Свобо́да со́вісті — природне право на умови, за яких можливе вільне самовизначення особистості в світоглядній сфері буття, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. За своїм змістом поняття «свобода совісті» багатоаспектне, ширше ніж «свобода віросповідання». Його сутнісне навантаження нерідко визначається в залежності від предметного поля дослідження: філософія, етика (філософсько-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).
Філософський аспект
У філософському (найзагальнішому) тлумаченні свобода совісті є внутрішньою здатністю особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого примусу, лише керуючись власною совістю, самовизначатися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися у системі координат свого світоглядного вибору.
У філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивідуума, спрямованих на його самовизначення в духовній реальності щодо граничних життєвосмислових засад свого буття.
Духовне, зокрема світоглядне, самовизначення особистості повноцінне лише тоді, коли воно у своїй внутрішній сутності не спричинене зовнішніми спонукальними чинниками.
У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості, адже визнання свободи совісті — це визнання цінності особистості, її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини — і Богу, зв'язок з яким є для неї сенсом і метою життя.
Правовий аспект
Правовий аспект свободи совісті визначається сукупністю юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі реалізації свободи совісті. Свобода совісті може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де дія свободи совісті одного «Я» перетинається з діями свободи совісті іншого «Я».
Держава законом установлює лише межі, можливості, гарантії зовнішнього вияву свободи совісті, однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Совість у кожної людини вільна онтологічно — держава не дає, не «дарує» права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому, наприклад, віруючий індивід мав би змогу вільної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюється ним.
Кожна людина сама собі визначає форми, способи, шляхи пізнання істини, сутності трансцендентного, свого єднання з Богом. Людина від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у вирішенні та захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенсу й призначення людського життя. Це справа власної совісті; сфера совісті — це приватна сфера особистості й держава не має втручатися у цю дуже тонку й делікатну царину людського буття.
Для чіткішого осмислення змісту свободи совісті, її структури, форм практичного вияву в релігієзнавчому та правовому аспектах важливо більш чітко визначитися щодо сутності окремих понять.
Релігійний аспект
Релігієзнавче осмислення свободи совісті дає змогу усвідомити її сутність саме в предметному полі релігійного самовизначення і самореалізації особистості. Потреба в релігії, релігійних цінностях, орієнтирах породжує потребу в духовній свободі, а отже, і в праві на її здійснення. Релігієзнавчий зміст свободи совісті, а саме свободи релігійної совісті, розкривається через поняття: «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «свобода церкви».
Нерідко юристи, релігієзнавці, зокрема теологічно орієнтовані, розглядають поняття «свобода совісті» як тотожне поняттю «свобода релігії». Ці поняття взаємопов'язані, проте не тотожні.
Свобода релігії — це один з найважливіших елементів структури свободи совісті. Як релігієзнавча категорія саме в предметному полі свого вияву — ставлення людини до релігії — «свобода совісті» розкриває свій зміст через поняття «свободи релігії». Останнє містить основні аспекти свободи совісті: самовизначення індивіда щодо релігійних цінностей, орієнтирів, а також відповідне зовнішнє релігійне самовираження на їх основі.
Свобода релігії у зазначеному контексті виявляє себе у двох аспектах: як свобода вибору релігії і як свобода релігійного культу. Розглядаючи ці поняття у поєднанні їх внутрішнього і зовнішнього аспектів вияву, зауважимо, що перший з них розкриває свою сутність через поняття «свобода віросповідання», а інший стосується соціально-правових можливостей функціонування релігійних організацій і характеризується' поняттям «свобода церкви».
Свобода віросповідання — поняття, яке в релігієзнавчій і правовій літературі зустрічається частіше, ніж поняття «свобода релігії», важлива складова структура останньої, що характеризує можливості для особистості вільно, без зовнішнього примусу сповідувати у прийнятний для неї спосіб будь-яку релігію — предмет свого самовизначення.
Свобода церкви — поняття, що характеризує соціально-правові можливості функціонування релігійних організацій (церкви, релігійних асоціацій, громад віруючих). Якщо свобода віросповідання за своєю суттю — це вид індивідуальної свободи, то поняття «свобода церкви» репрезентує вид суспільної свободи.
