пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History
» sa
» химия
» матан

Все вопросы

Дисципліна Істрія України, як об’єкт вивчення, її методологічна та джерельна база.

Приступаючи до вивчення курсу доцільно зосередитися на таких основних питаннях, як що вивчає історія України? Які її завдання, методологічні принципи, наукова періодизація та джерельна база?

Під історією України ми розуміємо історію українського народу на основних землях його поселення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія території, на якій перебував чи перебуває український народ, інколи разом з іншими племенами чи народами, історія державної влади та її інституцій, що правили визначною територією.

В курсі “Історії України” ми будемо вивчати політичний, соціально-економічний, культурний, релігійно-церковний аспект людської діяльності, будемо розглядати соціальні верстви, стани, класи.

Однак треба зазначити, що в територіально-географічному вимірі предмет історії України визначаються сучасними державно-політичними кордонами держави, які не завжди співпадають з етнографічними кордонами розселення українців.

Таким чином, предметом вивчення курсу є генезис, закономірності становлення та розвитку процесу державотворення на території України від найдавніших часів до сьогодення

Щодо завдань курсу, то він призначений формувати національну самосвідомість, а у молоді виховувати патріотичні почуття та політичну культуру. Не слід також забувати про те, що глибоке вивчення минулого дає можливість краще пізнавати сучасне і визначати правильні шляхи руху вперед.

Оволодіння курсом “Історія України” допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала. Це, насамперед, гармонійна розвинена людина, наділена правом та здібністю вирішувати свою долю самостійно, однак спираючись на систему соціальних цінностей і не порушуючи права інших громадян.

Великою проблемою у викладанні історії України є те, що протягом віків змінювалися етнографічні кордони розселення українців, на її території у той самий час існували різні політично-державні формації, часто співіснували різні державні структури. Ці труднощі стосуються певною мірою західноукраїнських земель, які тривалий час існували відокремлено від інших регіонів України.

Які ж методологічні принципи вивчення історії України?

1. Принцип історизму. Він передбачає розгляд кожного явища з точки зору того, як явище виникло, які етапи розвитку пройшло, коли припинило своє існування або дало поштовх для виникнення нового явища. Також вказаний принцип вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій. Водночас він вимагає аналізувати історичні явища та процеси з позицій динаміки, вивчення взаємозв’язків між ними та їхньої взаємозумовленості. Саме завдяки принципу історизму розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

2. Принцип об’єктивності вимагає, щоб людина вивчала всю суму фактів, давала правдиву неупереджену інформацію, а не підганяла й не перекручувала її під заздалегідь намічену схему. Отже, історичний процес відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

3. Хронологічний принцип вимагає обов’язкового закріплення у пам’яті хронологічних дат. Дати – це вирішальна умова вивчення історії. Європейські народи мають два календарі: юліанський та григоріанський. Юліанський календар діє з 1 січня 45 р. до н.е. за наказом Юлія Цезаря. Григоріанський відповідно – з 1582 р. за наказом папи Римського Григорія ХІІІ. Різниця між ними на сьогодні дорівнюється 13 дням.

Водночас європейські народи розподіляють розвиток історичного процесу на дві епохи: до нашої ери та нашу еру. За відлік часу беруть Різдво Христове.

Зазначені основні методологічні принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів, зокрема, виділяється метод діалектичної логіки. Він вимагає вивчення соціально-політичних процесів від найпростіших до найскладніших, простежуючи розвиток на усіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу.

Історія України використовує також міждисциплінарні (міжнаукові) методи, зокрема, методи соціальних досліджень, математичні, математичної статистики. Вони відкривають можливості виявлення історичних закономірностей.

Особливу групу становлять специфічні історичні методи:

1. Порівняльно-історичний. Зіставляються різні стадії розвитку явища, які допомагають виявити специфічні риси, характер та напрям розвитку.

2. Ретроспективний метод (метод ретросказання). Цей метод дає змогу вивчати минуле за більш пізніми ступенями його розвитку, тому що кожний наступний містить елементи попереднього. Водночас метод ретросказання реалізується тоді, коли про явища минулого судять за тими наслідками, причиною яких воно було.

Серед основоположних принципів історичного пізнання слід виокремити найбільш пріоритетні:

- неупереджене ставлення до історичного минулого. Історія як наука мусить бути поза ідеологією і поза політикою. Ніякі державні, національні, суспільні чи тим більше особисті інтереси в історичній науці не повинні заперечувати даного принципу, який має своє конституційне закріплення.

- неупереджене ставлення до історії забезпечує принцип пріоритетності історичного факту над його оцінкою. Так, однозначною може бути лише констатація історичного факту, якщо він дійсно є фактом, оцінка ж факту, уже за своєю природою, завжди суб’єктивна, до того ж вона має амбівалентний характер, коли стосовно одного і того ж факту, події чи явища можуть висловлюватися діаметрально протилежні погляди чи оцінки, які хоча і виключають один одного, проте кожний сам по собі є правильним.

- науковий плюралізм як норма історичного пізнання. Згідно з цим принципом ніхто не вправі нав’язувати своє бачення, розуміння історії як єдино вірне, якщо той чи інший історичний факт допускає подвійне, потрійне трактування, то „право на життя” повинні мати всі версії.

- уникнення подвійних підходів при розгляданні однопорядкових явищ історичного характеру. Зокрема, можна визнавати тезу „мета виправдовує засоби” або не визнавати. Якщо засуджується терор як засіб досягнення мети, то не робиться виключення ані для народників, ані для більшовиків, ані для інтегральних націоналістів, ані для сучасних терористичних угруповань.

- історію не можна і не потрібно судити, її треба розуміти, тобто вдаватися до глибокого наукового аналізу як основи для розуміння історичного процесу.

2. Основні підходи в укр.. літ щодо проблем  українського етносу

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору: теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років; теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання; теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності; теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.  Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим. Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін. Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.

3.Висвітліть проблеми походження слов’ян і їх прабатьківщини.

 Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували  Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. Питання про походження та місцезнаходження слов'янської прабатьківщини, формування етнічно-культурної спільноти й напрями поширення процесу розселення давніх слов'ян і сьогодні не втратили своєї актуальності. Певні варіанти відповідей на них можна відшукати в різноманітних концепціях та гіпотезах, які перебувають у сучасному науковому обігу. Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: "По мнозех же временах сели суть слов'яни по Дунаєві". За Нестором, саме ця велика європейська ріка стала для слов'янства не тільки кордоном, а й центром - місцем, де розпочався процес формування та поширення слов'янства. У XVIII ст. певного поширення набула "теорія азійського походження" слов'ян, її автори - окремі вчені (німці за походженням) спробували обґрунтувати "неарійське" походження слов'ян. Вони намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише в середині І тис. н. е., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795-1861), ця концепція була спростована. Спираючись на широке коло історичних джерел, порівняльно-історичний аналіз географічних і топографічних даних, він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П.Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами (галлами, німцями, литовцями та ін.) є творцями європейської культури. У XX ст. виникла "привісельська концепція" знаходження прабатьківщини слов'ян, прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І-II ст. н. е. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя між Штеттінською і Данцизькою затоками, там, де впадає Вісла, та вздовж її річища аж до верхів'їв Карпатських (Венедських) гір. Ці та інші свідчення, що наводяться в різних джерелах, сягають часів, коли слов'яни були втягнуті в глобальні міграційні процеси, а місце їхнього розташування в басейні Вісли може бути підтвердженням того, що саме там була їхня ймовірна прабатьківщина, або ж один із районів розселення конкретних слов'янських племен. Наведені концепції щодо розташування прабатьківщини слов'ян та формування в найдавніші часи слов'янської спільності базуються здебільшого на певному зіставленні відомостей з різних галузей знань: історії, археології, етнографії, лінгвістики, антропології тощо

4. Охарактеризуйте основні етапи міграції населення України та їх причини до ХХ ст.

Міграція – внутрішня( переселення, просторове пересування, переміщення мешканців країни, пов’язане зі зміною місця проживання в межах цієї країни) Міграція – зовнішня (міждержавна) – це переміщення з однієї держави на території іншої або тимчасове прожвання. Міграція поділється на: еміграцію – вибуття і міграцію – прибуття. Еміграція вимушене або добровільне переселення частини населення з Батьківщини до іншої країни на певний час або на постійне мешкання. Міграція відбувається з давніх давен , вона є природнім явищем і означає пошук кращих умов проживання у тому числі з точки безпеки. Саме безпека була головною в історії Українських земель. За часів Київ-Рус. Почалася міграція населення, яке рятувалося від постійних набігів: Печенігів, Половців у ІХ-ХІІ ст. Значні міграційні явища були викликані монгольською навалою у ХІІІ-ХІV ст. Ще більш масштабною стала вимушена міграція на Українських землях з середини ХV ст. після утворення Кримського Ханства. У XVI ст. з початком формування запорозького козацтва та Запорозької Січі, обезлюднені території «дикого поля» почали заселятися великими масами селян від Галичини до Лівобережжя, від польського гноблення та обкатоличення. У середині XVIIст. В період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та руїни з українських земель, особливо з правобережжя, відбувався масовий відгін населення, що рятувалася на території московії в наслідок чого на слобожанщині було створено 5 козацьких полків. Вони проіснували до 1765р.  У XVIIІ ст. Коли було ліквідування Козацької січі за наказом Катерини ІІ, а також  входження Криму. Південного причорномор’я, правобережної України до складу Російської Імперії викликало викликало велику міграцію на території Уркаїни. У ХІХ скасування кріпосного права 1861р. та капіталістична модернізація економіки україни. Отже масштаби та  географія міграційних процесів на Українських землях з кожним століттям ставали все більш значними.

5.Назвіть етапи та причини міграції Українського населення у перші половині ХХ ст.

Іміграція – виселення. 1) В’їзд особи на територію держави на постійне або тимчасове проживання. Іміграція зумовлюється низкою причин: економічні, політичні, етнічні, релігійні тощо. 2) Іноземці, які оселилися в певній країні на постійне або тимчасове проживання . У ХХст. Міграційна політика стає постійною складовою внутрішньою політики урядів Царської росії та СРСР. Основні етапи найбільш масового переселення з України та іміграція в Україну з інших регіонів держави. Виділяють 7міграційних етапів: 1) початок ХХст.  У царській росії розпочинається столипінська аграрна реформа (складовою частиною якою була переселенська політика уряду 1906-1911р. До 1911р до Сибіру переселилась  України близько 1 млн. чоловік. Переселенська політика царської росії зазнала поразки. малоземелля за рахунок переселення не вдалося, натомість майнове розташування серед селянства значно зросло.3) Викликаний першою світовою війною 1924р. та громадянською війною в СРСР 4) В 20-30-ті роки ХХст. пов’язані з практикою націоналістичного будівництва, яка розгорнулась в Радянському союзі в роки першиш 5ти річок, зокрема індустріалізація, спроба подолати майже 10-ти  разове відстоювання СРСР від Америки та інших високорозвинених країн. У роки 5-ти річки 1922-1932 в Радянському Союзі було спорудженно 1500 промислових об’єктів. В Україні 400. В Україні були збудовані металургійні та машинобудівні заводи. Міграційні процеси були пов’язані з спробами радянського уряду переселити селян з густозаселених регіонів до Сибір. Була переселено 40 тис. і до далекого Сходу 50 тис. чол. 6) 30-ї роки  Викликаний бурхливими періодами колективізації. Політика розкуркулення, коли переселення здійснювалось примусово. 5-7% куркулі.7) Найбільш міграційний етап пов’язаний з подіями 2 світової війни. З України було евакуйовано 1.9млн. чоловік. 2.2млн. були насильно забрані на примусові роботи. 8) Кінець 50, початок 60-х освоєння цілинних земель. Мешканці 15 областей України  західні, центральні, північно-східні складали половину переселенців до Казахстану.

