Крім загальної назви “слов’яни” стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори східнослов’янські землі розділяють на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з “Руською землею”. Готський письменник Іордан 551р. писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.
Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі, імена яких дійшли до сучасників, зокрема, такі як Ардогаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Менандром південні слов’яни наприкінці Vст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і “найважливішими князями слов’янського народу” вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і проблеми внутрішні. Князі радилися із своїми народами. Це дало грецьким авторам твердити що анти “живуть у народоправстві”. Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори віче вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.
Визначте суспільно-політичні, економічні і геополітичні фактори, які зумовили становлення давньоруської держави Київська Русь.
Розвиток матеріальної і духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовили переростання племінних союзів у державні об’єднання князівства. У VII – IХст. в суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ – IХст. у Середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки і дискусії зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.
Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став головним політичним центром усіх східних слов’ян. Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової держави – Русі. Наукова назва “Київська Русь” з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу “Руською землею” або “Руссю”, а з ХІІст. – “Вкраїною”..
Крім загальної назви «слов’яни» стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін.
Арабські автори розділяють східнослов’янські землі на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з
«Руською землею». Готський письменник Йордан (551 р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти
були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.
Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила
зародження державної структури, на чолі якої стояли царі, імена котрих, зокрема Ардагаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та
ін., дійшли до нас. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Меандром, південні слов’яни
наприкінці V ст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і «найважливішими князями слов’янського народу»
вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна
організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на
місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння,
вирішували питання зовнішніх зв’язків і внутрішні проблеми. Князі радилися зі своїми народами. Це дало грецьким авторам
підстави твердити, що анти «живуть у народоправстві». Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів
розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для
них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське
суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.