Релігійна організація, як вільне суспільне утворення громадян-одновірців, має свою внутрішню структуру, статут, який регулює не лише проблеми, пов'язані з віросповіданням, культовими діями, а й питання дисципліни, господарської, фінансової діяльності. Релігійні об'єднання вступають у певні відносини з державою, іншими світськими організаціями, іншими конфесіями. Ці відносини, як і позакультова діяльність церкви (релігійних організацій), виходять далеко за межі предметного поля свободи совісті. Однак вони є невід'ємним елементом «силового поля» свободи релігії, свободи церкви. Останнє характеризує ступінь автономності, незалежності її внутрішнього устрою, структури, управління, канонічної діяльності від державних чинників, а також відбиває суспільні, економічні, політичні, правові можливості діяльності церкви та її структурних підрозділів.
Свобода церкви містить у своїй структурі свободу створення релігійних груп, об'єднань; свободу діяльності церковних організацій та управління; свободу господарської і фінансової діяльності; повну рівність у правовому відношенні всіх релігійних спільностей, які функціонують у державі.
Свобода в релігії — поняття, яке визначає міру свободи, яку допускає будь-яка релігійна організація для своїх громадян-одновірців у тлумаченнях окремих положень релігійного вчення, рішень вищого релігійного органу щодо необхідності тих чи інших культових дій. Йдеться про свободу думки віруючих, можливість релігійної самореалізації їх у певній релігійній спільноті. Цей аспект свободи релігії — свобода в релігії — постає безпосередньо як вияв свободи совісті. Слід зазначити, що реалізація принципу свободи релігійної думки майже в усіх конфесіях, за винятком окремих протестантських церков та неорелігійних утворень, є дуже проблематичною.
Історія
Фома Аквінський виділив чотири типи законів:
- вічний закон (lex aeterna);
- природний закон (lex naturalis);
- людський закон (lex humana);
- божественний закон (lex divina).
Вічний закон - джерело всіх інших законів, загальний закон світопорядку, що визначає перебіг всіх процесів природних і суспільних.
Природний закон - безпосередній прояв вічного закону. Згідно з природним законом людина, і вся природа рухаються до свого природного призначення. Людина за своєю природою наділена здатністю розрізняти добро і зло, схильна до дій в ім'я суспільного блага. Фома Аквінський стверджував, що у сфері практичної поведінки людина діє через природний закон, що визначає порядок взаємин людей в суспільстві.
Людський закон - закон, що забезпечується примусовими санкціями для його виконання. Досконалі і добродійні люди можуть обходитися і без людського закону, для них достатньо природного закону.
Божественний закон — закон (правила сповідання), даний людям в божественному одкровенні.
Термін «свобода совісті»
В українській мові термін «свобода совісті» не зовсім адекватно передає сенс природного закону. В англійській мові «Свобода совісті» звучить як «liberty of conscience», тобто свобода усвідомлення, пізнання Бога, вічного закону.
Згідно з етимологічним словником Фасмера слово «совість» тотожне слову «відати», тобто «звістка», знання. Свобода совісті — природне право, дане людині від народження пізнавати вічний закон.
Реформація
Початок Реформації поклав виступ в 1517 у Німеччині Мартіна Лютера. Ідеологи Реформації висунули тези, якими фактично заперечувалася необхідність католицької церкви з її ієрархією і духівництвом взагалі. Оскільки вічний закон і природний закон не написані людиною, то для пізнання (усвідомлення, conscience) вічного закону посередник у виглядіцеркви, або священика не потрібний.
Білль про права
Білль про права 1689 року став продовженням ідей Фоми Аквінського про розділення природних прав людини і людських законів. Білль визнавав за особою права: мати свою власну думку і переконання; слідувати своїм переконанням, незважаючи, що радять оточуючі і так далі.
