пользователей: 21251
предметов: 10459
вопросов: 177801
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» Античка
» ант
» периоды

Діалектика міфологізму і суспільно-особистісне в трагедії Софокла «Антігона»

25. Опишіть діалектику міфологізму і суспільно-особистісного в трагедії Софокла «Антігона» Конфлікт заключається в тому, що прадавній божий закон виступає супроти людського. Софокл однозначно на бці божому. Але між рядками можна помітити, що Софокл каже, що людський закон хибний. Софокл полегшує собі проблему, адже Полінік оскверняє розбоєм рідну домівку, от же порушує закон Зевса і первісну гармонію. Тому не тільки Антігона діє за божим законом. Але й Креонт. Якби Софокл дійсно відтворив такий конфлікт: божий закон проти божого, тоді б неодмінно вся коллізія прийняла вигляд нерозв'язної трагедії. Закон Кроента втратив чуття реального. Він уявив себе центром всесвіту. Антігоня, людина, яка обстоює свою гідність, незалежність, трагедія її у тому, що ще не настав її В основі трагедії «Антігона» лежить міф про проклятта роду Едіпа. Від його шлюбу зі своєю матір*ю залишилося 4 дітей: Етеокл и Полінік, Антігона и Ісмена. У центрі трагедії – проблема вільного прийняття людиною героїчного і трагічного для неї морального рішення. Дія трагедії розгортається після того, як Едіпові сини Етеокл і Полінік посварилися між собою за владу у Фівах (це сюжет трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”) і у фатальному двобої брати вбивають один одного. Володар Фів Креонт наказує віддати належну шану захисникові Фів Етеоклові, але забороняє поховати Полініка, наказуючи викинути його тіло на розтерзання диким птахам і звірам. Здається, воля Креонта є справедливою, але це не так. Адже існує споконвічний закон: тіло покійника має бути віддане землі. Труп ворога можна поховати за межами поліса. Антігона, сестра Етеокла і Полініка, порушує наказ Креонта і намагається виконати похоронний обряд над тілом Полініка. Вона виступає на захист загальнолюдського закону шанобливого ставлення до покійника. Закон людяності настільки древній, що люди вважають його встановленим богами. Вустами Антігони Софокл утверджує гуманність на землі: “Волі людини я на землі боятись не повинна”. За непослух Антігона буде покарана, однак її смерть стає її перемогою. Міф про безсилля людини перед долею Софокл перевів у площину розмови про силу людини, про її безмежні можливості. Софокл не лякає людину роковими пророцтвами, він навіює думку про відповідальність за свій свідомий чи несвідомий вчинок. Ідея твору полягає у зверхності божественних, далеких традиційних законів над людськими. 26. Розкрийте особливості життєвого та творчого шляху Евріпіда – Вікіпедія вам у допомогу :D Еврипід (біля 485-406 до н.е.). Соціальна криза афінської рабовласницької демократії й обумовлена їм ломка традиційних понять і поглядів найбільш повно відбилися у творчості молодшого сучасника Софокла – Еврипіда. Батьки Еврипіда, очевидно, були заможними людьми, і він одержав гарну освіту. На противагу Софоклу Еврипід не приймав особистої участі в політичному житті держави, проте він жваво цікавився суспільними подіями. Його трагедії повні різноманітних політичних висловлень і натяків на сучасність. Великого успіху в сучасників Еврипід не мав: за усе своє життя він одержав лише 5 перших нагород, причому останню - посмертно. Незадовго до смерті він залишив Афіни і переїхав до македонського царя Архелая, де користувався пошаною. У Македонії він і помер (за декілька місяців до смерті Софокла в Афінах). Від Еврипіда дійшло до нас цілком 18 драм (усього він написав від 75 до 92) і велика кількість уривків. Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Аристотеля, зображував людей такими, "які вони і були". Персонажі його трагедій, залишаючись, як і в Есхіла і Софокла, героями міфів, наділялися думками, прагненнями, пристрастями своєрідними поету. У ряді трагедій Еврипіда звучить критика релігійних вірувань і боги подаються більш підступними, жорстокими і мстивими, чим люди. По своїх суспільно-політичних поглядах Еврипід був прихильником обмеженої демократії, опорою якої він вважав дрібних землевласників. У деяких його п'єсах зустрічаються різкі випади проти політиків-демагогів: тішачи народу, вони домагаються влади, щоб скористатися нею у своїх корисливих цілях. У ряді трагедій Еврипід жагуче викриває тиранію: панування однієї людини над іншими людьми всупереч їхній волі – це йому здається порушенням звичайного цивільного порядку. Шляхетність, по Еврипіду, заключається в особистих гідностях і чесності, а не в знатному походженні і багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що невтримне прагнення до багатства може штовхнути людину на злочин. Заслуговує увага відношення Еврипіда до рабів. Він вважає, що рабство - це кривда і насильництво, що природа в людей одна і раб, якщо в нього шляхетна душа, нітрохи не гірше вільного. Еврипід часто звертав увагу у своїх трагедіях на події Пелопонеської війни. Хоча він пишається військовими успіхами своєї країни, але в цілому ставиться до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна може бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини. Ці ідеї висувають Еврипіда в число самих прогресивних мислителів людства. Еврипід став першим відомим нам драматургом, у творах якого характери героїв не тільки розкривалися, але й одержували свій розвиток. При цьому він не боявся зображувати низькі людські пристрасті, боротьбу суперечливих прагнень в однієї і тієї самої людини. Аристотель назвав його найтрагічнішим із усіх грецьких драматургів. Слава прийшла до Еврипіда після смерті. Вже в IV ст. до н.е. його називали найбільшим трагічним поетом, і таке судження про нього збереглося на всі наступного сторіччя. Еврипід – поет епохи яскраво вираженої кризи полісів і Пелопоннеської війни. Ознаки драматургії Еврипіда: 1) публіцистичність; 2) приземлення богів і героїв, боги з його драм постають холодними егоїстами, байдужими до мук і проблем людини; 3) нове джерело трагічного – людське серце, проникнення вглиб людини, показ боротьби пристрастей; 4) звернення до побутових сюжетів, до приватного побуту людей, до сімейних конфліктів. Еврипід стає творцем сімейної драми, у якій сполучає високе й низьке, трагічне й комічне; 5) показ художнього образу у розвитку; 6) відтворення людини такою, якою вона є, а не такою, якою повинна бути. Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми. Твори: «Медея», «Алкеста», «Благальниці» 27. Схарактеризуйте особливості психологізму в одній з його трагедій Концепція А.Маслоу заключається в тому, що психіка людини базується на трьох потребах 1.Фізіологічно-матеріальні (повітря)2.Соціо-етичні (посада)3.Кохання.Якщо ці потреби задовольняються, то людина щаслива, але такої ситуації не буває. Коли жодна з потреб не задовольняється, то наступає фрустрація – це стан, який породжує в особистості агресивну, несамовиту поведінку, яка призводить до злочинів або безумств. У Евріпіда Медея переживає саме такий стан.Спочатку вона має – все, але потім це все зникає, її женуть з міста. Вона стає “нічим”. У стані фрустрації Медея вбиває свою суперницю і власних дітей і тим самим завдає страшний удар Ясону.Евріпід показав страшні наслідки темної пристрасті, що оволоділа людиною. Звичайно, вчинок Медеї не може бути виправданий. Це і акт помсти, і в чомусь акт відчаю. Впав світ, який оточував Медею. Після зіткнення з нечуваною підлістю Ясона в її душі запанували темні руйнівні сили. Евріпід не хотів, звичайно, виправдати Медею. Але він кликав глядача зрозуміти глибинні мотиви її вчинку. Він ставив важку проблему. Вчитуючись у «Медею», бачиш, що цей твір не просто трагедія ревнощів. Це ще і трагедія обманутого довіри. «Медея», як і інші трагедії Евріпіда, показала чудову особливість його творчості - загальнолюдську значимість. Драматург, цей «філософ сцени», піднімає вічні проблеми людських відносин. У героях далекого минулого , навіть даних в особливому героїко-міфологічному вимірі, вирують ті ж пристрасті, що й у сучасних людей. Ось чому евріпідівської «Медея» багато разів ставилося на сценах світу і хвилювала різні глядацькі покоління. 28. Покажіть, у чому полягають особливості життєвого та творчого шляху Арістофана Арістофа́н — великий старогрецький поет, «батько комедії», найбільш уславлений представник старогрецької комедії, , для якої характерна гостра політична сатира. Єдиний комедіограф, чиї твори дійшли до нас не тільки у фрагментах.Обставини життя майже невідомі. Дати його народження і смерті встановлюються за вказівками, що містяться в його творах, а також за іншими джерелами. Арістофан народився, ймовірно, в Афінах, в епоху розквіту афінської демократії і був сучасником тривалої Пелопоннеської війни зі спартанцями, коли в Афінах відбувалася запекла політична боротьба.Значну частину свого життя провів в Афінах: він чудово знав і щоденну політичну ситуацію, і всі міські чутки про відомих суспільних діячів, і правила судової процедури, і побут своїх співгромадян. Арістофан не був аристократом, але у молодості був діяльним членом аристократичних клубів (так званих, гетерій), що готували олігархічний переворот, і отже співчував ідеології земельної аристократії. Творчість Арістофана припала на часи, коли афінська демократія переживала глибоку кризу і в Афінах загострилася соціально-політична боротьба. Арістофан брав найактивнішу участь у цій боротьбі. Він сміливо й уїдливо висміював правлячі кола афінської держави, їхню внутрішню й агресивну зовнішню політику, що призвела до згубної Пелопоннеської війни. Війну Арістофан вважав найбільшим соціальним лихом. Тема війни й миру посідає в його творах центральне місце.За античними відомостями, Арістофан написав сорок чотири комедії, авторство чотирьох з них спірне. З них збереглося 11 (крім того, майже тисяча фрагментів.): «Ахарняни» (425 до н. е.), «Вершники» (424), «Хмари» (423), «Лісістрата» Комічними ситуаціями й прямими висловлюваннями хору Арістофан критикував афінських державних діячів, агітував за мир, зображував розклад суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів. Хор у комедіях Арістофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар. Грубий натуралізм Арістофана поєднується з патетичною лірикою, а комедійність доведена подекуди до буфонади. Писати комедії Арістофан почав зовсім молодою людиною. Перша з них, «Бенкетуючі», до нас не дійшла. Відомо, що вона була поставлена в 427 до н. е., коли поетові було близько двадцяти років.