед функцій політології виділяють:

1) Описову, що пов’язана з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. З допомогою описової функції політологія встановлює “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

2) Пояснювальна, яка допомагає зрозуміти сутність політичних явищ та робить можливим перехід від спостереження фактів до з’ясування причин їхнього виникнення.

3) Прогностична функція відповідає на запитання: якою буде політична дійсність, коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

4) Інструментальна – повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату; що потрібно зробити, аби бажані результати стали дійсністю? Завданням цієї функції є вироблення рекомендацій щодо поведінки суб’єктів політики.

5) Ідеологічна (нормативно-орієнтуюча) – спрямована на формування системи політичних цінностей індивіда та нормативних політичних моделей.

Політологія як наука має розвинену систему категорій – фундаментальних понять, що відображають найбільш суттєві зв’язки, ознаки, особливості політичних явищ, процесів, інститутів.

Категорії політології поділяють на три групи:

1) Основні (базові) категорії – використовують у процесі аналізу всіх сфер і рівнів політичного життя. До них належать поняття: політика, влада, держава, політична система, політичний процес, політичне життя, політичні відносини та ін.

2) Категорії, які відображають історичні особливості розвитку політичних учень, політичних систем, держави і т.п. Наприклад, маківеалізм, бонапартизм, гітлеризм, легізм тощо;

3) Категорії, що їх використовують окремі напрями чи дисципліни політичної науки. Наприклад, агресія, війна, армія, військова політика, військова доктрина, пацифізм, нейтралітет та ін.

Отже, політологія - комплексна наука, що поєднує вивчення змісту інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інституції, їх будову та функціонування, про права, свободи, обов'язки громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб'єкти, зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку.

Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості, формування нової політичної культури, демократичної за своїм характером. Головними чинниками, які зумовлюють значення політології для оновлення суспільства, є: заповнення політико-культурного вакууму у свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій особистості в розвитку і реалізації її здібностей.

 

1.2. Політика – як суспільне явище.

Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов'язаних, але все ж самостійних підсистем. Такими підсистемами є сфери суспільного життя: виробнича (господарсько-економічна), соціальна, духовна, політична та сфера родинного життя. Їх розмежування у рамках наукового аналізу має до певної міри умовний характер, але є необхідним для більш детальне вивчення кожної з них.

Названі підсистеми характеризу­ються певною структурою, функціями, цінностями, нормами, дійовими особами (суб'єктами) і т.д. Виробнича (господарсько-економічна) підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна підсистеми сприяють формуванню і відтворенню людини як повноправного члена суспільства, є сферою функціонування різних соціальних інститутів, у рамках яких відбуваються ці процеси. Політична підсистема створює сприятливі умови для функціонування усіх ланок суспільної системи, для повноцінного самовияву і самореалізації суспільних об'єктів, узгоджує їхні інтереси, регулює взаємовідносини. Політика – це своєрідний компонент у системі суспільних зв'язків, що служать засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин за допомогою державної влади. Це та ділянка суспільного життя, в якій формуються і з якої виходять головні імпульси управління соціальним організмом. Її призначення полягає у тому, щоб орієнтувати життя суспільства і його розвиток у певному напрямі, забезпечувати стабільне й ефективне функціонування усіх його підсистем, зосереджувати зусилля людей на досягненні загальних (спільних) цілей.

Політика співвідноситься з іншими суспільними систе­мами – економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідно­шення політики й економіки зводиться до того, що закони еко­номічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор по­літики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність й ефективність економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то треба зазначити що «моральність» політики залежить від: ефективності соціального контролю над владними структурами; умов політичної конкуренції; рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, з одного боку, а з іншого – політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої право­вої системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втру­чання церкви у державні справи недопустиме з точки зору де­мократичного розвитку суспільства. Держава покликана за­безпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква –  умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

 

1. Теоретичні підходи до визначення політики

Термін політика походить від грецького слова polis (місто-держава), polites (громадянин), politico (державний діяч), і вперше був введений античним мислителем Аристотелем.

Протя­гом історичного розвитку по­літичної думки сформу­валось декілька підходів до визначення політики:

1. Комунікативний, що розглядає політику як засіб спілкування, задоволення власних інтересів, розроблення спільних правил поведінки, визначення цілей та мети спільноти. Він спрямований на взаєморозуміння та співпрацю між громадянами.

2. Директивний – стверджує, що політика є постійним змаганням одних за панування над іншими і мистецтвом володарювання. Політика – це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що отримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством. Директивний підхід передбачає, що більшість людей, які беруть участь у політиці, прагнуть влади, а політика є постійним змаганням, що має на меті панування над іншими людьми.

3. Функціональний – розглядає політику як розподіл обов'язків і повноважень в суспільстві за умови їх узгодження, що забезпечує ефектив­ність держави і цілісність політичної системи.

Існування різноманітних підходів до розуміння політики зумовило те, що політику розглядають як багатовимірну, багатоаспектну структуру. Серед аспектів політики виділяють:

1. Інституціональний аспект, який проявляє­ться через конституцію, правовий порядок, політичні традиції. Домінант­ними в цьому вимірі є інститути влади. Під політикою розуміють усі відносини з приводу суспільної влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства, школи та корпорації – інститути, пов'язані з існуванням певного конституційного, правового порядку. Політичне волевиявлення також реалізуються через вибори, право на свободу думки, діяльність політичних партій і спілок.

2. Нормативний аспект, за якого домінантними є цілі, завдання і об'єкти політики, формування яких залежить від різноманітних інтересів, що існують у суспільстві.

3. Процесуальний аспект – виокремлює політику з різноманітних видів управлінської діяльності. Політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв'язання ним конкретних суспільних проблем. Процес прийняття рішень є основою цього аспекту політики.

Політика – це багатовимірна суспільна практика, що в першу чергу пов'язана з феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив на неї, функціонуванням владних інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв'язання найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.

Отже, політика — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.

Метою політики є забезпечення панування одних соці­альних груп над іншими (як це має місце в примітивних сус­пільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення ме­ханізму реалізації спільної волі і спільного інтересу.

Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражати­муть інтегрованого суспільного інтересу.

 

1. Суб’єкти політики.

Суб’єктом політики є та особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі. Інколи в науковій літературі замість терміну «суб’єкт» вживають термін «дійова особа» (actor) політики. Окремий індивід може вважатися суб’єктом політичного процесу за умови, коли він діє від імені певної суспільної групи, підтримується нею і наділений певними повноваженнями, владою.

2.1. Сутність та типологія суб'єктів політики.

Виділяють кілька рівнів політичної суб’єктності індивіда: 1) пересічний пасивний громадянин із мінімальним політичним впливом, який має статус майже виключно об’єкта політики; 2)громадянин, який бере участь у політичному житті через виконання загальних громадських обов’язків або через громадську організацію; 3)громадянин, який є членом політичної організації, включений до її складу за власною ініціативою; 4) громадсько-політичний діяч; 5) професійний політик; 6) політичний лідер.

Включення в політичне життя, активна політична діяльність суб’єктів політики визначається такими передумовами: 1) матеріальним забезпеченням (наявність житла, продовольства, засобів зв’язку тощо); 2) наявністю соціально-культурних чинників, що забезпечують сприйняття суб’єктом політики навколишнього світу, оцінки тих чи інших подій; 3) політико-правовим забезпеченням - широким набором законів, традицій, моральних норм, що стимулюють політичну діяльність і гарантують здійснення політичних прав як окремих громадян, так і їх організацій.

Відомо кілька класифікацій суб’єктів політики. Найпоширенішою є поділ суб’єктів на індивідуальних і групових. Груповий суб’єкт – це будь-який елемент соціальної структури (соціально-класової, професійної, територіальної, етнонаціональної тощо), який усвідомлює власні групові інтереси і прагне їх реалізувати на рівні політичної влади. До групових суб’єктів політики також відносять громадські організації, групи тиску, політичні партії або установа, керівні центри різного рівня (місцевого або загальнодержавного), які намагаються досягнути певних політичних результатів своєї діяльності.

За рівнем залученості до політичного процесу, а також впливу на прийняття і виконання політичних рішень, групові суб’єкти політики поділяються на: базові (первинні), вторинні і безпосередні.

Базові (первинні) суб’єкти політики – це великі суспільні групи, що виникають спонтанно і спонукають людей, що належать до них, займаючи певне економічне, соціальне та політичне становище, включатися у політичну боротьбу за його збереження або зміну. Сюди відносяться: нації; класи; соціальні, соціально-територіальні і соціально-демографічні спільноти; етнічні та релігійні групи тощо. Первинні суб’єкти політики виконують функції: 1) самоусвідомлення через визначення власних інтересів; 2) формування громадсько-політичних структур; 3) надання їм підтримки через масові акції та інші форми участі. Базові суб’єкти політики водночас є суб’єктами і інших видів діяльності – економічної, культурної, соціальної тощо.

Найвпливовішими серед первинних суб’єктів політики є етноси, нації та соціально-класові групи. Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких умов: 1) на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; 2) при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; 3) у міжнародних відносинах тощо. Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя. На основі вказаних ознак класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані.

Вторинні суб’єкти політики – утворюються на базі первинних і є похідними від них. Сюди належать: політичні партії; масові політичні рухи; громадсько-політичні організації; групи тиску тощо. Різновидом груп тиску є лобістські групи – неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Вторинні суб’єкти політики виконують чимало функцій в політичному житті, зокрема: 1) формують цінності і мету заінтересованих груп; 2) виробляють програми; 3) беруть участь у боротьбі за владу; 4) здійснюють тиск на владні структури.

Безпосередні суб’єкти політичної діяльності – це особи або групи людей, що самі приймають політичні рішення і організовують їх виконання. Мова йдеться про: політичних лідерів; владні структури; керівні органи політичних партій, політичну еліту. До функцій безпосередніх суб’єктів політики відносять: 1) прийняття політичних рішень; 2) подолання конфліктів; 3) консолідацію суспільства; 4) організаційну діяльність; 5) боротьбу за самозбереження.

За ступенем гласності у функціонуванні суб’єкти політики поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні). Останні не афішують свого існування і відстоюють інтереси протиправними способами, сприяють проникненню «своїх людей» у владні структури, удаючись до підкупу державних службовців, шантажу і насильства. До них належать: кліки (в Україні близький за значенням термін клан), мафії, родинно-земляцькі об’єднання. Кліка – це мала група, що існує у межах великої, виникає стихійно і намагається за допомогою закулісних дій сформувати певну суспільну структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мафія – це строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, яка намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а усього суспільства, використовуючи як законні, так і незаконні засоби. До родинно-земляцьких угрупувань належать люди певного кола, котрі займають ключові позиції в економіці, управлінні, культурі, вступають у різноманітні контакти між собою і надають взаємні послуги, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, соціальному становищі, освіті й багатстві. Діяльність прихованих суб’єктів політики характерна для держав з різними політичними режимами. Рівень їх політичного впливу залежить від: 1) соціальної і політичної структурованості суспільства; 2) рівня правової та політичної культури; 3) досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії.

Важливо, що одна і та сама суспільна група в різних ситуаціях може виступати як суб’єктом, так і об’єктом політичної діяльності.

 

2.1. Форми взаємодії суб'єктів політики.

Політична система як цілісне утворення функціонує завдяки політичним відносинам. Останні об’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури суспільства. Політичні відносини можна трактувати як систему взаємозв’язків та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.

Способи взаємодії суб’єктів політики значною мірою залежать від співвідношення їхніх інтересів. З погляду сумісності існує три типи інтересів: спільні, взаємо-заперечні і паралельні. Враховуючи цю класифікацію, можна виділити різні форми взаємодії суб’єктів політики.

Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація і панування; 2) розвитку (конфлікти і реформи).

Співпраця – форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб’єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності та інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.

Політична конкуренція – форма політичної взаємодії, за якої суб’єкти політики в рамках правових або не правових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу.

Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей (наприклад, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент).

Панування – це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб’єктами політики нерівноправні стосунки: придушення, експлуатацію, підкорення тощо.

Взаємодія суб’єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади.

Конфлікти виконують такі функції: сигнальну; інформаційну; диференціювальну; інтегральну; динамічну. Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути: національні держави або групи національних держав; соціальні групи; політичні еліти; приховані суб’єкти політики тощо.

Виділяють такі основні типи конфліктів: конфлікт інтересів, ціннісні конфлікти, конфлікти ідентифікації. Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинутих країнах і має економічне підґрунтя (перерозподіл податків, обсяг соціального забезпечення тощо). Ціннісні конфлікти – це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Конфлікти ідентифікації характерні для суспільств, у яких індивіди ототожнюють себе лише з окремою групою (релігійною, мовною, етнічною), а не із суспільством взагалі.

Політичні конфлікти часто набувають форм переворотів і революцій. Революції – це корінні, глибокі, якісні зміни, які виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами. Політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Розв’язання конфліктних ситуацій передбачає три стадії: 1) підготовчий етап – завданням якого є визначити тип конфлікту, ступінь його загострення, наміри, цілі та орієнтації його учасників; 2) етап вирішення конфлікту – переговори; 3) завершальний етап, який передбачає вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначення об’єктивних критеріїв контролю за реалізацією прийнятих рішень.

Сучасні плюралістичні суспільства досягли значних успіхів в узгодженні групових інтересів, збалансуванні конфліктності й консолідації свого розвитку. Їх досвід використовується для створення теоретичних моделей розв’язання конфліктів, які використовуються в політичній практиці для досягнення консенсусу і консолідації плюралістичних суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними фундаментальними цінностями.

 

1. . Політична влада.

Категорія «влада» є однією із найбільш дискусивних та неоднозначних категорій соціально-філософських наук, зокрема й політичної науки. Багатогранність цього явища зумовлює появу його численних трактувань та пояснень. Наприклад, Б.Рассел трактував владу за аналогією поняттю енергії у фізиці як об′єднуючу всі соціальні науки категорію, а Т.Парсонс вважав, що влада у політиці має таке ж значення як гроші в економіці.

Влада та владні відносини існують всюди: у сім”ї, у неформальних групах, у виробничих колективах, у різноманітних організаціях та установах, де виникає необхідність в управлінні та у підтримці порядку, а також має місце природна нерівність членів спільноти, яка передбачає панування одних та підпорядкування інших. Таким чином, владу можна визначити як відносини між людьми, при яких один з них (індивідуальний чи колективний суб′єкт влади), володіючи певним потенціалом (воля, інтелект, сила, багатство, авторитет, суспільне визнання тощо), змушує іншу людину (індивідуальний чи колективний об′єкт влади) виконувати його бажання, рішення, накази, які б той ніколи не виконав за власною волею.

 

1. Поняття, ознаки та  джерела політичної влади.

Політична влада трактується дослідниками як здатність та можливість здійснювати свою волю, вплив на політичну діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів: авторитету, права, насильства. Політична влада є здатністю суспільних груп та індивідів, що їх представляють, впроваджувати у суспільне життя рішення, що виражають їх волю.

У сучасній політичній науці існує кілька підходів до трактування сутності політичної влади:

• сутнісний, згідно якого влада є сутністю, яка має свою особливу, унікальну природу. Наприклад, влада монарха у Середні віки трактувалась як особливий дар, даний Богом, недоступний та незрозумілий для звичайних людей.
• телеологічний – трактує владу як здатність досягати поставленої мети. Йдеться про те, що той, хто досягає мети, реалізує заплановані цілі, володіє владою. Водночас це трактування не є цілком вірним, адже влада – це не тільки досягнення мети, а й засіб цього досягнення.
• психологічний – трактує владу та владні відносини як природні прояви людської психіки.
• поведінковий (біхевіористський) – визначає владу крізь призму відносин між людьми, при якому одна людина віддає накази, а інша – підкоряється, а прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини.
• комунікативний – визначає владу як певне спілкування між людьми за допомогою мови, жестів та символів, через які передаються накази та досягається їх виконання.
• системний підхід до трактування влади визначає останню як визначальний елемент суспільного життя, який підтримує соціальний порядок – регулює суспільне життя, вирішує конфлікти, інтегрує суспільство тощо.

Виходячи із запропонованих дефініцій влади, основними характеристиками владних відносин є:

• наявність як мінімум двох взаємодіючих одна з одною сторін,
• наявність нерівності між ними у розподілі ресурсів,
• для успішного здійснення впливу на об’єкт влади, той, хто цією владою володіє, повинен розпоряджатися певними ресурсами, тобто засобами, за допомогою яких він може забезпечити виконання владних наказів.

Найвищим та найповнішим виразом політичної влади є влада державна. Політична влада – є можливістю та здатністю усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп та об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади: це спеціально організована система державних органів, організацій, установ, що створена для управління усіма сферами суспільного життя. Основними ознаками державної влади є:

• структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (суб′єкт влади, політична еліта) та тих, на кого ця влада спрямована (об′єкт влади, решта населення);
• державна влада поширюється на певну територію, в рамках якої вона володіє ознаками суверенітету (верховенства та неподільності);
• державна влада реалізується за допомогою певного особливого відокремленого управлінського апарату;
• державна влада володіє монополією на організоване та легальне застосування засобів примусу;
• державна влада є основним арбітром у розподілі первинних благ при реалізації суспільних справ.

Політична влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Основними компонентами владних відносин є суб′єкт влади, об′єкт влади, джерела, засоби (ресурси) та їх співвідношення, що змушує взаємодіяти всі ці елементи та визначає особливості механізму та способів взаємодії суб′єкта та об′єкта.

Суб′єктом влади є окрема людина, спільноти людей (народ, нація, класи, етногрупи, світове співтовариство), політичні інститути та державні й громадські організації тощо. Для виникнення владних відносин суб′єкт політичної влади повинен володіти певними особливостями, зокрема бажанням володарювати, що проявляється у наданні наказів та розпоряджень, та готовністю брати на себе пов′язану з ними відповідальність. Іншою особливістю суб′єкта володарювання є його компетентність, знання про справи, стан та настрої підлеглих, уміння використовувати ресурси, володіння авторитетом. Таким чином, джерелами політичної влади можуть бути авторитет, сила, закон, багатство, гроші, соціальний та політичний статус у суспільстві, інтерес, знання та інформація тощо.

Суб′єкт влади, видаючи накази (розпорядження, команди), визначає поведінку об′єкта влади (людей, їх груп, організацій, спільнот, на які спрямована влада), і використовує певні санкції, спонукаючи до підкорення. Співвідношення суб′єкта та об′єкта влади, процес функціонування владних інституцій пов′язаний з поняттям «піраміди влади», на верхівці якої перебуває владна еліта (організована активна меншість, що є суб′єктом влади), а біля підняжжя – маси (більшість населення, що підпорядковується еліті).

З нижніх щаблів даної піраміди на верхні делегується частина індивідуальних воль багатьох людей, які на верхніх щаблях акумулюються, узгоджуються, перетворюючись у «загальну волю» суспільства. Ця воля повертається вниз у вигляді владних рішень, що регулюють суспільні відносини. Таким чином, взаємини суб′єкта та об′єкта влади у владній піраміді полягають у тому, що політична еліта панує, тобто має право приймати рішення від імені всього народу, контролює поведінку мас через позитивні чи негативні санкції, має престиж та певні привілеї матеріального та нематеріального характеру.

 

1. Функції та ресурси політичної влади.

У процесі владної взаємодії суб′єкт політичної влади використовує або може використати для здійснення влади певні засоби, які називають ресурсами політичної влади. До них належать:

• матеріальні (утилітарні) ресурси – матеріальні та інші соціальні блага, що пов′язані з щоденними інтересам людей. Ці ресурси використовують для заохочення чи покарання не тільки окремих політиків, а й цілих верств населення.
• структурні ресурси – державний апарат, закони, суд, авторитет лідера та партійна дисципліна тощо, міри адміністративного покарання, які використовуються у випадках, коли не спрацьовують утилітарні ресурси.
• психологічні ресурси включають у себе засоби впливу на внутрішній світ людини, ціннісні орієнтації та норми поведінки. Вони використовуються для переконання підлеглих у правильності дій керівництва, їх схваленні, визнанні вимог суб′єкта влади.

