Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). За гетьманування Івана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти
з 80-х рр. XVI ст. з'являються братські школи, засновниками яких були православні церковні братства, які, окрім організації шкіл, будували православні церкви, шпиталі, видавали українські книжки і підручники, їхня просвітницька діяльність була спрямована на боротьбу з вищим католицьким духовенством. Особлива увага зверталася на предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Окрім рідної мови, як правило, вивчали слов'янську, грецьку, латинську та польську мови. Та освіта, яку давали ці середні школи, за своїм рівнем та змістом не поступалася школам подібного рівня Західної Європи.
З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства –
громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту його станових і національно-
релігійних інтересів. Братства розпочинають боротьбу проти національного й релігійного обмеження, за збереження
православ’я та української культури, зокрема й освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств.
Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при
Львівському Успенському братстві (1586).
Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших
шкільних статутів Європи – «Порядок шкільний», який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом
було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця
латинської та грецької мов Івана Борецького.
Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалася зразковим вихованям протидіяти антиукраїнським впливам
єзуїтів. Визначним здобутком Львівської школи було те, що її студенти створили греко-слов’янську граматику «Адельфотес»,
призначену не лише для вивчення мов, а й для ознайомлення з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією,
астрономією, медициною та богослов’ям.
Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем’янці, Луцьку та ін.
містах, будувалися за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла
вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські та парафіяльні школи.
За навчання в братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможних навчалися безкоштовно. За програмою
навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділалася вивченню слов’янської та української
книжної мов. Усі братські школи пройшли два етапи розвитку: вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали
зближуватись з латино-польськими. Це давало їхнім учням змогу ознайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й
літератури.
1615 р. було засновано Київську братську школу. Одним з її організаторів і першим ректором був Іван Борецький
(пізніше – митрополит Іов), який переїхав зі Львова. В Київській братській школі, як і у Львівській, викладалися церковно-
слов’янська, грецька, латинська, книжна українська мови, філософія, риторика, поетика.
Викладання не було однаковим у всіх школах і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська
братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у
поширенні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.
Українські освітні заклади діяли в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596)
розпочалося створення уніатських шкіл: 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатські школи у Володимирі, Барі, Шаргороді, Холмі,
організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчалися латинська, польська, грецька, а іноді й
церковнослов’янська мови, але головним їхнім завданням було насадити уніатство. Королівський універсал 1613 р. прирівняв
уніатські навчальні заклади до католицьких.
З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому значною мірою сприяло зростання
економічного потенціалу міста. 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як
вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчалися «сім вільних мистецтв» і більше
уваги приділялося латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи в лаврі викликало невдоволення
Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. 1632 р.
братчики примусили Петра Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.Школа отримала назву Київської колегії (в Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) й за
змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ Петра
Могилои стало введення викладання в колегії та багатьох братських школах латиною, яка була невід’ємною ознакою
освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. В колегії викладали також
старослов’янську, книжну українську, польську та грецьку мови. Крім того, Петро Могила ввів у програму викладання «семи
вільних мистецтв». З часом у програму навчання почали входити німецька, французька, староєврейська мови, з 1751 р.
введено курс російської мови та поезії. Викладалися також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав
12 років.
Київська колегія дещо відрізнялася від західноєвропейських університетів, що було зумовлено історичними умовами та
національними традиціями: в ній не було обов’язкової для університетів системи факультетів, учням не надавалися вчені
ступені, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язано з політикою польського уряду, який забороняв викладати
в колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Однак рівень освіти, який отримували випускники
Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість навчатися за кордоном і відкривало шлях до європейської
науки. Колегія залишалася центром українського культурного життя і в другій половині ХVІІ ст.