6.Дайте визначення категорії «етнополітика»та обґрунтуйте актуальність етнополітичних пролем на сучасному стані.

Етнополітика - наука, яка вивчає взаємини між націями, етносами і державою, у складі якої вони перебувають. Етнополітика - це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики.Суб'єкти у етнополітиці взаємодіють і визначають її суть, зміст, способи розв'язання етнонаціональних проблем, тобто держнації, їх влада і об'єкти етнополітики (національні меншини та етногрупи), на які спрямована влада державної (титульної) нації корінного етносу.  Щодо України, то тут існує чимало перешкод на шляху розвитку етнополітології. Головними з них є: 1) катастрофічне фінансово-економічне становище науки і науковців; 2) негативне ставлення багатьох впливових сил до науки, яка базується на цивілізаційних, гуманістичних принципах, заперечує пріоритетність якихось одних інтересів і цінностей над іншими, намагається дати об'єктивну оцінку місця і ролі етносів і націй та їх ідеологій (відповідно етніцизму та націоналізму) у суспільному розвитку і т.ін.; 3) упереджене ставлення до нової науки багатьох "технократів" та деяких суспільствознавців, зокрема, політологів, які досліджують політичні інститути і процеси без врахування їх етнонаціональної специфіки та соціологів, котрі все ще вивчають людину взагалі, а людей як загальну масу, населення міста, регіону, країни тощо; 4) відсутність порозуміння, співпраці, а подекуди і конфронтація між деякими дослідниками етнополітичної сфери. Актуальність етнополітології обумовлена не лише загальними, а й специфічними чинниками, тобто притаманними конкретній державі, зокрема, Україні, хоча все, що стосується її може бути екстрапольовано і на інші посттоталітарні країни. Основними з них, на погляд автора, є: створення суверенної незалежної України; поліетнічний склад українського народу; складність процесу національного та державного будівництва, особливо в перехідний період; відсутність державної концепції ет-нонаціональної політики; потенційна загрозаівиникнення міжетнічних, етнорегіональних та етнополітичних конфліктів; загострення дискусій про форми, шляхи і методи вирішення етнополітичних проблем, які дістались Україні у спадщину від колишнього СРСР та виникли після проголошення її незалежності; необхідність збереження єдності та територіальної цілісності України при максимальному урахуванні специфіки своїх регіонів, задоволенні їх особливих інтересів; входження України в світове співтовариство, яке характеризується пріоритетом прав людини та загальнолюдських цінностей, а також зростанням інтеграційних процесів; низька в цілому етнополітична культура; перебування значної частини правлячих кіл і народ' в полоні догматичного етнополітичного мислення; необхідність приведення науки і вищої школи України у відповідність із світовими стандартами; брак відповідної наукової та навчшіьної літератури; об'єктивна неспроможність інших суспільних наук та обмежені можливості роз'єднаних етнонаук та етнонапрямків всебічно досліджувати етнополітичну царину людського буття.

7. Учому полягає своєрідність політичної обстановки в Укараїні після повалення самодержавства 1917р.

Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей привзело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет. Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).
На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами. Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду.
Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим. 20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя. Для чіткого визначення основних стратегічних гасел М.Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917р. публікує серію статей під назвою “Велика хвиля”, в якій пропонує серйозно поставитися до політичних вимог і на перше місце висуває питання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, автономії на демократичних засадах із міцним забезпеченням прав національних меншостей України. Що ж сприяло автономістським, а не самостійницьким настроям в українському суспільстві у 1917 р.? Серед головних причин можна визначити наступні: -однією з найважливіших програмних положень політичних партій і громадських організацій була саме політична автономія;неготовність до самостійності українських мас, особливо на Лівобережній Україні;-серед значної частини української політичної еліти розповсюджувалась думка що національне питання може вирішити російська демократія;-не останнім фактором було і те, що український народ декілька століть перебував під російським пануванням. З метою кращого використання спалаху політичного ентузіазму, для підтвердження повноважень і підвищення авторитету Центральна Рада скликає 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограду На відкритті форуму з привітальними словами виступив М.Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду. Почесним головою з’їзд обрав М.Грушевського. Після доповідей Д.Дорошенка, Шульгіна, Ф.Матушевського відбулося їх обговорення. Делегати репрезентували різні громадські, релігійні та професійні організації, в їх виступах звучали як політичні так і гострі соціально-економічні питання.
Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко та С.Єфремов). Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань. Українізація війська. Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва.
 І та ІІ Універсали Центральної Ради. Створення Генерального секретаріату. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну мову з Петроградом із питань автономії, утворення Крайової Ради і Крайового комісаріату. Але переговори зайшли в глухий кут. Це призвело до невдоволення в Україні, а делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні, проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях. Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи. Події в Україні налякали Тимчасовий уряд, який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві. Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917р. Досягнувши згоди з урядом Росії, Центральна Рада ухвалила 29 липня 1917 року “Статут вищого правління України”, в якому йшла мова про остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів в Україні і Росії, окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Однак, Тимчасовий уряд із цим не погодився і 4 серпня 1917р. ухвалив “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату в Україні”. Це було порушенням принципів “Статуту”. Згідно інструкції, Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його влада поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську, зменшувалася кількість секретарів з 14 до 7.
 Незважаючи на протидію Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси України. Уже у серпні 1917р. 27 російських дивізій перейшли на бік Центральної Ради. Зростали загони Вільного козацтва. Однією з помітних подій вересневого життя Центральної Ради став з’їзд представників народів та областей колишньої Росії у вересні 1917р.
У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом в Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський закликав перейти до творення української держави – Української Народної Республіки.

8. Охарактеризуйте основні принципи етнополітики  після проголошення незалежності україни.

