пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

дайте порівняльну характеристику підходам до вирішення етнонаціональних проблем  в україні центральною радою, гетьманським урядом та директорією УПР

 

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явилися внаслідок перемоги Лютневої
демократичної революції. Створена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику щодо
регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов,
П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі
національної автономії в складі Російської Федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з
активним залученням усіх національностей, що проживали на її території.
Провідні діячі Центральної Ради прагнули створити ідеологію і правову базу регулювання міжетнічних відносин.
Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники,
М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в
Україні.
Український Національний Конгрес (6–8 квітня 1917 р.) ухвалив рішеня: «Одним із головних принципів Української
автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». У I та II Універсалах Центральна Рада
закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно
прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав
національних меншин стала можливість використання рідної мови, зокрема в школах, утворення культурних і релігійних
товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Так, Статут Генерального Секретаріату передбачив
публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося в подальшому.
Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників
національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі існування Центральної Ради представництво в ній
запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то з середини літа 1917 р. останні було
доповнено ще й «національною належністю». Це дало змогу перетворити Центральну Раду з органу суто національного,
українського на тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.
Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради стало створення в структурі її виконавчих
органів (спочатку в складі генерального Секретаріату, а потім – у раді народних міністрів) генерального секретарства
(міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та
польських справ. Генеральним секретарем з національних справ став С. О. Єфремов. У контексті формування сучасногомеханізму захисту прав національних меншин на особливу увагу також заслуговує досвід Центральної Ради щодо
запровадження національно-персональної автономії (9 січня 1928 р.).
На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не було визначено.
«Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» – документи, що стали
юридичною основою діяльності гетьмана, не віддзеркалювали якихось особливих прав національних меншин.
Декларувалася рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про
толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С. Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром
праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.
У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував
національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та
мистецтва. Та, незважаючи на цей крок, гетьманська держава була послідовною в забезпеченні рівноправності всіх громадян,
що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення
діяльності чехословацького комітету. У заснованої в листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий
структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.
Гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільніше заснувати нові
українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської
доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію
та географію України, історію української літератури. В цей час було розпочато видання україномовних підручників з
багатьох напрямів. У Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний
український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку,
Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.
Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила
необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918 р. було підтверджено чинність відповідного
закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини,
розпочало роботу лише одне – з єврейських справ.
Директорія, створивши національним меншинам правові умови діяльності, водночас вживала протилежних заходів,
порушувалися мовні права росіян, у Києві російськомовні вивіски на крамницях було замінено на україномовні, вимоги
поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами
українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які
представляли інтереси меншин, відмовилися співпрацювати з Директорією в розбудові української держави. Росіяни взагалі
зігнорували нову владу. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці відносини особливо загострились
у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.
Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни
українська влада не мала змоги утримати під контролем внутрішню ситуацію в країні, захистити євреїв від погромів.
Масовість цих погромів з початку 1919 р. дала формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити
охорону євреїв, притягти винних до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності
Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-
персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від принципів української демократії,
проголошених на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР
ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.


хиты: 359
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь