Фітоіндикація – складова частина розділу дисципліни біоіндикації, яка є прикладним напрямком екології і розробляється для оцінки факторів середовища за біологічною складовою, насамперед рослинністю. Це визначення умов середовища за характером і станом рослинності.
Методи фітоіндикації широко використовують в системі моніторингу. Вони суттєво відрізняються від інших методів дешевизною і можливістю одночасно охопити великі території, що підлягають індикації, а також відносною простотою інтерпритації. Вони дозволяють використати інформацію і оцінити режими тих дій, які під час спостереження мають нульову активність.
Фітоіндикацію проводять на різних рівнях організації рослин: клітинному, анатомо-морфологічному, рівні організу, популяційному, фітоценотичному та ландшафтному.
Зі збільшенням рівня організації фітоіндикаторів збільшується складність їх реакцій, так як ланцюг причина – наслідок ( індикатор- індикат) стає довшим, ускладнюється їх взаємозв’язок з факторами середовища в екосистемах. При цьому фітоіндикацію на нижчих рівнях використовують як окремо, так і включеною до більш високих рівнів, де вона виступає вже у новій якості.
Кожний вид рослин, крім історії розвитку, розповсюдження, структури популяції характеризується специфікою екології, що визначає поведінку його в природі по відношенню до інших видів. Індивідуальність поведінки видів визначає той важливий момент, що сумісне їх зростання в ценозі призводить не тільки до конкуренції, але й до такого доповнення, яке сприяє оптимальнішому використанню екологічних ресурсів.
У зв’язку з цим, перед фітоекологами, з одного боку, постала важлива наукова проблема оцінки потенційних кліматичних, едафічних ресурсів, а з іншого – визначення ступеня відповідності реально існуючої екосистеми цим можливостям за допомогою фітоіндикації, тобто через аналіз поведінки видів рослин.
Фітоіндикація це науковий напрямок, основою якого є оцінка екологічних факторів, або екосистем за допомогою флористичних ознак, тобто ознак видів, угруповань, їх сукупності та взаємовідносин.
Процес фітоіндикації складається з наступних операцій:
- вибір індикату (фактору), що зумовлює мету індикації;
- вибір способу і масштабу вимірювань його величини або зміни;
- пошук індикатора на основі логічних доказів його зв’язків з даним фактором;
- розроблення шкали вимірювання індикаційних ознак;
- визначення ступеня кореляції між зміною фактора і індикатора, а також засобу його відображення.
Всю систему методів фітоіндикації поділяють на три типи:
- аутфітоіндикацію;
- синфітоіндикацію;
- симфітоценоіндикацію.
За основу аутекологічного підходу покладено таку концепцію:
- Кожен вид рослин має оптімальні умови і межі толерантності середовища існування, а також свою екологічну нішу в просторі певних градієнтів.
- Існує ймовірність відповідності певної ніши з певним комплексом екологічних факторів.
- Присутність особин певного виду інформує про екологію їх місця існування.
На аутфітоіндикаційному рівні можна розраховувати інтервали або середні значення, будувати ареали, оцінювати поведінку та динаміку популяцій видів, проводити класифікацію видів по відношенню до змін екологічних факторів.
На ценотичному рівні розраховують показники екологічних факторів, амплітуди їх змін для певних синтаксонів, оцінюють ступінь просунутості угруповань від піонерної до клімаксової стадії, ординацію угруповань по відношенню до змін екологічних факторів.
На ландшафтно-регіональному рівні роблять екологічну характеристику ландшафту або регіону, визначають градієнт і оцінюють співвідношення між показниками кожного із факторів, складають екологічні карти регіонів.
Ефективність методів сильно варіює. Зустрічаються як абсолютні індикатори (види рослин, біологія яких гарантує їм займання тільки тієї ніши, яка пов’язана з індикатом), так і досить слабкі індикатори ( індиферентні види).
Основою для оцінки екологічних факторів виступає банк даних екологічної, фітоценотичної та флористичної інформації, який включає чотири блоки:
- таксономічні, біоморфологічні, ценотичні та екологічні характеристики видів;
- характеристика геоботанічних описів угруповань;
- характеристика екологічних чинників;
- фізична та хімічна характеристика грунтів та води.
Створення такої бази – основа для вирішення цілого комплексу питань, за якими ознаками і на якому рівні формується інформація.