Етнополітика незалежної України — діяльність держави та її органів в етнополітичній та етнонаціональній сферах з метою відродження, забезпечення життєдіяльності, подальшого розвитку та участі в державотворчих процесах різних структурних етнокомпонентів українського суспільства — української нації, національних меншин; об'єднання їх в єдиний соціум — політичну націю, ядром якої є народ, що дав назву національній державі; розширення зв'язків з українською діаспорою та особами іншого етнічного походження — вихідцями з України; усунення чинників міжетнічної, міжнаціональної напруженості та міжетнічних конфліктів; регулювання міграційних процесів. Досвід періоду існування незалежної Української держави дає змогу проаналізувати і узагальнити основні положення її Е. На формування Е. України впливають передусім історичні здобутки, яких вона досягла за період свого незалежного існування: світ визнав Україну як самостійну, демократичну державу. Вона стала повноправним членом міжнародної спільноти, все більше долає свій відрив від Європи, долучається до загальноєвропейського процесу; перед світом постала держава з багатою історією, духовною культурою, працьовитим, миролюбним багатоетнічним народом, який прагне жити в добрі і злагоді з усіма державами, розвиваючи з ними усі зв'язки, не керуючись ідеологічними постулатами. Україна переконливо довела, що ідея рівності людей, незалежно від їхнього етнічного походження, та міжнаціональна злагода стали наріжним каменем її внутрішньої і зовнішньої політики; значно підвищився рівень політичних свобод у країні, забезпечено політичну, економічну, ідеологічну, культурну різноманітність у її розвитку; відкрито широкі можливості для плідної співпраці із зарубіжними українцями, особами іншого етнічного походження — вихідцями з України, які розселені на теренах колишнього СРСР і по всій планеті. Потреба у формуванні українською державою власної етнополітики обумовлена такими об'єктивними чинниками: незалежним існуванням України як суверенної, демократичної, соціальної, правової, унітарної держави; поліетнічним складом населення; активізацією етнополітичного процесу, широкою включеністю у нього структурних етнокомпонентів українського суспільства — української нації, національних меншин; необхідністю узгодження інтересів, встановлення рівноправних і гармонійних відносин між етнічними групами; незавершеністю процесів консолідації української нації; важливістю подолання політичних, соціально-психологічних, культурно-мовних, інших наслідків деформації етнонаціональної сфери у минулому; співробітництвом та зв'язками з українською діаспорою та вихідцями з України, — особами іноетнічного походження; трансформацією в українське суспільство депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну; наявністю інтенсивних, зокрема зовнішніх міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну та етнодемографічну ситуації в державі. Найвищою метою етнополітики України є створення оптимальних умов для гармонійного та перспективного розвитку у складі держави усіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства — української нації, національних меншин, корінних народів. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільно-політичному житті та проявом певних тенденцій, що впливають на стан розвитку держави: підвищення національної самосвідомості етнічних груп, їхньої самоорганізації та активізація ними пошуків різноманітних форм реалізації своїх специфічних запитів і потреб; політизація етнічних груп та її вплив на посилення взаємозв'язку між політичною та міжетнічною стабільністю; консолідація етнічних груп навколо державотворчих процесів та формування політичної нації; інтеграція в українське суспільство осіб, які були незаконно депортовані за національною ознакою; активний полі культурний розвиток етнічних груп; наявність інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну, демографічну сфери життєдіяльності суспільства. Державна етнополітика ґрунтується на визнанні закономірностей зростання національної самосвідомості, існуванні етнічної гетерогенності населення, тісної взаємодії у суспільстві національного фактора з економічними, соціально-політичними й правовими процесами. Основними пріоритетами державної етнополітики є: забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їхньої національності в усіх сферах матеріального й духовного життя, у здійсненні етнополітики, державного управління; створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження; розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови; створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, корінних народів; зміцнення духовної єдності українського суспільства; відновлення прав депортованих осіб, не припускаючись при цьому нових дискримінаційних утисків за етнічними ознаками; розширення співробітництва із зарубіжними українцями та особами іншого етнічного походження — вихідцями з України, які проживають за її межами; утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп; попередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави; зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками; захист прав біженців та іммігрантів. Державна етнополітика України також має бути науково обґрунтованою, базуватися на знанні історії, етнографії, демографії, психології, лінгвістики, культури, особливостей господарської діяльності етнічних груп. Вирішення етнополітичних проблем України потребує значних зовнішньополітичних зусиль держави. Не випадково найсерйозніші ускладнення в цій сфері Україна має саме в прикордонних регіонах. Укладання дво- і багатосторонніх угод про визнання кордонів і територіальної цілісності, про взаємний захист національних меншин, розвиток співпраці, економічних і гуманітарних обмінів з сусідніми державами значно полегшить задоволення інтересів національного розвитку різних етнічних груп, що живуть в Україні.

9. Етнополітика УНР за часів Центральної Ради та її концептуальні основи.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Цетнральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулюванняміжнаціональних відносиню очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.
 Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством».Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
 Залучити представників інших національностей до державотворчих про-цесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною полі-тикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив ріше-ння: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечен

ня прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист ви-
моги автономії України у складі Російської федерації виступили представ-ники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної  робітничпї партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Цент-ральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правлін-
ня в Україні разом з іншими етнічними групами, « негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.
 Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Централь-ної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджува-лося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середи-ни літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю». Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі гене-рального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з націо-нальних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейськихорганів місцевого самоврядування. Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правових вза-ємин з національними меншинами до запровадження національної персо-нальної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних від-носин . Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули органі-зуватися на грунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокрем-люватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відо-кремити від російськомовних українців. 
Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних мен-шин у складні часи української революції після збройних постань у Петрог-раді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосу-вання за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР. Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація. 

10. Суть політики коренізації 20-30-х рр. ХХст. та причини її згортання.

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК  й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини проведення українізації.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928-1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Украхніської академі наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933-1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильвий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифіація, яка особливого прискорення набрала по Другій Світовій Війні.

11.Національна політика директорії та її наслідки.