Дійові особи Арістофана — здебільшого типи відомих класів і груп; риси їхнього характеру часто перебільшені до шаржу, однак поряд з цим вони майстерно наділені і реальними рисами, як надзвичайно реальна і та обстановка, у котрій вони діють. Талант Арістофана виявляється й у «парабасах», інтермедіях, у яких поет звертається до публіки, і в сатиричних куплетах і задерикуватих пісеньках.Мова комедій повсякденна, розмовна, міська аттична мова, заповнена каламбурами і влучними словами з жаргону, багата і дотепними сполученнями, і комічними словотворами; мова і віршовані розміри відрізняються жвавістю, швидкістю і гнучкістю. Усе це разом узяте робить комедії Арістофана видатним й у своєму роді єдиним пам'ятником світової літератури, тим більше, що інші представники грецької політичної комедії до нас не дійшли. 29. Розкрийте специфіку світогляду Арістофана на прикладі аналізу однієї із його комедій Ця комедія була написана у 423 р. до н.е і головною її темою є висміювання софістики. Арістофан вважав, що ця комедія є його найсерйознішою працею, але “Хмари” не дали успіху у глядача, тому отримали лише ІІІ приз. Старий селянин Стрепсіад заплутався у своїх боргах, до яких його призвів його син, який тяжів до задоволень. Тоді Стрепсіад вирішив піти до думальні софістів, які вміли переконати, що біле – то чорне, а чорне – то біле. Таким чином він хотів переконати кредиторів, що він не мусить сплачувати борги. На чолі софістів стояв Сократ, який був вчителем вміння обдурювати людей у різних суперечках. Арістофан використав Сократа як карикатуру усіх софістів. Сократ приймає Стрепсіада у думальню і посвячує його у софісти. Але Стрепсіад виявляється нездібним і замість себе віддає свого сина. Фідіпід швидко оволодів навичками і звільнив старого від кредиторів, але доходить до того, що син починає бити старого і переконує, що робить це на благо батька, Фідіпід починає твердити, що має законне право бити і матір. Після цього Стрепсіад шаленіє і підпалює думальню софістів. У цій комедії відкриваються всі особливості творчості Арістофана. Автор малює відкриту критику на софістів і на Сократа. Отже, він підтримує тих, хто стратив Сократа за інакомислення. Софісти відкидають богів, ставлячи на їх місце хмари, які, на їх думку, впливають на думки та несуть велику силу. В педагогіці, як і у філософії його часів, головне місце посіли тепер софісти (вчителі мудрості), які проповідували відносність всякої моралі, як і всякого пізнання. Парадоксальні твердження блискучих, широкоосвічених ораторів приголомшували й захоплювали слухачів, яким переконливо, доводили, що «чорне» є насправді «біле» й навпаки..вони розхитували традиційне світосприймання, сіяли скептицизм до старих вірувань, прокладаючи шлях новій раціоналістичній філософії, - безперечно.. В комедії «Жаби», - чудовому зразку античної літературної критики, втіленому в драматичній формі, - монументальному мистецтву Есхіла протиставлена творчість Евріпіда, з якого Арістофан постійно глузував і в інших своїх комедіях.Мистецтво, на погляд Арістофана, повинно служити вихованню мас у дусі любові до вітчизни, моральної стійкості й готовності до героїчних подвигів. Цій меті, на думку комедіографа, ніяк не можуть служити твори Евріпіда, сповнені «крутійства, софізмів, хитромудрощів», які знижували високий стиль стародавньої трагедії, розм'якшуючи душу глядача жалісливими сценами, заплутуючи його думку в діалектичних протиріччях.Арістофан, звичайно, несправедливий до Евріпіда. Але від сатирика важко вимагати неупередженості і спокійної об'єктивності. Та зрештою він нападав не стільки на Евріпіда, скільки на новий напрямок мистецтва, що так само відображає розклад старого суспільного ладу, як і філософія софістів, як несправедлива війна, розпочата афінськими демагогами. 30. Покажіть утопізм у зображенні Арістофаном ролі жінки та жіноцтва в комедії «Лісістрата» Комедія “Лісістрата” – це антивоєнний твір, що був написаний у 411р. до н.е. В перекладі “лісістрата” – та, що розбороняє війська. Художність цього твору полягає в тому, що жінки ворогуючих областей розпочинають страйк і примушують чоловіків укласти мир. Сама ж Лісістрата – жінка-аристократка з Афін. Вона збирає жіночі збори, на яких пропонує оголосити чоловікам бойкот за те, що вони весь час воюють і не виконують подружні обов’язки. Жінки утворюють свій табір, де живуть за воєнними законами і куди не допускають чоловіків. Всі жінки захоплюють Акрополь і не пускають до себе чоловіків. Афінські старці благають жінок залишити Акрополь і навіть підпалюють його, однак жінки заливають вогонь. В кінці кінців, з’являються представники Спарти та Афін і просять Лісістрату примирити їх. Отже, чоловіки поступаються жінкам і припиняють війну. П’єса переповнена яскравою еротичністю, що прикрашає художність комедії. Невід’ємною тут є і філософія. Вона полягає в тому, що всесвіт сприймається як терези з чоловіками та жінками. Без одного звена він руйнується. Тому війна постає як гріх. Всеодно все стає на свої місця і гармонія всесвіту не може бути цілком порушена війною.Не хочу все розписувати, якщо це запросто можна сказати усно: у Греції жінки були позбавлені будь-яких прав (по крайній мірі, на той час) і чоловіки вважали, що вони ні на що не здатні. Тому ВСЕ, АБСОЛЮТНО ВСЕ є комедійним. Для прикладу, жінка не могла просто так говорити з незнайомим чоловіком на вулиці ходити в театр, годити до когось в гості самій . Я вже промовчу про те, що Арістофан пише, нібито жінки захопили Акрополь Якось так)) Запам*ятайте – жінки нікчеми, вони ні на що не здатні, взагалі ні на що. 31. Опишіть особливості нової аттичної комедії на прикладі твору Менандра «Відлюдник Аттична комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Творчість Менандра не лише обумовлена, а й значною мірою обумовила ідейно-естетичну парадигму "нової аттичної комедії" - найвищого злету елліністичної літератури. На відміну від "старої аттичної комедії", в якій ставилися передовсім політичні й філософські проблеми, нова аттична комедія розробляла переважно сімейно-побутову, любовну або моралістичну проблематику. У комедіях Менандра відсутні політична злободенність і фантастичні елементи старої комедії, а переважають теми любові і сімейних відносин. Сучасник Александра Македонського і тривалих воєн його спадкоємцями, Менандр не торкається у своїх п'єсах політичних подій епохи; соціальні проблеми розглядаються лише з погляду особистої і сімейної моралі. Уже сама постановка таких питань, як про права дитини, несправедливості різної моралі для чоловіків і жінок, моральності раба, знаменує розпад укладу життя «держави-міста» і наростання індивідуалістичного світовідчування еллінізму.Нова комедія і п'єси Менандра відрізняються від древньої комедії тим, що в них відсутня партія хору і вони обходяться без пісень і танців як частини дії. Немає тут і каламбурів з непристойностями, якими щедро користувалася древня комедія. Одноманітність фабульних елементів (спокушена дівчина, загублені діти, і їх впізнавання батьками тощо) і типових фігур комедії (раб, трутень, гетера та інші). Антична критика особливо цінувала в комедіях Менандра реалістичне зображення характерів. Відчутний вплив на формування його творчої манери справив Феофраст, який у роботі "Характери" вивів 30 мініатюрних портретів людей. Він продовжував традиції описової етики, розробленої Арістотелем. А в комедіях Менандра знаходимо неначе художнє втілення вчення Арістотеля про необхідність дотримання людьми у їхній поведінці "золотої середини": не слід бути ані занадто відлюдькуватим, ані занадто ревнивим, ані занадто нестриманим тощо. 32. Схарактеризуйте специфіку творчості Архілоха і Сапфо – коротко і сердито. Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками, їй приписують оспівування лесбійської любові. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню й танцям. У центрі її лірики — теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа. З часів Сапфо гомосексуальні форми жіночого еротизму стали іменуватися «лесбійськими». Сапфо — відома поетеса часів античності, що створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лірики). Вже в юному віці Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові і застільні пісні. Особливо ніжними і чистими постають весільні гімни Сапфо – епіталами. До нас дійшла їх мізерна частина. Вони сповнені щирим бажанням поетеси побачити молоде подружжя щасливим, деякі епіталами містять жартівливі скарги дівчат, які розлуч. Назавжди зі своєю подругою, гумористичні описи нареченого-велетня тощо. Її образи ясні - горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева - і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.Вірші Сапфо, її заклики до любові і жагучі визнання вплинули на творчість Сократа, який величав її своєю «наставницею» у питаннях любові, Платона, який назвав її «десятою музою», Горація, який називав її «мужньою». _____________________ Архілох: Його філософія відповідала новій суспільній моралі, що відкидала всі традиції й правила аристократії. Так, він не звертав уваги на закиди недоброзичливців, відкрито поривав з деякими традиціями, був завжди у відвертий своїх почуттях. Архілох розробляв багато тем, у т.ч. і тему кохання, був тонким інтимним ліриком. на відміну від Гомера, Архілох уже намагався зобразити не зовнішні вияви почуттів, а прагне відтворити дію почуття ніби «зсередини. Так, почуття закоханого, який не бачить взаємності, Архілох порівнює з мороком, який «густо заволік очі закоханого» і «викрав з його грудей ніжні почуття». Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів, зробила його чи не найвидатнішим поетом античності. Архілох писав епіграми, елегії,гімни. Але особливо славилися його уїдливі ямби. У віршах Архілоха ми вперше зустрічаємо шестистопний ямб, що згодом став пануючим в грецькій і римській драмі. Архілох створив епод — строфу, що складається з ямбічного і дактилічного вірша (архілохова строфа), добре відому нам по наслідуванню Горація. Для Архілоха, поета, який знаходився на межі двох світів: старого, героїчного (доби Гомера), і нового, авантюрно-прагматичного, який відірвався від першого, але не повністю сприйняв другий і з цих світів, затемнення сонця стало наче символом «затемнення людської долі», її непередбаченості. Він чи не вперше в світ. Літ. Висловив думку, що людина – лише маленька піщинка у вихору земного життя (лейтмотив літератури бароко а також модернізму).Поет одним із перших у грецькій літературі висуває ідею золотої середини, яка надзвичайно чітко пізніше буде сформульована римським поетом Горацієм. Хоча поет й проповідує помірність і стриманістьу горі й нещасті, але особисті неприємності викликають у нього нестримне шалене озлоблення. Архілох узагалі надзвичайно емоційний. Творчість Архілоха надзвичайно багата за змістом і формою. Він створив чудову за багатством і чистотою поетичних засобів лірику, сповнену найтонших відтінків. Ним були написані не тільки ямби та елегії, але й епіграми, гімни, пов’язані з сучасністю байки.Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів, зробила його чи не найвидатнішим поетом античності. Хаосу людського буття, безсиллю людини вплинути на свою долю і навіть осягнути її поет протиставляє одне – мужність, «непохитне серце» Прикметний цілий ряд поезій Архілоха з філософським звучанням. Він закликає мужньо витримувати удари долі, пам'ятати про ритм людського лиття, де удачі чергуються з лихом і злигоднями. Незаперечна для поета влада богів, проте він бачить і опертя, дане ними в силі духу.Згадані поезії потверджують розмаїття ритмів Архілоха. Відомо, що поет користувався т. зв. «паракаталоге» — типом виконання, середнім поміж співом і читанням, схожим на мелодекламацію чи речитатив. А писав також музичні твори для флейти.Проте найбільше прославився Архілох ямбами, віршами іронічного, полемічного і різко сатиричного змісту. Відомо, що частина цих творів була пов'язана з його невдачею у коханні.В історію європейської поезії Архілох увійшов як перший поет з яскраво вираженою індивідуальністю: щирий, безпосередній, задиркуватий, який не соромиться виражати свої почуття. Він був натурою поривчастою, палкою, мінливою, як і неспокійна, перехідна епоха, в якій йому довелося жити. 33. Розкрийте особливості творчості Сапфо і Анакреонта та їхній вплив на подальший розвиток європейської лірики Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» (До Афродіти,Жереб мені випав такий)поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. ________________________ В Афінах Анакреонт користувався величезною популярністю, наприклад, на Акрополі Анакреонта була встановлена статуя, поруч зі статуєю його друга Ксантиппа. Анакреонта характеризується простотою у сприйнятті світу, іронією по відношенню до самого себе; глибоке почуття і пристрасть у Анакреонта відсутні. Основні мотиви - розмірене, свідомо культивується насолоду радостями життя: любов'ю, вином, бенкетами, свободою думки, емоційний фон - передчуття смерті і тягот старості. Порівняйте сприйняття кохання у поезіях Сапфо i,наприклад, цьому вірші Анакреонта, де ужито відому блискучу алегорію - паралелізм : непокірлива примхлива жінка чи дівчина порівнюється з необ’їждженою кобилицею, що вільно скаче і пасеться на луках, а досвідчений у коханні ліричний герой - із умілим вершником, здатним «приборкувати непокірних» («об’їжджати кобилиць»): «Кобилице фракіянко, У деяких своїх рядках Анакреонт неначе навмисне пародіює Сапфо. Там, де в поетеси наявна пристрасна та щира молитва-благання до богині кохання Афродіти («... Я молю тебе,не смути мені ти / Серця,богине...»), в Анакреонта знаходимо напівжартівливе вишукано-стилізоване звертання до бога виноградарства і виноробства Діоніса. Тож, хоча, здавалося б, він пише про те саме почуття кохання, яке описане і у поезіях Сапфо, вірші цих двох представників монодичної меліки є принципово різними. Адже якщо для поетеси з Лесбосу кохання - це всеохоплююча пристрасть, яка хвилює її до глибини душі, то для Анакреонта стосунки між чоловіком і жінкою сприймаються як одна з розваг, життєвих насолод, що не варта серйозних і глибоких почуттів і переживань. Жодного натяку на докучливі ревнощі або любовні муки у віршах Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає, що «кляте дівча» (яке йому, сивочолому, годиться не знати в які нащадки) осміяло його сивину та «іншому звабно моргає».До того ж у творі є промовисте слово - «знову» («Ерот мене знову поцілив...»), отже для сивого «пустуна» цей випадок із лесбійською юнкою не є чимось винятковим або випадковим. До слова, випадково чи ні це «кляте дівча» з вірша Анакреонта, як і Сапфо, було саме з Лесбосу - цікаве питання для окремої наукової розвідки. В епоху політичних і соціальних переворотів, коли на очах Анакреонта так часто падали одні й піднімалися інші, поет «цінував легкі, швидкоплинні радості, прагнув до цього, зневажав мінливості майбутнього і забував про безповоротний минулому». Культ цього у Анакреонта, тим не менш, пройнятий духом поміркованості, оргіастічность йому чужа; Анакреонт зовсім не є прихильником розгульних оргій, вакханалій (від «Вакх» - одного з імен Діоніса). Він полюбляє чіткий лад і порядок навіть у хмільному застіллі. Тож недаремно характерним початком, «заспівом» поезій Анакреонта є звернення до прислуги (хлопця, юнака) з наказом принести вина і води для бенкету. А розваги з жінками він називає поетично - боротьбою з богом кохання Еротом. 34. Схарактеризуйте особливості творчості Горація та його значення для розвою європейської ліричної поезії ГОРАЦІЙ (65 p. до н. е., м. Венузія — 8 р. до н. е., Рим) — давньоримський поет.Зміст од різноманітний: звернення до друзів, кохання, думки про швидкоплинність життя, заклики до громадянського примирення, прославлення Августа. У багатьох одах Горацій використовує різноманітні віршовані розміри, нові для римської ліричної поезії. Поет налаштовує ліру на новий лад і пропагує свою головну вимогу — принцип «золотої середини». Він закликає до вдоволення малим, помірності, яка загартовує людину. Вона ж є запорукою гідної поведінки на війні, запорукою безсмертної римської чесноти. Вимога «золотої середини» — відображення філософії помірних стоїків..Горацій, за його власним зізнанням, писав для знавців, ігноруючи загал і відгукуючись про нього зневажливо. Не широке коло читачів робить Горація суддею своєї творчості, а тих людей — поціновувачів поезії, які гуртувалися навколо Мецената.Оди Горація цілком слушно вважають його найкращими творами. Бездоганність форми при стислій виразності мови — результат ретельної клопіткої праці. Його художні прийоми, вибір лексики залежать від теми та ідеї вірша, від зображуваного предмета. В одах, що славлять Августа, захоплює мудрість правителя; його влада — влада розумна. Могутність Августа порівнюється з могутністю Юпітера, верховного божества.В одах, присвячених коханню, Горацій постає гульвісою, котрий оспівує вино і чуттєві насолоди, не піклуючись про майбутнє, про завтрашній день. У коханні Горацій, незважаючи на багатство жіночих образів, немає пристрасті справжнього почуття.Розмірковуючи про значення своєї творчості для Вічності, про місце поета і поезії в системі людського буття у знаменитій оді«Пам'ятник» Горацій говорить про свої конкретні заслуги, наприклад: ознайомив римлян із грецькою лірикою — мистецтвом Алкея, Сапфо, Анакреонта. Так, поет смертний, але його твори — вічні, стверджує Горацій.Творчість Горація суперечлива: прославляючи Августа і Мецената, він намагається залишитися в колі тем приватного життя; тяжіючи до «малих форм», він пише послання.Творчість Горація, поета всеохопного за кількістю зображуваних тем, залишилася не лише рядком в історії золотого віку римської літератури, але й в історії літератур багатьох народів і країн. Дійсно, «краща частина» творів «уникла смерті», тому що, допоки живуть на землі люди, які люблять і читають розумні книги, буде жити й Горацій. ________________ У Римі Горація читали в школах, складали коментарі до його творів, йому наслідували. У III ст. Помпонієм Порфиріоном було складено дуже цінний та цікавий коментар до творів Горація. У Середні віки Горація шанували як мораліста, автора написаних гекзаметром сатир. Відродження по справжньому відкрило Горація. Петрарка (1347) придбав рукопис з його творами, і в деяких віршах у нього проявляється явний вплив Горація. Гуманісти вважали Горация цілком своїм, але його високо цінували і єзуїти, тому що вихолощений або християнізований Горацій міг давати позитивний моральний вплив на учнів. Намальована ним картина простого сільського життя була по душі людям подібної з ним долі, що дотримувались близьких смаків, якими були Петрарка, Ронсар, Монтень.. В Англії першим популяризатором Горація став Бен Джонсон, під безсумнівним впливом Горація виникали і деякі сонети Мілтона. Ці поети, а також літератори XVII ст. розуміли Горація краще, ніж більшість його шанувальників у XVIII ст., чиї поверхневі захвати скоріше зашкодили його репутації. У той же час ліричні розміри Горація використовувалися й у латинському віршуванні, особливо вдало це робив німецький гуманіст Конрад Цельтис (1459-1508), що впровадив, крім того, звичай співати оди Горація в школі, що зробилося в XVI ст. загальнопоширеною практикою. Згодом Горація стали перекладати на нові європейські мови, найвдаліше на німецьку. Трактат Мистецтво поезії вплинув на літературну критику. Це з нього запозичалися класичні принципи, посиланнями на нього обґрунтовувалися намагання приборкати надмірності бароко. Однак рухам романтиків було не по дорозі зі співаком розсудливості, урівноваженості і помірності, і з того часу популярність Горація більше не піднімалася на колишню висоту. _________________________ Горацій — поет думки і разом з тим майстер сильного, стиснутого слова і чіткого, конкретного образу. Усі ці моменти присутні вже в ранній творчості, але поету не завжди вдається створити з них єдине художнє ціле, і образний бік виявляється нерідко лише ілюстрацією для відстороненого міркування. Більшої цілісності Горацій досягає у своїх пізніших творах. Навіть за деякими фрагментами Архілоха, що дійшли до нас, ми можемо зробити висновок, що у своїх Еподах Горацій запозичає в Архілоха якусь ідею, а потім розвиває її згідно зі своїм, як правило більш добродушним, умонастроєм. Також і в Одах він бере в Алкея або в іншого грецького поета ідею, а потім додає їй такий напрям, що жодним образом не міг з'явитися в оригіналі. Якщо казати про формальний бік, для цих ліричних творів характерна винахідлива продуманість аж до найменших деталей, метрична розмаїтість, дбайливість у словах, їхня благозвучність і дивне витончене розташування. Тут використане все краще, що дали латинській мові обороти Ціцеронових промов. Майже усі вірші до когось звернені. Це явно на них позначається: по інтонації все це скоріше напучувальні або підбадьорливі, ніж чисто особисті твори. Багато з них написані з якоїсь нагоди (так, принаймні, у них стверджується). Для співу призначалися не всі оди. Є тут і величні патріотичні гімни (під впливом Піндара), насамперед перші шість в III книзі. Любов не викликає в поета глибоких почуттів, пристрасть виявляє себе тільки в Еподах. В Одах поет, що досяг зрілих років, перетворюється в байдужого глядача людської комедії, готового посміятися як над чужим, так і над своїм невіглаством. Є в Горація і чарівні вірші, присвячені сільському життю. 