Декларація прав людини і громадянина
У Франції принцип свободи совісті був уперше проголошений в статті 10 Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), у якій мова йде про те, що «ніхто не може переслідуватися за свої переконання, навіть релігійні, за умови, що їх обнародування не загрожує громадському порядку». У Конституції була проголошена «свобода релігійних культів» (вересень 1791р.). Французький Цивільний кодекс 1804 року — кодекс Наполеона, взагалі не розглядає релігійних питань, демонструючи таким чином, що держава у своїх фундаментальних основах є світською.
Декларація незалежності США 1776
Білль про права 1689 року став основою для Декларації прав Вірджинії 1776 року, що проголосила: «Всі люди за природою є в рівній мірі вільними і незалежними і володіють певними природженими правами, яких вони — при вступі до суспільного стану — не можуть позбавити себе і своїх нащадків якою-небудь угодою, а саме: правом на життя і свободу із засобами придбання і володіння власністю, правом на прагнення на щастя і безпеці і їх придбання».
Ідеї Декларації прав Вірджинії були розвинуті в Декларації незалежності США 1776 року, яка проголошувала: «Ми виходимо з тієї очевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких відносяться життя, свобода, прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми засновуються держави, які черпають свої законні повноваження у згоді керованих».
Тобто на першому місці людина з його природними правами, на другому місці держава, що забезпечує виконання природних прав громадянина.
Конституція США 1787 року не містила переліку невідчужуваних прав, оскільки засновники виходили з того, що права, які природно належать людині, не потребують підтвердження в тексті основного Закону. Їх перерахування могло бути сприйняте як вичерпний перелік прав і свобод, що могло привести до утиску прав, які не увійшли до переліку. Відсутність вконстітуції переліку федерально закріплених прав і свобод, викликало критику цього документа. Новообраному конгресу США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, що містять положення про політичні і особисті права. Десять перших поправок до конституції, що склали федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року. Були прийняті поправки, що передубачали свободу віросповідань, свободу слова і друку, право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями, недоторканність особи, житла, паперів і майна та інші права.
Загальна декларація прав людини[ред. • ред. код]
Загальна декларація прав людини була прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217 А (III) від 10 грудня 1948 року, визначаючи найбазовіші права людини.
у статті 18 сказано:
«Кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.»[1]
Сьогодення
У Франції діє принцип невизнання державою жодної з релігій.
Свобода совісті починається з визнання права на «внутрішні переконання»: нікого не можна зобов'язати обнародувати свої релігійні або філософські переконання. Наприклад, згадка про релігійну приналежність при переписі населення є забороненою.
Свобода совісті припускає і свободу атеїзму, а також можливість індиферентизму, змішування різних вірувань, ухвалення старих і визнаних нових культів. Але якщо, з одного боку, ніхто нікого не повинен примушувати до обнародування релігійних поглядів, то, з іншого боку, нікому не заборонено робити це за власним бажанням. В той же час закон захищає державних чиновників: у всіх адміністративних документах заборонені посилання на їх релігійні або філософські переконання.
Французьке право ставить всі культи, сучасні, а також ті, які з'являться в майбутньому, в положення юридичної рівності.
Свобода совісті і відділення церкви від держави
Зв'язок між свободою совісті й відділенням церкви від держави, мабуть, неоднозначний. З одного боку, існує позитивна кореляція між відділенням церкви від держави і забезпеченням в цій державі свободи совісті.
Наприклад, шаріат включає норми і правові, і релігійні: у 2006 році шаріатський суд Афганістана засудив до страти мусульманина, що змінив релігію. З іншого боку, відокремлення церкви від держави не гарантує свободи совісті, а невідокремлення її не виключає: відомі країни з державною церквою (наприклад, Великобританія і більшість інших монархійнихдержав Європи) забезпечують своїм підданим право сповідати релігію за вибором або не сповідати жодної. Навпаки, у деяких державах з відокремленою церквою (усі комуністичні,Ірак за Саддама Хусейна) адепти багатьох релігій (за комуністів — усі віруючі, за Саддама Хусейна — шиїти) піддавалися дискримінації.
Відокремлення церкви від держави відбувалося: в Росії — 1918 році, Франції — ратифіковано в 1905 році. Колумбія — 1853 рік. США — 1787 рік.