Директорія УНР у пошуках шляху між націоналізмом і соціалізмом

Третя національна влада України — Директорія з перших днів існування намагалась вирішити стрижневе питання: що важливіше для державотворення — соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження. Загалом вона заперечувала не програму П. Скоропадського, а його політику. Намагаючись створити органи влади, Директорія то копіювала більшовицьку систему, то задовольнялась формальним перейменуванням гетьманських органів. її лідери демонстрували соціалістичний світогляд, відновивши 8-годинний робочий день, колективні договори, право пролетарів на організацію профспілок і страйків, підтвердили повноваження фабзавкомів, робітничого контролю. До 19 грудня 1918 р. (тобто чотири дні) в Києві при владі була Рада комісарів, створена при Українському ревкомі — своєрідному філіалі УСДРП. Замість губернських та повітових старост теж керували комісари, часто одні й ті самі особи. Державну варту було перейменовано на народну міліцію. Вдосконалювались (на базі законів Тимчасового уряду) місцеві земства. Багатьох службовців, учителів, призначених гетьманом, звільняли з роботи, анульовували посвідчення про освіту, видані більшовицькою або гетьманською владою. Серед Директорії розгорнулися дебати щодо моделі державності — європейського чи радянського типу. Формально було досягнуто компромісу (в губерніях і повітах створювати трудові ради, а в центрі — Конгрес трудового народу). "Селянська спілка" й група лідерів М. Галагана підтримали Директорію; меншовики, бундівці й російські есери закликали брати владу без Директори, ліві течії УСДРП і УПСР, члени Бунду вимагали створення радянської влади. Єдність політичних сил існувала лише стосовно Злуки — об'єднання УНР і Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), але цей союз мав більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. — надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів, вони мали різний політичний досвід, різні релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньополітичного впливу. Ідея Директорії щодо створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не була підтримана країнами Антанти. Наприклад, Париж вбачав у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму, їм не подобались спроби Директорії порозумітися з радянською Росією, лівий курс у соціальній сфері. Ситуація ще більш ускладнилась, коли у травні 1919 p. М. Грушевський створив у Франції "Комітет незалежної України", запевняючи місцевих політиків, що українську справу пов'язувати з Директорією недоцільно. Надзвичайно складною для Директорії стала проблема формування регулярних збройних сил. Командири нерідко виявляли самоправство, не бажали опановувати новітні методи ведення бою й управління військами. Доводилося постійно здійснювати кадрові перестановки, посилати каральні загони проти бунтівних частин, страчувати отаманів. 16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, що засвідчило країнам Європи принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків. Напружена боротьба точилася серед прихильників класових та загальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися "трудового принципу". Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, "трудовий принцип" передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав. Провідні в Директорії партії — УСДРП та УПСР — залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.

 

 

12.  Процеси національно-державного розмежування в період креннізації  20-30-х рр.. ХХ ст.

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві. Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація. Паралельно існував інший радянський фразеологізм «братств народів», який також віддзеркалював концепцію марксистської теорії соціального класу.  Радянський Союз був утворений чотирма республіками. Проте вже незабаром кількість його членів зросла до семи. Це стало результатом національно-державного розмежування в Середній Азії. У момент утворення СРСР на території Середньої Азії існували що входила до складу Російської Федерації Туркестанська АРСР і два самостійних держави - Хорезмська і Бухарська народні радянські республіки. Всі ці держави були багатонаціональними. Наприклад, в Туркестані жили узбеки, казахи, киргизи, росіяни, туркмени, таджики, каракалпаки. Одночасно у всіх трьох республіках жили узбеки і туркмени, в Туркестані і Бухарі - таджики, в Туркестані і Хорезмі - каракалпаки і т.д. Таким чином, державні кордони не збігалися з фактичним розселенням народів. Це було спадщина ще дореволюційних часів.

Такий станнеможливо було ліквідувати в перші роки після Жовтневої революції, хоча питання про це ставилося вже в 1918 р. Комісія ВЦВК, обговорюючи питання про межі тільки що виникла тоді Туркестанської АРСР, відзначила їх незадовільність, але вирішила зберегти ці межі як тимчасові до національного розмежування. До 1924 розмежування заважали досить істотні обставини: громадянська війна, а також політична відсталість Середньої Азії, особливо Хорезму і Бухари.

У радянській літературі серед факторів, що обумовили національно-державне розмежування, зазвичай називається бурхливе піднесення господарства і культури середньоазіатських республік. Звичайно, завдяки допомозі Росії, а потім і СРСР цей район зробив великий крок вперед, проте думати, що за 4 роки тут відбулися якісь помітні якісні зміни, навряд чи вірно. У всякому разі серйозних досліджень, які підтверджують це, немає.

Думається, що важливим чинником, який зумовив у складних і заплутаних міжнаціональних умовах такого величезного району розмежування, з'явилося прагнення як керівних кіл Середньої Азії, так і населення до створення своєї національної державності.

В 1923 - 1924 рр.. вищі органи влади БНСР і ХНСРпроголосили свої республіки соціалістичними, а в середині 1924 партійні органи Середньої Азії визнали національно-державне розмежування необхідним і своєчасним. ЦК РКП (б) схвалив рішення середньоазіатських органів. Практична робота з розмежування почалася знизу, в самих республіках Середньої Азії. У вересні 1924 р. ЦВК Туркестанської АРСР, V Всебухарскій і V Всехорезмскій Курултай Рад кожен окремо винесли постанови про ліквідацію старих держав і створення нових, відповідних національним складом краю. У жовтні 1924 р. ЦВК Союзу РСР, обговоривши ці постанови, доручив своєму Президії оформити утворення нових республік відповідно до волевиявлення народів середньої азії. У результаті національно-державного розмежування в Середній Азії були створені Узбецька Радянська Соціалістична Республіка, що об'єднала райони Туркестану, Бухари і Хорезму, населені узбеками, Туркменська Радянська Соціалістична Республіка, що об'єднала туркменські райони цих же республік, і Таджицька АРСР, увійшла до складу Узбекистану. Були утворені дві автономні області: Каракіргізская у складі РРФСР і Каракалпацький у складі Киргизької АРСР , що входила також до Російської Федерації. Киргизії в той час, як зазначалося, називали казахів.Киргизька АРСР з квітня 1925 стала іменуватися Казахської республікою. Національно-державне розмежування Середньої Азії означало возз'єднання раніше розділених народів, які вперше в історії отримали можливість створити свої національні держави. Остаточне правове оформлення Узбецька РСР і Туркменська РСР одержали на своїх з'їздах Рад, що відбулися в лютому 1925 р. Утворення нових незалежних радянських республік не призвело до відриву Середньої Азії від Союзу РСР. Зв'язок середньоазіатських народів з усіма народами Радянської країни ще більше зміцніла, піднявшись на новий щабель, прийнявши нову правову форму. З'їзди Рад Узбекистану і Туркменії, які проголосили утворення цих республік, одночасно винесли рішення про входження їх до складу Радянського Союзу. У травні 1925 р. III Всесоюзний з'їзд Рад прийняв нові республіки до складу СРСР як рівноправних членів. Союз РСР став об'єднувати шість союзних республік: Російську, Українську, Білоруську, Закавказьку, туркменський і узбецький. У цей же період виникла і ще одна союзна республіка Таджикистан.
 