35. Схарактеризуйте значення творчості Катулла для римської лірики та подальшої європейської поезії – запам*ятайте, він майстер ЛЮБОВНОЇ лірики. А так все ок. Гай Валерій Катулл (87 — 54 роки до н. е.) — давньоримський поет-лірик, майстер любовної поезії,неотерик, кінця Римської республіки Народився у заможній родині, що належала до місцевої знаті. В цілому Катулл вів богемне життя у столиці імперії. Катулл,перш за все -- видатний майстер любовної лірики,що буквально захоплює новизною та свіжість почуттів,тонкий інтерпретатор внутрішнього життя людини.Водночас його поезія не має скільки-небудь значного суспільного звучання. Поет примхливих настроїв,без якихось стійких світоглядних орієнтирів,Катулл мало цікавився навколишньою дійсністю,обмежуючись елегантно-в'їдливими сентунціями на адресу Юлія Цезаря та Гнея Помпея,проте власні його висловлювання на захист республіканського ладу мали лише суто декларативний характер. В віршах Катулла трапляються випади проти тріумвірів Цезаря і Помпея, цезаріанця-донощика Ватінія, жалібного військового інженера Мамурру, який уславився поборами в завойованих країнах. Поет, непримиренний до утиску волі й справедливості, до скнарості й деспотизму, називає їх "підлими негідниками", "міченими тавром розпусти", "ненаситними у гріхах перелюбства".Значне місце в поезії Катулла займають також вірші про дружбу. Катулл -- поет інтимного життя невеликої групи близьких для нього друзів,у якому його хвилює кожна дрібниця.Це дружнє коло замінює Катуллові державу,саме на дружні стосунки переносяться поняття усіх суспільних чеснот : героїзму,вірності,стійкості,благочестя. У любовній ліриці Катулл виступав учнем грецьких елліністичних поетів(Філета,Мелеагра,Філомеда та ін.),але його лірична героїня суттєво відрізняється від їхніх героїнь,і саме ставлення Катулла до неї принципово інше.Якщо героїнями александрійських поетів звичайно були гетери або,навпаки, вигадані зідеалізовані "пастушки",і ставлення до них у цих авторів було злегка іронічним,то героїнею Катулла стає жінка з вищього середовища. У віршах Катулла живе поезія духовних злетів і падінь людини. Всього два дієслова визначають суть його кохання — «жити» і «любити». Ліричні вірші та ямби Катулла невеликі за обсягом. Більш розлогі його вірші в жанрі епілію. Писав вірші різними розмірами,зокрема— елегічним дистихом.З такою ж психологічною глибиною розкривається тема любові.Але, описуючи загальнолюдське почуття, Катулл постає не як стихійний поет, а як людина, котра ретельно перевіряє свої почуття розумом. І там, де ось-ось може з'явитися непристойність, поет спритно ховає її за своєю вченістю.Катулл як поет-неотерик був далеким від втручання у державне та політичне життя Стародавнього Риму.Катулл і неотерики підкреслювали своє призирство до суспільного життя(неготіуму) і повну самовіддачу життю особистому(отіуму).Дошкульність, гострота та непримиренність полемічного натиску нерозривно пов'язані у творах Катулла з художньою формою елліністичного мистецтва. Ліричні вірші та ямби Катулла невеликі за обсягом. Більш розлогі його вірші в жанрі епілію (епілій — «невелика поема»).У цих творах поет повною мірою відчув себе поетом-неотериком і активно використав прийоми александрійської поезії — вчені порівняння, географічні назви, незвичний ритм і розміри віршів (галіямби), зведення сюжетного центру у кінець вірша тощо. ________________ В античні часи Катулл був дуже популярний. У Середні віки його поезія збереглася на його батьківщині, у Вероні. В епоху Відродження Катулла поціновував Ф. Петрарка. На вірші К. значною мірою орієнтувалися поети французької «Плеяди». У Німеччині поезія Катулла мала певний вплив на Ґ.Е. Лессінґа та прозу Е. Меріке. Значного впливу Катулла зазнав поет польського Відродження Ян Кохановський. Твори Катулли були популярні в Україні у XVI— XVIII ст., їх цитували автори давніх українських поетик. Одним із найуважніших читачів і поціновувачів поезії К. був Ф. Прокопович. Переспіви окремих віршів Катулли здійснив Т. Франко. Низку поезій Катулли переклали М. Зеров, Ю. Кузьма, М. Борецький, А. Содомора та ін. 36. Опишіть особливості філософського змісту та художнього стилю сатир Горація В перша сатира першої книги присвячена критиці брехливих благ. Горацій сміється над людьми, які ховають свої скарби в землі, які через скупість ходять в лахмітті. Він стверджує, що людина повинна жити в згоді з природою. Його вірші носять моралістичний хар-тер, він хоче залишитись далеко від політики. В 3-й сатирі поет виступає за постійність і знисходження до недоліків друзів; в 5-й описує подорож до Брукдизії, яка була визвана важливими політичними цілями. Але він замовчує це, змальовуючи битові замальовки та мімічні сцени, складності дороги. Друга книга відрізняється від першої художньої зрілістю. Поет змалював в своїх сатирах цікавий автопортре, дивлячись на себе з боку. Вкладаючи зауваження у вуста знайомих і слуг він зальовує свої недоліки. Горацій стверджує, що людина повинна стати художником і мудрецем в побудові свого особистого життя. В сатирах висміює підлабузництво, підлість.Оди являють собою виключно своєрідне явище в історії ліричної поезії. Іх автор схильний до філософії, до моралістичних роздумів. Як і в сатирах, в своїх одах автор стверджує, що треба вдовольнятися малим. Його оди різні за темами: дружні послання, гімни богам, любовна лірика, ліричні роздуми. Кожен вірш – плід кропіткої праці. Горацій завжди звертається до якого-небуть адресата. Як і в сатиах, в одах він розповідає свій ідеал життя: тихого, далекого від шумного міста, на природі. Любовні вірші Горація лишені серйозних почуттів. Він дивиться на своїх багаточисленних героїнь, малюючи.Сатири починалися з близького копіювання Луцілія. Навіть опис реальної поїздки Горація з Риму в Брундизій був підказаний віршем Луцілія про подорож по Сицилії. Як і той, Горацій майстерно відтворює невпорядкованість живого мовного потоку, непомітно переходить від одного предмета до іншого, украпляє подекуди мальовничі сценки й алюзії, а також обривки діалогу. До Горація поступово приходить усвідомлення того, що цінність і значення сатир Луцілія — у їхній автобіографічності. В ІІ книзі Сатир Горацій невимушено розвиває цю форму одночасно в двох напрямах: до автобіографічності своїх Послань і до викривальної патетики, що ми звикли зв'язувати насамперед з Ювеналом і з жанром сатири як таким. ІІ книга Послань складається з двох великих трактатів, яким надана відповідна форма: одне послання звернене до Октавіана Авґуста, інше — до Юлія Флора. Щодо більш великого (476 рядків) Поетичного мистецтва античний коментатор повідомляє, що в основі цього твору — трактат Неоптолема Пароського (III ст. до н. е.) 37. Опишіть специфіку давньогрецької історіографії: ґенезу, розвиток, основні постаті. Історіографія з’явилася в період завершення формування рабовласницького суспільства, коли громадська свідомість стала вже досить високою, тобто в 6 ст. до н.е. Постала потреба в творах, які б донесли свідчення про події, що відбувалися , до прийдешніх поколінь. Узагалі елліни вважали історичними всі міфологічні події. Вони не мали сумнівів у правдивості розповіді Гомера про троянську війну, істинності трагічної долі Едіпа, драматичного походу аргонавтів за золотим руном чи подвигів численних еллінських героїв. Тому міфи вплинули й на перших історіографів, які ще не вміли розрізнити реальність і легенду, правду і вигадку. Грецька історіографія почалася з перекладання в прозу поетичних переказів у порядку хронологічної послідовності і з запису пам'яток окремих міст і народів. Гекатей Мілетський, Геродот, Фукідід, Ксенофонт стали класиками і найвидатнішими істориками Еллади, тому їхні твори і дійшли до нас. Але крім них був ще ряд значних історіографів, свого часу популярних. Залишилися імена та назви творів істориків Ктесія, Тімея, Іона, Філіста, окремі факти їхніх біографій, численні фрагменти історичних творів. Деякі з них створили фундаментальні праці, дуже цікаві з погляду пізнавальної цінності. Але всі ці письменники з якихось причин були забуті, те ж саме сталося і з їхніми творами. ___________________ Антична історіографія, з точки зору формального визначення, - це сукупність історичних творів грецькою і латинською мовами, що виникли в епоху античності. Верхня межа цієї історіографічної традиції визначається часом дописьменной культури, а нижня - більш аморфна і важко визначається - настанням епохи постримской середньовічної традиції. Хронологічно цей період може бути позначений 1000 р. до н. е.. - 500 р. н. е.. На початку свого розвитку історія була, перш за все, жанром художньої прози. Місце її народження - малоазійська Іонія, і зокрема Мілет, видатний центр грецької культури архаїчної епохи. У VI ст. до н. е.. було переосмислено багато властиві епосу уявлення про космос, богів, про відомих грекам землях і народах, і з'явилися прозові опису - твори нового типу, що протистоять традиційної поезії та міфології. Інтерес їх авторів був спрямований не тільки на навколишню дійсність, а й на минуле, яке допомагало зрозуміти сьогодення. Основою для реконструкції минулого служили міфи й епос, при цьому прозаїчна запис традиційних переказів була не тільки їх переказом, а й критикою - відбором і переосмисленням. Так створювалися перші хроніки, етнографічні описи місцевостей і міст. Наскільки можна судити за що дійшли до нас фрагментами цих творів, увага їх авторів було зосереджено на родоводів засновників міст, визначні пам'ятки і звичаї різних народів. Для всіх авторів було характерно наївне уявлення про те, що історичні перекази, старовинні оповіді і міфи відтворюють справжню, тільки кілька прикрашену дійсність і для встановлення істини досить усунути все надприродне і неправдоподібне. Якщо факти здавалися безглуздими, їм намагалися дати інше, більш розумне пояснення. Головним було прагнення «знайти правду» і взяти з перекази те, що можна, так чи інакше, перевірити. Така робота визначалася словом «історія», що мав подвійний сенс: свідчення очевидця і розслідування, розпитуваннями. Авторів таких творів називали логографами (гр. logos - слово, твір). Пізніше цей термін придбав багато значень, але спочатку він вживався для протиставлення прозового слова поетичному. Як літературного жанру оповідання-логос відрізнявся від байки, казки і міфу. Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з більш широкою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз: Кліо, Евтерпа,Талія, Мельпомена, Терпсіхора, Ерато, Полігімнія, Уранія,Калліопа. «Історія» Фукідіда складається з 8 книг, у них викладено події Пелопоннеської війни з 431 до н. е. по 411 до н. е.. Протягом двадцяти років він займався збиранням матеріалу для своєї історичної праці. Хоча автор приступив до написання Історії на самому початку війни і збирався дійти до 404 до н. е., однак виклад обривається узимку 411 до н. е. Своєю головною задачею Фукідід зробив відшукання істини, а методи, якими він це робить, дають підставу вважати його попередником сучасної історичної науки. Фукідід надає великого значення критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу на причини і приводи подій. Раціоналізм Фукідіда виключає безпосереднє втручання божественних сил в історичні події, хоча він не відкидає існування богів. Виклад відрізняється високим ступенем об'єктивності. Дав опис внутрішнього життя воюючих сторін. Надавав першорядного значення об'єктивним історичним факторам, не тільки політичним, а й економічним. Вступ до І книги підкреслює важливість обраного предмета в порівнянні з усіма попередніми подіями світової історії. Після короткого, але досить ґрунтовного нарису ранньої історії Греції Основний історичний твір Ксенофонта — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період. 38. Схарактеризуйте Сократа як історичну особистість (за текстами Платона) – опираємося на діалоги «Федон» (розуми про безмертя) та «Крітон» (як друзі, так і не визволивши Сократа, розмовляли з ним на різні теми). До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа. У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії. Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества. на відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами. У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:«Хлібороби та інші робітники дуже далекі від того, щоб знати самих себе ...Адже вони знають лише те, що належить тілу і служить йому... А тому, якщо пізнання самого себе є закон розуму, ніхто з цих людей не може бути розумним від знання свого покликання.»[1] Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними. Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — майєвтика Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень. Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою майєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем. Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах. Античні філософи до Сократа називаються досократиками. ______________ Ну а для тих, кому ліньки це читати – усі тексти Платона ХУДОЖНІ. Платон записав їх аж через 15 років після смерті свого учителя. Звісно, тексти засновані на реальних подіях. Окрім того, Платон звеличує Сократа, показує його чудовий характер. Але ніхто не знає, як було насправді. МОРАЛЬ: Сократ мав невідомо який характер, невідомо яку освіту, але Платон описує його, як ідеальну людину. Це і є історична постать Сократа. 39. Опишіть пошук істини у житті та творчості Платона Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти. Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання. Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів. __________ _ Філософське учення Платона називається ідеалізмом, його назва походить від слова «ідея». Що ж таке ідея за Платоном? Це об’єктивно існуюче загальне поняття. Ідей дуже багато, і ко-жна з них відповідає якомусь загальному поняттю (тобто речі). Більш прості ідеї примітивних і грубих понять підкорені ідеям більш високим, витонченим. А ці ВИЩІ ідеї вічно перебувають у далеких позазіркових сферах, і там вони, нематеріальні прототипи речей, прекрасні й невмирущі, мерехтять, переливаючися усіма кольорами веселки. А над ними панує верховна ідея, ідея «істини, добра і краси». Саму ж матерію Платон оголошує «неіснуючою», бо вона яв¬ляє собою щось безлике, позбавлене певного образу, аморфне і грубе. Лише ідеї можуть формувати матерію. Випромінюючись у далеких сферах, вони незалежні від усього. Зрозуміти їх людина неспроможна. Лише філософи шляхом поглиблених роздумів можуть наблизитися до сприйняття ідей, але й вони ніколи не зро-зуміють їх до кінця. Не живучи в речах, існуючи зовсім окремо від матерії, ці ідеї однак, можуть відбиватися на землі, і їхні відблиски створюють світ речей. Отже, вся навколишня дійсність, що оточує людину, - то лише відблиски далеких і загадкових ідей. Оскільки зрозуміти й пізнати самі ідеї людина не може, то не може вона зрозуміти і їх¬нє мерехтливе відображення, тобто навколишній матеріальний світ. Філософи-ідеалісти завжди боролися з матеріалізмом, люто його ненавиділи. Платон навіть вимагав суворого покарання ма-теріалістів, бо вважав, що вони своїм ученням про можливість пі-знання реального світу лише обдурювали людей. Через це він завжди виступав проти театру й мистецтва, які втручалися в цей світ і намагалися показати його і пояснити. За Платоном, душа людини живе також на далеких зірках, звідки вона милується ідеями, що сповнюють її невимовним бла¬женством. Коли народжується людина, чергова душа спускається на Землю і входить у тіло людини, мов у в’язницю. Тепер душа спостерігає світ речей, дещо вже їй знайомий завдяки світові ідей. Після смерті праведної людини її душа повертається до зі¬рок. Якщо ж людина прожила життя погано, то її душа переселя¬ється до якоїсь тварини — собаки, свині, кішки, бджоли, птаха тощо. Це переселення відбуватиметься доти, доки душа не позба¬виться своїх пороків і не спокутує їх. Отже, все своє життя люди¬на повинна присвятити підготовці до повернення душі у світ ідей, бути вірною еросу - пристрасній любові до світу ідей. Звідси виник вираз «платонічна любов», любов до ідей. Платон був також одним з перших творців концепції утопіч¬ного суспільства в ідеальній державі, на чолі якої мають стояти лише філософи. Для здійснення подібних задумів, уважав він, до¬статньо повернутися до минулого й поновити старі форми поліс¬ної системи. Платон зробив вагомий внесок у розвиток грецької літера¬тури, оскільки сам був видатним майстром прози. Платона-філо- софа не можна відокремити від Платона-письменника. Його ді¬алоги належать до кращих зразків художньої прози. Кожен із них являє собою не тільки протистояння роздумів і думок, але й дра¬матичний конфлікт, цікаву суто побутову сценку. У «сократичних діалогах» головна роль належить Сократу. Платон створює над¬звичайно привабливий образ свого вчителя, розумного, мудрого, незмінно іронічного і стриманого, доброзичливого і спокійного, який до кінця життя не припиняв пошуків істини. Навіть близька смерть не могла відвернути його від головної мети життя. Різноманітні художні форми діалогів Платон використовував для викладення своїх філософських чи політичних думок. Часом тема розвивається з самого початку діалогу, і цим досягається драматичне напруження. Але найчастіше Платон використовує прийом обрамлення. Він полягав у тому, що спо-чатку філософ розповідав про якусь подію, потім з’являвся спів-бесідник, і вони починали бесіду, що торкалася якоїсь теми. Вона могла порушити проблему моралі, політики чи філософії, яка ставала центральною в діалозі. Коли закінчується її обгово¬рення, Платон знову повертається до попередньої події — і діа¬лог закінчується. Таким чином, головна тема наче облямована «рамкою» події, що не має відношення до головної теми. Напри-клад, у діалозі «Федон» щойно прибулий до Афін учень Сократа питає у свого колеги Федона про причини кончини Сократа. Між ними відбувається довгий діалог, що не торкається смерті їх¬нього вчителя. І лише коли Федон починає розповідати про останній день Сократа, він переходить до теми смерті, страху й мужності перед нею людини, вічного існування душі, відносності людських знань. Розповівши про останні хвилини мислителя, Федон закінчує діалог зверненням до Ехекрата: «Таким був кі¬нець нашого друга ... найкращої людини з усіх, яку довелося нам пізнати на нашому віку, та й взагалі наймудрішої, найсправедливішої. 40. Визначте специфіку письма Ксенофонта як творця художньої прози в Європі Твори Ксенофонта відрізняються простотою мови і ясністю викладу. Цикл сократичних творів був написаний Ксенофонтом з метою реабілітувати Сократа в суспільній думці і довести, що він був страчений несправедливо. Перед дослідниками завжди поставав питання про вірогідність зображення особи Сократа Ксенофонтом і Платоном. Ксенофонт зобразив Сократа насамперед як учителя моралі, ігноруючи відсторонені філософські міркування (головна відмітна риса двох версій образу Сократа). Твори Ксенофонта є такими ж літературними творами, як і діалоги Платона. Ксенофонт багато в чому спирався на літературну традицію «сократичних діалогів», найбільше значення для нього мали діалоги Платона й особливо Антісфена. Останнього він зробив персонажем своїх творів, використовуючи оповідання від першої особи (як було в діалогах Антісфена), а головне, наслідує створеному Антісфеном образу Сократа у своїх Спогадах, описуючи Сократа власником трьох характерних антісфенівських чеснот — «помірності», «витривалості» і «самодостатності». Основний історичний твір — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період. 