Після розпаду СРСР й здобуття Україною незалежності важливою проблемою стало утворення єдиної Української помісної православної церкви. Автокефалії православ’я в Україні бажала не лише частина православного духовенства та мирян, але й влада та окремі політичні партії. Останній факт надавав проблемі політичного забарвлення. Цьому сприяла і невиразність, складність та контроверсійність проблеми вирішення надання автокефалії.
Перепоною на шляху стримання автокефалії стала непохитлива позиція керівництва РПЦ щодо вирішення цього питання. Воно не бажало порушувати геоцерковну ситуацію, тому, що це послаблювало позиції самої РПЦ в багатьох сферах суспільного та релігійного життя. Даний період не лише не став епохою формування Української помісної православної церкви, але й характеризувався децентралізаційними тенденціями в православ’ї, оскільки в Україні на початку 1990-х років постали три вагомі православні конфесії – УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ, між якими часто виникали конфлікти.
Спроби об’єднати їх виявились неефективними. Цьому перешкоджали, насамперед, позиції кожної з Церков. УАПЦ й УПЦ КП виступали за рівноправне об’єднання в результаті якого б їхнє керівництво зберегло б свої важелі впливу. Керівництво УПЦ вважало, що повинно відбутися не об’єднання Православних церков, а приєднання УАПЦ, УПЦ КП до УПЦ через покаяння.
Не сприяло утворенню єдиної Української помісної православної церкви і втручання влади в першій половині 1990-х років у цей процес. Звиклі до колишніх силових методів регулювання, релігійного життя, державні чиновники не хотіли сприймати нових реалій, в яких колишні методи виявилися неефективними.
Ідея утворення єдиної Української помісної православної церкви не була сприйнята і широкими масами віруючих. Значна частина їх, що проживала в східних та південних районах (росіяни та русифіковані українці) сприймали дії, спрямовані на розрив єдності з РПЦ, вороже. Навіть значна частина патріотично налаштованих віруючих-українців не пройнялася цією ідеєю.