13. Тимчасова міграція робочої сили україни після  1991р. причини, особливості та масштаби.

На початку 90-х років відбулися значні зміни в характері міграційних рухів, інтенсивності, складі і напрямках міграційних потоків, зумовлені утворенням на просторі колишнього СРСР нових незалежних держав. Припинення централізованого розподілу робочої сили, служби в армії за межами своїх республік сприяли значному зменшенню обсягів міграційного обороту між Україною і колишніми республіками СРСР. В той же час позитивне для України міграційне сальдо різко зросло. Якщо в 1989 р. воно складало 44,3 тис. чоловік, в 1990 р. - 79,3 тис., то в 1991 - 148,4 тис., в 1992 р. - 288,1 тис. чоловік. В зв"язку з розбудовою власної держави імміграція в Україну набула характеру репатріації. Якщо в 1989 р. українці складали лише 35 відсотків в"їзду з республік СРСР, то в 1991 р. - 39, в 1992 р. - 46 відсотків. Саме за рахунок імміграції українців на 60 відсотків сформувалось рекордне позитивне міграційне сальдо 1992 року. В"їзд відбувався в основному з Росії, Казахстану, Узбекистану. Щодо останнього значною мірою він формувався за рахунок кримських татар. Серед репатріантів початку 90-х років депортовані за національною ознакою та їх нащадки складали помітну групу. Так, в Крим повернулися понад 240 тис. кримських татар, близько 12 тис. болгар, вірмен, греків. В південні області України переселилися понад 2 тис. німців. Цей процес продовжується. За даними діячів національних громадських об"єднань, приблизно 220 тис. кримських татар, а також декілька десятків тисяч осіб інших національностей все ще знаходяться в місцях депортації і в основному орієнтовані на повернення в Україну. Це створює серйозні проблеми у зв"язку з їх прийомом і облаштуванням. На сьогодні стаціонарним житлом забезпечені лише половина кримських татар, з 300 поселень депортованих тільки третина має водогін та електропостачання, понад половину репатріантів працездатного віку не мають роботи. Становище ускладнюється також тим, що вирішувати проблему облаштування депортованих Україна змушена власними силами, без допомоги з боку держав-наступниць СРСР. Підписана в рамках СНД у жовтні 1992 р. Угода з питань відновлення прав депортованих виявилася неефективною. Наростання потоку репатріантів пов"язане не лише з кардинальними геополітичними зрушеннями на просторі колишнього СРСР, але й з міжетнічною і соціально-політичною напруженістю в ряді регіонів. В результаті міжнаціональних конфліктів, спалахів громадянської війни виникла нова категорія мігрантів, а саме біженці. На сьогодні вони стали помітною складовою міграційної ситуації в Україні. Перші біженці з"явилися в 1988-1989 рр. після трагічних подій в Азербайджані, влітку 1989 р. в Україну прибули декілька тисяч турків-месхетинців з Узбекистану. Найбільший приплив біженців був пов"язаний з військовими діями в Придністров"ї. В серпні 1992 р. Україна прийняла понад 60 тис. чоловік, половина з них були дітьми. Україна надавала тимчасовий притулок біженцям військових конфліктів у Чечні (Російська Федерація) та Абхазії (Грузія). Крім вихідців з "близького зарубіжжя" в Україні знаходяться біженці також з багатьох країн Африки, Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Частково це люди, що перебували в Україні, наприклад студенти, і з різних причин не хочуть, або не можуть повернутися додому, потребують притулку і захисту держави. На сьогодні в Україні проживають 2697 визнаних біженців. Більшість з них афганці. Частина пошукачів притулку так звані транзитні мігранти, що скориставшись "прозорістю" наших східних кордонів намагаються перебратися через Україну на Захід. Вони перебувають на території держави переважно без належних документів, намагаються перетнути кордон нелегально. Понад 10 тис. іноземців в середньому щорічно затримуються на кордоні, кількість затриманих зростає. До "обслуговування" нелегалів вдаються місцеві кримінальні елементи, формуються злочинні групи, що займаються переправкою через кордон людей. З наростанням нелегальної імміграції в Україну пов"язана загроза загострення криміногенної і санітарно-епідемічної ситуації, загроза безпеці держави в досить широкому сенсі. Крім значних геополітичних зрушень економічні проблеми, точніше глибока економічна криза, яка з тою чи іншою силою охопила всі пострадянські держави, є другим вагомим фактором, що впливає на розвиток міграційної ситуації в Україні. Економічні труднощі уповільнили процес репатріації. З 1993 р. в"їзд в Україну почав зменшуватися. Позитивне міграційне сальдо було майже в 4 рази меншим, ніж в 1992 і становило 77 тис. чоловік. Починаючи з 1994 р. результат міграції між Україною і колишніми республіками СРСР перетворився на негативний. Найбільше населення Україна втратила у зв"язку з виїздом в Росію. В той же час з іншими пострадянськими державами (крім Білорусі) сальдо міграції залишається позитивним. У 1999 році тенденція зазнала змін. Відплив населення до країн СНД, в першу чергу до Росії, зменшився. Міграційний баланс з цим регіоном набув практично паритетного значення. Це переконливий показник успішного початку процесу соціально-економічної стабілізації в країні.