41. Схарактеризуйте особливості роману Ксенофонта «Кіропедія» як першого в європейській літературі роману виховання Образ этой новой монархии гораздо обстоятельнее и отчетливее выписан Ксенофонтом в другом и самом крупном из его политических произведений -- в «Киропедии». И здесь главным для него было развитие политической идеи, разработка проникнутых ею идеальных типов правителя и государства, между тем как исторический материал, с первого взгляда столь богатый, на деле исполнял служебную роль условного фона. Наш автор, конечно, был знаком с общей историей Персии и биографией Кира; он сам побывал в Персии, по крайней мере в подчиненных персам западных областях. Но персидская история как таковая его не интересовала.Главное в «Киропедии» -- отнюдь не история, главное в ней -- живой образ идеального монарха, подробная картина его образцовой жизни и созданного им идеального государства. Образ Кира у Ксенофонта -- своего рода причудливая амальгама, в которой мы узнаем живые черты различных исторических персонажей, людей, с которыми Ксенофонт был близок и которых почитал. Среди черт, которыми он наделяет своего героя, отчетливо проступают чисто спартанские доблесть и дисциплина, роднящие Кира с Агесилаем, мудрость в духе Сократа, умение повелевать в стиле восточного деспота, каким был -- или мог стать -- Кир Младший. Такой герой мог появиться только в результате особой идеальной системы воспитания, которую Ксенофонт детально описывает в начале своего романа (отчего и название всего произведения -- «Киропедия» [Kyroupaideia], т. е. «Воспитание Кира»). Упор на этот момент сближает Ксенофонта с другими античными философами, которые построение идеального государства тоже связывали с проблемой формирования совершенного человека, с проблемой воспитания (так именно поступали Платон и Аристотель). Как и в Спарте, воспитание молодых граждан в Персии -- дело государства. Это обусловлено, подчеркивает Ксенофонт, совершенно иной, чем у большинства народов, ориентацией системы законов: у других законы устанавливаются для того, чтобы карать правонарушения, у персов же законы направлены на то, чтобы предотвратить самое возможность преступлений; у других законы исполняют карательные функции, у персов же -- прежде всего воспитательные. Вот почему, в то время как в других государствах воспитание детей предоставлено инициативе отдельных родителей, в Персии этим официально занимается все государство. Воспитание молодого поколения осуществляется здесь в рамках специальных возрастных групп мальчиков (до 16 -- 17 лет), эфебов (следующие 10 лет) и взрослых мужей (последующие 25 лет). Переход в каждый следующий класс обусловлен успешным прохождением предыдущего: лишь те, кто прошел полное обучение в группах мальчиков и эфебов, могут стать полноправными мужами -- гомотимами, и только те из этих последних, кто всегда с отличием исполнял свой долг, могут перейти со временем в высший класс старейшин.В нем весьма многословно, но, к сожалению, подчас малосодержательно рассказывается о детстве Кира, о его походах и смерт «Кіропедія» в перекладі «виховання Кіра». Тут присутні нарації (або перекази про події), елементи історичних хроній (все ж таки Кір засновник Перської імперії), легенди й перекази про різноманітні дивні події і дивних людей, промови (з якими виступає Кір), жанр Сократівського діалогу (або агон), присутні розповіді біля вогнища (своєрідні «солдатські анекдоти»). . Ну але якщо брати «Кіропедію» як цілісність, це історичний роман, хоча Кір на 90% вигаданий герой. НАЙВАЖЛИВІШЕ: у романі розповідається про виховання Кіра, отже це ПЕРШИЙ роман-виховання.«Кіропедія»: 1. Утопічний роман; 2. Перший роман-виховання у європейській літературі; 3. Історичний роман. 42. Визначте художню специфіку та жанрово-тематичне розмаїття давньогрецького роману (на конкретних прикладах) Наприкінці ІІ або початку І ст. до н.е. сформувався основний жанр грецької прози – роман. Сам термін “роман” не існував у античній писемності, а з’явився у середні віки. Грецькому роману передували збірки розважальних оповідань, великим успіхом користувалась збірка оповідань “Мілетські оповідання” написана Арістідом. На становлення роману вплинула значно й “друга софістика”, ораторське мистецтво пізнього Еллінізму. Характерними справами для ораторів були: 1) екфраза, тобто опис предметів мистецтва або природи, 2) етопея, тобто зображення характеру людини, її душевного складу, етопея може прийняти й форму листів тієї або іншої людини. Використовуючи техніку оповідання, еротичної елегії, етнографічних описів та риторики, давньогрецькі романісти не поєднували все це механічно, а синтезували у новий, унікальний жанр – роман. До нас цілком дійшли такі романи: “Херей та Калліроя” Харітона, “Дафніс і Хлоя” Лонга, “Ефіопіка” Геліодора, “Левкіппа і Клітофонт” Ахілла Татія, “Ефесські оповідання” Ксенофонта Ефесського. Філософські у романах маємо і пізньоантичний випадок, і стоїцизм, і платонізм, і скептицизм, і природознавство з географією. Художньо – всі герої-коханці красиві, любов у їх серцях спалахує раптово, але доля розлучає молодих людей, проте в розлуці вони зберігають кохання і залишаються вірними одне одному. У фіналі коханці знаходять одне одного і поєднуються в шлюбному союзі. Грецькі романи – ідеалістичні, незважаючи на те, що написані у простій аттичній стилістиці. 43. Схарактеризуйте жанрові особливості буколічного роману на прикладі «Пастушої повісті про Дафніса і Хлою» Лонга Буколіка — жанр античної поезії, і щоб сказати простіше, сонечка, в ньому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі. Буколика (от греч. bukolikos - пастушеский) - общее название двух часто смешиваемых жанров античной "пастушеской поэзии" - эклоги и идиллии; в новоевропейской поэзии то же, что пастораль. Название от заглавия цикла стихов Вергилия. Среди античных «романов» «Дафнис и Хлоя» занимает особое положение. От других произведений этого жанра его отличает прежде всего та обстановка, в которой разворачивается действие самой повести. Недаром его называют «пастушеской повестью» или «буколическим романом».В известной степени Лонг является последователем и подражателем одного из лучших поэтов эллинистической эпохи, Феокрита, жившего в третьем в. до н.э. и создавшего новый жанр буколической поэзии. Заимствуя многое из народного творчества - песен, сказок и мифов, знаменитый буколик воспевал в своих идиллиях труд пастухов и крестьян. Создавая свои изящные произведения для изысканной публики, Феокрит отражал хотя и приукрашенную, но всё же реальную жизнь. Буколическая поэзия, достигшая своего рассвета в эпоху эллинизма и представляющая собой своеобразное смешение эпических и лирических элементов, несомненно оказала своё влияние на Лонга. Но самый жанр буколики с течением времени значительно изменился, и если у Феокрита основным ядром являлись идиллические сцены, изображающие встречи и беседы пастухов, то у Лонга разработка сюжета идёт по иному пути.Используя хорошо знакомый читателям поэтический жанр буколики с несколько манерными описаниями природы и выводя пастухов в качестве героев, Лонг создал свою повесть, написанную изящной ритмической прозой. Жизнь в деревне представленная автором в сильно идеализированном виде, была наиболее подходящей, по его мнению, для раскрытия любовных чувств юной пары. Сочетание любовной тематики с мотивами приключенческого романа, ставшее почти обязательным для любого прозаического произведения этого времени, присуще также и повести Лонга. Мы находим у него буколическую идиллию, искусно соединённую с изображениями различных событий, происходящих с его героями по определённой, уже разработанной и хорошо известной читателю, схеме. Но в «Дафнисе и Хлое» эта традиционная схема выдержана не так строго и несколько в ином разрезе, чем в большинстве дошедших до нас произведениях подобного типа. Хотя в романе Лонга имеются налицо как бы все основные линии, присущие любовно-приключенческому роману, мы можем видеть интересную картину, как Лонг отступает от установленного стандарта, рассказывая о событиях, игравших важную роль в жизни его юных героев. Первым и самым главным отличием «Дафниса и Хлои» от других античных «романов» является то, что в нём можно отчётливо проследить как бы две основные линии: одна рассказывает о приключения, которые приходится испытать юной паре (где мы наблюдаем наличие определённой схемы), другая повествует о душевных переживаниях Дафниса и Хлои, показывая как постепенно растет и развивается чувство их взаимной любви. В «Дафнисе и Хлое» приключения не играют главной роли. Они вводятся лишь для того, чтобы выявить отношение того, чтобы выявить отношение героев друг к другу и их переживания. Обычно в романах приключенческие эпизоды составляют звенья одной цепи. Он крепко связаны друг с другом, а патетические переживания и выражения страстных чувств героев как бы внезапно врываются в вереницу приключений. У Лонга соотношение этих элементов иное: не связанные между собою внешние события вторгаются по временам в историю любви, задерживая на некоторое время развертывание действий в самой повести. 