Етнокультурні регіони стають складовою ідентичності населення України-Русі починаючи з 11 століття. Про перші з них згадується в давньоукраїнських літописах, виокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину,Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, у 12-13 століттях історичні документи фіксують і такі утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь,Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з 14 до 16 ст. — Запорожжя, Басарабія, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у 17-18 ст. — Донщину,Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.
Історичні та етнографічні регіони України
У теперішній час у складі України можна умовно виділити низку історико-географічних регіонів, які складались протягом століть під впливом різноманітних факторів: кліматичних, політичних, географічних, історичних, етнічних. Протягом часу кордони, назви і чисельність таких регіонів мінялись; зокрема, в теперішній час зазвичай вживаються назви регіонів, які походять від назв існуючих більше півстоліття областей (Львівщина, Хмельниччина, Луганщина, Сумщина, Одещина тощо). Це свідчить про те, що формуються нові регіони з своїми внутрішніми зв'язками навколо обласних центрів. У той же час ще широко вживаються і назви регіонів, які складались протягом попередніх століть (наприклад, Галичина, Буковина, Слобожанщина, Поділля). Однозначний перелік регіонів України скласти важко, але більшість історичних областей є загальновизнаними.
· Західна Україна — в широкому сенсі охоплює Галичину, Західну і центральну Волинь, Закарпаття та Буковину — тобто землі, які більшу частину своєї історії до минулого століття знаходились під владою держав — західних сусідів України: Польщі, Угорщини, Австрії. У вузькому розумінні — тільки Галичина та західнаВолинь (тобто землі, які було відібрано у Польщі у 1939 р.). Конфесіональні особливості — багато греко-католиків («уніатів») та католиків.
· Галичина — ядро Західної України у басейні Верхнього Дністра і Північному Прикарпатті. Серед українських земель зазнала найбільшого впливу Польщі (XIV — XVIII ст., 1918 — 1939 рр.). За переконанням М.Гімбутас Галичина (в тому числі Західна) — батьківщина праслов'ян. У повоєнні роки — основний регіонповстанського антирадянського руху. Сільске, лісове господарство, видобуток бурого вугілля, нафти і газу; туризм (Карпати, мінеральні води). Основні міста:Львів (промисловий, культурний і духовний центр всієї Західної України), Тернопіль, Івано-Франківськ (Станіслав), Дрогобич, Трускавець, Стрий, Самбір.
· Волинь — землі у басейні правих припливів Прип'яті (Стира, Горині, Случі). Північніше починається Прип'ятське Полісся, яке іноді долучають до складу Волині, а іноді виокремлюють у особливий регіон. Умовно Волинь ділиться на Східну, яка тяжіє до Центральної України (до Новограда-Волинського і Шепетівки) і Західну, яку було приєднано до УРСР 1939 року. Центральна частина регіону у роки 2-ї Світової війни — центр повстанського визвольного руху. Сільське і лісове господарство. Основні міста: Ковель, Луцьк, Рівне, Шепетівка, Новоград-Волинський, Житомир.
· Полісся — особлива історико-етнографічна область на північних кордонах України і в південній Білорусі — від Бреста до Правобережжя Десни, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. частина Полісся входить до складу Західної України, а центральна тяжіє до Наддніпрянщини. Північне Подесення географічно відноситься до Східного Полісся, але історично це — ядро Чернігівщини. Полісся — край прип'ятських лісів і болот. Основні міста: Ковель, Сарни, Коростень, Овруч.
· Закарпаття — ділянка земель у Центрі Європі між південними схилами Карпат і р.Тисою, з давніх давен населених українцями. Майже всю історію знаходилось під владою Угорщини і тільки після 2-ї Світової війни потрапило до складу УРСР, але, попри це, зберігло етнічну приналежність до України. Деяки дослідники виокремлюють місцеве українське населення у особливу етнічну групу і навіть народ русинів, але тривале проживання одного народу під владою різних держав ще не є обов'язковою умовою його розділення на окремі народи. Закарпаття — край виноградників, лісів, стрімких річок і гірських курортів; ворота до Центральної Європи — тількі тут Україна межує з Угорщиною і Словаччиною. Основні міста: Ужгород, Мукачеве, Чоп.
· Буковина — верхів'я річок Прут і Серет на правому березі Дністра. Колись — порубіжжя Київської Русі. Пізніше потрапило під вплив Молдавського князівства, а згодом — Османської та Австрійської імперій. Після 1812 р. східна частина разом з Бесарабією увійшла до складу Російсьї імперії. У1918 р., після краху Російської та Австрійської імперій, Буковина разом з Бесарабією була окупована Румунією. Вказані землі перейшли до складу СРСР тількі 1940 р. На Буковині розвинуте сільське і лісове господарство, тут одна з найвищих в Україні густота сільського населення. Поширена прикордонна (з Румунією) торгівля. Основні міста: Чернівці, Хотин (середньовічна фортеця).