Різноманітні ресурси застосовуються суб’єктами влади зазвичай комплексно. Наприклад, держава як політичний суб’єкт використовує у більшій чи меншій мірі всі перераховані вище ресурси. Специфічним ресурсом політичної влади є сама людина як універсальний та багатофункціональний ресурс, який творить інші ресурси. Важливе місце серед ресурсів влади у різні часи була груба фізична (збройна сила), якою й сьогодні користуються, особливо в недемократичних країнах. За допомогою сили, використовуючи засоби примусу, владна еліта може нав′язувати свою волю решті суспільства. Втім сучасні еліти все більшого значення надають добровільній згоді мас підкорятися їх вимогам, виконувати закони й розпорядження, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади.

 

3.3. Форми та види політичної влади.

Класифікація чи типологізація політичної влади є одним із завдань політичної науки. Витоки існуючих типологій можна віднайти ще в античній суспільно-політичній думці. Давньогрецький філософ Платон розділив форми здійснення влади у містах-державах (полісах) на такі типи:

• монархія як влада однієї людини та її спотворена форма – тиранія,
• аристократія як правління декількох людей та її спотворена форма – олігархія,
• демократія як правління багатьох чи всього народу. Показовим є те, що Платон не називав спотвореної форми демократії, вважаючи її найгіршою формою правління.

Продовжив традицію Платона Арістотель, який при виділенні типів влади виходив з двох основних позицій. Перша з них стосується того, чи правителі керують для реалізації загальних інтересів, тобто для досягнення доброго життя не тільки для себе, а й для всіх членів суспільства, чи переслідують приватні інтереси. Другий критерій стосується кількості громадян, що наділені правом керувати, таким чином, існують форми правління одного, небагатьох та багатьох. На цій основі Арістотель пропонує знамениту класифікацію форм правління на правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія, що має тенденцію переростати у охлократію – владу натовпу, черні).

Шукаючи способів уникнути зосередження влади в одних руках та не допущення зловживання нею, філософи Нового часу запропонували принципи децентралізації та розподілу влад. У XVIII столітті Ш.Л.Монтеск’є активно виступав за реалізацію цих принципів як необхідної умови забезпечення свободи у суспільстві та попередження деспотизму й тиранії. Сутність потрійного розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову полягає у тому, що ці гілки повинні взаємно доповнювати, стримувати та контролювати одна одну.

Законодавча влада покладається на парламент країни (Конгрес, Верховна Рада, Великі збори тощо) та базується на принципах конституції та верховенства права, формується через вільні вибори. До її функцій належить внесення поправок до конституції, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики держави, затвердження держбюджету, прийняття законів, контроль за їх виконанням. Прийняті цією гілкою влади закони є обов’язковими для виконавчих органів влади та громадян. Законодавча влада контролюється виборцями через народне волевиявлення, вільні демократичні вибори, взаємодію з судовою та виконавчою владами.

Виконавчу владу здійснюють президент та уряд, які вирішують питання у сфері господарства, культури, освіти, фінансування, забезпечення повсякденного життя та потреб населення тощо. Виконавча влада не тільки виконує закони, а може сама видавати нормативні акти чи виступати із законодавчою ініціативою. Таким чином, можна виділити дві основні функції виконавчої влади: перша з них стосується безпосереднього керівництва діяльністю всього державного апарату щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, а друга – стосується регламентації цієї діяльності у встановлених законодавством межах.

Судова влада включає суди – установи, які є самостійними структурами державної організації. Суди у своїй діяльності повинні виходити з конституції, існуючих законів та не можуть виступати у ролі законодавця. Суди здійснюють правосуддя, визначають відповідність дій організацій, політичних інститутів, людей встановленим законом нормам та приписам, а при необхідності застосовують санкції для попередження незаконної діяльності.

Відомий політолог та економіст Б.Гаврилишин виділив такі три форми сучасної політичної влади:

1. Влада типу противаги, яка характеризується існуванням в суспільстві правлячої групи та опозиції, чітким розподілом влади та реалізацією принципу контролю та рівноваги, періодичністю виборів та прийняттям рішень згідно волевиявлення більшості. Така форма влади переважає у англосаксонських та англомовних країнах.

2. Колегіальна влада проявляється у високій мірі суспільної згоди (консенсусу) у суспільстві, відсутності гострих чвар та конфліктів, участі населення у прийнятті політичних рішень, що поєднується з їх активною прихильністю до вироблених владою політичних курсів, які, зазвичай, реалізуються ефективно. Такий тип влади притаманний для Швейцарії та Японії.

3. Унітарна влада характеризується концентрацією влади в одних руках, відсутністю реальної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням владних рішень. Такий тип влади може бути ефективним під час криз, воєн, подолання економічних труднощів, втім за зростання масової освіченості, політичної свідомості така влада демонструє свою неефективність.

 

3.4. Легітимність політичної влади та її типи.

Важливе значення для політичної стабільності та підтримки політичних лідерів має легітимність влади (від лат. legitimus – законний, правомірний, правильний) як стан, коли населення країни та міжнародне співтоваристо визнає правочинність даної влади. Легітимність безпосередньо пов’язана з авторитетом влади, з вірою більшості населення у те, що існуючий порядок є найкращим для даної країни, з консенсусом стосовно базових політичних цінностей.

Дослідники приділили чимало уваги з'ясуванню суті легітимності. М.Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основних її типи:

1. Традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомірними, оскільки відповідають звичаям та історичним перецендентам. Прикладом традиційного панування є абсолютні монархії; де влада має традиційний характер та завжди була легітимною, адже освячена авторитетом віддавна існуючих патріархальних настанов, а також релігійними нормами. Йдеться про те, що піддані за такого тип легітимності абсолютно слухняні правителю в обмін на його постійну турботу про них.

2. Харизматичне панування (від грецьк. charisma – особливий божественний дар, милість, виняткова обдарованість) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя, вождя, якому приписуються виняткові особисті риси, сила пророка, здатність творити дива та здійснювати неординарні вчинки у переломні та критичні моменти історії. Також така влада може базуватися на проявах виняткового таланту лідера, який виказує у ньому борця зі злом за правду та справедливість. У цьому випадку йдеться про безумовну довіру великої кількості людей до вождя, сліпе йому підкорення, що грунтується на почутті страху та самозбереження. Харизматичними особистостями в історії були основоположники всіх світових релігій (Мойсей, Христос, Магомет, Будда) та пророки (Ілля, Ісайя, Даниїл тощо), видатні полководці (Александр Македонський, Ю.Цезар, Наполеон тощо), засновники держав, вожді та диктатори (В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Б.Муссоліні тощо).

3. Легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними правовими принципами. Такий тип влади базується на вірі у силу права, закону та врахуванні конкретних раціонально виражених інтересів громадян. За такого типу легітимності влада знаходиться у руках чиновників, які не мають яскравих особистісних рис та здатності вести за собою маси, втім є професіоналами та компетентними для управління. Прикладом такої легітимності є прем’єр-міністр чи президент у сучасних європейських країнах, який часто є професійним чиновником. Такий тип легітимності можливий лише у економічно благополучних країнах, у яких високо розвинута правосвідомість громадян. Менш розвинуті країни найчастіше потребують харизматичного лідера чи лідера змішаного типу – традиційно-харизматичного.

Названі М.Вебером три ідеальні («чисті») типи легітимності у реальності найчастіше функціонують у формі певних їх комбінацій.

Д.Істон виділяє інші джерела підтримки влади та відданості політичного режиму: ідеологічна прихильність до владних структур та правових норм режиму; позитивна оцінка особистих якостей суб'єктів влади тощо. На цій основі Д.Істон пропонує розглядати такі різновиди легітимності:

• Ідеологічна – опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою;
• Структурна – опирається на прихильність громадян до механізмів та норм політичного режиму. Прикладом може бути Великобританія з її демократичними традиціями, прихильністю до монархії та парламентаризму;
• Особистісна (персональна) – опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатіях громадян до політичного лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти саме персональною легітимністю.

Проблема легітимації політичної влади важлива для будь-якого політичного режиму. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим, оскільки тільки та влада, яка чітко виконує норми права та правила гри стає легітимною, а народ готовий її підтримувати без загрози застосування сили. Йдеться про процеси легітимації, тобто процедури суспільного визнання певної дії, події чи факту, діючої особи.

Процес легітимації поєднується з протилежним – процесом делегітимації, наслідком якого є втрата політиками та системою влади довіри, суспільного визнання. Причинами делегітимації можуть бути: суперечності між універсальними цінностями, що панують у суспільстві, та егоїстичними інтересами владної еліти, між основними принципами демократії та соціально-політичною практикою, що виявляються у спробах силового вирішення проблем, тиску на ЗМІ, відсутності у політичній системі механізмів захисту інтересів громадян, зростанні бюрократизації та корумпованості, зіткненні різних гілок влади, внутрішніх соціальних протиріччях всередині неї, втраті владою віри у власну правочинність тощо. Всі ці ознаки можуть призвести до кризи легітимності, яка виникає коли статусу основних соціальних інститутів загрожує небезпека, коли вимоги основних суспільних груп не сприймаються політичною владою. Для подолання кризи легітимності та зміцнення своїх позицій суб′єкт політичної влади може використати такі засоби:

• Змінити систему законодавства та державного правління відповідно до нових вимог суспільства (наприклад, реформування партійного керівництва у Радянському Союзі за часів «перебудови»);
• Створити таку політичну систему, легітимність якої грунтується на традиціях населення (наприклад, повернення до недемократичних традицій у Туркменістані);
• Використати харизматичні риси політичних лідерів (М.Горбачов, Б.Єльцин тощо);
• Успішно здійнювати державні програми, підтримувати законність та правопорядок (наприклад, зростання добробуту у Китаї завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі).

Таким чином, структура, зміст, способи здійснення та ефективність політичних владних відносин як в демократичних, так і в недемократичних суспільствах залежать від багатьох чинників, зокрема від рівня розвитку самого суспільства, а особливо від правочинності даної системи, тобто від її легітимності, готовності народу визнати владу.

 

1. Політична система суспільства.

Необхідність комплексного, системного осмислення сучасної політичної реальності, політичних інститутів та процесів зумовило введення у науковий обіг політичної науки поняття «політична система». Системою вважають предмет, явище чи процес, який складається з певної сукупності елементів, які взаємодіють між собою, творять єдине ціле, здатні взаємодіяти із зовнішнім середовищем, та, внаслідок цієї взаємодії, змінювати свою структуру. Використання системного підходу у політичній науці дає змогу дослідникам виокремити політичну сферу від решти сфер суспільного життя, трактувати її як самостійну частину, підсистему суспільної системи. У такому випадку політична система взаємодіє з іншими підсистемами: соціальною, економічною, моральною, правовою, культурною тощо, які творять її оточення. Саме політична система забезпечує єдність функціонування інших підсистем через використання механізмів політичної влади.

 

4.1. Особливості та структура політичної системи суспільства

У сучасній політичній науці існує чимало теорій політичних систем. Загалом йдеться про два основні підходи у рамках їх досліджень. Перший з них (Г.Алмонд) акцентує увагу на складових частинах (підсистемах) структури політичної системи у їх взаємодії та взаємозв’язку усередині системи. Другий підхід (Д.Істон) концентрує увагу на більш ширших характеристиках, таких як «вхід», «вихід», «зворотній зв’язок», який встановлюється між політичною системою та зовнішнім середовищем. Окрім варіантів Д.Істона та Г.Алмонда системний аналіз у політичній науці доповнюється варіантом теорії політичної системи К.Дойча, який специфіку та термінологію дослідження комп’ютерних систем, кібернетики переносить у сферу політики. Окремо виділяють теорію політичної системи Д.Трумена, який аналізує політичну систему та її структуру крізь призму основних положень теорії соціального плюралізму, теорії політичної системи Г.Пауелла та М.Каплана, які екстраполюють основи теорії політичних систем на зовнішньополітичні відносини.

Найбільш повне застосування системного методу до аналізу політичної дійсності було здійснене у роботі американського політолога Д.Істона, який запропонував власне теоретичне трактування моделі політичної системи.

Політична система, на думку Д.Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожен з яких складається з простіших явищ та процесів. Політична система суспільства саморегулюється і саморозвивається, реагуючи на імпульси, що поступають з оточуючого середовища через «вхід» та «вихід». Під «входом» дослідник розуміє процес надходження імпульсів ззовні у формі вимог (конструктивних та деструктивних) та підтримки (чи протесту). Останні можуть виникати та формулюватися як ззовні, із інших суспільних систем, так і всередині самої системи. Підтримка може проявлятися у виконанні законів, участі у голосуванні, схваленні політичного курсу тощо. На «виході» проявляється результат функціонування політичної системи – у вигляді конкретних рішень та політичних дій. Оточення (зовнішнє середовище) політичної системи – різноманітні внутрішні та зовнішні конкретно-ситуативних фактори – через «вхід» та «вихід» здійснює вплив на політичну систему. Зворотні зв’язки між всіма елементами системи засвідчують, що якщо «вихід» відповідає «входу», тобто коли конкретні рішення та дії відповідають очікуванням та вимогам різноманітних груп населення, посилюється підтримка, що надається політичній системі, зростають стабілізаційні процеси всередині неї. У випадку повної чи часткової невідповідності очікуванням політичні рішення можуть мати негативні наслідки, сприяти появі нових вимог, а також привести до часткової чи повної кризи політичної системи, її дестабілізації.

Отже, політична система – є цілісною, інтегрованою сукупністю політичних суб'єктів, інститутів та відносин, ідей, норм і традицій, що відображають інтереси усіх політичних та соціальних сил суспільства, направлені на здійснення політичної влади, управління, регулювання суспільно-політичних процесів, інтеграцію суспільства та ефективність його діяльності щодо реалізації загальноважливих цілей. Політична система суспільства є складною, багатогранною системою відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.

До основних ознак політичної системи належать:

• визначальна роль владних відносин;
• поширення владних відносини на всіх членів суспільства, з метою його інтеграції, утвердження соціальної стабільності та злагоди;
• високий рівень інституалізації;
• політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами та визнання суспільством права приймати авторитетно-владні рішення;
• історична, економічна, соціальна, ціннісно-культурна детермінація політичної системи;
• мобільність як здатність реагувати на впливи зовнішнього середовища та змінювати свою структуру.

Політична система є інтегративним утворенням, яке має свою структуру, внутрішню організацію, компоненти якої у сукупності творять політичну самоорганізацію суспільства, забезпечують його функціонування. Структуру політичної системи творять такі основні елементи:

• Політична влада як центральний елемент, стрижень політичної системи, що забезпечує стабільність та розвиток соціальної системи.
• Політична організація суспільства – це система інститутів та організацій, в межах яких здійснюється політичне життя суспільства, та які творять матеріальну основу, каркас політичної системи. Ця підсистема включає в себе державу, політичні партії, політичні рухи, профспілки, суспільно-політичні об'єднання тощо, які мають свою власну структуру та виконують певні функції для досягнення загальносуспільних цілей.
• Політичні відносини – позначають вертикальні та горизонтальні взаємини між елементами політичної системи, первинними та вторинними суб'єктами політики щодо завоювання та здійснення влади, обміну її ресурсами.
• Засоби масової комунікації – розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми.
• Політичні та правові принципи й норми, які регулюють політичні відносини у рамках існуючої політичної системи, формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей та завдань політичної системи (конституція, статути та програми політичних партій, політичні традиції та процедури регуляції політичних процесів).
• Політична свідомість та культура – сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах, зразках поведінки, що опосередковують процес творення та відтворення всіх частин політичної системи. Політична свідомість відображає сприйняття політичної дійсності суб’єктами політики та генетично пов’язана з політичною культурою, історичним досвідом, пам’яттю суспільних спільнот та окремих особистостей у сфері політики (політичні знання, почуття, переживання, оцінки, які здійснюють значний вплив на поведінку людей у політиці та політику вцілому).
• важливим елементом політичної системи є сама людина як носій усіх видів політичної діяльності та відносин.

Всі елементи політичної системи є взаємопов′язаними, взаємообумовленими, вони активно взаємодіють між собою та у своїй сукупності творять єдине ціле. Водночас кожен з цих компонентів має власну структуру, форми внутрішньої та зовнішньої організації та способи прояву. Таким чином, політична система є цілісною, впорядкованою сукупністю політичних інститутів, ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, що ґрунтуються на певних політичних і правових нормах, цінностях та традиціях політичної культури.

 

4.2.Функції та типи політичної системи суспільства.

Політична система характеризується взаємозв’язком елементів у процесі свого функціонування. Д.Істон, наприклад, головним у політичній системі вважав не те, як вона побудована (її структуру), а те, як вона діє (її функції). Функціями політичної системи вважають будь-які дії, які сприяють збереженню та розвитку досягнутого стану, взаємодії із середовищем. Протилежністю такому стану є дисфункціональні процеси, які призводять до руйнування стабільності та стійкого стану системи, порушення внутрішніх взаємозв’язків та перешкоджають нормальному її функціонуванню. Саме тому однією з найважливіших функцій політичної системи вважають виявлення та вирішення протиріч як між політичною системою та зовнішнім середовищем, так і всередині самої політичної системи.

Таким чином, можна виділити такі основні функції політичної системи:

1. інтегративна – об’єднання всіх елементів суспільства в єдине ціле навколо єдиних для всього народу соціально-політичних інтересів, цілей та цінностей;
2. функція артикуляції та агрегування інтересів, тобто визначення, узгодження та вираження інтересів індивідів та груп, попередження конфліктних ситуацій, що загрожують цілісності та нормальній життєдіяльності соціальної системи;
3. функція політичного керування суспільством, вироблення та визначення цілей та завдань розвитку суспільства, вироблення програм їх реалізації, узгодження інтересів різних соціальних груп, їх мобілізація для виконання цілей та завдань суспільства;
4. функція легітимізації політики – забезпечення суспільного визнання політики та влади, узаконення цілей й завдань політичної програми держави, залучення громадян до суспільно-політичної діяльності, що орієнтуються на виконання політичних цілей, завдань відповідно до суспільних ідеалів та цінностей;
5. функція політичної комунікації між складовими політичної системи через сприйняття та організацію потоків зовнішньої інформації, що дає змогу своєчасно та адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в самій політичній системі та навколишньому середовищі (інших системах).

Усі перераховані функції перебувають у стані постійної координації й субординації і, в окремих випадках, можуть не збігатися з функціями окремих компонентів системи. Водночас функції політичної системи динамічно видозмінюються у залежності від особливостей політичного простору та часу, конкретноісторичних умов розвитку суспільства, досягнутого рівня економічного, культурного розвитку, політичної стабільності тощо. Таким чином, виникають нові підфункції та трансформуються ті, що вже існують. Серед функцій політичної системи дослідники виділяють низку постійних (перманентних) функцій, які є невіддільними від самого поняття політична система (наприклад, функція представництва, інтеграції інтересів чи регулятивна функція). До ситуативних функцій, які є однією з форм реалізації перманентних функцій, відносять, наприклад, функцію мобілізації та організації збройної боротьби тощо.

Системний підхід у політичній науці дає змогу виділити чимало типів та модифікацій політичних систем, що визначаються своєрідністю співвідношення інститутів політичної системи, політичних сил, гілок влади, стилів керівництва, форм влади тощо.

Наприкінці 50-х років ХХ століття американський політолог Г.Алмонд, беручи до уваги соціокультурні аспекти, риси політичних культур низки країн, виділив чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний.

Характерними рисами англо-американської політичної системи (Канада, США, Великобританія, Австралія) є чіткий розподіл влад, наявність дієвого механізму стримувань та противаг, висока організованість, стабільність. Такий тип системи характеризується відсутністю активного втручання держави у життя суспільства, базується на індивідуалізмі та плюралізмі переконань, інтересів та позицій. Наріжним каменем такої політичної системи є ідея свободи людини та різноманітність позицій, в основі яких лежать цілі та засоби політики, що поділяються усіма членами суспільства.