 

 

14. Назвіть та охарактеризуйте основні хвилі еміграції українського населення за кордон.

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — інаціональний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім'ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головним чином політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла вКанаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Згідно британо-канадському політологу Тарасу Кузьо:

Десятки тисяч українських солдатів та примусових робітників приїхали до Великобританії в кінці 1940-х років, і нестача українських жінок призвела до того, що вони одружувалися з іншими католицькими іммігрантами з Італії, Ірландії та Австрії.

Четверта хвиля

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо. З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США.

15.  Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів.

 Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін.

Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.

           Регіони: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Середня        Наддніпрянщина, Південний регіон.

 

16. Які основні об’єктивні фактори утворення Київської давньоруської держави

Київська Русь одна з найбільших держав Середньовіччя IX-XII ст. На відміну від Східних та Західних країн, процес формування державності мав свої специфічні риси - просторові й геополітичні. Геополітичний простір, в якому розташовувалася Київська Русь, знаходилося на стику різних світів: кочового та осілого, християнського і мусульманського, язичницького і іудейського. У ході свого становлення Русь особливості як Східних, так і Західних державних утворень, оскільки займала серединне положення між Європою і Азією і не мала яскраво виражених природних географічних кордонів у межах величезного рівнинного простору. Потреба в постійному захисті від зовнішніх ворогів значній території змушувала гуртуватися народи з різним типом розвитку, віросповідання, культури, мови, створювати сильну державну владу. 
Давньоруська держава виникає в неоднорідному суспільстві і являє собою спосіб регулювання відносин між різними соціальними верствами, класами і т.д. 
Державність у слов'ян починає формуватися з VI ст., Коли відбувається перехід від родової та племінної громади до сусідської громаді, формується майнова нерівність. На освіту Давньоруської держави існує багато причин, ось основні з них: 
1. Суспільний поділ праці. Більш різноманітними ставали джерела, з яких люди черпали засоби існування; так, велику роль у житті роду починала грати військова здобич. З часом з'явилися професійні ремісники, воїни. Часті переселення пологів, виникнення і розпад міжродових і міжплемінних союзів, виділення з роду груп шукачів військової видобутку (дружин) - всі ці процеси змушували раз у раз відступати від традиції, засновані на звичаї, старі рішення не завжди спрацьовували в раніше невідомих конфліктних ситуаціях. 
2. Розвиток економіки. Не тільки змінилося індивідуальне та групове самосвідомість і сформовані міжплемінні відносини, а й господарськаекономічнадіяльність спонукала людей до пошуку більш підходящих форм спільного існування. Значення економічного фактора у виникненні держави зазвичай перебільшується в дослідженнях прихильників марксизму та інших навчань, які вважають виробництво (або розподіл виробленого) основою суспільного життя. Співвідношення між економікою та ідеями, якими керуються люди, між господарською діяльністю і способами організації влади багато складніше, ніж це передбачають марксистів. Не вдаючись у подробиці давньої суперечки "матеріалістів", що висувають на перший план економічні потреби людей, і "ідеалістів", які вважають ідеї основним чинником соціального розвитку, обмежимося визнанням тісному взаємозв'язку матеріального світу і людської свідомості. Приватна власність не могла виникнути, поки людина не усвідомив свою відокремленість від роду, але на подальший розвиток самосвідомості окремої особистості, безсумнівно, впливали практичні, матеріальні результати роздроблення загальної родової власності. Економічні чинники впливали на становлення держави, але цей вплив не був ні прямим, ні визначальним. Держава виникла тоді, коли безпосередньо пов'язані з економікою майнові відмінності були не дуже істотні; формувалася державна влада спочатку майже не претендувала на серйозну участь у господарському житті. Носії нової, предгосударственной та державної влади (князі, дружинники) виділялися з товариства не за майновим, а за професійною ознакою. При цьому часто співпадали професії воїна і правителя (що стояв над традиційною, патріархальної владою родових старійшин) майже одностайно визнавалися суспільно корисними. 
3. Зацікавленість суспільства в появі держави. Держава виникла тому, що у його появі було зацікавлена ​​переважна більшість членів суспільства. Хліборобу-общиннику появі було зручно і вигідно, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали його і позбавляли від обтяжливих та небезпечних ратних справ.Держава з самого початку вирішувало не тільки військові, але і судові завдання, особливо пов'язані з міжродової спорами. Князі і їх дружинники були відносно об'єктивними посередниками в конфліктах між представниками різних поколінь, старійшини, які споконвіку повинні були піклуватися про інтереси свого роду, своєї громади, не годилися на роль безстороннього арбітрів. Дозвіл міжобщинних суперечок силою зброї було надто обтяжливо для суспільства; в міру усвідомлення загальної корисності влади, що стоїть вище приватного і родового інтересу, створювалися умови для передачі найважливіших судових повноважень історично

 

17. Які основні причини феодальної роздробленості Русі

Розвиток продуктивних сил — передусім землеробства — дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать — князі й бояри — засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні йті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — "милостники", що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або "волості". Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях —"уділах" — князівства сиділи менші князі — васали великого князя. Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі — "снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло й надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із цент-ром-митрополією в тому ж Києві.

Кожне руське князівство мало свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

Отже, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена об'єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття — все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.

 

 

18. Охарактеризуйте соціальну структуру Київської давньоруської держави

Соціальна структура Київської Русі впродовж становлення і розвитку Давньоруської державності в IX-XIII ст. зазнала суттєвих змін і трансформацій. Найвиразніше вони простежуються в середовищі тогочасної елітної верстви, яка, власне, і перебувала в центрі уваги давньоруських літописців чи іноземних мандрівників. Низи суспільства, як це зазвичай буває, привертали менше уваги, тож досліднику важче реконструювати цей зріз соціальної будови держави.