· Центральна Україна (також «Наддніпрянська Україна»)— східна частина «Старої України», яка у XIV—XVI століттях була у складіВеликого князівства Литовського, а з 1569 року після Люблінської унії опинилась у складі польських володінь. Переважно у басейні Середнього Дніпра. Польській вплив тут був незначний через відстань від основних польських земель та нетривалість знаходження у складі Польщі. У 1654/1669 її лівобережна частина (Полтавщина, Чернігівщина та м. Київ), а у 1793 р. і правобережна частина (Київщина, Поділля,Волинь) опинились у складі Московського царства (Російської імперії). Зазначені історичні події визначили подальший поділ Центральної України на Лівобережну (яка остаточно перейшла під контроль Росії наприкінці XVII ст.) та Правобережну, яка ще понад 100 років залишалась під владою Речі Посполитої. В подальшому поняття «Лівобережної України» поширилось на всю Східну і Південно-Східну Україну (тобто на Слобожанщину, Донбас, Приазов'я, Запоріжжя/Придніпров'я), а поняття «Правобережної України» іноді стало поширюватись і на західні регіони — Галичину, Волинь. Також виявились спроби штучно розділити український народ по Дніпру, протиставити потім дві його частини одна одній: Лівобережжя вдавалось більш «руським», більш лояльним до імперського уряду, ніж землі на захід від Дніпра, які набагато більше часу знаходились під «шкідливим» польськім впливом. Пізніше на тих же підставах і з тією ж метою було умовно поділено українців на «східняків» і «западенців», а кордон було проведено по р.Збруч.
· Поділля — українські землі по берегах Південного Бугу (окрім нижньої частини басейну), а також на лівому березі Середнього Дністра. Заселені предками українців ще у сиву давнину, але сусідство зі степом ніколи не робило життя тут спокійним. Зараз це — живописний сільськогосподарський край. Міста: Вінниця, Хмельницький, Кам'янець-Подільський (старовинне місто-фортеця).
· Київщина — землі у басейні Середнього Дніпра, по правому берегу, в тому числі м. Київ з околицями. Саме навколо Києва у ранньому Середньовіччі склався основний центр східних слов'ян, а пізніше — і центр першої східнослов'янської держави. Але ще до монгольської навали 1240 р. цей край почав втрачати минуле значення і, зокрема, внаслідок династичних конфліктів на Русі. Поступове відродження Києва почалося лише після того, як він опинився вглибині російської території, тобто з початку XIX ст. У теперішній час — ядро українських земель, всередині якого знаходиться столиця України — м.Київ. Переважно сільськогосподарський край. Інші значні міста — Черкаси , Біла Церква.
· Чернігівщина, також Чернігово-Сіверщина, або навіть взагалі Сіверщина. Давній край на лівому березі Дніпра, по Десні. Колишні землі племен полян і сіверян. Виокремились ще у ХІ ст. з утворенням Чернігівського князівства. Пізніше зі складу князівства виділилось Новгород-Сіверське (звідки і називають іноді схід Чернігівщини Сіверщиною). Чернігівщину також включають до складу Полісся в якості його східної частини. Розвинуті сільське господарство і лісозаготівля. Основні міста: Чернігів,Конотоп, Ніжин, Глухів, Новгород-Сіверський, Шостка.
· Полтавщина — Лівобережна Україна між Чернігівщиною, Слобожанщиною та Запоріжжям (р.Оріль), її південна частина по ріках Сула, Псел, Ворскла. Вперше ці землі виокремились ще до монгольської навали якПереяславське князівство, яке було монголами ліквідоване. Край перетворився на спустошене степове порубіжжя і довгий час являв собою майже одне ціле з Чернігівщиною, особливо після того, як ці землі були разом приєднані до Россії у XVII ст. Полтавщина — край дивовижних краєвидів, широких ланів, перелісків і чистих річок між живописних пагорбів. Основні міста: Полтава, Кременчук, Лубни, Пирятин.
· Південно-Східна Україна — історичний край держави, заселений українцями переважно протягом XVI — XIX cт. (на відміну від Центральної та Західної України, заселеної корінним населенням ще з давніх часів). Ще одна його особливість — це розташування майже повністю у степовій зоні України (решта території, навпаки, охоплює українські ліси і лісостепи); відповідно клімат тут більш посушливий, теплий і континентальний. Етнічна відмінність — менший відсоток українців: якщо в Центральній і Західній Україні вони становлять 90,7% населення, то у Південно-Східній Україні їх 64,3%; росіяни тут складають вагому частку — 29,1%, а у Криму становлять більшість населення — 58%. Відрізняється Південно-Східна Україна і розміщенням населення: у містах тут мешкає 77,3% всього населення (на Заході і в Центрі країни — 63,4%). Міста ці є основними промисловими центрами держави: Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ. У імперських документах цей край, який складався раніше з земель Запорізького Війська, володінь Кримського ханства (Приазов'я і Крим) і володінь імперії (у Причорномор'ї), з XVIII ст. мав назву "Новоросія", що викривляло його етнічну приналежність, історичні зв'язки і територіальну наближеність до стародавніх українських земель.
