Згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також договором про дружбу і кордон з секретними додатковими протоколами до нього частина українського населення (приблизно 550 тис. чоловік) в Лемківщині та Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Генерал-губернатор окупованих Німеччиною польських земель Ганс Франк оголосив спеціальний указ Гітлера, за яким ця територія ставала німецькою колонією з наданням її населенню мінімальних прав. Частина прорадянськи налаштованих жителів перейшла на території, зайняті радянськими військами, а туди з Галичини переселились (при вступі Червоної армії) до 20-ЗО тис. чоловік, які не могли змиритися з радянським режимом.
Незадовго до приходу німців з ініціативи ОУН на Лемківщині та Холмщині виникли десятки комітетів самозахисту. Навесні 1940 р. вони створили в Кракові Український координаційний комітет (НКК), перейменований потім в УЦК, а його головою обрали відомого громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича. ЦК прийняв на себе обов'язки по нагляду за хворими, немічними людьми і безпритульними дітьми, організації служби охорони здоров'я, освіти, надання допомоги військовополоненим, представництва інтересів українських, які працювали в Німеччині. У Кракові було засновано видавництво української преси. Більшість членів ОУН активно співпрацювала з УЦК. Після нападу Німеччини на СРСР і окупації Галичини УЦК поширив свою діяльність і на цей регіон. Під час війни ця організація захищала соціально-економічні інтереси українських в генерал-губернаторстві.
Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки по автономії українських земель. Більш того, він почав тотальний наступ на українофілів: сотні їх були розстріляні, тисячі заарештовані, більше 30 тис. чоловік переселилися в Галичину (до окупації її німцями). Були заборонені всі українські організації, в тому числі "Просвіта". Розуміючи, що повну мадяризації (асиміляцію угорцями) здійснити не вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Основними провідниками такої політики стали місцеві діячі - давнішні прихильники будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик.
Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України. Однак вона не зберегла життя більше 100 тис. євреїв краю, більшість з яких загинула в нацистських таборах смерті.
Возз'єднання Західної України з Українською РСР
Військові дії, що розгорнулися на польській землі, потрясли світ. Англійська Генштаб вважав, що Польща протримається не менше півроку, але німецькі війська вже 8 вересня 1939 підійшли до Варшави. Основні сили польської армії вже були розбитими, а 15 вересня німці взяли Люблін і підійшли до Бреста.
Радянський Союз не поспішав з введенням своїх військ на територію Польщі, хоча німецька сторона наполягала на цьому. Більш того, на вимогу, щоб СРСР якнайшвидше повідомив про дату введення своїх військ, була дана відповідь, що воно буде таке обгрунтування: Червона армія виступить на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької агресії. Це свідчило, що Радянський Союз намагається уникнути негативних для себе наслідків у випадку захоплення польських територій (оголошення війни СРСР Польщею, а потім Англією і Францією). Німецька сторона активно продовжувала експлуатувати "Український тему", поширюючи через свої інформаційні служби, дипломатичні канали повідомлення про неспокійне становище серед українського населення.
Певною мірою це була правда. Адже з початком війни загострилася взаємна ненависть між поляками і український. Почастішали сутички між збройними формуваннями українських, польськими військовими частинами та поліцією. Запеклі відбулися в районах Львівської та Волинського воєводств. З наближенням радянських військ і ослабленням польських збройних сил жертвами все частіше ставали поляки: насильство породжувало насильство.
Вранці 17 вересня 1939 від імені уряду СРСР польському послу в Москві Гржібовському було зачитано ноту, в якій говорилося, що Польська держава та її уряд перестали існувати. У зв'язку з такою ситуацією радянський уряд віддав розпорядження військам взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. У той же день радянські війська перейшли польський кордон. Над українськими містами та селами з повітря були розкидані заздалегідь підготовлені 120 тис. листівок, що містять заклики: прибирайте в свої руки поміщицьку землю, скидайте владу поміщиків, беріть владу в свої руки, вирішуйте самі свою долю ...
Тим часом головком польської армії маршал Г. Смігли наказав усім боєздатним частинам і підрозділам відійти на територію Станіславського (нині - Івано-Франківська область) воєводства, ближче до румунської та угорської кордонів, куди і відбув уряд Польщі з президентом І. Мосціцького. Тут їх застало повідомлення про перехід радянсько-польського кордону Червоною армією. Було прийнято рішення про евакуацію державних і збройних сил через Румунію і Угорщину та оголошено наказ Р. Смігли: «З більшовиками не битися, хіба тільки в разі нападу з їхнього боку або спроби роззброєння частин". Наприкінці того ж дня головком польської армії і уряд Польщі відправилися через територію Румунії і Угорщини до Франції.
Жителі Західної України по-різному зустріли радянські війська, виявляючи радість з приводу об'єднання українських земель, сподіваючись на соціальні зміни. Час інформація про сталінські репресії вселяла страх, почуття невпевненості. Особливу настороженість проявляли інтелігенція, представники українських політичних партій.
Для правового оформлення політичного статусу приєднаних земель радянське керівництво в жовтні організувало вибори до українського Народного зібрання і самі Збори, які прийняли рішення просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до СРСР, а потім - в УРСР. З політичної точки зору ті події однозначно оцінити непросто. Будучи ще одним кроком до соборності українських земель, вони, як і приєднання в 1940 р. Буковини, не стали актом демократичного самовизначення народу, а наслідком таємних домовленостей двох диктаторських режимів.
22 вересня 1939 представники Німеччини і СРСР визначили демаркаційну лінію для військ обох країн, згідно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 p., І частини Червоної армії вступили в раніше зайняті німцями Стрий, Дрогобич, Борислав і Самбір. Згідно з угодою Люблінське воєводство і частина Варшавського відійшли під контроль окупаційних властей Німеччини, а Литва - СРСР. Розмежування Польщі повністю відповідало "лінії Керзона", тобто рішенням Версальської конференції від 8 грудня 1919 р. За те, що в зоні впливу СРСР виявляться Дрогобич і Борислав, він обіцяв поставити Німеччині нафтопродукти обсягом річного виробництва в цьому районі.
2 жовтня 1939 почалося виведення сторонами своїх військ з територій, передбачених таємним додатковим протоколом від 28 вересня 1939 р. німецької стороні залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.
Згідно домовленості з румунським урядом 28 червня 1940 Червона армія перейшла Дністер і встановила нові кордони. Радянському Союзу було передано Бессарабію, анексованих Румунією в 1918 р., в результаті чого створена Молдавська РСР. Західна Буковина з Хотинським районом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Два південних районах Бессарабії - Аккерманський і Ізмаїльський - увійшли до складу Одеської області. Тільки українське населення Австро-Угорщини залишилося поза єдиним українським державним утворенням у складі СРСР.
Внаслідок цих процесів населення України збільшилося на 8809 тис. чоловік і до початку війни (червень 1941 р.) становило 41 657 тис. чоловік, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.
На території західних областей нова влада почала стверджувати порядки, що існували в СРСР. Здійснювалася націоналізація банків і промисловості, конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти. Паралельно працювало відомство Л. Берії, почавши знищення "класових ворогів": поміщиків, "буржуазних" фахівців, українських націоналістів, депортації "політично неблагонадійного" населення в Казахстан, Красноярський край і інші місця. Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, або 1173170 осіб (10% населення). Під забороною опинилися українські політичні партії. На керівні посади призначалися вихідці зі східних областей.
Атмосфера політичного терору і репресій швидко переконала населення західноукраїнських земель, що таке возз'єднання майже нічим не відрізняється від іноземної окупації.