44. Визначте художню специфіку пригодницько-любовного роману на прикладі «Херея і Каллірої» Харітона Сюжет. Херей, перший красень в Сіракузах закохується у Каллірою, найкрасивішу дівчину та дочку видатного стратега Сіракуз. Вони одружуються і незабаром Калліроя стає вагітною. Їх щастя виявилось недовгим, бо інші претенденти на її руку вирішили помститися Херею. Вони підкупають одного чолов’ягу, який видавав себе за коханця Каллірої. Х. шаленіє і починає бити свою дружину, від чого вона втрачає свідомість, і всім здається, що вона померла, тому влаштовують пишні похорони. Ферон – волоцюга-злодій вирішує вночі пограбувати могилу К. Коли вони вдерлися до могили, то знайшли там красуню. Вони забрали її та коштовності, сіли на човен та відплили до Іонії, де продали її найзаможнішому громадянину Мілету – Діонісію. Діонісій закохується в неї до нестями і робить все, щоб затримати К. у себе. Одного разу служниця Діонісія помічає, що у К. трохи побільшав живіт, і радить їй вийти заміж за Діонісія або вона залишиться назавжди в рабстві. Вона про це чути не хоче, аж ось вночі їй сниться сон, в якому Херей їй каже, щоб вона зберегла йому сина. Вони одружуються і в них народжується син. В той час розкрилось пограбування могили К, і Херей починає пошуки злодіїв. Зі своїм загоном Х відпливають і посеред моря натрапляють на човен з грабіжниками, і Ферон все розповідає. Коли судно Херея стало біля маєтку Діонісія, слуга Д. зрозумів, хто це прибув, та підкуповує загін варварів, які перерізали всіх, а Херея і Поліхарма продали в рабство. Діонісій влаштовує пишні похорони чоловіка К, вважаючи, що йог немає серед живих. Мітріад, дізнавшись, що проти нього повстали раби, дає наказ стратити всіх рабів, не знаючи, що серед них Херей. Коли він дізнається, кто такий Х. він дозволяє написати листа дружині. Лист потрапляює до рук Діонісія, і сам Діонісій звинувачує Мітріада у прелюбодійстві. Між ними відбувається суд у Вавілоні. В цей час починається війна між Египетським царем та царем Артатексом і Херей переходить на бік египетського царя, щоб помститися кривдникам. Він виходить переможцем у битві на морі, сідає в човен зі своєю дружиною та пливуть додому. Їх приїзд перетворюється у всенародне свято. Стиль роману: доволі просте слово й речення, ясне, без підсилюючої емоції. Коли треба підкреслити красу К, автор вдається до порівняннь з богинею. Персонажі Харітона часто вдаються до промов, нагнітається дія, психології, почуттєвості – обмаль, превалює “колективне”, публічне начало, а не інтимне. Грецький роман можна віднести до типу романів випробувань. Це випробування вірності і кохання героїв. З іншого боку випробовується їх шляхетність, сміливість, сила, іноді — розум. Герої витримують ці випробування, молот подій щось розбиває, лише підтверджує стійкість героїв. Роман повторює думку, який прийшов з філософії стоїцизму вже яка з'явилася комедіях: можна змінити умови життя, проте людських якостей забрати неможливо: потрапили в рабство герої роману зберігають внутрішню свободу, розлучені, спокушені, залякані, де вони зрікаються свого кохання. Постулатами сталості і незмінності древні романи від сучасних, оскільки людей новітнього часу цікавлять і захоплюють процес, становлення. Одним із ранніх творів цього жанру є роман Харитона "Херей і Калліроя" . Його автор починає розповідь так: " Харитоне афродисиец, переписувач ритора Афинагора, розповім я історію одного кохання, відбулася у Сіракузах " (I 1). Таке початок схоже перше пропозицію історії Геродота, але там автор видається більш об'єктивно: " Ця історична виклад Геродота з Галикарнасса " (I 1). Схоже, й початок твори Фукидида. Можна і більше зв'язку з працями істориків. Персонаж цього роману, батько Каллирои, — це реально існуючий сіракузький стратег Гермократ, в 413 р. до зв. е. розбив великий флот афінян. Цар Артаксеркс II — насправді який керував перський цар. Проте автор особливо морочить собі голову щодо історії: не думає тільки про хронологічному порядку подій столітньої давнини, оскільки мета його інша. Харитон пише типовий елліністичний роман. Красуня Каллироя каже: " І вмирала, і оживала я, і в розбійників, й у вигнанні побувала я, продано була я й у рабство " (III 8). Її зовнішня краса відповідає внутрішньої: продана в рабство, вона забуває про честь і гідність. Раб за своєю природою цього розуміє (VI 5—7). Взагалі Харитін підкреслює, що раб — це не, хто є раб, а той, хто почувається рабом. Потрапити до рабство може кожен (у романі рабами стає здоровішим та Херей, Полихарм, цариця Статира), але людина нерабской душі ніколи рабом. Ставши знову вільної, ознайомившись із Хереем, Каллироя не мстить, не пишається й чує заслужену похвалу: " В усьому надходила ти зі мною чесно. Висловила ти шляхетний свій, гідний твоєї краси характер " (VIII 3). Розум Каллирои гідний його краси: намагається бути обачною, розуміє, наскільки неправдоподібна її історія, а коли може поводитися за власною ініціативою, мудро радить Херею, що та має робити (VIII 2—3). Отже, Каллироя — непросто вродлива лялька. З іншого боку, ми можемо назвати її складної чи суперечливою особистістю. І само собою воно проста, та принципи її моральної життя невигадливі. Лише з примхи Тіхи вона потрапляє у драматичні ситуації. Можливо, кращі сторінки роману — це стосується її сумні розмови із собою, коли, продана в рабство, вона відчуває, що вона сама й страждає від згадки, що коли-небудь дитя вільних батьків, її й Херея, стане рабом (II 8—11). Так Харитоне досить умотивовано передає його виконання вийти заміж за закоханого у ній Діонісія, дуже цікавої персонажа з погляду того времени. Дионисий шляхетний, хоробрий, стриманий, сповнений внутрішньої сили. Проте автор робить його ідеальним героєм: Діонісій не знаходить сил боротися любовно. Застосувати силу проти рабині Каллирои йому огидно, а повернути там вона може себе змусити. Отже, не ідеальний герой, але й лиходій, а простий, непогана людина, котрий має й недостатки. Теме кохання тривалістю у романі приділено велике місце. Харитон не демонструє оригінального її розуміння. Всі дійові особи закохуються з першого погляду і страждають однаково: " вогонь розпалювався у яких дедалі більше " (I 1); " Діонісій пішов себе на віллу, вже палаючи вогнем любові " (II 3); " Діонісій я був поранений, але вихований і зовсім притязавший на доблесть, він намагався приховати свою рану " (II 4); " сатрап Мітрідат тим часом повернулося на Карию себе не тим, яким виїхав він із неї Мілет; повернувся блідим і ослабілим, оскільки ніс він у своєї власної душі мучительно-жгучую рану " (IV 2); " Артаксат одразу ж зрозумів, звідки нанесена царю рана. Були вже й раніше в нього вилучено деякі підозри: дим від вогню помічав і колись " (VI 3). Отже, у тому, як, до речі, та інших грецьких романах, любов змальовується адже й у творах інших жанрів: це иссушающая, виснажує рана, полум'я, болезнь.Интереснее те, що поруч із любов'ю чоловіків і жінок Харитін зображує загальнолюдську любов, про яку говорив і Менандр. Тому нема охоти не погоджуватися з твердженнями шановного М. Бахтіна, що чоловік у грецькому романі — це ізольований приватна людина, яка має міцних зв'язків із своєю державою, своїм містом, свого соціального групою, своїм родом, що це — самотній, що загубився у "чужому світі людина [26, 259]. Людина перетворюється на грецькому романі, справді, нє гражданін держави, громадських інтересів але немає, але в романі Харитона тісно пов'язані між собою, дбають про долі одне одного, співчувають, втішають тощо. п. Автор зображує часи демократії V в. до зв. е., але застосовують до них принципи епохи еллінізму. Сиракузяне кілька разів скликають народні зборів задля рішення державних справ, а, по приводу долі Каллирои і Херея. Крім цього у зборах беруть участь і вони (III 4; VIII 7). Насправді цього, у Греції ніколи було. Сім'ї Херея і Каллирои здавна не ладнають, але люди змушують батьків одружити закоханих дітей. Коли Каллироя втратила почуттів та всі гадали, що вона, " в з ю буд у вчувався плач, і те що нагадувало взяття міста " (I 5). Коли поширилася звістку про пограбування гробниці і зникнення Каллирои " в повітря все збіглися до могилі... в повітря все заходилися оплакувати Каллирою " (III 3). Коли Херей і Каллироя повернулися, " зв а р про буд почав славити передусім богів, ще гаряче завдяки їхнім цей день, як по день перемоги, та був то чоловіки окремо від жінок вихваляти приймалися Херея, а жінки окремо від чоловіків Каллирою, то й інші в м е з т е віддячувати починали хвалу обом " (VIII 7). Херей мав докладно розповісти сиракузянам про все останніми подіями з нею і з його дружиною. Гермократ це пояснив так: " Йдеться твоя адресована от е год е з тонн на у і до батьків, які обох вас однаково люблять " (VIII 7). Проте як співвітчизники горюють через невдач чи радіють щастю чарівної пари. Далеко від батьківщини Каллирое співчувають зовсім не від знайомі люди: " розплакалися і Діонісій, й у повітря все які оточували " (III 5). Коли навіть у негреческом місті Араді Херей знайшов Каллирою, звідусіль що збіглися люди " їх закидали квітами, пов'язували зі спектаклем них вінки, а серед кімнати їм лили провина, і пахощі " (VIII 1). Таким чином, ідея загального гуманізму, взаємного кохання людей, що бачили в Нової комедії, звучить й у грецьких романах. Це був популярні й улюблені твори. Їх читали військові, торговці, заможні ремісники і хлібороби [4, 178—197]. Проза Платона чи Аристотеля була доступна лише освіченим, освіченим людям, тому що за читанні її потрібно було напружувати розум, а романи розуміли всі. Читачів залучали пригодницькі сюжети, просте виклад. Кому були незрозумілими без жодних міркувань, коротко й зрозуміло виражені Харитоном істини: " Жінка стає легко вловимої тоді, коли він починає думати, що до неї закохалися " (I 4); " І щойно з'явилася... турбота, так завмерла... сум " (IV 1). Кому годі було й сподобатися оригінальні порівняння: " Так, подумки перебираючи всіх їх поодинці, як перебирає монети контролер, багатьох забракував він " (I 7); " Тир нагадує собою корабель, кинувши берега якір і протянувший на землю сходні " (VII 2). Кого могла не хвилювати аура мелодрами, яка огортала роман: ідеалізовані герої, жорстокі лиходії, хороший кінець? Тому жанр роману існував у Греції впритул до кінця античності, і потім перейшов у інші эпохи. 45.