У континентально-європейських політичних системах (Франція, Німеччина, Австрія, Швейцарія) домінують елементи, притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішими є впливи традицій етатизму, авторитаризму.

Доіндустріальний (Африка та Латинська Америка) і тоталітарний (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба) типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури. Ці системи трактуються як такі, що розвиваються чи стоять перед перспективою розвитку.

За типом суспільства політичні системи поділяють на:

• традиційні – що базуються на звичаях, з спадкоємною авторитарною владою, інерційні та застійні – монархії Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Катар);
• модерні демократії – розвинуті країни Європи та Північної Америки, які досягнули високого рівня соціально-економічного розвитку.

За характером розвитку та орієнтацією на стабільність чи зміни політичні системи поділяють на

• динамічні (ті, що трансформуються), що орієнтуються на зміни, реформи у всіх сферах суспільного життя. Такі системи можуть бути реакційними чи прогресивними залежно від мети та орієнтирів суспільного розвитку;
• статичні (консервативні), що орієнтовані на традиції та існуючий стан речей у політичній, економічній та культурній сферах.

За характером здійснюваних цілей системи бувають

• інструментальні – що прагнуть до політичної та економічної ефективності (ліберальні демократії та реформаторські авторитарні режими);
• ідеологічні – що націлені на втілення у життя певної ідеології (комуністичної, фашистської, релігійної тощо).

За характером взаємодії із зовнішнім (зовнішньополітичним та зовнішньоекономічним) середовищем поділяють політичні системи на відкриті та закриті. Відкриті системи вільно взаємодіють з оточуючим середовищем, є демократичними, базуються на конкуренції індивідів та соціальних груп у боротьбі за владу та ресурси, динамічно розвиваються у всіх сферах суспільного життя (сучасні ліберальні демократії). Закриті (авторитарні чи тоталітарні системи) відгороджені від світу, консервативні, з безконтрольною владою, що придушує свободу індивіда.

Окремо виділяють демократичні та авторитарні політичні системи. Демократична політична система характеризується наявністю представницьких органів влади, що формуються на основі загальних, рівних, вільних та чесних виборів. У рамках такої системи пріоритетне значення надається правам та свободам людини й громадянина. Державний апарат у демократичній політичній системі функціонує згідно принципів конституційності, законності, розподілу влад, гарантування вільного існування та розвитку опозиційних партій та організацій. Дослідники зазначають, що політична система не є певним сталим зразком, ознаки якого автоматично повторюються у різних країнах. Саме тому при характеристиці демократичної системи слід враховувати низку факторів, зокрема економічний та соціальний рівень розвитку держави, політичний курс її керівництва, форму правління тощо.

Для авторитарної політичної системи притаманна відмова від принципу поділу влад, посилення виконавчої влади, обмеженість виборності державних органів влади, суттєве обмеження основних демократичних прав та свобод людини, заборона опозиційних партій та організацій тощо. Такі системи характеризуються мілітаризацією суспільства, застосуванням політичних репресій.

Таким чином, багатовимірність політичного життя, значна кількість критеріїв аналізу політичних систем стали передумовою їх класифікації. До таких критеріїв дослідники відносять характер політичної влади, направленість суспільного розвитку, тип політичної культури, рівень економічного добробуту, міру реалізації громадянами своїх прав та свобод.

 

4.3 Особливості політичної системи України.

Політична система Україні є механізмом, за допомогою якого здійснюється регулювання життєдіяльності та розвитку суспільства через фактори політичної влади. Політична система України на сучасному етапі перебуває на стадії становлення усіх її компонентів, наповнення їх функцій новим змістом. Політична система поступово позбавляється рис минулої – закритої, тоталітарної командно-адміністративної системи, втім дослідники динамізм та стабільність її функціонування часто трактують як відносні, що проявляється у відсутності цілісності, єдності та згоди елементів політичної системи. Ця незгода часто призводить до поглиблення конфліктів як між індивідами, соціальними групами, партіями, так і всередині державного механізму, водночас забезпечуючи розвиток політичної системи та її динамічність.

У сфері законодавства постійні зміни до Конституції України та інших правових актів, прийняття нових законів, спотворюють механізми їх реалізації, які практично не працюють або працюють неефективно. Як наслідок, політичним відносинам в Україні притаманна нестійкість, конфліктність, протистояння політичних інтересів низки соціальних груп та верств, незадоволеність більшості суспільства ефективністю діяльності державної влади. Нетерпимість до опонентів, догматизм та неоднозначність оцінки реальності різними суб′єктам політичної діяльності призводить до зловживання у розподілі матеріальних та фінансових ресурсів, що проявляється у пільгових податках, кредитах, використанні державних коштів не за призначенням тощо.

Відомо, що політична система відіграє важливе значення не тільки у сфері реформування усіх напрямків суспільного розвитку, а й у процесі формування модерної політичної нації. Пріоритетними у політичній діяльності владних структур Української держави повинні стати проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства. Втім зосередження уваги тільки на етнокультурних пріоритетах без уваги до реформування економічної, політичної, правової та інших систем суспільства, може призвести лише до викривлення та дискредитації національної ідеї.

В України поступово реалізуються конституційні принципи, які необхідні для створення належних умов розвитку сучасної правової держави. Сучасні державотворчі процеси, необхідність виходу з соціально-економічної та політичної криз вимагають збалансованості та узгодженості позицій, моделей та прогнозів різних гілок влади щодо напрямків розвитку політичної, економічної та соціальної систем. Важливе значення у цьому процесі повинні відігравати український політичний менталітет та воля керівників держави, значний вплив мають історичний розвиток та традиції українського народу, сучасне міжнародне та внутрішнє становище України. 

1. Політичні партії як інститут політичної системи.

Одним із найважливіших політичних інститутів є політичні партії. Вони виконують специфічну роль у взаєминах суспільства і держави, є стійким каналом зв’язку між громадянським суспільством і владними інститутами. Боротьба політичних партій і свобода виборів – вагомі засади демократичного суспільства. Саме багатопартійність дає можливість індивідам і суспільним групам, до яких вони належать, усвідомити й виразити свої інтереси та домагатися їх реалізації на державному рівні.  Серед політологів немає одностайності щодо визначення поняття „політична партія”. До політичного лексикону слово „партія” увійшло ще з часів Стародавнього Риму (від лат. pars – частина, група, відділ) і означає частину більшої спільності або цілісності.

1.1. Сутність, передумови виникнення та ознаки та функції політичних партій

Політичні партій пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Перші політичні угрупування партійного типу (протопартії) з’явились у найбільш розвинених країнах Європи й Америки в період утвердження капіталізму і формування інститутів представницької демократії (кінець XVII – перша половина ХІХ ст.). Соціальною передумовою їх появи було протистояння інтересів земельної аристократії та торгово-промислових кіл, боротьба станових угрупувань, які виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролись між собою за володіння державною владою або за вплив на неї. Політичною передумовою формування багатопартійності було утвердження конституційних режимів, представницьких органів влади, встановлення стосунків між громадянами і владними інституціями на засадах правової держави. Утвердження конституційних режимів у другій половині ХІХ ст. супроводжувалися виходом на політичну арену робітничого класу та інших менш забезпечених верств населення. Введення загального виборчого права дало змогу залучити до участі в політиці широкі верстви населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Першою масовою партією вважалося Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване в 1861 р., а в 1863 р. виникла перша масова робітнича партія – Всезагальна німецька робітнича спілка (сьогодні Соціал-демократична партія Німеччини). Вже до кінця ХІХ ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи).

Політичну партію можна трактувати як політичну та юридичну одиницю, яка прагне здобути владу. Останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета партії – влада, яка дає можливість реалізувати партійну програму.

Структуру політичної партії складають такі елементи: 1)партійне ядро (партійні лідери, активісти); 2) рядові члени партії; 3) прибічники партії.

Американський політолог Ж.Лапаломбара виділяє чотири ознаки політичних партій: 1) будь-яка партія є носієм ідеології або відображує конкретну орієнтацію, бачення світу й людини; 2) це відносно тривале в часі об’єднання людей; 3) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства; 4) мета партії – завоювання та здійснення влади.

В широкому розумінні політична партія є найпоширенішою формою організованої участі громадян у політиці, відносно стабільною суспільною організацією, яка: 1) виражає інтереси та і формулює політичні пріоритети певних суспільних груп; 2) змагається за здобуття влади або за вплив на неї; 3) сприяє встановленню каналів зв’язку між державою і громадянами; 4) виробляє власну ідеологію або заявляє про свою прихильність до однієї з уже існуючих ідеологій, узгоджуючи з нею свої політичні вимоги. Отже, політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Для повного розуміння сутності політичних партій та їхнього місця в політичній системі, необхідно розглянути їхні суспільні функції.

Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їхнє врахування і реалізація через курси державної політики. Саме політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і представницьким механізмом правління, що носить двосторонній характер. По-перше, через партії уряд може практично звернутися до народних мас за підтримкою, по-друге, маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Інші функції політичної партії є вторинними, пов’язаними із реалізацією представницької функції. До них належить:

• соціальна інтеграція (узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій);
• розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
• боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;
• участь у формуванні і діяльності всіх ланок державного апарату;
• участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;
• політична соціалізація (сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи);
• формування громадської думки;
• політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;
• підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

Політичне призначення і функціональне навантаження партій значною мірою визначається соціально-політичним устроєм держави.

В реальному суспільно-політичному житті діяльність політичних партій не є однозначною, інколи вони можуть спричиняти деструктивний вплив на розвиток суспільства. Зокрема, Р.Міхельс наголошує про тенденцію партій до олігархізації її структури та діяльності, внаслідок чого влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протистояння між керівництвом і рядовими членами партії, відбувається зосередження зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей. Здебільшого партії починають дбати про власний добробут і успіх. Як наслідок, у ХХ ст. загострилась міжпартійна боротьба, а на історичні арені істотного впливу набули партії екстремістського спрямування – комуністичні і фашистські, які в боротьбі за владу використовували насильні методи. Це привело до формування критичної оцінки самої сутності і діяльності політичної партії як серед частини політологів, так і серед політиків. З другого боку, історично доведено, якщо суспільством не керують партії, тоді керівництво здійснюють мафіозні, кланові утворення.

Через поступове перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів різних суспільних груп, поступово змінюється й сам характер політичної партії. Вони є необхідним елементом демократичної політичної системи. Багатопартійність є цивілізованим механізмом узгодження інтерсів різних суспільних груп, підходів, поглядів, мобілізації громадян на легітимізацію політичного ладу тощо.

 

1.2. Типологія політичних партій.

Політичні партії є відмінними за своєю соціальною основою, організаційною побудовою, характером членства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями, методами й засобами діяльності тощо. Це дає підставу для нас говорити про типологію політичних партій, що є одним із найважливіших питань політології. Вона допомагає розкрити сутність і структуру партії, визначити їхнє місце в політичній системі суспільства. Однак, необхідно наголосити, що типи партій є певним спрощенням і жодна партія не відповідає цілком прийнятній класифікації – тому типу, до якого її віднесли дослідники.

Класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою, відповідно до якої сучасні партії поділяються на: кадрові і масові. Кадрові партії: 1) об’єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків; 2) спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур; 3) є децентралізованими об’єднаннями, які, як правило, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії. Такими є, наприклад, консервативні і ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США. Масові партії: 1) орієнтуються на залучення до своїх лав як найбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності; 2) характеризуються фіксованим членством; 3) є розгалуженою організаційною структурою із порівняно значною кількістю членів, між якими встановлюється тісний постійний зв’язок; 4) цим партіям притаманна більш-менш чітка ідеологічна орієнтація. До них належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій. Кадрові і масові партії чітко відрізняються за кількісними показниками.

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні та легальні. Нелегальні – це партії, яким було відмовлено у реєстрації або вони самі від неї відмовились через невизнання існуючого державного ладу. Легальні партії поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. Останні поділяються ще на декілька підтипів. Правлячі – це такі партії, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу. Опозиційні партії – це ті, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу. Неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних і авторитарних режимів (наприклад, комуністична партія в СРСР).

Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення партії (ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють ідеологічні партії; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські партії. Ідеологічними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, консервативні, фашистські, християнські тощо. Прагматичні – це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії мають також певну ідеологічну спрямованість, але вони визначаються не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні. Необхідно зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України). Регіональні партії діють в регіональному маштабі і відображають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб’єкта федерації. В діяльності таких партій часто проявляються сепаратистські і націоналістичні тенденції.

За стилем керівництва партії поділяються на демократичні і авторитарні. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними масами. Демократичною вважається партія, яка: дозволяє своїм членам вільно висловлювати свої погляди; сприяє членству жінок; підтримує залучення до роботи всіх членів; терпимо відноситься до різних ідей; дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень; робить лідерів підзвітним членам партії та її прихильникам. Авторитарною є партія, за якої керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні. Для політичних партій характерний різний рівень заідеологізованості. Так, високий рівень властивий тоталітарним партіям, а нижчий – демократичним.

За відношенням програм і політичних курсів до статусу –кво і напрямку суспільного прогресу партії поділяються на: революційні, реформістські, консервативні, реакційні (контрреволюційні). Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські партії виступають за поступові, еволюційні зміни, запровадження їх шляхом реформ. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші зміни. Під реакційними партіями розуміються такі, які борються за відновлення попереднього суспільно-політичного устрою.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та екстремістські.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. Виділяють партії: ліві, праві, центристські, лівоцентристські та правоцентристські, крайні ліві та крайні праві.

До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які: 1) підтримують існуючий порядок (або обраний напрям змін у перехідних суспільствах); 2) виступають за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу; 3) толерантно ставляться до своїх ідейних та політичних супротивників, здатні на угоди та компроміси. Лівоцентристи більш схильні до інноваційної діяльності (у західних країнах це ліві ліберали та права частина соціал-демократів), а до охоронної, стабілізуючої – право-центристи (політичні сили консервативної орієнтації). Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в напрямі розширення демократії, політичної і соціальної рівності, прийнято називати лівими (від ліво-ліберальних до соціалістичних і комуністичних). Ті політичні сили, що стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної, расової), вважають правими.

Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції „диктатури пролетаріату” або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні праві – непримиренні (фашистські та інші) угрупування, що поділяють ідеї національної або расової винятковості та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так і крайні ліві угрупування негативно сприймають демократію і прагнуть встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що, на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку.

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що розв’язання соціальних проблем це прерогатива і функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Одночасно, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у підходах до системи оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, що призводить до зростання податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч. Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації). Звичайно, що такі характеристики є відносними. Основні цінності та орієнтації лівих і правих в останні десятиліття часто перетинаються. Наприклад, у 80-ті рр. соціал-демократичні партії запозичили у лібералів орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання економіки. Натомість ліберали і консерватори, наслідуючи соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.

Для країн з розвинутою плюралістичною демократією характерні політичні партії всього спектру, але і чисельність і вплив кожної з них різні. Це залежить від багатьох факторів: ступеня розвитку країни; гостроти назрілих політичних та соціально-економічних проблем; історичних традицій; політичної культури населення тощо. Вважається, що стабільна ситуація в країні сприяє встановленню широкого центру, до якого входять консервативно та ліберально орієнтовані політичні сили. Натомість крайніх позицій притримується лише незначна частина населення.

Типології політичних партій є надзвичайно важливим напрямком у сучасній політології, оскільки вона дозволяє відійти від попередніх примітивних спроб класифікації політичних партій за моральними і кількісними критеріями й сприяє можливостям орієнтації у широкому розмаїтті партійних структур, які різняться побудовою, функціями і особливостями діяльності.

 

2. Партійні системи та їх різновиди. Cтановлення багатопартійної системи України.

Сучасна політологія розглядає партійні системи у двох площинах: 1) як сукупність існуючих політичних партій; 2) як організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади.

У політичній теорії класичним вважається визначення «партійної системи», запропоноване М.Дюверже, згідно якого партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Під терміном «партійна система» також розуміють: 1) право партій на формування власної системи правління; 2) сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; 3) сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві; 4) сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституалізації згідно з чинними законодавством. Отже, партійна система – це сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, але вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, формуванні урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. В політичній науці пропонується різна типологія політичних систем. На думку Є.Вятра, важливим критерієм класифікації партійних систем є можливість або неможливість змінити одну правлячу партію або коаліцію іншою. На цій підставі партійні системи поділяються на альтернативні та неальтернативні. Останні встановлюються в країнах з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю реальної боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Неальтернативні партійні системи поділяються на: однопартійну, фіктивна партійну (обмежена багатопартійна), гегемоністську.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам (фашистському і комуністичному) і характеризується: 1) необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; 2) постанови центральних органів партії служать сурогатом законів, є обов’язковими для всього суспільства, а партійні вожді є першими особами в державі; 3) створення і діяльність інших партій забороняється. Однопартійна система у прямому розумінні цього слова - це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Такий тип функціонував в 20-40 рр. у фашистській Італії, в 30-40 рр. в гітлерівській Німеччині, у 20-80 рр. в СРСР та деяких інших країнах соціалістичного табору (Китаї, В’єтнамі, Румунії). Сьогодні у частині цих країн відбувається процес ліквідації тоталітарної спадщини через утвердження системи роздрібненої багатопартійності, а також системи однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни Середньої Азії, Білорусь). Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, у деяких країнах «третього світу» (Ірак, Лівія).

Фіктивна партійна система (обмежена багатопартійна) притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок військових переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах). Для неї характерні такі ознаки: 1) в країні існує декілька партій, які формально продовжують діяти, але сфера їх діяльності дуже обмежена; 2) більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу. Їм заборонено виступати в ролі опозиції та боротися за владу, вони втрачають свої основні функції, а державою керують позапартійні сили.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму. Натомість при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в руках Інституційно-революційної партії. До гегемоністських відносилися і партійні системи тих країни Східної Європи (до 1989 р.), де формально існувало по кілька партій (Болгарія, НДР, Польща), але всі вони виконували роль сателітів комуністичної партії. У цих країнах збереглися елементи громадянського життя, але політичний механізм був дуже схожий до того, що функціонував в однопартійних системах. На сучасному етапі розвитку в цих країнах формуються альтернативні багатопартійні системи.

 Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем: з домінуючою партією; двопартійні; двоблокові; поляризовані і атомізовані.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії. Типовим прикладом є також Індія та Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах.

Однією з найбільш простих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Двопартійна система характеризується такими рисами: 1) демократичним політичним режимом; 2) наявністю впливової опозиційної партії, яка зазнала поразки під час виборів; 3) склад уряду формується з однієї партії, що отримала перемогу на виборах; 4) характеризується наявністю багатьох політичних партій, але лише дві з них здійснюють пріоритетний вплив на політичну систему країни. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії). Для таких партійних систем характерні вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Зазначена система передбачає формування уряду двома політичними силами. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС/ВДП – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздрібненості, яку італійський політолог Дж. Сарторі поділяє на поляризовану і атомізовану. На його думку, поляризована партійна система характеризується такими ознаками: 1) наявністю в країні багатьох політичних партій, що не мають абсолютної більшості і не утворюють стійких коаліцій; 2) гостротою ідеологічних розмежувань між ними; 3) присутністю серед політичних партій позасистемних; 4) формування уряду центристським партіями; 5) наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції; 6) демократичним політичним режимом. Прикладом країн з поляризованою системою у різні роки були Франція і Італія. Стабільність та ефективність системи поляризованого плюралізму пропорційно залежить від стабільності і міцності коаліції центристських сил.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками: 1) діє багато слабких, мало популярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; 2) уряди формуються на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; 3) наявність серед політичних партій позасистемних.

З одного боку, система багатопартійної роздрібненості дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки уряд формується представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.

