Центральна Рада.        
                Важливе значення у становленні та зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний конгрес, що відбувався у Києві 5—7 квітня за участю понад 900 делегатів. Цей конгрес закликав не чекати рішення всеросійських Установчих зборів, а негайно розпочати розбудову автономії України в складі оновленої Федеративної Російської Республіки.

                Найвищим виконавчим органом України став обраний Центральною Радою Виконавчий комітет (Мала рада) на чолі з головою М. Грушевським та його заступниками В. Винниченком і С. Єфремовим. Отже, Всеукраїнський національний конгрес утворив легітимну Центральну Раду, санкціонував її статус як вищого територіального органу влади в Україні, оформив ідеологічні й політичні засади національно-визвольного руху, поклав початок прагматичному втіленню в життя ідеї української національно-демократичної держави як органічної складової частини оновленої Російської Федеративної Республіки. Він юридичне оформив створення місцевих органів самоврядування і управління.

                У червні—липні 1917 р. до складу Центральної Ради увійшли Всеукраїнська рада військових депутатів (чисельністю 130 осіб), Всеукраїнська рада селянських депутатів (Виконавчий комітет) — 212 осіб, Всеукраїнська рада робітничих депутатів — близько 100 осіб. Таким чином, Центральна Рада налічувала понад 800 депутатів і оформилася як єдиний вищий законодавчий орган України.

В Україні створювались і діяли три системи управління:        
                — комісари й чиновники різних рангів, призначені Тимчасовим урядом, яким формально належала верховна влада; 
                — ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на чолі з більшовиками, меншовиками, есерами;               
                — Центральна Рада з її місцевими органами — радами, управами, спілками.

Гетьманат П. Скоропадського.             
                У період Гетьманату робилися спроби створити ефективний апарат контрольної служби. З вересня 1918 року набув чинності закон «Про тимчасову організацію державного контролю», що передбачав проведення ревізійної діяльності контрольними органами, незалежно від інших установ, за винятком законодавчих. Очолював державний контроль генеральний контролер, який мав ранг міністра.

                Затверджений гетьманом 8 липня 1918 року закон «Про утворення Державного Сенату» визначав структуру органу, вимоги до кандидатів на посади сенаторів і порядок їх призначення. Згідно із законом, президент, який очолював вищу судову інстанцію, і сенатори затверджувалися Радою міністрів та призначалися наказом гетьмана. Сенат поділявся на генеральні суди: адміністративний, цивільний і карний. Продовжили свою роботу судові палати. Крім того, сенатори могли призначатися на посади міністра, товариша міністра чи державного секретаря. Це є свідченням поєднання судової та виконавчої влади.

                Одна з головних рис доби Гетьманату – концентрація всієї повноти влади в органах державного управління. У політичній системі держави не було представницького законодавчого органу, а юридично незалежна судова влада підпорядковувалася центральним державним установам. Пріоритетну роль у системі державного управління відігравав гетьман, повноваження якого поширювалися на сферу законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади мали нескладну структуру і вирішували широке коло питань. Основне завдання державних органів полягало в стабілізації ситуації в країні й створенні умов для побудови нової моделі державного та суспільного устрою.