Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши владу неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. «Щоденно працювати повинні як зимою, так і влітку»,— говориться в багатьох інвентарях першої половини XVII ст.
Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення “не залишити тепер жодного ляха на світі” спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни.
Селяни, ті ватагами йшли до Хмельницького або збиралися у полки та йшли „чистити Україну". Сі полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або 30, а в инших по 1-2 тисячі.
Повбивали на Заднепров'і тисячі єврейських душ"... Відомості, які дає Ганновер повністю збігаються з описами подій іншими сучасниками, які дають і число загиблих. Грушевський в своїй книзі „Хмелніччина в розквіті" говорить про дві тисячі євреїв убитих в Чернігові, 800 в Гомелі, декількох сотнях в Сосніце, Батуріне, Носовке і в інших містах і містечках. В результаті цього стихійного погрому, на Льовобережьі в декілька тижнів літа 1648 років зникли всі поляки, євреї, католики а також і ті з нечисленної православної шляхти, які симпатизували полякам і співробітничали з ними. Православний шляхтич і ярий прибічник Польщі, Ерліч, залишив цікаві описи подій того часу. Зокрема, він детально описує повстання жителів Києва, під час якого в Києві було вирізане все, що так чи інакше мало відношення до Польщі і були зруйновані костели і католицькі монастирі. Уціліли лише ті, хто сховалися в православних монастирях або були у складі польського Київського гарнізону.
Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було “бунтівною черню”, яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над “винними й невинними”. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на паль сажав, і инші нечувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях.
В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).