Становлення партійної системи України

Політичні партії в України – це сукупність організованих політичних об’єднань на основі спільності інтересів та політичних переконань, які разом з державою та за її допомоги, прагнуть брати участь у політичному житті, керівництві суспільними справами. Політичні партії України є доволі молодим політичним інститутом і перебувають у процесі становлення. Вони: 1) відіграють ключову роль у встановленні і функціонуванні представницької демократії; 2) виступають посередником між державою і суспільством; 3) виконують функцію механізму саморегуляції соціуму; 4) беруть активну участь у процесі кадрового забезпечення державного апарату. Завдяки цьому стає можливим усвідомлення інтересів соціальних груп, а також їхнє вираження через засоби масової інформації, виявлення основних вимог, політичних претензій, проблем класового, національного, регіонального характеру, складання державних програм та коригування напрямків державної політики.

До основних критеріїв характеристики політичних партій в Україні належать: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи діяльності, соціальна база та електорат, політичне лідерство і функції політичних партій.

Необхідно підкреслити, що формування і розвиток політичних партій відбуваються в складних умовах. Мова йдеться про глибоку економічну кризу, крах суспільних ідеалів, загострення соціальної напруженості і як результат, девальвацію демократичних цінностей серед значної частини населення, а також її байдужість до політики і політиків. Такі обставини призвели до того, що жодна політична партія в Україні не має переважаючого впливу в загальнонаціональному масштабі. Причинами цього явища є: 1) наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані трансформації, коли нові соціальні верстви ще остаточно не виокремились через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації; 2) серед населення все ще існує негативне ставлення до самого терміну „партія”, спричинене антидемократичною і багаторічною діяльністю КПРС; 3) через зниження рівня життя, а також зубожіння значної частини населення України з’явилась зневіра до демократичних інституцій, у тому числі і політичних партій; 4) більшість політичних партій мають доктринальний характер, які намагаються нав’язати суспільству нову модель соціального розвитку, без врахування особливостей посттоталітарного суспільства. Разом з тим партійний плюралізм здійснює регулюючий вплив на суспільно-політичне життя, сприяє розвитку громадянського суспільства і усвідомленню окремими соціальними групами своїх інтересів і прагнень.

У політичному житті сучасної України існує п’ять основних напрямків диференціації політичних партій. Вони визначаються їхнім ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історії перебування України у складі Росії і СРСР; 3) сучасної Росії і СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. За таких умов, очевидно, що класифікація „ліві - прав” не може чітко спрацьовувати в суспільстві, де не досягнуто консенсусу з принципових питань його розвитку.

На основі такої класифікації, можна виділити чотири основні ідеологічні напрямки: 1) націонал-радикальний; 2) націонал-демократичний; 3) ліберально-центриський; 4) соціал-комуністичний. Головним спрямуванням діяльності націонал-радикалів та націонал-демократів є ідея розбудови української незалежної держави, якій підпорядковуються всі інші сфери суспільного життя (економічна, духовна, соціальна, моральна тощо). До націонал-радикалів належить Українська Національна Асамблея -Українська націоналістична самооборона (УНА-УНСО), Конгрес українських націоналістів (КУН), ВО «Свобода» та ін. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави, а державотворчим ідеям вони підпорядковують усю свою діяльність, використовуючи радикальні методи досягнення своїх цілей. До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України, Українську республіканську партію, Демократичну партії України, Українську селянську демократичну партію, Християнсько-демократичну партію України та ін. До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія Україна, Народно-демократична партія, Аграрна партія України. До політичних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України.

Загалом сучасну партійну систему в Україні можна розглядати за певними періодами її становлення:

• перший період української багатопартійності - опозиційно-переддержавний, що хронологічно охоплює відрізок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Він характеризувався такими ознаками: система ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо були значною мірою уніфіковані; самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі відбувалась за периферійними позиціями; підходи різних політичних сил були однотипними у вирішенні тогочасних проблем державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних тощо; програми політичних партій носили загально-декларативний характер;
• другий період (кін. 1991 р.) розпочався з проголошення самостійності Української держави. Політичні партій стають ще недосконалими суб'єктами політичної системи, маючи в своєму розпорядженні тільки попередні програми без механізмів їх реалізації. У цьому періоді сформувався тип партійної системи, яка мала елементи мультипартійності (значної кількості партій) та крайньої поляризованості;
• третій період характеризувався концентраціюю зусиль політичних партій на підготовці до виборчої кампанії з метою поширення свого впливу на законодавчий процес в Україні.
• сучасний етап можна окреслити як період партійної трансформації, який супроводжується об’єднавчим процесом серед політичних партій на основі ідеологічних та політико-економічних концепцій.

Більшість сучасних українських партій знаходяться в процесі становлення і не мають політичного досвіду. Сьогодні в Україні склалась парадоксальна ситуація, коли політичних партій налічується півтора сотні, але жодна з них не має достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Вони ще не стали міцними організаціями, які б могли виражати й захищати інтереси різних верств населення. Аналіз програмних положень партій свідчить, що більшість з них ще не виробили потужної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства та вихід його з кризи, а також перспектив щодо розвитку України. Можна стверджувати, що партійна система в Україні поступово еволюціонувала від атомізованої до поляризованої і поступово набуває ознак двоблокової. Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності – прийняття відповідних нормативних актів. Державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, сприяти становленню партій та суспільно-політичних організацій України.

 

3. Вибори та виборчі системи.

У сучасних демократичних державах, на відміну від попередніх періодів розвитку людства, основним способом утворення органів державної влади став інститут демократичних виборів. Вибори – це демократичний спосіб формування та зміни персонального складу органів влади народом шляхом голосування.

3.1. Вибори як елемент демократії та їх типологія.

У демократичному суспільстві вибори виконують ряд функцій:

• Вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету. Це проявляється у тому, що народ як єдине джерело влади в державі, делегує свою волю обраним представникам, які від імені народу здійснюють управління суспільством.
• З допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою.
• Як спосіб формування і вираження громадської думки, вибори є своєрідним соціальним барометром політичного життя, оскільки через вибори проявляється відношення громадян до політичних інститутів. За результатами виборів визначається рівень впливу різних політичних сил, відношення громадян до правлячої еліти і опозиції, політичного режиму в цілому, специфіки політичних уподобань громадян.
• Вибори виступають основним способом легітимації влади в демократичних державах. Якщо в попередні епохи народ визнавав владу спадкового монарха, владу завойовника, на сучасному етапі розвитку людства народ, як правило, визнає і підтримує лише легально обрану владу. Саме тому завдяки виборам забезпечується стабільний розвиток суспільства.
• Демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню суспільного консенсусу, оскільки є своєрідним способом вирішення протиріч, конфліктів у суспільстві.
• Вибори дають можливість громадянам здійснювати періодичний контроль за діяльністю влади.
• Інститут виборів є своєрідним фільтром, який не допускає до влади непопулярних, некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного управління.
• Вибори виконують просвітницьку функцію, оскільки політичні сили, беручи участь у виборах, пропонують свою програму, доводять її значення та важливість до відома виборців, сприяючи, тим самим, зростанню рівня політико-правової свідомості і культури громадян.
• Через інститут виборів налагоджується зв’язок між народом і владою.
• Вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп.
• Через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти. Саме завдяки виборам громадяни мають можливість здійснювати оновлення складу політичної еліти, обирати тих, кого вони вважають достойними реалізовувати владні повноваження.

Типологія виборів.

Важливою для розуміння суті на значення інституту демократичних виборів є їх класифікація за різноманітними ознаками

1. За територіальною ознакою:

• загальнонаціональні (загальнодержавні) – проводяться на території всієї держави. В Україні до загальнонаціональних виборів належать вибори Президента України та вибори депутатів Верховної Ради України;
• місцеві (муніципальні) – вибори до органів місцевого самоврядування. На місцевих виборах в Україні обирають депутатів сільських, селищних, міських рад, голів відповідних рад, а також депутатів районних та обласних рад.

1. За часом проведення:

• чергові (строкові) – проводяться в період закінчення строку повноважень виборного органу чи посади;
• позачергові (дострокові) – проводяться в разі дострокового припинення повноважень виборного органу чи посади;
• повторні – проводяться у випадку визнання виборів недійсними чи такими, що не відбулися;
• довибори – проводяться для заміщення посад, що з певних причин стали вакантними, для поповнення складу виборного органу за мажоритарної виборчої системи;
• вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

1. За об’єктом обрання:

• вибори до парламенту;
• вибори глави держави;
• вибори до органів місцевого самоврядування.

1. За правовими наслідками:

• дійсні – вибори, що проведені згідно чинних норм виборчого законодавства;
• недійсні – вибори, в ході яких мали місце порушення, які вплинули на результати голосування.

 

3.2. Демократичні принципи сучасних виборів

Під демократичними принципами виборів розуміють засади, на основі яких здійснюється виборчий процес і відповідно до змісту яких вибори є реальним волевиявленням громадян.

На нашу думку, демократичні принципи виборів можна умовно поділити на дві групи:

1. Базові – принципи, які стосуються участі виборців у виборчому процесі, носять універсальний характер, є загальновизнаними у всьому світі і без дотримання яких вибори як демократичний інститут втрачають будь-який зміст. До базових принципів відносять: принцип вільних виборів, принцип рівних виборів, принцип загальних виборів, принцип прямих виборів, принцип таємного голосування.
2. Додаткові – принципи, які стосуються участі у виборчому процесі кандидатів, партій та блоків, а також характеризують особливості самого виборчого процесу. Додаткові принципи виборів не носять універсального характеру і по різному розкриваються під час виборчих кампаній у різних країнах. Додаткові принципи виборів включають: принцип гласних виборів, принцип неупередженості владних структур до різних суб’єктів виборчого процесу, принцип свободи агітації, принцип рівності суб’єктів виборчого процесу та ін.

Принцип вільних виборів. Згідно даного принципу виборець повинен сам вирішувати питання про участь чи неучасть у виборах, а у разі участі – про міру залучення до виборів. Принцип вільних виборів передбачає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах в цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах.

З принципом вільних виборів безпосередньо пов’язане таке явище як абсентеїзм – байдуже ставлення громадян до реалізації своїх політичних прав та обов’язків, яке проявляється, в першу чергу, у формі ухиляння від участі у голосуванні на виборах.

Принцип рівних виборів. Суть даного принципу полягає в тому, що виборці повинні мати рівні можливості впливу на результати виборів. Для реалізації принципу рівних виборів необхідне дотримання ряду умов. Так, принцип рівних виборів передбачає, що кожен громадянин, що бере участь у виборах, незалежно від віку, статі, раси, національності, майнового стану, соціального походження і т.д., має однакову з іншими виборцями кількість голосів на виборах, а також у всьому іншому бере участь у виборах на рівних засадах.

Для функціонування принципу рівних виборів необхідно, щоб всі виборці країни були об’єднані в один виборчий корпус. Також обов’язковою умовою дотримання принципу рівних виборів є обрання депутатів одного органу однаковою кількістю виборців. Для дотримання цієї умови одномандатні виборчі округи повинні створюватися з приблизно однаковою кількістю виборців (чи з приблизно однаковою кількістю жителів).

Принцип загальних виборів. Суть даного принципу полягає у залученні до виборів максимально широкого кола людей. Однак ніколи у виборчій практиці виборчий корпус (сукупність людей, які мають право брати участь у виборах) не був тотожній кількості населення країни (округу). Законодавство різних країн завжди допускало (і допускає) існування виборчих цензів:

Під виборчим цензом розуміють сукупність офіційно закріплених законодавством країни умов, що обмежують виборчі права громадян. Це сукупність вимог, яким повинен відповідати потенційний виборець для отримання права на участь у виборах.

До виборчих цензів можна віднести: ценз громадянства; ценз дієздатності; віковий ценз; ценз осілості; ценз освіченості (грамотності); моральний ценз; військовий ценз; службовий ценз; ценз банкрутства; статевий ценз; майновий ценз; расовий ценз; релігійний ценз;

Сучасні процеси демократизації призвели до скасування більшості виборчих цензів. Це стосується, в першу чергу, дискримінаційних виборчих цензів, які, як правило, є повністю ліквідованими у більшості країн світу, або ж спостерігаються тенденції до їх обмеження. Це, звичайно, сприяє демократизації виборчого процесу, допуску до виборів більш широких верств населення.

Принцип прямих виборів. Передбачає формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування безпосередньо виборцями. Поряд з принципом прямих виборів застосовується принцип непрямих виборів, суть якого полягає в тому, що виборі посади в країні обираються не народом, а спеціальним органом.

Принцип таємного голосування. Згідно даного принципу передбачається недопустимість будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців, реальна свобода акту голосування. Тому будь-яка спроба порушити принцип таємного голосування має на меті здійснення впливу на процес волевиявлення виборців і спотворення його результатів.

Поряд з базовими демократичними принципами виборів існують додаткові принципи, які стосуються осіб чи політичних сил, що балотуються до виборних органів чи виборних посад. Серед додаткових демократичних принципів виборчого процесу можна виділити:

1. Принцип вільного і рівноправного висування кандидатів.
2. Принцип гласності і відкритості виборчої кампанії.
3. Принцип рівності можливостей для всіх кандидатів чи політичних партій у веденні виборчої кампанії.
4. Принцип свободи агітації.
5. Принцип неупередженості до учасників виборчої кампанії з боку органів влади, установ та організацій.

Варто зауважити, що, носячи універсальний характер, базові демократичні принципи виборів є загальноприйнятими у більшості країн світу. Що ж стосується додаткових демократичних принципів виборів, то саме їх дотримання є показником функціонування стабільної демократії. І в більшості держав додаткові принципи виборів порушуються в тій чи іншій мірі. Тому лише за умов дотримання всіх демократичних принципів виборчого процесу результати голосування будуть відображати реальне, а не викривлене, волевиявлення громадян.

 

3.3. Виборчі системи: суть, різновиди, переваги та недоліки.

Результати голосування, представництво політичних сил в органах державної влади, та напрямок державної політики залежать не лише від ідеологічних орієнтацій і уподобань виборців, а й від типу виборчої системи, яка застосовується у тій чи іншій країні.

Під виборчою системою розуміють спосіб організації та проведення виборів, зафіксований у юридичних нормах; порядок, за яким рішення виборців трансформуються у владні повноваження.

Виділяють три основні різновиди виборчих систем – мажоритарну, пропорційну і змішану.

1. Мажоритарна (лат. majorite – більшість) – система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються необраними. Тут головним суб’єктом виборів є особа (кандидат).

Залежно від способу встановлення переможця виділяють:

1) мажоритарну систему абсолютної більшості, при застосуванні якої переможцем стає той кандидат, який набрав більше 50 % голосів виборців (діє своєрідна формула – 50 % + 1 голос). У випадку, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, в якому беруть участь два чи більше кандидати, що набрали найбільше голосів виборців, або ж подолали встановлену законом межу голосів.

2) мажоритарну систему відносної більшості, при застосуванні якої переможцем стає кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів по відношенню до інших кандидатів, але не обов’язково більше половини.

3) мажоритарну систему кваліфікованої більшості, при застосуванні якої кандидату потрібно набрати встановлену законом кваліфіковану більшість (як правило, 2/3 чи 3/4) голосів виборців.

Загалом можна назвати такі основні переваги мажоритарної виборчої системи:

1) наявність постійного зв’язку між кандидатом і виборцями округу;

2) персоніфікація виборів: виборці голосують за конкретну людину, яку можуть побачити і оцінити;

3) потенційний демократизм, оскільки переможця підтримує більшість виборців;

4) простота у підрахунку голосів;

5) можливість контролю за діяльністю депутата, персональна його відповідальність перед виборцями;

6) праця депутата в інтересах виборців округу;

7) сприяння проходженню в парламент великих політичних партій і, відповідно, сприяння парламентській та урядовій стабільності;

8) свобода дій депутата, оскільки він залежить лише від виборців округу.

Разом з тим мажоритарна виборча система має і ряд недоліків:

1) значна розбіжність між кількістю отриманих голосів та кількістю депутатських мандатів, тобто, викривлення результатів голосування;

2) неврахування голосів значної кількості виборців;

3) значна можливість для здійснення тиску на виборців, маніпуляцій та фальсифікацій;

4) в парламент потрапляють лише великі політичні партії, що, в свою чергу перешкоджає розвитку малих і середніх партій;

5) проходження в парламент радикальних регіональних політичних партій;

6) праця депутата в інтересах лише виборців округу може відбуватися у розріз із загальнодержавними інтересами.

2. Пропорційна (лат. proportionalis – співрозмірний) – система, за якої депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, отриманих кожною з них в межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.

За можливістю впливом виборця на розташування кандидатів у списку розрізняють такі види пропорційної системи:

1) із жорсткими списками (виборець голосує за партію в цілому і не може вплинути на розташування кандидатів);

2) з напівжорсткими списками (передбачає для виборця можливість голосувати як за список в цілому, так і віддавати перевагу певному кандидату);

3) з преференціями (виборець не лише голосує за список, але і віддає голоси кандидатам із списку у порядку їх привабливості для виборця) .

Пропорційна виборча система передбачає застосування виборчого порогу (відсоткового бар’єру), що являє собою мінімальну кількість голосів виборців (в процентах), яку повинна зібрати партія, щоб прийняти участь в розподілі мандатів (в Україні до 2006 р. виборчий поріг становив 4 %, згодом був знижений до 3 %).

Пропорційна виборча система має такі переваги:

1) голоси виборців розподіляються пропорційно, мінімізується їх втрата;

2) враховуються інтереси різних суспільних груп;

3) відбувається сприяння розвитку партійної системи та партійної ідеології;

4) існує менше можливостей для фальсифікацій результатів волевиявлення громадян;

5) не дозволяє проходженню в парламент радикальних регіональних політичних партій;

6) маючи за спиною підтримку політичної партії, депутат має набагато більше можливостей, щоб виконати передвиборні обіцянки.

Однак пропорційна виборча система має і ряд негативних ознак:

1) виборці голосують не за конкретних людей, а за партійний список, в якому можуть виявитися невідомі, некомпетентні, непопулярні політики;

2) відсутність тісного зв’язку, контактів між депутатами і виборцями, оскільки депутата обирають не виборці конкретного виборчого округу, а виборчий корпус всієї країни;

3) доволі складна система підрахунку голосів;

4) до парламенту потрапляє багато політичних сил, що ускладнює процедуру формування парламентської більшості і часто робить уряд у країні нестабільним;

5) відсутність персональної відповідальності депутата перед виборцями за свої дії;

6) обмеження свободи дій депутата, його залежність від партійного керівництва, якому він завдячує своїм обранням;

7) покупка місць в партійних списках;

8) спотворення регіонального представництва.

3. Змішана виборча система – така процедура проведення виборів, яка включає елементи як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем. Дана виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є так зване паралельне комбінування (лінійне змішування), суть якого полягає в тому, що частина депутатів обирається за мажоритарною виборчою системою, а частина – за пропорційною. Однак існують й інші варіанти змішаної системи, що запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Держава і громадянське суспільство

1. Держава як інститут політичної системи суспільства та політична форма організації су-

спільства.

1.1. Сутність, ознаки, функції та структура держави.

1.2. Теорії походження та парадигми держави.

2. Форма держави

2.1. Державно-територіальний устрій.

2.2. Форми державного правління

2.2.1. Сутність та різновиди монархічної форми правління

2.2.2. Сутність республіканської форми правління

2.3. Політичні режими

2.3.1. Демократія та демократичні політичні режими.

2.3.2. Недемократичні політичні режими

3. Правова держава: сутність, принципи та шляхи формування.

4. Основні засади громадянського суспільства.

5. Становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні.

1. Держава як інститут політичної системи суспільства та політична форма органі-

зації суспільства.

1.1. Сутність, ознаки, функції та структура держави.

Держава є головним інститутом політичної системи, вона є складним та багатоаспектним суспі-

льним утворенням. Її можна трактувати у двох значеннях:

- як сукупність інститутів, установ, організацій, що наділені верховною владою на певній

території;

- як сукупність людей, які проживають на певній території і об’єднані в єдине ціле органами

влади.