Опишіть особливості жанру менніпеї в античній літературі й в красному письменстві подальших епох – ну, тут також, на жаль, інформації небагато  Меніппова сатира (меніппея) - це філософсько-сатиричний жанр. У творах вільно поєднуються вірші та проза , високий і низький стилі, відбувається цитування епосу, трагедії і комедії. У творах відтворюється химерне, одивнене середивище діяльності персонажів (сходження у потойбіччя, політ у небо, інші фантазійно-казкові простори). Також відбувається притаманне сміховій культурі перевертання усталеної шкали цінностей, запровадження вільної від літературної норми сюжетної лінії Персонажі можуть бути схильними до неадекватної, скандальної, екстравагантної поведінки. Тексти акцентуються на актуальному житті теперішності, на її протиріччях і контрастах. Меніппея — вид серйозно-сміхового жанру. Термін вперше введений М. М. Бахтіним в «Проблемах поетики Достоєвського» як узагальнення античного жанру меніппова сатира. Але часто ці поняття ототожнюють. За М. М. Бахтіним меніппея, на відміну від меніппової сатири, охоплює літературні явища різних епох: це новели Відродження, середньовічні сатира і філософські повісті. Риси меніппєї є в стародавньо-російському блазенстві, сатирах XVII—XVIII століть. М. М. Бахтін визначає чотирнадцять конкретних ознак меніппєї. Меніппова сатира античних романів Петронія і Апулея розвивається в романах Франсуа Рабле і Джонатана Свіфта. Елементи меніппеї простежуються в літературі XX століття (Томас Манн, М. О. Булгаков). Навколо поняття меніппеї ведеться постійна полеміка серед літературознавців і філологів. ____________ Мениппея - "мениппова сатира", жанр античной литературы, характеризующийся свободным соединением стихов и прозы, серьёзности и комизма, философских рассуждений и сатирического осмеяния, общей пародийной установкой (пародируются целые сцены эпоса и трагедии), а также пристрастием к фантастическим ситуациям (полёт на небо, нисхождение в преисподнюю, оживление царства мёртвых и беседа мертвецов и т. п.), создающим для персонажей возможность свободного от всяких условностей поведения, потому что переворачивается общепринятая иерархия ценностей. Основателем жанра считается Менипп из Гадары (Палестина) -- философ-киник и писатель-сатирик второй половины III в. до н.э. В форме мениппеи была написана, например, сатира Сенеки "Отыквление божественного Клавдия".Основателем жанра считается Менипп; его представители - Варрон, Сенека Младший, Петроний, Лукиан. В современном литературоведении термин "мениппея" применяют (вслед за М. М. Бахтиным) преимущественно к романным произведениям подобного типа (Ф. Рабле, Ф. М. Достоевский, М. А. Булгаков). [Жанр назван по имени его основателя Мениппа (Menippus). Лат. satirae Menippeae -- мениппова сатира.] А.Барков установил, что целый ряд произведений не относится ни к одному из перечисленных жанров, а представляет собой особый жанр, точнее "метажанр", включающий в себя традиционные жанры как частные случаи. Этот метажанр – мениппея. Термин "мениппея" был введен, очевидно, М.М.Бахтиным, который указал на некоторые его особенности, но не дал исчерпывающей дефиниции, и, по-видимому, даже не выделил мениппею в отдельный жанр (метажанр). А.Барков четко определил структуру мениппеи через не менее четко определенные им понятия фабулы, сюжета и композиции 46. Схарактеризуйте зміст «Метаморфоз» Апулея як спробу пошуків порятунку від занепаду та бездуховності Прагнучи здійснити пізнання до нового, Луцій не замислюючись прагне дістати ці нові відчуття. Шлях обраний для досягнення душевного спокою був вибраний не надто вдало. Перетворившись на осла, починаючи з першої хвилини його життя у новому обліку, він усіма можливостями намагається не втрати себе та не впасти духом.Зміст переповнений такими подіями, де людина повинна перебороти свої звички. Намагаючись не потерпіти поразки у бою між людиною на світом, герой має боротися , знаходити розумні рішення для вирішення різних не простих ситуацій. Перешкоди, що трапляються на шляху до здійснення мрії, можуть легко зробити так, що той починай втрачати віру в те, що взагалі зможе дістатися до мети, що боги йому не допоможуть. Найяскравішими героями такої ситуації є Луцій та Псіхея. У них найкраще відображенна таой пошук від занепаду та бездуховності. 47. Опишіть спільне та окреме між долею Луція та Псіхеї («Метаморфози» Апулея) – це матеріал для підготовки до останнього семінару, сонечка. . Відразу після появи «Метаморфоз» було звернуто увагу на символічну паралель між долею головного героя Луція і Псіхеї. Вона так само, як і Л., поплатилася за свою цікавість , змушена була пройти через тяжкі випробування і, нарешті, знайшла своє щастя. П. інтерпретували навіть як образ душі Луція, що пройшла шлях від таємних низьких пристрастей до любові, освяченої богами. Люцій почув історію про Псіхею, підслухавши розповідь одного злочинця чи грабіжника під час святкування. На цей момент він вже перебував в об. осла, та здатність розуміння людської мови він не втратив. Він був вражений таким розвитком подій, та мабуть і не усвідомив того важливого. Він не усвідомив того, що якщо у цій історії заглибитися трохи далі, він би міг побачити ті страждання та безвихідність положення яке мала Психея, у своєму житті. Вони обидва прагнули знайти порятунок від власного занепаду, та дістатися до поставленої цілі. Для Психеї це означало бути разом з коханим, а для Люція – знову перетворитися на людину, щоб знову бути разом зі своїми близькими. Іншим порівнянням може слугувати перешкоди, що траплялися на їхньо му шляху. У Психеїному випадку це були завдання Венери, які не підлягали до виконання, без допомоги дива. У луцієвому випадку- незмога дібратися до куща з цвітучими трояндами, які врешті решт знали б накладенні на нього чари. І в самому завершенні, обидва герої все ж залишаються щасливими. Псіхея, через кількісні страждання та перешкоди, залишається х амуром на згоду всім, Венера приймає її у своє коло. Луцій, через молитву до богів, отримує шанс повернути людський облік, що йому і вдається зробити у завершенні його історії. 48. Схарактеризуйте змалювання Петронієм й Апулуєм специфічних рис відчуження людини в пізньоримському суспільстві – маячня, яку просто треба запам*ятати. Відчуження – розрив між людиною та державою. Низький(вульгарний)реалізм “...вульгарний реалізм – дитина великого рабовласницького міста, котре наповнене біднотою і вимученими рабами, котре перенаселене у багатоповерхових будинках брутальним “міщанством”, котре здавлене на вузьких брудних вулицях ятками, харчевнями, будинками розпусти й обмінниками грошей, котре наповнене грошовим ажіотажем, міста з нечуваною розбещеністю і тупою від пересити розкішшю. Це домінуючий жанр художньої прози Риму”. Давайте прослідкуємо зображення Петронієм та Апулеєм специфічні риси відчуження людини в пізньоримському суспільстві. У вивчуваному творі Петронія “Сатирикон” все відбув. у “зниженому” плані. Головне місце належить докладному описові “бенкету Трімальхона“. Автор створив надзвич-но типовий і колоритний образ колишнього раба – вільновідпущеника Трімальхіона, який шляхом спекуляцій і темних витівок та плутнів неймовірно збагачується; власне кажучи на період І ст. н. е. Стару аристократію витіснила нова, а сам Петроній ставиться до тих, хто до них відноситься із презирством аристократа, саркастично висміює, але показує й те позитивне , що в цьому було. Петроній детально змальовує розкішний палац і влаштований його господарем бенкет, підкреслюючи марнославство, відсутність смаку у господара. Гості ж його такі самі вільновідпущеники, час від часу намагаються показати свою зарозумілість бесідуючи на філософські теми. “Сатирикон” став досить переконливим свідченням того,що криза релігійних уявлень, яку Август намагався затримати чи навіть зовсім припинити, все більше розвивалася і укорінювалася. Всі персонажі Петронія в богів не вірять і надзвичайно скептично ставляться до них. На аморальність та відсутність релігійних почуттів скаржиться вчитель-волоцюга Евмолп. Усі персонажі роману живуть за принципом “лови мить!” Роман Апулея “Метаморфози” написаний в ост. Період життя Апулея. В ньому постають різноманітні представники майже всіх верств пізньоримського суспільства, описані, як правило, знееприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього драматизму. Загалом автор дуже часто використовує у даному творі свій улюбл. Прийом – іронію, але іронію добозичливу, позбалену злої сатири. Гол. герой - Луцій – в образі осластає свідком всіляких людських розмов, неподобств, що кояться навкруги, має мож-сть проникнути в потаємні причини вчинків людей. Виконуючи тяжку роботу на млині , Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які майже втратили людськ обличчя. Автор у моральному плані підкреслює тільки негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість(навіть відомий своєю відданістю “раб Мірмекс” за кілька золотих монет зраджує свого господаря, стає звідником його дружини з коханцем, а “одверто негідний раб, готовий на всяку брудну справу”, підмовлений злочинною хазяйкою, робить невдалу спробу отруїти хлопчика і робить наклеп на його старшого брата, звинувативши його у вбивстві). _______________ Відчуження — соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів на самостійну силу, пануючу над ним і ворожу йому. Роман Апулея “Метаморфози” написаний в останнійперіод життя Апулея. В ньому постають різноманітні представники майже всіх верств пізньоримського суспільства, описані, як правило, з неприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього драматизму. Загалом автор дуже часто використовує у даному творі свій улюблений прийом – іронію, але іронію добозичливу, позбалену злої сатири. Головний герой - Луцій – в образі стає свідком всіляких людських розмов, неподобств, що кояться навкруги, має можливість проникнути в потаємні причини вчинків людей. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які майже втратили людськ обличчя. Автор у моральному плані підкреслює тільки негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість(навіть відомий своєю відданістю “раб Мірмекс” за кілька золотих монет зраджує свого господаря, стає звідником його дружини з коханцем, а “одверто негідний раб, готовий на всяку брудну справу”, підмовлений злочинною хазяйкою, робить невдалу спробу отруїти хлопчика і робить наклеп на його старшого брата, звинувативши його у вбивстві).

21.01.2014; 03:22
хиты: 881
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
античная литература
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь