Стійкість природних комплексів – це предмет постійних досліджень екологів, фітоценологів, ландшафтознавців. Періодичність досліджень цієї проблеми можна поділити на чотири основних етапи.
І етап. 20-40 рр. ХХ століття. Проблему стійкості екосистем розглядали з позицій концепції клімаксу та сукцесій, розроблених американським екологом Ф.Клементсом. Найстійкішими вважали екосистеми, що перебували на стадії клімаксу.
ІІ етап. 50-початок 60 рр. Увагу зосереджено на стійкості окремих популяцій. В основу популяційної концепції покладено твердження про те, що стійкість біоценозу в цілому залежить від стійкості його окремих популяцій.
ІІІ етап. 60-70 рр. Набуває розвитку ідея, запропонована Р.Мак-Артуром. Суть її полягає в тому, що рівень стійкості екосистем залежить від їх структурної складності – чим складнішою є структура природного комплексу, тим вищою є його стійкість. Ця ідея і сьогодні підтримується багатьма вченими.
ІV (сучасний) етап. Поява нових підходів у дослідженнях, спрямованих на виявлення механізмів, які забезпечують стійкість екосистем, та вивчення різноманітних форм стійкості в різних типах природних комплексів.
Стійкість природних комплексів – це здатність систем протидіяти впливові зовнішніх факторів і зберігати свою сутність і кількісні характеристики, тобто “пружність”. Чим більшим є опір екосистеми впливові зовнішніх факторів, чим важче її порушити, тим важче і повернути у вихідний стан після того, як відбулися певні зміни.
Оцінка стійкості є величиною відносною. Не можна говорити про стійкість екосистем взагалі, можна констатувати лише більшу, або меншу стійкість, щодо дії конкретного чинника.
Для оцінки стійкості слід розглядати як найменше дві системи, тоді можна говорити про те, що одна екосистема стійкіша за іншу, тобто оцінка показників стійкості вимагає обрання точки відліку і способу виміру масштабу зміни впливу певного фактора.
Які саме показники і властивості визначають стійкість екосистем і можуть бути обрані для її оцінки? Стійкість екосистем значною мірою залежить від живої біологічної складової, здатності біоти протидіяти впливу зовнішніх чинників; її вразливості та можливості відновлення в певних умовах.
Саме тому, найкращим індикатором зміни стану екосистем є рослинний покрив, який забезпечує фіксацію енергії, кругообіг речовин, чутливо реагує на зміну зовнішніх факторів і добре відбиває ці зміни візуально.
Для оцінки стійкості екосистем Я.П.Дідух пропонує застосовувати метод фітоіндикації екологічних факторів, який складається з наступних операцій:
1.Вибір екосистем та факторів, по відношенню до яких визначається стійкість, та характеристика цих систем. Для цього роблять геоботанічні описи кожного типу екосистем у десяти повторностях.
2.Типізація екосистем за зміною природного чинника або виділення серійних угруповань, які відбивають вплив антропогенних факторів. За результатами порівняння флористичного складу встановлюють діагностичні блоки, виділяють типи екосистем.
3.Моделювання еталонної (найстійкішої) екосистеми, для порівняння інших екосистем. Ця операція грунтується на твердженні про те, що в певних екологічних умовах найстійкішими виступають ценопопуляції з найвищими чисельністю і зустрічаємістю. Тобто, чим рідше трапляється вид, тим вищою є ймовірність його зникнення з даної екосистеми. У разі ж елімінації найтиповіших видів (домінантів та едифікаторів) система настільки втрачає флористичну специфіку, що може бути віднесена до іншого типу, або являти собою серійне угруповання. Такі зміни характеризують “екологічний стрес” екосистеми.
4.Розраховування показників різних екологічних факторів для еталонних і реальних угруповань на основі методів фітоіндикації і побудові ординаційних матриць. На матрицях певними символами позначають різні типи екосистем, або ступіні їх деградації і виділяють екологічні ареали. Такі матриці використовують для подальшого аналізу.
5.Оцінка стійкості угруповань по відношенню до еталонних.
Виділяють п’ять стадій, або зон адаптації рослинних угруповань.
1.Піонерна стадія – з’являються перші “поселенці”, представлені одним – двома видами.
2.Агломеративна стадія – кількість видів збільшується, але вони не утворюють зімкнених ценозів.
3.Стадія вторинних угруповань – досить зімкнених, проте з порушеною структурою і включенням алохтонних елементів.
4.Стадія природних угруповань – що складені з автохтонних, типових для даної екосистеми видів, за участі алохтонних, що порушують ценотичну структуру.
5.Стадія типових угруповань – тих, що наближаються до первинних, клімаксових угруповань, складених з автохтонних видів.
