Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис[1] і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

                1.Принцип об'єктивності. Зобов'язує історика знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками; вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань.

                2.Принцип історизму. Він передбачає розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку; вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ.

Методи:

•             Історичний (аналіз явища на всіх стадіях розвитку)

•             Міждисциплінарні

•             Логічний(аналіз лише кінцевої стадії)

•             Специфічні (порівняльно-історичний, ретроспективний)

                Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

                1) Речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

                2) Етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

                3) Лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

                4) Усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

                5) Писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.