Під державою розуміють структуровану і правовим шляхом унормовану суверенну публічну

владу, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при здій-

сненні внутрішніх і зовнішніх функцій.

Виділяють наступні ознаки:

1. Територія – частина суші, земних надр, територіальних вод та повітряного простору, на яку

дана держава поширює свою владу. Межі території держави визначаються її кордонами, а втрата те-

риторії означає припинення існування самої держави.

2. Населення – людська спільнота, що проживає на території держави і підкоряється її владі.

3. Публічна влада, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є особлива

система органів та установ, що професійно виконують функції управління (державно-бюрократичний

апарат) та захисту населення (армія, правоохоронні органи тощо).

4. Наявність правової системи, яка закріплює санкціоновані державою норми, що регулюють

суспільне життя і яким повинні підкорятися всі громадяни держави.

5. Суверенітет – верховенство, повнота та неподільність влади всередині держави та її неза-

лежність у зовнішніх стосунках. Суверенітет має внутрішній і зовнішній аспекти:

- внутрішній – можливість для держави розпоряджатися своєю територією та ресурсами, при-

мушувати підлеглих до виконання норм та вимог держави;

- зовнішній – неподільність і єдність території, недоторканість державних кордонів, невтру-

чання у внутрішні справи держави з боку інших держав, можливість держави проводити незалежну

політику, вступати до міжнародних організацій, встановлювати дипломатичні відносини з іншими

державами та ін. Тут важливим є визнання міжнародною спільнотою за державою права вступати у

відносини з іншими державами на юридично рівних засадах.

Володіючи суверенітетом, держава використовує певні прерогативи, до яких належить:

 право на організований примус, яке може застосовуватись не лише стосовно громадян дер-

жави, а й щодо всіх, хто знаходиться на її території. Для реалізації цієї прерогативи держава володіє

особливою системою органів та установ (правоохоронні органи, суди, армія, тюрми);

 управління суспільством з метою стабілізації суспільної системи та збереження цілісності

суспільства;

 збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну. Податки є

обов’язковими виплатами населення та суб’єктів економічної діяльності, що примусово стягуються

державою у встановлених розмірах і фіксовані терміни. Вони використовуються як для утримання

державного апарату, так і для вирішення різноманітних соціальних завдань;

 монопольне право на видання законів, що поширюються на всю територію і є загально-

обов’язковими для всіх громадян;

 використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

Функцііїї держави..

Головне призначення держави полягає в управлінні суспільними справами, забезпеченні ціліс-

ності суспільства, узгодженні суспільних інтересів. Своє суспільне призначення держава здійснює

через виконання своїх функцій, які можна класифікувати за різноманітними критеріями.

Класифікація функцій держави.

Критерій класифікації Функції держави

За соціальним значенням - основні

- неосновні

За сферами суспільного життя - гуманітарні

- економічні

- політичні

За часом виконання - тимчасові

- постійні

За принципом розподілу влади - законодавчі

- виконавчі (управлінські)

- судові

За напрямком здійснення - внутрішні

- зовнішні

Найбільш загальним є поділ функцій держави на дві групи: внутрішні і зовнішні. Тому ми

більш детально зупинимося на характеристиці різновидів внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

До зовнішніх функцій держави належать:

 оборонна функція – забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потен-

ціалу;

 дипломатична – спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для розвитку

держави в системі міжнародних відносин, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у

світове співтовариство.

Внутрішні функції держави включають:

 адміністративно-управлінську – управління суспільством з допомогою державно-

бюрократичного апарату;

 нормотворчу – видання нормативних актів, що регулюють всі сфери суспільного життя;

 правозахисну – захист конституційних прав і свобод громадян;

 виконання загальносуспільних робіт;

 розв’язання конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

 здійснення політичного керування;

 інтеграційну – об’єднання індивідів в групи, асоціації, спілки, організації;

 національно-консолідуючу – об’єднання різних територій, регіонів в межах державних кор-

донів, консолідація суспільства в єдину націю.

Структура держави..

Для адекватного функціонування держави необхідною є наявність системи владних органів та

установ, які утворюють структуру держави. До неї входять:

1) за ознакою поділу влади:

– законодавчі (представницькі) установи;

– виконавчі органи;

– судові органи.

2) за ознакою виконання функцій:

а) органи, що здійснюють внутрішні функції:

– органи адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат);

– органи охорони правопорядку та безпеки (міліція, суд, прокуратура);

– органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи зв’язку,

комунікації, транспорту);

– органи духовного виробництва (освіта, наука, культура, ЗМІ).

б) органи, що здійснюють зовнішні функції:

– збройні сили;

– розвідка;

– органи міждержавних відносин.

1.2. Теорії походження та парадигми держави.

Держава як політична форма організації влади виникає на певному етапі розвитку суспільства.

Тому для розуміння суті та призначення держави необхідно проаналізувати основні концепції, що

обґрунтовують походження держави.

Основні теорії походження держави

Теорії походжен-

ня держави

Представники Основні положення

Патріархальна Конфуцій,

Аристотель,

Р.Філмер

Держава виникає у результаті ускладнення форм спілку-

вання людей: розростання сімей у роди, родів у племена,

племен у народи, що творять державу. На чолі держави

стоїть нащадок глави сім’ї, що здійснює патріархальну

владу від імені всіх і для загального блага.

Теологічна А.Блаженний,

Т.Аквінський

Держава виникає як результат надання Богом права певній

особі чи групі здійснювати управління, реалізувати божу

волю на Землі. Тому владі держави повинні всі підкоряти-

ся. В свою чергу світська влада є похідною і підпорядко-

вується духовній владі.

Договірна (кон-

венціональна)

Г.Гроцій,

Т.Гобс,

Дж.Локк,

Ж.Ж.Руссо

Держава виникає в результаті договору між громадянами і

правителем. Основне її завдання – захист природних прав

людини, досягнення загального блага. Заради цього люди

свідомо йдуть на обмеження своєї свободи на користь

спільних інтересів.

Класова К.Маркс,

Ф.Енгельс,

В.Ленін

Держава є результатом історичного розвитку суспільства,

його закономірної диференціації на класи, що відбувається

під впливом розвитку продуктивних сил. Держава висту-

пає інструментом у руках панівного класу для експлуатації

інших класів.

Завойовницька

(насильницька)

Л.Гумплович,

Є.Дюрінг,

К.Каутський

Держава виникає в результаті завоювання сильнішими

людськими спільнотами слабших. Держава створюється як

особливий апарат примусу для підкорення завойованих

народів.

Психологічна Дж.Фрезер,

Л.Петражицьк

ий

Держава виникає внаслідок поділу людей на тих, хто має

психологічну схильність до влади, і тих, хто, бажаючи

уникнути відповідальності, підкоряється владі.

Органічна Г.Спенсер Держава – суспільний організм, який складається з окре-

мих людей, подібно до того, як живий організм складаєть-

ся з клітин. Держава ґрунтується на диференціації (вона

виникає і згодом ускладнюється, розростається) та спеціа-

лізації (її формування супроводжується об'єднанням інди-

відів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки

їй властиву функцію). У результаті складається система

органів держави.

Кожна з вищезгаданих концепцій розкриває якусь особливість, сторону створення та

функціонування держави. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона пов’язує

виникнення держави з правами людини, розглядає її як правову форму організації і функціонування

політичної влади.

Однак сьогодні, коли історичний метод в політичних дослідженнях не відіграє такої важливої

ролі, дискусії навколо проблеми виникнення держави поступово припиняються. На думку багатьох

політологів, держави виникали різними шляхами і на їх утворення впливали різноманітні фактори та

чинники. У сучасній науці виділяють, як правило, наступні основні причини виникнення держави:

1. Майнова диференціація населення, виникнення приватної власності і утворення класів.

2. Розвиток виробництва і суспільного поділу праці, ускладнення організації суспільства і як

наслідок, поява соціальної групи, що здійснює управлінські функції.

3. Завоювання одних народів іншими, воєнно-територіальна експансія.

4. Демографічні причини (перехід до осілого способу життя, збільшення кількості населення).

В науковому середовищі склалося різне ставлення, різні погляди на суть та призначення держа-

ви. Для систематизації підходів до розуміння держави та особливостей її взаємодії з суспільством ви-

користовують поняття парадигми – концептуальна модель, схема теоретичного осмислення держави

та її сприйняття суспільною свідомістю. Іспанський політолог Х.Карраседо виділяє три парадигми

держави:

1. Парадигма справедливої держави – концепція, яка виходить з того, що держава є абсолю-

том, наділена вищою мудрістю. Така держава сама встановлює суспільний порядок, втручається у всі

сфери суспільного життя. Громадяни ж повинні підкорятися нормам, що їх встановлює держава.

Діяльність держави не підлягає критиці. На практиці такі держави тяжіють до тоталітаризму і на су-

часному етапі знайшли своє втілення, зокрема, у деяких ісламських країнах (Іран та ін.).

2. Парадигма держави політичного реалізму – концепція, яка, на відміну від попередньої, пе-

редбачає мінімум державності. Держава виступає гарантом свободи індивіда, відсутності втручань в

його особисте життя. Головне завдання держави – запобігти конфліктам і досягнути рівноваги в сус-

пільстві. Вона має право використовувати примус лише в крайніх випадках.

3. Парадигма правової держави – передбачає регулювання відносин між громадянами і вла-

дою відповідно до конституційного ладу. Правова держава є гарантом прав і свобод людини, вона є

вищою формою, яку створило людство. Більш детально на характеристиці правової держави ми

зупинимося в окремому розділі.

2. Форма держави

В різних державах її структура має переважно однакове призначення, однак практична реаліза-

ція впливу органів влади на особисте і суспільне життя громадян має різні наслідки і часто є доволі

відмінною у різних країнах. З метою виокремлення та систематизації різноманітних держав в політи-

чній науці використовують поняття форма держави – сукупність найбільш загальних ознак держави,

які зумовлені різними способами організації влади.

На творення певної форми держави має вплив цілий ряд чинників:

а) співвідношення політичних сил; б) історичні традиції, політична культура, сукупність інсти-

тутів минулого, що перейшли у спадщину; в) геополітичне становище країни; г) особа державного

лідера.

Термін „форма держави” є складним, синтетичним поняттям і розкривається через три вужчі

характеристики:

- форму державного правління (інституціональна характеристика організації влади);

- державно-територіальний устрій (територіальна характеристика організації влади);

- політичний режим (функціональна характеристика організації влади).

Державно-територіальний устрій – територіально-політична організація держави, що визна-

чається політико-правовим статусом її терторіальних складових частин та принципами їх

взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.

Форма державного правління – певний спосіб організації верховної влади в державі, який

визначається джерелами походження, порядком формування та правовим статусом вищих органів

влади і обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кож-

ного з них.

Політичний режим – спосіб функціонування державної влади, система методів і прийомів її

реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень правової захищеності

особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ своєї діяльності.

2..1.. Державно-територііальний устріій..

За державно-територіальним устроєм всі держави поділяються на прості (унітарні) і складні.

Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного су-

веренітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального уст-

рою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загаль-

нодержавними правовими нормами.

Унітарні держави мають декілька підвидів:

 держави в яких керівництво на місцях здійснюється призначеними центром урядовцями при

відсутності виборних місцевих органів;

 держави в яких є виборні місцеві органи, але їх діяльність контролюється представниками

центральної влади (Франція, Японія);

 держави в яких центральні владні структури здійснюють опосередкований контроль над ви-

борними органами місцевого управління (Великобританія, Нова Зеландія);

 держави, де органам місцевого самоврядування надані найширші повноваження у

розв’язанні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку;

 держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія, Україна).

Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною

політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції

створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє

громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб’єктами регламентується федеральни-

ми законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації.

Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регу-

лювання, грошової системи, соціального захисту та ін. Здебільшого суб’єкти федеративних держав

не мають права виходу з федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія), а якщо таке право і існує

(Канада) то механізм виходу дуже складний.

Конфедерації – це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети,

як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб’єкти конфедерації зберігають основну частину

свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік пов-

новажень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інститу-

ції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-

членів.

Сьогодні конфедеративні держави є рідкісним явищем, швидше, вони існували як перехідна

форма до федерації (Швейцарія до 1848р, США у 1776-1787рр., Німецький союз у 1815-1867 рр.).

Деякі політологи вважають, що така міжнародна організація як Європейський союз є наближено до

конфедерації (слабкою конфедерацією).

Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми прав-

ління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму,

здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрова-

ності може бути різним. Імперії були притаманні для минулих епох і вважаються багатьма дослідни-

ками формами, що передували федераціям.

2..2.. Форма державного правлііння..

2.2.1. Сутність та різновиди монархічної форми правління.

За формою державного правління держави поділяються на два основні різновиди – монархія та

республіка.

Основні відмінності між республікою і монархією.

Монархія Республіка

- влада передається по спадковості - влада формується шляхом виборів

- влада є безстроковою (монарх пра-

вить до смерті)

- влада є строковою (президент обирається на кон-

кретний обмежений термін)

- влада монарха не є похідною від

будь-якої іншої влади

- влада президента є похідною від парламенту або

виборців

- монарх непідзвітний за свої дії перед

законом

- президент відповідає за свої дії перед законом

Варто зауважити, що остання відмінність між республікою і монархією діє тільки стосовно аб-

солютної монархії.

Монархії поділяються на необмежені (абсолютні) та обмежені (конституційні). В абсолютній

монархії вся повнота влади зосереджена в руках монарха, який одноосібно призначає уряд, що вико-

нує його волю. Представницькі інститути відсутні. В наш час абсолютна монархія збереглася в Са-

удівській Аравії, Об’єднаних Арабськх Еміратах, Катарі, Омані та ін.

В конституційних монархіях в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за

ним конституцією. В залежності від обсягу повноважень монарха конституційні монархії, в свою

чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські.

В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) влада поділена між монархом і пар-

ламентом. Повноваження монарха обмежуються у сфері законодавства. Однак він може видавати

власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження мо-

нарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він

може звільнити у будь-кий час. Уряд є відповідальний і перед монархом, і перед парламентом.

Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бель-

гія, Іспанія, Швеція, Японія і т.д.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи імператора є

настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу монархії”, ніж про мо-

нархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує

спосіб урядування в парламентській республіці.

Основні відмінності між дуалістичною і парламентською монархіями.

Критерії Дуалістична монархія Парламентська монархія

Статус монарха Глава держави і глава вико-

навчої влади

Глава держави

Формування уряду Одноосібно монархом Формально монархом, але лише за

пропозицією більшості парламенту

Підзвітність уряду Монарху Парламенту

Перша особа в

державі

Монарх Прем’єр-міністр

Вплив монарха на

законодавчу владу

Право абсолютного вето та

розпуску парламенту

Право розпуску парламенту за пропо-

зицією уряду

Варто зазначити, що окремо також виділяють теократичну монархію, в якій політична і духовна

влада зосереджена в руках однієї особи чи групи (Ватикан, Катар, Бахрейн та ін.).

2.2.2. Сутність республіканської форми правління.

Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка.

Республіка – це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними ор-

ганами, що обираються населенням на певний визначений термін.

Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням виборців,

парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є

обмежені в часі.

Розрізняють три види республік:

- президентська – США, Мексика;

- парламентська – ФРН, Італія;

- парламентсько-президентська (змішана) – Франція, Україна, Росія.

Порівняльна характеристика основних різновидів республік.

Критерії

Президентська

республіка

Парламентська рес-

публіка

Президентсько-

парламентська (зміша-

на) республіка

Глава виконавчої

влади

Президент Прем’єр-міністр Президент або Прем’єр-

міністр

Наявність посади

Прем’єр-міністра

Відсутня Присутня Присутня

Співвідношення

гілок влади

Рівні і незалежні Законодавча влада ви-

ща, виконавча похідна

Рівні, існування вагомих

важелів впливу гілок од-

на на одну

Вибори Президен-

та

Народом Парламентом або

спеціальним органом

Народом

Формування уряду Президентом Парламентом Спільно Президентом і

парламентом

Підзвітність уряду Президенту Парламенту І Президенту, і парла-

менту

Вплив Президента

на законодавчу

владу

Право вето Право розпуску парла-

менту за погодженням з

урядом

Право вето, право

розпуску парламенту,

право законодавчої

ініціативи

2.3. Політичні режими

2.3.1. Демократія та демократичні політичні режими.

У різні історичні епохи, в різних державах в поняття "демократія" вкладався різний зміст. І

нині, дана категорія є найбільш багатозначною, багатоаспектною та багатогранною.

Термін „демократія”(грец.demokratia – влада народу, від demos – народ і kratos – влада) озна-

чає народовладдя. Вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродо-

та. У Стародавній Греції демократія визначалась як особлива форма організації держави, за якої вла-

да належить не одній особі (чи групі осіб), а народу (зокрема,–усім вільним громадянам античного

міста-полісу).

Проблема демократії та її ролі у суспільно-політичному житті є однією із центральних у

політології. Науковці наголошують на багатозначності терміну, який використовується в наступних

значеннях:

1. Демократія як форма політичної організації суспільства, що грунтується на визнанні наро-

ду джерелом влади, участі громадян у процесі прийняття рішень, гарантованості прав і свобод особи,

забезпеченні права громадян на контроль за діяльністю владних структур, здійсненні публічної

підзвітністі правителів громадськості, реалізації принципів представництва інтересів усіх суспільних

груп.

2. Демократія як тип політичного режиму.

3.Демократія як тип і форма організації будь-якого суспільного об’єднання (партії, ор-

ганізації, асоціації), що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керів-

них органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія).

4.Демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цін-

ностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини, правової за-

хищеності особи, участі громадян в управлінні державою тощо).

5.Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності демократія набуває оз-

нак громадського руху за відповідні світоглядні цінності (національно-демократичного, соціаль-

но-демократичного, ліберально-

демократичного, християнсько-демократичного тощо).

Отже, термін „демократія” є одним з найбільш розповсюджених, багатоаспектних і багатозна-

чних понять як політичної теорії так і політичної практики.

Узагальнюючи багатоманітність трактувань, зазначимо, що демократія –

-це організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і

носієм, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв"язуванні проблем

і питань суспільного врядування;

-це форма суспільного ладу, заснована на участі громадян в процесі прийняття рішень через

пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким і виконавчим органам влади,

за якої гарантуються права і свободи особистості і меншин, забезпечується право громадян на кон-

троль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи поділу влади та представництва інте-

ресів всіх соціальних груп;

-це форма організації та функціонування політичної системи, за якої існують рівні можливості

для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.

Залежно від ступеня участі народу в управлінні суспільними справами, демократія може функ-

ціонувати у певних організаційних формах – прямій (безпосередній) та представницькій.

Пряма (безпосередня) демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу при вироб-

ленні та прийнятті державних рішень (на зборах, референдумах, плебісцитах, всенародних обгово-

реннях тощо).

Представницька демократія – форма здійснення державної влади через виборні органи та ві-

льно обраних представників, які діють від імені своїх виборців та підзвітні їм. Представницька демо-

кратія передбачає опосередковану участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними своїх

представників в органи державної влади.

Важливим критерієм зрілості суспільства є ступінь його демократичності. Держави з демокра-

тичними політичними режимами займають пріоритетне місце у сучасному світі і привертають до се-

бе увагу високим ступенем правової захищеності особи, реалізацією прав і свобод людини й грома-

дянина, верховенством закону, високим рівнем економічного та соціального розвитку. Варто

наголосити, що невід"ємною складовою сучасного світового процесу є крах тоталітарних й автори-

тарних режимів, трансформація недемократичних суспільств перехід на демократичний шлях ро-

звитку

Багатоманітність трактувань демократії, різноманітність теорій та концепцій демократії не за-

перечують наявності спільних рис та ознак, що характеризують сучасну демократію як політичний

режим.

Охарактеризуємо основні ознаки демократичного політичного режиму.