Південно-Східна Україна складається з наступних земель:
·
· Слобідська Україна — колишні російські прикордонні землі від Сейму до Дону, заселені українцями переважно у XVII столітті під час гетьманських воєн в Україні. Як і у Гетьманській Україні, адміністративними одиницями були полки, але вони підпорядковувались не гетьману, а російському уряду. В XIX ст. східна частина Слобідської України (губернії) була передана безпосередньо до складу Росії, де і залишається дотепер (зараз це південна частина Воронезької та південно-східна частина Бєлгородської областей Російської Федерації). Частина, що залишилася, склала основу Харківської губернії. Основні міста: Харків, Суми, Охтирка,Ізюм, Старобільськ.
· Східна Україна — «Донбас» та навколишні землі. Промисловий регіон, господарство якого засновано переважно на видобутку вугілля та чорній металургії. До середини XIX століття — відсталий малозаселений регіон. Розвиток почався після відкриття родовищ вугілля і початку його промислового видобутку у другій половині XIX століття. Донбас швидко перетворився на край шахт, металургійних підприємств та робітничих селищ з вихідцями з багатьох районів України та Росії. У теперішній час тут — найбільша кількість міст і селищ і найвища в Україні густота населення. Основні міста: Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка, Краматорськ,Лисичанськ.
· Придніпров'я — степові землі навколо закрута Дніпра. У XVI—XVIII століттях — база запорізького козацтва, «буфер» між ногайськими степами на південному кордоні та внутрішніми областями Речі Посполитої, «форпост» українців на південному сході. Після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році назва краю — Запоріжжя — поступово була витіснена новою назвою — «Новоросія» — за назвою Новоросійської губернії(пізніше — Катеринославська губернія), яку було засновано на колишніх землях запорожців. У теперішній час — край розвинутого хліборобства, гірничо-видобувної промисловості (залізна та марганцева руда, вугілля, газ), чорної металургії та машинобудування. Основні міста: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград, Дніпродзержинськ, Нікополь, Павлоград.
· Приазов'я — українські землі вздовж північного узбережжя Азовського моря. У середньовіччі — північна («материкова») частина Кримського ханства, населена кочовиками-ногаями. У XIX столітті — «Північна Таврія»(північна частина Таврійської губернії). Сухі степи. Край землеробства та тваринництва. Приморські містечка та селища — місце недорогого літнього відпочинку. Серед особливостей — значний відсоток неукраїнського населення — греків (біля Маріуполя), болгар, росіян (район Мелітополя — Бердянська) — нащадків «катериниських» колонистів. Значні міста: Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Генічеськ.
· Північне Причорномор'я, Південна Україна — землі по північному узбережжю Чорного моря. Приєднані до Російської імперії у 1774—1812 роках в результаті низки воєн з Османською імперією. Південна Бессарабія(Буджак) передана у склад УРСР у 1940 році, після приєднання до СРСР Бессарабії і утворення Молдавської РСР. Основні міста: Одеса, Миколаїв, Херсон. Місто Одесу, беручи до уваги її самобутність, можна виділити у окремий підрегіон.
· Крим — півострів було приєднано до Росії після знищення Кримського ханства у 1783 році. Серед особливостей — географічна відокремленість та великий відсоток неукраїнського населення (росіяни, кримські татари). В самому Криму географічно виділяється Південне узбережжя з середземноморським кліматом і гірським рельєфом. В античні часи і у ранньому середньовіччі узбережжя Криму — «форпост» давньогрецького світу на півночі, на кордоні з варварським світом. Великі міста Криму: Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія, Феодосія, історія яких сягає у античність.
· Окремо також можна відмітити такі своєрідні міста, як Одеса і Севастополь - військово-морська база Чорноморського флоту.
Слід також зазначити ті землі, які територіально ніколи не належали до України, українських губерній або Української РСР, але були заселені українцями або з часів раннього середньовіччя (на західних кордонах: Посяння,Підляшшя, Холмщина), або у XVIII — ХХ ст. (переважно у межах колишньої Російської імперії: Північний Кавказ, Поволжжя, Південний та Західний Сибір, Далекий Схід та Примор'я). Серед цих земель необхідно особливо відмітити Кубань — велику область по правому берегу одноіменної річки на Північному Кавказі, яку було заселено залишками запорожців після 1793 року. Ще у першій половині ХХ ст. українці складали тут переважну більшість.
Історія
Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює 6—10 ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами,сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами,