1.Визнання суверенності народу, який є єдиним джерелом політичної влади у суспільстві.

Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя – безпосередню участь громадян

у розробці і прийнятті політичних рішень (народні ініціативи, референдуми, плебісцити) та через

представництво – участь громадян у виборах та делегування владних повноважень представницьким

і виконавчим структурам.

2.Виборність найважливіших органів державної влади. В демократичних суспільствах вла-

да народжується тільки з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично

змінюється безпосередньою волею виборців або обраним ними представницьким органом.

3.Проведення регулярних, загальних, чесних і конкурентних виборів. Тобто вибори відбу-

ваються через визначені законом періоди часу (регулярність виборів), в них беруть участь усі групи

населення (загальність). Чесність виборів забезпечується рівними фінансовими можливостями; одна-

ковим доступом до ЗМІ; громадським контролем за перебігом виборів та підрахунком їх результатів

тощо. Конкуренція виборів забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими мож-

ливостями для політичних партій, громадських організацій, груп і окремих громадян вільно вистав-

ляти і підтримувати своїх кандидатів та контролювати хід голосування і підрахунку голосів.

4.Конкуренція політичних сил не лише під час здобуття влади, але й при її здійсненні.

Принцип конкурентності і змагальності політичних сил при здійсненні влади забезпечується через

легалізацію політичної опозиції.

5.Реалізація принципу політичного й ідеологічного плюралізму. Суттєвими ознаками

політичного й ідеологічного плюралізму є: багатоманітність соціальних і політичних інтересів; бага-

топартійна система; альтернативність політичних поглядів і дій у межах загальних цінностей і закон-

ності; можливість зміни еліти через вільну політичну боротьбу; розподіл влад тощо.

6.Реалізація принципу компромісу та консенсусу — невід"ємні ознаки демократичного

політичного режиму.

7.Висловлене через вибори волевиявлення більшості та прийняття політичних рішень

волею більшості при повазі інтересів і прав меншості. Права меншості захищаються демократич-

ними законами та політичними інститутами держави.

8.Гарантія прав і свобод людини, правова захищеність індивіда, пріоритетність прав лю-

дини над правами держави.

9.Широке громадянство і достатньо високий рівень участі населення в політиці, що за-

безпечує стабільність демократії, сприяє подоланню відчуженості народу.

10.Відповідальність влади перед народом та існування механізмів громадського контро-

лю.

11.Вільні незалежні засоби масової інформації, які гарантують об"єктивність, альтернатив-

ність інформації.

12.Розвинене громадянське суспільство, функціонування якого забезпечується діяльністю

добровільних і автономних асоціацій, існуванням розвинутих секторів економіки, вільних від прямо-

го державного втручання.

13.Відносини між народом і обраними ним представниками базується на основі контролю

(переважно електорального), довіри, можливості громадян відкрито висловлювати та виража-

ти свій протест. Форми протесту можуть бути найрізноманітнішими: демонстрації, пікети, страйки,

марші протесту, петиції, тощо.

14.Існування інституту поділу влади. Влада в демократичній державі децентралізована і

поділяється на законодавчу, виконавчу та судову.

15.Верховенство закону у всіх сферах суспільного життя – невід"ємна ознака демократично-

го політичного режиму.

Отже, демократичний політичний режим – це спосіб функціонування політичної системи

суспільства, система засобів і методів здійснення політичної влади, що базується на визнанні народу

джерелом влади та передбачає його активну участь у вирішенні державних і суспільних справ.

2.3.2. Недемократичні політичні режими

Згідно з загальноприйнятою класифікацією, до недемократичних політичних режимів належать

авторитарний та тоталітарний політичні режими. Кожен з них має свої особливості та різновиди.

Термін "тоталітаризм" походить від латинського totalis, що означає "весь, цілий, повний".

Поняття тоталітаризм увійшло в політичну лексику у ХХ столітті з праць італійського філософа

Дж. Джентіле, який наголошував на визначній ролі держави у долі нації, на необхідності встановлен-

ня тотального, всеохоплюючого державного контролю над суспільством. У політичній практиці

термін тоталітаризм був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні.

Тоталітаризм – суспільно-політичне явище ХХ століття. Це–деспотичний, диктаторський ре-

жим, який в першій половині ХХ століття встановився в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської

Америки. Тільки у Європі протягом 20-30-х рр. і в другій половині 40-х рр. тоталітарні режими

функціонували у 17 країнах з 27.

Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 року став Радянський Со-

юз. У 20-30-ті роки тоталітаризм утверджується в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Порту-

галії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Після Другої світової війни, під тиском Радян-

ського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформувались у Польщі, Угорщині,

Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В’єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Кам-

боджі і на Кубі.

Вагомий внесок в дослідження тоталітаризму зробили Х.Аренд, Ф.Гаєк, К.Фрідріх,

З.Бжезінський, Л.Шапіро та інші, які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише

політичної влади чи держави, а характеризує стан всієї соціальної системи. Втручаючись в усі сфери

життєдіяльності суспільства, (навіть – у приватне життя громадян), режим встановлює над ним то-

тальний контроль і намагається перебудувати суспільство у відповідності до своєї доктрини.

Отже, тоталітаризм–це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються

насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої

в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, ка-

удільо), тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі

сфери життя громадян.

Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах:

праворадикального тоталітаризму (фашизм, нацизм) і

лівоекстремістського тоталітаризму (комунізм, сталінізм).

Праворадикальний тоталітаризм (фашизм, націонал-соціалізм) характеризувався:

-встановленням відкритої терористичної диктатури,

-мілітаризацією усіх сфер життя та експансіонізмом;

-придушенням демократичних прав і свобод;

-ідеологізацією суспільно-політичного життя;

-вождиським принципом побудови державного управління;

Ідеологія фашизму – це войовничий антидемократизм і антикомунізм, заснований на шовінізмі,

расизмі, соціал-дарвінізмі. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики є терор, насиль-

ство, війни.

В основі фашизму лежать ідеї :

-етнічної, расової винятковості та гегемонії однієї нації;

-вищості окремої нації, яка заснована на спільності раси і крові;

-відстоювання "расової чистоти";

-зміцнення нації за рахунок розширення території;

-розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності;

-антипарламентаризму;

-елітизму;

-вождизму;

-розуміння держави як символу і виразу національної єдності;

-абсолютного підкорення особи державі;

-мілітаризації та уніфікації усього суспільного життя.

Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Іспанії, Юго-

славії, Болгарії, Румунії, Греції, Португалії, Японії, Сальвадорі, Гватемалі. Був розгромлений силами

СРСР та західних демократичних держав. В окремих країнах (Іспанія, Португалія, Греція) фашистсь-

кі режими у послабленій формі проіснували до середини 70-их років.

Лівоекстремістський тоталітаризм (комунізм, сталінізм) характеризувався:

-всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з репресивною

системою;

-економічним і духовним відчуженням людини;

-командно-адміністративною економікою;

-люмпенізацією суспільства;

-пануванням міфологічної державної ідеології, що грунтувалась на привабливих гаслах "інтер-

національної солідарності трудящих", "світлого комуністичного майбутнього".

Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії проти

власного народу. Комуністичні режими відзначались більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалось

ліквідувати приватну влавність, подолати церковну опозицію

Комунізм як диктатура ультралівих сил, виник раніше і проіснував довше ніж фашизм. СРСР

був першою тоталітарною державою. Після воєнної перемоги над нацизмом у 1940-их рр. комунізм

утверджується у країнах Центральної та Східної Європи (Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехо-

словаччині, НДР, Румунії та Югославії). В Азії тоталітарні режими комуністичного зразка встанов-

люються у Китаї, Північній Кореї, В"єтнамі; у Латинській Америці – на Кубі.

Незважаючи на те, що між фашизмом і комунізмом існують відмінності, ці два режими мають

спільні ознаки.

1.Тотальний контроль держави над усіма сферами суспільно-політичного життя.

2.Єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична

партія на чолі з лідером (вождем) – важливий елемент в політичній структурі тоталітарного сус-

пільства. Відбувається зрощення партійного та державного апарату. Монопольно володарююча

партія формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації.

3.Наявність партійно-державної, обов’язкової для всіх ідеології, відкрита незгода з якою

карається як найтяжчий злочин. Ідеологія служить засобом легітимації режиму.

4.Командно-адміністративна економіка з системою жорсткого централізованого контро-

лю і управління всіма її галузями.

5.Монополія на засоби масової комунікації та створення потужної системи ідеологічної

обробки населення.

6.Нетерпимість до будь-якого інакомислення. Ідейні опоненти розглядаються як політичні

противники, переслідуються і знищуються. Будь-яка опозиція усувається.

7.Застосування особливої системи насильництва і масового терору як специфічного засобу

контролю над суспільством.

8.Формування режимами “образу ворога” і на цій основі – агресивної політичної свідо-

мості, як соціально-психологічного фону для репресій. Німецький нацизм оголосив ворогами усі

“неарійські” нації; більшовизм оголосив ворогами усіх, хто не належав до „передового робітничого

класу” (дворянство, духовенство, "буржуазну" інтелігенцію, "куркулів" тощо).

9.Встановлення монополії на засоби збройної боротьби та мілітаризація суспільного жит-

тя.

10.Одномірність політичного, економічного, соціального і духовного життя. Суспільству

пропонується один суспільний вибір, один тип власності, одна партія, одна ідеологія, один вождь

тощо.

11.“Активна несвобода” особи. Громадянам не лише забороняють мати відмінні від офіцій-

них погляди, а їх постійно примушують демонструвати лояльність до режиму, надавати йому актив-

ну підтримку у різного роду кампаніях, демонстраціях, мітингах тощо.

12.Ліквідація демократичних прав і свобод громадян.

Тоталітаризм став причиною величезних людських страждань. Найжахливішими сторінками в

історії людства у ХХ столітті стали: масові терори й репрісії; організований більшовицьким режи-

мом штучний голодомор 1932-1933 рр. в Україні, який визнаний геноцидом українського народу; а

також холокост, як послідовне і суцільне знищення нацистами євреїв у Німеччині і на захоплених

нею територіях в 1933-1945рр.

Ще одним підтипом недемократичних політичних режимів є авторитаризм (від лат. autoritas -

влада), основу якого становить диктаторський, необмежений законом тип влади.

Авторитаризм – це недемократичний політичний режим, який характеризується значним зосе-

редженням влади в руках однієї особи (монарха, диктатора, деспота) або обмеженої групи осіб; зву-

женням політичних прав і свобод громадян та їх об"єднань; обмеженням повноважень демократич-

них інституцій; усуненням громадян від процесу прийняття політичних рішень.

За авторитарного режиму:

-не допускається реальна конкуренція у боротьбі за владу;

-правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням;

-влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна грома-

дянам, які усуваються від процесу прийняття поглітичних рішень.

На відміну від тоталітаризму, авторитаризм є більш лояльним, "м"якшим":

-режиму не властивий тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя (лише – над

політичною) ;

-допускається обмежений плюралізм і формальна багатопартійність;

-громадянське суспільство не повністю поглинається державою;

-відсутня єдина ідеологія;

-правляча еліта готова терпіти інакомислення (доки воно не зачіпає основ режиму);

-допускається ринкова економіка;

-для авторитарних режимів характерна "пасивна" несвобода особи (громадян не змушують ак-

тивно демонструвати свою лояльність та прихильність до режиму, не вимагається надавати йому ак-

тивної підтримки у різного роду кампаніях, демонстраціях, мітингах (як за тоталітаризму). Достатньо

лише не виступати відкрито проти існуючого режиму, не брати участі в опозиційних рухах; не вис-

ловлювати поглядів, відмінних від офіційних).

З тоталітаризмом авторитарні режими об’єднує диктаторський, не обмежений законом харак-

тер влади. Однак, поняття тоталітаризм та авторитаризм – не тотожні.

Вони відрізняються:

-різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави;

-мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства;

-місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади;

-ступенем регламентації суспільно-політичного життя.

Отже, ознаками авторитарного режиму є:

 влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна грома-

дянам, які усуваються від процесу прийняття рішень.

 правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням;

 реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається;

 істотно знижується або виключається роль представницьких органів влади;

 централізація влади;

 наділення виконавчих органів влади законодавчими повноваженнями;

 обмеження демократичних прав і свобод;

 суттєве обмеження чи заборона діяльності опозиційних сил;

 опора на силові структури (армію, поліцію, службу безпеки);

 декларування демократичних цінностей (які, однак, не є визначальним чинником політичного

життя);

 режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством;

 допускається обмежений плюралізм;

 громадянське суспільство не повністю поглинається державою;

 відсутність єдиної ідеології;

 правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму;

 можлива багатопартійність, але реальна влада перебуває в руках однієї партії;

 допускається як командна, так і ринкова економіка;

 "пасивна" несвобода особи (не вимагається активної демонстрації лояльності та прихильності

до режиму; достатньо не виступати проти режиму відкрито).

Авторитарні політичні режими є найпоширенішими як в історії людства, так і в сучасному

світі. Серед них можна виділити наступні різновиди:

1.Теократичні авторитарні режими. Характерні для країн, в яких до влади прийшли релігійні

клани. Наприклад – Іран, де після революції 1979р. владу отримали ісламістські фундаменталісти.

2.Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів.

Такий різновид авторитаризму функціонував у Греції (правління "чорних полковників"), а також в

багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

3.Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі

влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. За султанізму при

владі перебувають родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія була притаманна для ре-

жимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.

4.Абсолютні монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких

монарх наділений необмеженою владою, уряд призначається монархом і йому підзвітний, виборні

представницькі органи відсутні.

5.Неототалітарні режими. Такий режим функціонує при наявності багатьох політичних партій,

опозиції, періодичних виборів, але реально влада зберігається в руках однієї партії. Довготривале пе-

ребування при владі однієї партії забезпечується різноманітними маніпуляціями. Такі режими існу-

ють в Мексиці (правляча партія – Інституційно-революційна партія), в Сирії (правляча партія–

БААС). Наближеним до цього різновиду є політичний режим в Білорусії та в деяких країнах – ко-

лишніх республіках СРСР.

Варто відзначити, що в деяких країнах (Чілі, країни Південно-Східної Азії) авторитарні режими

довели свою економічну ефективність, спроможність мобілізувати ресурси для розв"язання актуаль-

них суспільно-політичних проблем. В посткомуністичних країнах стадії авторитарного правління

зумовили більш успішний перехід до демократії.

3. Правова держава: сутність, принципи та шляхи формування.

Загальносвітовою тенденцією є формування правової держави як вищої форми розвитку су-

часної державності. Правова держава характеризується владою закону в суспільстві, правовою рівні-

стю усіх громадян перед законом, пріоритетом прав і свобод людини та їх гарантованістю, визнанням

народу єдиним джерелом влади, підпорядкуванням державних структур правовим нормам.

Витоки ідеї правової держави сягають часів античності. Так ще Платон писав, що повноцінна

державність можлива лише там, “де закон володар над правителями, а вони його раби”. Натомість

мислитель бачив близьку загибель держави, у якій закон не має сили. Аристотель зазначав, що там,

де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму держави, оскільки в такому сус-

пільстві панує хаос, анархія та свавілля володаря-деспота.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали представники західноєвро-

пейської політичної думки XVII-XIX ст. Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є (концепція розподілу влади),

Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об’єднання людей, що під-

коряються правовим законам), Г. Гегель, А. де Токвіль та ін.

В Україні ідею правової держави розробляли С. Оріховський-Роксолян (XVI ст.), П. Орлик

(XVII ст.), Олександр і Богдан Кістяківські, М.Грушевський, О. Ейхельман (XIX-перша половина XX

ст.), І. Лисяк-Рудницький (XX ст.) та ін.

Правова держава – це така форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка

функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановле-

ні у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури

не втручаються у сферу громадянського суспільства.

Існування правової держави ґрунтується на реалізації низки взаємопов’язаних принципів:

- верховенство права в усіх сферах суспільного життя;

- відповідальність перед законом громадян, громадських організацій і державних органів вла-

ди; поширення вимог та норм Конституції, законів держави на сферу діяльності усіх громадських та

політичних інститутів (включаючи правлячу партію), громадян та усі сфери суспільного життя;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у

справи громадянського суспільства; легальна діяльність не лише правлячих, але й опозиційних

партій, об’єднань, рухів; багатопартійність;

- охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод;

- визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності, створення

гарантій її захисту;

- розв’язання питань і прийняття загальних рішень за принципом більшості з урахуванням

прав меншості і повагою до її позицій;

- рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

- дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу у політичній взаємодії, у боротьбі

за владу, при формуванні органів влади;

- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб держави

за дії, які вони чинять від її імені; можливість оскаржити в судовому порядку неправомірні дії

державних органів і посадових осіб;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість та відкритість;

- незалежність судів та суддів від органів державного управління, правлячих політичних сил;

наявність ефективної системи захисту прав людини; визначальна роль суду у розв’язанні всіх

спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інститутів; визнання й здійснення на

практиці принципів конституціоналізму й законності, конституційний нагляд за дотриманням

законності;

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-

правових актів; загальнодоступність суспільно значимої інформації, незалежність засобів масової

інформації.

Реалізація відзначених принципів правової держави забезпечує повагу до прав і свобод осо-

бистості та їх дієвий захист. На цій підставі можна ототожнити “правову” і “демократичну” державу.

В правовій державі чітко обмежується діяльність владних структур за принципом “дозволено

лише те, що прямо наказано законом” та встановлюється чіткі межі поведінки пересічного громадя-

нина згідно з принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Водночас, для правової держави недостатньо обмеження її діяльності правом та проголо-

шення верховенства закону. Адже зазначені ознаки можуть бути притаманними і неправовій, дес-

потичній державі з тоталітарним політичним режимом. В такому разі панування закону перетворює

населення країни в безправних підданих. На цій підставі свідченням наявності правової держави є

панування права і закону, похідних від “природних прав” і свобод людини як члена громадянського

суспільства. В такий спосіб громадянське суспільство виступає умовою існування правової держави.

І навпаки, правова держава є необхідною умовою існування громадянського суспільства.

Сучасна Україна проголосила і формально закріпила в законодавстві основні принципи пра-

вової держави, однак вони не повністю реалізовані в політичному житті країни. Причиною цього є

збереження в політичній практиці радянської традиції, за якою держава є найвищою цінністю, що

забезпечує її перевагу над правом, яке розглядається як інструмент державної влади. За таких умов

громадянські права продовжують трактуватися як “дар” держави народові, яка може значно їх обме-

жити або й відібрати зовсім (наприклад, право власності, свободи віросповідання та ін.). Разом з тим,

в останні роки спостерігаються тенденції до розвитку правових традицій в державному житті Украї-

ни. Їх виявом є зростання кількості громадян нашої держави, які відстоюють свої права та свободи,

вирішують суперечки через суди (вітчизняні суди, Європейську комісію з прав людини та Європей-

ський суд з прав людини). Розвиток таких тенденцій обумовлюється діяльністю громадянського сус-

пільства, яке формує відповідну політико-правову культуру та громадянську активність українців.

Зокрема Міжнародний фонд “Відродження” регулярно фінансує діяльність юридичних клінік, які

сприяють громадянам у наданні консультацій з правових питань.

У травні 2008 р. Рада з прав людини ООН визнала, що Україна досягнула прогресу у гармо-

нізації вітчизняного законодавства з міжнародними нормами і стандартами, в укріпленні засобів пра-

вового захисту на національному рівні, у реформуванні правосуддя та підвищенні рівня правової ку-

льтури.

Принципи правової держави

Верховенство права

Підзаконність державної влади

Охорона державою природних прав людини та громадянських свобод

Визнання державою пріоритетності прав та інтересів особи

Рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом

Дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу

Взаємна відповідальність держави і особи

Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову

Незалежність судів та суддів від органів державного управління

Наявність ефективної системи захисту прав людини

Наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів

4. Основні засади громадянського суспільства.

Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи сус-

пільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством.

Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні положення

знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом – І. Канта,

Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю. Габермаса,

Дж. Кіна, Е.Арато.

Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в Ук-

раїні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський, мисли-

телі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці (І.Кресіна, В.

Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова).

Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганіза-

ції і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка

захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

До структури громадянського суспільства входять його cуб’єкти та інститути.

Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди, які

об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення певних

громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб комунікації та

самовиразу індивідів.

Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1) церк-

ву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі кооперативи, 5)

добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце займають політичні пар-

тії.

Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах суспільного

життя. Серед них визначають:

1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони спи-

раються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва, свободу підп-

риємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського суспільства, наяв-

ність якого робить людину незалежною від держави.

2) соціальну сферу, представлену недержавними спільнотами (класовими, етнічними, демо-

графічними (особливо сім’єю), професійними тощо).

3) політичну сферу, яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії, громадсь-

кі організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації). Вони є

основними засобами впливу громадянського суспільства на державу.

4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади.

Громадянське суспільство виконує ряд функцій:

- соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”;

- поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного ладу,

надання процесові демократизації незворотного характеру;

- формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ;

- противаги владним структурам, недопущення узурпації влади.

До ознак громадянського суспільства відносять:

- існування вільної особистості;

- функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на формування

громадської думки;

- діяльність приватних підприємств;

- мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави;

- накопичення соціального капіталу (солідарності, довіри, співробітництва).

Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава і

громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл цілісного сус-

пільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для

держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вер-

тикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського суспільства властиві тенденції до

децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків.

Відмінності між державою і громадянським суспільством:

Громадянське суспільство Держава (політичне суспільство)

Природні права Встановлені закони

Пріоритетність економічних зв’язків,

організованих на основі товарно-грошових

відносин

Пріоритетність політичних зв’язків, за-

снованих на основі владних відносин

Приватне життя Публічне життя

Сфера свободи волі Сфера обов’язку

Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і держави,

які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним або тоталітар-

ним.

За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство виступає

партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади шляхом вибо-

рів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій. Вони захищені за-

коном від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і потреби

асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів. Взаємовідно-

сини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що, сво-

єю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і

громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчу-

дження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX

ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас, розвинені держави заходу демонструють перевагу гро-

мадянського суспільства над державою, хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях

держави та громадянського суспільства, їх рівність.

За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю над сус-

пільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і суспільства

в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна політична партія. Проте

громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття політико-правових рішень, фор-

мування органів державної влади тощо.

За тоталітарного політичного режиму громадянське суспільство взагалі відсутнє. За таких умов

суспільство не здійснює політичного впливу на державну організацію. Це пояснюється необмеженим

державним контролем над суспільним і приватним життям, коли держава стає власником всіх засобів

виробництва, підпорядковує наявні громадські організації.

В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави.

Людина в тоталітарній державі перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом – у піддано-

го, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ стає “масою” і набуває оз-

нак “натовпу”. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі громадські організації створювались

під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядковані. Вони виконували функ-

цію своєрідного засобу контролю над діяльністю більш-менш орієнтованих на суспільно-політичні

справи, активних громадян.

5. Становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні.

Після проголошення незалежності України відновився процес формування громадянського сус-

пільства. Чинниками його формування в Україні є: 1) вільні та альтернативні політичні вибори, 2)

незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової інформації, 3) розвиток місцевого самовря-

дування, 4) політичні партії, здатні представляти групові інтереси.

Однак, виділяють окремі негативні тенденції в формуванні українського громадянського суспі-

льства.

По-перше, в Україні органи влади різного рівня діють неефективно. Численні міністерства, ві-

домства, державні комітети, підкомітети, комісії, тощо демонструють неспроможність вивести країну

із системної кризи, наслідком чого був динамічний процес відчудження громадян від держави, влади

і політики. За висновками вітчизняних політологів та соціологів, серед постсоціалістичних європей-

ських держав Україна залишається в числі “лідерів” за рівнем недовіри населення до владних струк-

тур. Що свідчить про неефективність функціонування владної піраміди громадянського суспільства.

По-друге, в Україні на сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановлен-

ню каналів звязку між державою і громадянами. Чимало партій, особливо під час виборчих кампаній,

намагаються показати себе представниками інтересів усього народу, а не певних соціальних груп, що

є недалекоглядним популістським кроком. Свідченням цього є досвід Народного руху України та

Української республіканської партії, інших націонал-демократичних сил. На початку 90-х рр. вони

позиціонували себе захисниками інтересів “всього народу”, а не окремих верств суспільства. В ре-

зультаті, зараз ці партії є на узбіччі політичного життя. Отже, характерна для розвиненого громадян-

ського суспільства система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об’єднань гро-

мадян, в Україні не працює.

По-третє, особливостю соціальної структури сучасної України є відсутність вагомого прошарку

середнього класу. Це провокує зубожіння численних верств населення, поляризацію багатства і бід-

ності. Понад 65% населення України є бідними й існують в умовах крайньої невизначеності та непе-

вності. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства частина населення пос-

тупово розчаровується в демократичних цінностях, впевнене у неможливості громадян впливати на

функціонування органів державної влади. Відповідно, така важлива передумова становлення грома-

дянського суспільства як високий рівень добробуту населення в Україні не реалізується.

Формування громадянського суспільства в Україні як стратегічна мета розвитку держави буде

досягнута завдяки розвитку національної духовної культури на основі принципів ідейного й політич-

ного плюралізму, національних і світових культурних надбань, а також через усунення негативних мен-

тально-психологічні нашарувань у свідомості українського населення, зумовлених тоталітарною сус-

пільно-політичною практикою, через вміле поєднання елементів загально-цивілізаційного досвіду з

віковими традиціями української культури.

 

Політологія. Лекція 4

Зовнішня політика та міжнародні відносини.

1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність і види.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин

3. Фактори сили в міжнародній політиці.

4. Міжнародні конфлікти.

4.1. Причини та типологія міжнародних конфліктів

4.2. Проблеми врегулювання міжнародних конфліктів.

5. Україна в системі міжнародних відносин.

5.1. Становлення України як суб’єкта міжнародних відносин.

5.2. Основні засади зовнішньої політики України.

5.3. Головні сфери зовнішньополітичної діяльності України.

1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність і види.

Зовнішня політика є важливою функцією держави, яка полягає у забезпеченні національної

безпеки, представництві інтересів держави за межами своїх національних кордонів. Зовнішня політи-

ка держави визначається її внутрішнім життям, а також вона вносить певні корективи у внутрішнь-

ополітичні процеси. Реалізацію зовнішньої політики держава здійснює через міністерство закордон-

них справ, парламентські комітети з питань зовнішньої політики, посольства, наукові та культурні

центри за кордоном.

Формування зовнішньої політики держави є складним процесом, оскільки різні політичні сили

в середині держави мають своє бачення зовнішньополітичного курсу та національного інтересу.

Зовнішня політика – це комплекс дій, спрямованих на підтримку стосунків з міжнародним

співтовариством, захист національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти

міжнародних відносин.

Окрім зовнішньої політики держави виділяють міжнародні відносини, виникненню яких сприя-

ли відносини між народами, державами, різними культурами, що тривали впродовж усієї людської

історії. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає на характер

міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних,

військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, що

діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є багатогранними і різноманітними, однак в науковому середовищі

практично відсутня єдина типологія міжнародних відносин. Більшість науковців поділяє міжнародні

відносини на два типи: 1) відносини, які базуються на балансі сил; 2) відносини, які базуються на ба-

лансі інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють за різними критеріями, зокрема: а) за сферою суспіль-

ного життя – економічні, політичні, військові, культурні тощо; б) за суб’єктами взаємодії –

міждержавні, відносини між міжнародними організаціями; г) за ступенем напруги – стабільні і не-

стабільні, співробітництва та конфлікту, миру і війни; д) за рівнем розвитку – регіональні, субрегіо-

нальні, глобальні; е) за статусом – офіційні, неофіційні; з) за змістом – відносини співробітництва,

співіснування, нейтралітету.

Також виділяють такі види міжнародні відносин як: 1) партнерські відносини (існує

взаємопідтримка зовнішньополітичних дій); 2) конфронтаційні відносини (політичне протистояння

та несприйняття); 3) домінантні відносини (одна держава контролює іншу через економічну залеж-

ність, присутність на її території своїх військ або окупацію території).

Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, станов-

лять основу системи міжнародних відносин. Метою системи міжнародних відносин є збереження

рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів, що забезпечується одним з трьох типів контролю:

 імперським (єдина держава конструює решту);

 біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер

впливу);

 балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних

маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

Вищим рівнем структурної організації міжнародних відносин є “світовий порядок ” – устрій,

який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших

легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх ро-

звитку.

Міжнародні відносини є важливою сферою політології і провідними ідеями зовнішньополітич-

ної діяльності сучасних держав є мирне співіснування, колективна безпека, самовизначення народів

та співробітництво.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин

Зовнішньополітична діяльність держав базується на загальноприйнятих принципах міжнарод-

них відносин, які впливають на характер міждержавних стосунків. Головним міжнародним докумен-

том сучасності, у якому сформульовані основні принципи міжнародних відносин (міжнародного пра-

ва) і передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут ООН.

Основні принципи міжнародних відносин:

 повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

 незастосування сили чи погрози силою;

 непорушність кордонів і територіальної цілісності;

 мирне врегулювання спорів;

 невтручання у внутрішні справи;

 повага прав і основних свобод людини;

 рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

 співробітництво між державами;

 сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Дані принципи повинні бути визнані і підтримані усіма державами, міжнародними ор-

ганізаціями, а також активно застосовуватись на практиці.

Суб’єкти міжнародних відносин – людина, соціальна група чи організація, яка, керуючись

певними інтересами, бере участь у міжнародних політичних процесах чи впливає на них. До

суб’єктів міжнародних відносин належать національні держави, міжнародні організації, трансна-

ціональні корпорації, окремі особи, релігійні чи національні об’єднання, які діють у багатьох країнах.

Національна держава – географічно обмежена, законно визнана цілісність, яка керується єди-

ним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Кожна держава в системі міжнародних

відносин намагається реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе

істотними, це засіб обґрунтування, проголошення або критики зовнішньополітичних курсів з

урахуванням потреб суспільства.

Для досягнення своїх цілей у зовнішній політиці держави використовують різні методи, зокре-

ма: дезінтегративні (насильство, тиск, втручання у внутрішні справи інших держав) та інтегративні

(компроміс, консенсус, позбавлення можливості застосовувати силу щодо інших держав). На основі

цього формуються типи зовнішньої політики держав, зокрема:

 агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей,

спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

 активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю

держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);

 пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому

відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовніш-

ню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету

або його частини);

 консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих ” держав зберегти свої

впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Проводячи свою зовнішню політику, держави намагаються досягнути високого рівня впливу

(сили). Сила (могутність) держави на міжнародному рівні визначається багатьма критеріями, зокре-

ма: геополітичним розташуванням, населенням (його чисельність, здоров’я, освіта тощо), природ-

ними ресурсами, індустріальним розвитком держави, військовою могутністю, політичним керів-

ництвом та внутрішньою організацією влади, дипломатією, міжнародним іміджем. На цій підставі

ми можемо говорити про певну ієрархію держав на міжнародній арені, яка виглядає наступним чи-

ном:

 наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

 великі держави (мають суттєвий вплив на світовий розвиток, але не панують в системі міжнарод-

них відносин, їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

 середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

 малі держави (мають слабкий вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для

захисту незалежності та територіальної цілісності);

 мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами, незначна територія і

до 2 млн. населення).

Поряд із національними державами, важливими суб’єктами міжнародних відносин є

міжнародні організації – об’єднання держав, національних, громадських організацій з метою

розв’язання питань регіонального або глобального характеру. Ознаками міжнародних організацій є:

договірна основа, наявність спільної цілі, організаційна структура, відповідність нормам міжнарод-

ного права. Основними завданнями міжнародних організацій є: узгодження шляхів розв’язання

міжнародних проблем; пошук і вироблення компромісів; врегулювання міжнародних конфліктів; ро-

звиток міжнародної співпраці.

За характером членства міжнародні організації поділяють на міжурядові (у світі їх понад 400)

та неурядові організації (понад 4 тис.). Міжнародні урядові організації створюються урядами двох і

більше держав, членство у таких організаціях є добровільним і вони не порушують суверенітету

окремих держав. Головними функціями міжнародних організацій є: виступають ареною спілкування;

регулююча функція під час вирішення певних проблем (МАГАТЕ, ВОЗ тощо); розподільча функція

щодо дефіцитних ресурсів та послуг (Світовий банк, МВФ); сприяють об’єднанню збройних сил та

посиленню військових можливостей (НАТО); в окремих випадках можуть виконувати наднаціональ-

ні функції.

Також особливий вплив як суб’єкти міжнародних відносин на сучасному етапі мають і недер-

жавні організації – добровільні об’єднання, створені на основі спільних інтересів чи потреб (еко-

номічних, соціальних, національних тощо), їхні рішення не мають для держав юридичної сили, а ли-

ше рекомендаційний характер. Засновниками таких організацій є професійні, релігійні, громадські

організації, бізнес групи чи приватні особи. Серед цих суб’єктів велику роль відіграють і трансна-

ціональні корпорації (мережа банків, підприємств та установ, які діють одночасно в кількох країнах),

метою яких є організація виробництва та отримання прибутку і їх діяльність має глобальний харак-

тер. Хоча транснаціональні корпорації діють в основному у сфері економіки, вони мають значний

вплив на політику держав, можуть втручатись у внутрішньополітичні справи, а також посилюють

економічну взаємозалежність. Щодо негативної сторони міжнародних транснаціональних корпо-

рацій, то можна сказати, що їх діяльність часто призводить до порушення економічного балансу в

системі міжнародних відносин, створення екологічних проблем, руйнування національних традицій,

породжують конфлікти між різними культурами.

Суб’єктами міжнародних відносин (в дещо меншій мірі) також виступають політичні лідери,

національно-визвольні, етнічні рухи; мафіозні угрупування окремих країн; окремі особи, які активно

діють у сфері міжнародних відносин.

В сучасних умовах глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб’єктів

міжнародних відносин, що беруть в них безпосередню участь або здійснюють на них суттєвий вплив.

Суб’єкти міжнародних відносин існують не ізольовано одні від одних, а тісно пов’язані між со-

бою і діють в рамках міжнародної системи. Разом з тим, інтереси суб’єктів міжнародних відносин є

доволі різними, зокрема, виділяють спільні інтереси (кооперативна модель), взаємовиключні (кон-

фронтація) та різноспрямовані інтереси (нейтралітет). Якщо інтереси держав не перетинаються і

держави можуть їх задовольнити безперешкодно, то між ними складуться партнерські відносини,

якщо ж існують взаємовиключні інтереси то виникають міжнародні конфлікти.

3. Фактори сили в міжнародній політиці.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Коли йдеть-

ся про силу держави, то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і мо-

ральний потенціал. Одним із вирішальних факторів, які визначають силу держави, є її міжнародна

вага, або авторитет. Міжнародний авторитет держави у кінцевому підсумку визначається її сукупним

національним продуктом.

У західній політології досить поширена точка зору, згідно з якою міжнародний авторитет дер-

жави тримається на її воєнній силі.

Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є професіоналізм зовнішньої політики.

Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у складних ситуаціях,

розпізнати друзів і противників можуть частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має

моральний потенціал держави, який у міжнародних відносинах виступає і як чинник реальної політи-

ки. Високий моральний престиж визначає високий рівень довіри з боку союзників і можливих парт-

нерів, допомагає зміцнювати безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну, а й ма-

теріальну підтримку. Через зовнішню політику держава може свідомо примножувати свою силу,

наприклад через економічне співробітництво з іншими державами, приналежність до міжнародних

економічних, політичних і воєнних об'єднань, отримання економічної допомоги від інших держав

тощо.

Важливою ціллю зовнішньої політики держави є зростання її престижу і зміцнення міжнарод-

них позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей

зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані. Так, престиж і міжнародні позиції держави

безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її

міжнародними позиціями.

На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумо-

влюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму,

історичними особливостями, геополі-тичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних

цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші: забезпечення національної безпеки дер-

жави; збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

У широкому розумінні національна безпека — це такий стан держави, який дає їй можливість

зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Кон-

кретніше національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й

суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки,

культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспек-

ти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспільства й держави. Безпека осо-

би полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм та суспільних інститутів, які б

надавали їй можливість розвивати й реалізовувати соціально значущі здібності й потреби, не зазнаю-

чи протидії з боку суспільства і держави.

4. Міжнародні конфлікти.

Одним із ключових питань міжнародних відносин є міжнародні конфлікти. Незважаючи на те,

що з початку XXI ст.. посилюється тенденція до зменшення кількості міжнародних конфліктів, про-

блема їх врегулювання залишається одним із важливих питань. Сьогодні можна спостерігати ряд

міжнародних криз, які посилюють міжнародну напругу, зокрема, це Косово, Ірак, Афганістан та ін.

4.1. Причини та типологія міжнародних конфліктів

Міжнародний конфлікт – це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалі-

зації цілей та інтересів в умовах протидії. Суб’єктами міжнародних конфліктів можуть бути держави,

міждержавні об’єднання, міжнародні організації. Під час конфлікту може змінюватись характер заці-

кавлених сторін у конфлікті, розширюватись кількість учасників, відбуватись підміна безпосередніх

чи другорядних сторін конфлікту. Виникнення політичного конфлікту залежить від політичних інте-

ресів держави, нації та інших суб’єктів міжнародних відносин.

Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі міжнародного конфлікту дуже часто є

багато чинників, зокрема: 1) бідність і нерівність у добробуті народів; 2) соціально-економічний лад;

3) політичний устрій; 4) територіальні спори; 5) релігійні та національні протиріччя. Кожна зацікав-

лена сторона демонструє свою волю, висуває власні вимоги, обґрунтовує притаманну їй позицію або

при певних обставинах висловлює заперечення. Отже, міжнародна суперечність виникає за умови,

якщо принаймні дві країни висувають взаємні претензії.

Виділяють такі типи міжнародних конфліктів:

 війна – великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх політич-

них цілей за допомогою організованої збройної боротьби;

 світова війна – збройний міжнародний конфлікт, у який втягуються групи держав, що пере-

слідують глобальні цілі;

 міжнародна криза – конфліктна ситуація, за якої зачіпаються життєво важливі цілі суб’єктів

міжнародної політики, обмежений час для прийняття політичних рішень. Події розгортаються непе-

редбачувана, ситуація «ні миру, ні війни».

 тероризм – форма політичного насильства, яке спрямовується проти урядів окремих держав

(але часто страждають пересічні громадяни) і його метою є створення атмосфери страху.

 громадянська війна і революція – стає міжнародним конфліктом у випадку, коле держава

звертається по допомогу до інших держав чи організацій і конфлікт набуває міжнародного характеру.

 конфлікт малої інтенсивності – відносини між державними та недержавними суб’єктами на

регіональному рівні чи у прикордонній зоні, часто такі конфлікти можуть перерости у великомас-

штабні конфлікти.

4.2. Проблеми врегулювання міжнародних конфліктів.

Проблема врегулювання міжнародних конфліктів залишається однією із складних та актуаль-

них в різні часи. Виділяють різні точки зору щодо шляхів врегулювання міжнародних конфліктів та

підтримки миру на міжнародному рівні, зокрема:

1. створення світового державного порядку, коли окрема організація, наприклад, ООН має

найвищу владу у розв’язанні світових проблем і зможе примусити суб’єктів міжнародних відносин

виконувати її рішення, що сприятиме уникненню міжнародних конфліктів. Шляхи врегулювання

міжнародних суперечностей і конфліктів визначено у Статуті ООН (Стаття 33), який зобов’язує

членів ООН дотримуватися принципів справедливості і міжнародного права. Проте компетенція та-

кого світового уряду повинна бути обмежена та чітко регламентована.

2. переговори як шлях до врегулювання конфліктів – у процесі переговорів конфліктна ситуація

може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми ком-

промісу. Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих

сторін загрожує безпеці в світі, до переговорного процесу залучається третя сторона-посередник. Во-

на може це робити з власної ініціативи або на прохання зацікавлених сторін. З такою місією висту-

пають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторите-

том, представники світових релігій тощо.

3. посилення інтеграційних процесів, які руйнують міждержавні та міжрегіональні бар’єри, що

створює умови для формування міжнародних союзів, асоціацій, мета яких – координація дій держав,

об’єднання зусиль та співпраця.

Отже, проблеми міжнародних конфліктів займають важливе місце в системі міжнародних

відносин і вирішення міжнародних конфліктів залежить від багатьох чинників, зокрема, від загальної

міжнародної ситуації, зацікавленості конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, від рівня розвит-

ку демократії, вмілого використання міжнародних посередників та застосування технологій

розв’язання конфліктів.

5. Україна в системі міжнародних відносин.

5.1. Становлення України як суб’єкта міжнародних відносин.

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило гео-політичну мапу світу. Поява в центрі

Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними держа-

вами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зов-

нішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визна-

чали тенденції сучасного суспільного розвитку.

Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 лип-

ня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим

кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-

культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і насту-

пально.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна "як суб'єкт міжнародного

права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється

дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжна-

родних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, еко-

номічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учас-

ником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки,

бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".

Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовніш-

ньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголо-

шено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме

безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбу-

тньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і до-

тримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципо-

ве значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими,

пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного пра-

ва. Все це засвідчує чіткий намір молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих дер-

жав світу.

Щодо відносин із республіками СРСР, то, згідно з Декларацією, вони будуватимуться на основі

договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

У листопаді-грудні 1990 р. договори про економічну, політичну та культурну співпрацю на основі

рівності та добросу-сідства були укладені Україною з Російською Федерацією та Білоруссю, а 1991 р.

- із Казахстаном, Киргизстаном, Азербайджаном, Узбекистаном та іншими республіками.

Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню

контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Ре-

спубліки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-

польських відносин. Згідно з цією Декларацією, обидві країни прагнуть до утвердження добросусід-

ських відносин і розвитку взаємовигідної співпраці, що відповідає їх національним інтересам і не

спрямована проти третіх країн. Наголошено також, що Україна і Польща не мають одна до одної жо-

дних територіальних претензій і не будуть їх висувати у майбутньому. Особливого значення надаєть-

ся культурній, науковій та гуманітарній співпраці, яка є дуже важливою для взаємного пізнання та

розуміння двох народів. Документ передбачає взаємне інформування про досягнення у культурній і

кадровій сферах, всебічне заохочення українсько-польських зв'язків з огляду на усвідомлення етніч-

ної та культурної спорідненості двох народів і збереження позитивної спадщини їх багатовікових

взаємин. Положення Декларації позначилися на розвитку укладених у 1991 р. українсько-польських

міжурядових угодах про співпрацю молоді та молодіжні обміни, торгівлю й економічне співробітни-

цтво.

Успішно розвивались добросусідські відносини з Угорською Республікою. Ще в березні 1991

р. було підписано на найвищому рівні спільну українсько-угорську заяву, де проголошено намір двох

держав сприяти розвитку торгівлі, здійсненню спільних технологічних, екологічних програм тощо.

Ще одним кроком стало укладення в травні 1991 р. міжурядової угоди про торговельно-економічні

зв'язки і науково-технічну співпрацю та Декларації про основні напрями співробітництва в гуманіта-

рній сфері. У липні 1991 р. угоду про торговельно-економічні зв'язки та науково-технічну співпрацю

було підписано також з Чеською і Словацькою Федеративною Республікою.

Важливе місце у діяльності на міжнародній арені Україна відводила участі в роботі Організації

Об'єднаних Націй. Саме призначення ООН як центру узгодження дій держав у справі підтримки

міжнародного миру та безпеки, сприяння економічному, соціальному і духовному прогресу народів

цілком відповідало основним зовнішньополітичним пріоритетам України. Помітне за останні роки

зростання ролі ООН у розвитку дружніх відносин між державами стосовно широкого кола міжнарод-

них проблем, у мирному врегулюванні конфліктів вимагало активізації участі в її роботі. На 45-й се-

сії Генеральної Асамблеї ООН, що відкрилася наприкінці вересня 1990 p., представники України взя-

ли участь у загальній дискусії, висвітлили бачення основних тенденцій розвитку міжнародного

співробітництва, тих процесів, що відбуваються в сучасному світі. Особливу увагу було приділено

питанням роззброєння, зміцнення міжнародної безпеки, захисту довкілля. Делегація України яскраво

продемонструвала намір брати активну участь у налагодженні міждержавної політичної, економіч-

ної, культурної та науково-технічної співпраці.

Прийнятий Верховною Радою республіки 24 серпня 1991 р. Акт про незалежність України від-

крив нову сторінку в історії української державності. Здійснились віковічні мрії та прагнення одного

з найчисленніших народів Європи. Відтепер на території України почали діяти лише її Конституція

та закони. Це змінило міжнародно-правовий статус країни і піднесло на якісно новий рівень відноси-

ни з іншими державами. Як повноправний член світового співтовариства Україна значно активізува-

ла міжнародні контакти і розширила участь у роботі міжнародних організацій.

Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до

Франції, США і Канади. Під час візитів політичні діячі та громадськість цих країн були ознайомлені

з політичною й економічною ситуацією в республіці, її перспективами як незалежної держави, вихід-

ними принципами української зовнішньої політики. Одночасно було закладено фундамент для вста-

новлення взаємовигідних ділових зв'язків між підприємницькими колами західних країн і представ-

никами українського промислового й агробізнесу.

Не можна, однак, не помітити, що прагнучи розширення контактів з новою українською дер-

жавою, західний світ не поспішав з офіційним визнанням її незалежності та встановленням з нею но-

рмальних дипломатичних відносин, як це трапилося стосовно колишніх прибалтійських радянських

республік. Це можна пояснити і небажанням псувати відносини з керівництвом ще існуючого на той

час СРСР, і тим, що, на відміну від України, законність входження держав Балтії до Союзу Захід ні-

коли не визнавав. Величезне значення мало також проведення у балтійських республіках плебісцитів,

більшість учасників яких проголосували за вихід із складу СРСР. Тому питання про незалежність

України винесли на перший в українській історії всенародний референдум. Саме народне волевияв-

лення повинно було поставити останню крапку в тривалому процесі становлення незалежної Україн-

ської держави і продемонструвати всьому світові непоборне прагнення українців до самостійного

економічного, політичного та духовного розвитку.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1

грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Укра-

їнської держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання та

встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвід-

чила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на тере-

нах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме

значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний

шлях побудови суверенної держави.

Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею

дипломатичні відносини. Того самого дня Прем'єр-міністр Канади Б. Малруні заявив, що Канада ви-

знає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія;

5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія, а за ними - Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших

країн. До кінця грудня 1991 р. Заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав

світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.

Найвизначальнішими стали останні дні 1991 p.: Україну визнали всі держави "Великої сімки",

що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої

держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатич-

ні відносини.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні

міжнародних організацій; ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва

в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 p.,

приєдналася до Північноатлантичної Ради зі співробітництва (з 1998 р. - Ради євроатлантичного пар-

тнерства).

Широкому визнанню самостійної Української держави сприяли її виважена внутрішня політи-

ка, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму та забезпеченості прав людини, а також її

миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі та розвиток міжнаро-

дної співпраці у всіх сферах. Ще 1 листопада 1991р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію

прав національностей України, яка урочисто гарантувала всім народам, національним групам і гро-

мадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і

свободу релігійних переконань. Верховна Рада 5 грудня 1991р. виступила зі Зверненням до парламе-

нтів і народів світу, де зазначалось, що Українська держава буде неухильно дотримуватись норм

міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про

права людини, які Україна ратифікувала, й іншими відповідними міжнародними документами. Було

висловлено також намір приєднатись до Гельсінкського Заключного акта, Паризької хартії та інших

документів НБСЄ.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта між-

народних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства Укра-

їни, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.

Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991

р., у День прав людини, Закону про дію на її території міжнародних договорів. У ньому зазначалось,

що, прагнучи долучитись до системи правових відносин між державами та на основі взаємної поваги

державного суверенітету і демократичних засад міжнародної співпраці, Україна розглядає укладені

та ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину національного законодавства. Ці й

інші акти молодої республіки засвідчили появу на політичній мапі світу нової демократичної держа-

ви, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародно-

го співробітництва. Лише впродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали ще 37 держав Європи,

Америки, Азії, Африки, а до кінця року їх кількість зросла до 132, зокрема 106 встановили з нею ди-

пломатичні відносини на рівні посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждер-

жавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового

товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин.

Цей період, окрім міжнародного визнання незалежної України, характеризувався активним

процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів. Вони формувалися

на засадах основоположних для нашої держави документів -Декларації про державний суверенітет,

Акта про незалежність України. Однак повноцінну теоретичну основу зовнішньої політики України

ще належало створити.

5.2. Основні засади зовнішньої політики України.

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики

України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої полі-

тики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

В документі, зокрема, зазначається, що з огляду на його геополітичне становище, історичний

досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та

інтелектуальний потенціал, Україна має всі можливості стати спливовую світовою державою, вико-

нувати значну роль в забеспеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

• утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

• забеспечення стабільності міжнародного становища України;

• збереження територіальної цілістності держави та недоторканості її кордонів;

• включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного

економічного розвитку, підвищення добробуту народу;

• захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для

підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно

з міжнародним правом;

• поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади, на яких наша держава реалізує свою зовнішню політику, базуються на дотриманні за-

гальновизначних норм і принципів міжнародного права, статуту ООН, Хельсінського Заключного

акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересо-

ваними партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжна-

родними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взає-

мовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Україна, наголошується в документі, не є ворогом жодної держави. Вона беззастережно засу-

джує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та за-

грози силою і прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не ви-

суваємо жодних териториальних претензій до своїх сусідів, так само, як і не визначаємо жодних

териториальних претензій до себе.

В сучасних умовах, підкреслюється в документі, додержання прав людини не є лише внутріш-

ньою спавою окремих держав.

Україна додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і

вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і ми-

ру у всьому світі. В своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід “безпека для себе – через безпеку

для всіх”. Наша держава керується принципом примату права в зовнішній політиці, визначаючи

пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Її неодмінний принцип – сумлінне використання всіх своїх міжнародних зобов'язань. Належним чи-

ном ратіфіковані договори Україна вважає частиною свого внутрішнього права.

У своїй зовнішній політиці Україна спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і

засуджує практику подвійних стандартів в міждержавних стосунках. Україна виступає проти прису-

тності збройних сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних

військ на територіях інших держав без ясно висловленої згоди цих держав, крім випадків застосуван-

ня міжнародних санкцій відповідно до статуту ООН.

Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санкційні за-

ходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоду. Україна застосовує свої

Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її

териториальну цілістність та недоторканність державних кордонів або на виконання своїх міжнарод-

них зобов’язань.

Україна вважає себе, на рівні з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступни-

цею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-

правонаступниць без належним чином оформленої згоди свіх цих держав.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждер-

жавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітницт-

во в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнарод-

них організаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток

стосунків з такими групами держав: західні держави – члени ЄС та НАТО, географічно близькі дер-

жави, країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

З прикордонними державами, говориться в документі, Україна має на меті укласти повномаш-

табні договори про добросусідство і співробітництво, в тому числі для остаточного підтвердження

існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри та поваги, розбудови дружніх і

взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. В цьому контексті кожна прикордонна держа-

ва є стратегічним партнером України.

В “Основних напрямках зовнішньої політики Украіни” звертається особлива увага на те, що у

звя’зку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного поло-

ження України домінантною двосторонніх відносин з прикордоними державами є українсько-

російські відносини. Для України вони є стосунками “особливого партнерства”, оскільки від їхнього

характеру значною мірою залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і

Російської Федерації, стабільність в Європі і в усьому світі. Продіючи будь-яким територіальним

претензіям чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна вживатиме всіх заходів для пере-

ведення стосунків з Росією в русло справжнього добросусідства, взаємоповаги і партнерства. В цьо-

му контексті надзвичайно важливе завдання полягає в активізації діяльності, спрямованої на усвідо-

млення обома сторонами безперспективності і згубності курсу на конфронтацію в украінсько-

російських відносинах.

Розбудова стосунків з західноєвропейськими державами, говориться в документі, створить

умови для віднвлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з єв-

ропейською цивілізацією, прикорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення

національної економіки. Таке співробітництво стане надійним підгрунтям для розширення участі Ук-

раїни в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейсь-

кого і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають

відновини із Сполученими Штатами Америки.

Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом

між Україною та заходом Європи. Україна розвиватиме з ними повномасштабні дружні відносини.

Таке співробітництво розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утве-

рдженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних , економіч-

них, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною Європою. Ро-

згалужені і стабільні стосунки України з географічно близькими державами є необхідною умовою

повноцінного інтегрування України у сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному

і субрегіональному співробітництві.

В документі зазначається, що Україна розвиватиме двосторонні відносини з азиатськими, аф-

риканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-Тихоокеанського регі-

ону.

Окреслюючи основні напрямкирегіонального співробітництва України в Європі, документ пе-

рераховує такі пріоритети в цій галузі: діяльність у рамках Наради з безпеки і співробитництва в Єв-

ропі (НБСЄ), участь в Раді Північноатлантичного співробитництва та Північноатлантичної асамблеї,

розвиток контактів з Радою Європи та іншими європейськими структурами.

Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямках, зо-

крема у Черноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, налагоджуватиме ши-

рокі контакти на Середземноморському напрямку, дотримуватиметься курсу на включення в співро-

бітництво в рамках Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме підтримувати тісні контакти з

Вишеградською групою, Північною Радою, та Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співро-

бітництво у межах Карпатського єврорегіону.

В документі підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є

членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загаль-

ноєвропейських структурах.

Україна, як одна із засновниць Співдружності незалежних держав, розвиває співробітництво з

країнами – учасницями СНД відповідно положень угоди про Співдружність незалежних держав із

Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між кра-

їнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.Вона відстоюватиме

позиції збалансованої господарської діяльності в рамках СНД як необхідного етапу на шляху спрова-

дження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної

взаємодії в рамках СНД, Україна виходитиме з того, що нагальною потребою сучасного етапу є пере-

гляд старих і перехід до нових форм інтеграції, кі б сприяли якнайшвидшому входженню України та

інших заінтересованих країн СНД в европейську і світову економічну систему. Україна, говориться в

документі, уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках

СНД, здатних перетворити Співдружність в наддержавну структуру федеративного чи конфедерати-

вного характеру. Україна підтверджує свій намір стати в майбутньому без’ядерною державою. Ско-

рочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, Україна пов’язує з наданням їй

ядерними державами та світовим співтовариством надійних гарантій національної безпеки. Одноча-

сно з пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки, говориться в документі, Україна дбає про роз-

будову власниз Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності. Військова

доктрина України має оборонний характер і передбачає створення армії, озброєної сучасними видами

зброї та налагодженням військово-політичного співробітництва з іншими, насамперед, сусідними

державами та міжнародними огранізаціями, зокрема, НАТО та ЗЄС.

Ефективне здійснення зовнішньої політики, говориться в документі, вимагає наявності механі-

зму її правового, фінансового, мя в документі, уникатиме участі в інституціоналізації форм міждер-

жавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність в наддержавну структу-

ру федеративного чи конфедеративного характеру.

Україна підтверджує свій намір стати в майбутньому без’ядерною державою. Скорочення та

знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, Україна пов’язує з наданням їй ядерними

державами та світовим співтовариством надійних гарантій національної безпеки.

Одночасно з пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки, говориться в документі, Україна

дбає про розбудову власниз Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності.

Військова доктрина України має оборонний характер і передбачає створення армії, озброєної сучас-

ними видами зброї та налагодженням військово-політичного співробітництва з іншими, насамперед,

сусідними державами та міжнародними огранізаціями, зокрема, НАТО та ЗЄС.

Ефективне здійснення зовнішньої політики, говориться в документі, вимагає наявності механі-

зму її правового, фінансового, матеріального та кадгового забезпечення, розгалуженої інфраструкту-

ри зарубіжних органів зовнішних зносин. Під керивництвом Президента України практична реаліза-

ція зовнішньополітичної діяльності забеспечується Кабінетом Міністрів України і здійснюється

Міністерством закордонних справ, іншими центральними огранами державної виконавчої влади на

основі Конституції і законів України.

В той же день Верховною Радою України ухвалено відповідну Постанову, яка зобов’язує Кабі-

нет Міністрів, Мінестерство закордонних справ, дипломатичні і консульські представництва за кор-

доном, інші міністерства та відомства, які беруть участь в реалізації зовнішньополітичного курсу,

керуватися в роботі “Основни напрямками зовнішньої політики України”.

5.3. Головні сфери зовнішньополітичної діяльності України.

Україна як суб’єкт міжнародного права визнана сучасним світом, здійснює безпосередні відно-

сини з іншими державами та міжнародними організаціями, приєдналась до міжнародних договорів,

самостійно вирішує питання війни і миру. Як активний суб’єкт міжнародних відносин Україна за-

явила про себе після проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. Наша держава

підтвердила дотримання умов договору 1991 р. між США та СРСР про обмеження та скорочення

стратегічних ядерних озброєнь. Така зовнішньополітична стратегія держави зумовила активне

визнання України багатьма державами світу, встановлення дипломатичних відносин. Вже в січні

1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили диплома-

тичні відносини.

На сьогодні Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію

свого зовнішньополітичного курсу, будує співпрацю із іншими державами та міжнародними ор-

ганізаціями. Основні цілі, пріоритети та напрями зовнішньої політики України сформульовані у «Де-

кларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р). Також важливими документами для

розвитку міжнародних відносин стали Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р. ),

результати Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991р. ), прийняття «Основних напрямків

зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р. ), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.)

Засади, якими керується Україна як суб’єкт міжнародних відносин – норми міжнародного права, ста-

тут ООН, Ради Європи, принципи міжнародних відносин. Серед головних функцій зовнішньої

політики Україна можна назвати: гарантування національної безпеки України; створення умов для

прогресу національної економіки; участь у розв’язанні глобальних проблем; підтримка зв’язків з

діаспорою; інформаційна функція.

Основними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждер-

жавних відносин (Україна—США, Україна—Росія та ін..), розширення участі у європейському регіо-

нальному співробітництві, членство в міжнародних організаціях. Для України пріоритетними напря-

мами двосторонніх відносин є активний розвиток стосунків з такими групами держав: прикордонні

держави; держави-члени Європейського Союзу та НАТО; країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського

регіону, Африки та Латинської Америки.

Україна бере активну участь у ряді міжнародних організацій, зокрема, це ООН, Рада Європи,

МАГАТЕ, ОБСЄ, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та

розвитку, Світова організація торгівлі та ін.. Важливим кроком на шляху євроінтеграції України було

прийняття у 2005 р. Плану дій Україна—ЄС в рамках Європейської політики сусідства. Разом з тим,

геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії.

Сучасні дослідження українських вчених визначають такі основні геополітичні пріоритети

України:

 зміцнення України як суверенної незалежної держави ;

 повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до європейських

і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

 зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;

 підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних

відносин з Росією;

 зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею,

країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи);

 сприяння формуванню „поясу стабільності ” та регіональних структур безпеки (від Балтійського

і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);

У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна дотримується принципів рівноправного парт-

нерства, єдності національної, регіональної та міжнародної безпеки. Україна – молода держава і її

зовнішньополітичний курс ще виробляється і конкретизуватиметься відповідно до міжнародної ситу-

ації.