Атрибутом феодального суспільства, основою добробуту і багатства, головним елементом правових відносин була власність на землю. Суб'єктами землекористування у Київській Русі стали общини, князі, бояри і церква. Общинна власність на землю мала колективний характер і базувалася на природному праві; князівська збільшувалася за рахунок загарбання чужих територій і освоєння пустопорожніх земель; боярські й церковні землеволодіння зростали завдяки князівським і приватним пожалуванням.

Радянські ідеологія та правова доктрина відкидали приватну власність узагалі й на землю зокрема. Тому дослідники намагалися довести відсутність власності на землю у феодальному суспільстві. Перебуваючи в полоні тих стереотипів, учені-історики та юристи зайве не зосереджувалися на проблемах землеволодіння, рідко вживали термін "приватна власність", замінюючи його на аморфніші соціально-економічні дефініції типу "феодальне землеволодіння", "феодальна маєтність", "феодальне помістя" тощо.

Насправді приватна (як, до речі, колективна, родинна) власність на землю досить рано утвердилася в Давньоруській державі. Статті 71-73 Розширеної редакції Руської Правди передбачають значний штраф (12 гривень - удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина) за переорювання межі чи знищення межового знака. Купчі грамоти вносять ще більшу ясність: вказують на ціну тієї чи іншої ділянки землі, її розміри, межі. Це означає, що нерухомість (земля) на Русі перебувала у товарному обігу, а отже, мала приватновласницький характер. При цьому варто зауважити, що правова категорія "приватна земельна власність" доби Київської Русі не є тотожною сучасному її змісту. Про це зазначає дослід-ник-історик О. Толочко: "Земельна власність у ранньофеодальну епоху навряд чи включала, власне, землю, територію як необхідний компонент, оскільки була похідною від відносин влади феодала над людьми"1. Іншими словами, володіння землею давало феодалові змогу здійснювати позаекономічний примус виробника (селянина), воно не було причиною, а лише наслідком певних прав на залежну особу.

Таким чином, завдяки приватній власності на землю правитель Русі, князі, бояри і монастирі могли використовувати працю різних прошарків сільського населення і привласнювати її результати. Проаналізувавши статті Руської Правди, можна встановити ступінь залежності селян від феодала, з'ясувати правовий статус кожної групи.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі можна поділити на три категорії: а) панівна аристократична верхівка; б) особисто вільні верстви; в) феодально залежне населення.

Дослідники відзначають відносно ранню соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Найвищий щабель суспільної ієрархії посідав великий князь та місцеві (удільні) князі - феодальна знать. Економічною основою їхнього панування була феодальна земельна власність, а первісною формою реалізації - полюддя. Як уже зазначалося, останнє було інститутом прямого позаекономічного примусу населення, який засвідчував владу правителя на певній території. Державне й особисте князівське начала були ще недостатньо диференційовані. Але вже формувалися великокнязівський домен і домени окремих князів. То були маєтки, землі, угіддя, які належали феодалу на правах приватної власності. Про значні розміри домену Володимира Святославовича свідчить літопис, у якому йдеться про його пожертвування Десятинній церкві у Києві.

Місцевими (удільними) князями спочатку ставали племінні князі й вожді (світлі князі), підкорені київським князем. Згодом, наприкінці X ст., племінних володарів замінили найближчі родичі великих київських князів (сини та племінники) - князі-намісники. Князівське володіння охоронялося правом Київської Русі посиленими засобами і вищими санкціями, про що свідчать статті 19-28, 32-33 Короткої редакції Руської Правди.

До аристократичної верхівки належали також так звані старці, про яких літописи згадують як про радників князя. Вочевидь, це були представники племінної знаті, котрі долучалися до виконання судово-адміністративних функцій. Генетично пов'язаними з родоплемінною знаттю були й такі категорії соціальної верхівки Русі, як кращі мужі, княжі мужі.

Княжі воїни, дружинники і представники місцевої знаті утворювали прошарок бояр. Вони поділялися на "великих" і "малих"; крім них, існували ще й земські (місцеві) бояри. Великих бояр князь призначав на посади воєводи, тисяцького, а малі ставали соцькими, десяцькими, тіунами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів князівського адміністративного і судового апаратів.

За Середньовіччя феодали були пов'язані системою васальних відносин. Ллє, на відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин зберігалося навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади у князівській адміністрації. Малі бояри нерідко отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли ці землі викупити й перетворити їх на вотчини. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем до неї міг увійти представник нижчих суспільних верств.

Привілейований прошарок давньоруського населення становили купці. Традиційного для Середньовіччя поділу їх на гільдії ще не існувало, але серед них вирізнялася група, котра діставала від князя грамоту на заморську торгівлю й мала назву "гості". Нерідко ними ставали наближені до князя особи з-поміж князівської адміністрації.

До привілейованого населення належало духовенство. Із запровадженням та поширенням християнства церква стає великим феодалом. Дедалі частіше землі дарують монастирям і церквам, тож ті ставали значними землевласниками. Але, на відміну від середньовічних західноєвропейських держав, де католицька церква відігравала першорядну роль у політичному житті, на Русі православна церква була на другорядних позиціях, підпорядкована державі. Духовенство поділялося на біле (парафіяльне духівництво, що не давало обітниці не вступати до шлюбу) і чорне (ченці та черниці, котрі жили в монастирях). З останньої категорії обирали осіб на найвищі церковні посади. Серед духовенства були вихідці з різних соціальних верств. Князі та бояри досить часто ставали засновниками монастирів чи багато жертвували на будівництво храмів.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпили особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За вбивство княжого мужа передбачено було штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19,22 Короткої редакції; статті 1,3 Просторової редакції). Посилено захищав честь і гідність членів сімей аристократичної верхівки Церковний статут Великого князя Ярослава. За примушування огнищанина без санкції князя до випробування залізом (ордалії) штраф передбачався вчетверо вищий, ніж за "муку" смерда (ст. 38 Короткої редакції; ст. 78 Просторової редакції). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадок (статті 90, 91 Просторової редакції). Феодали не платили данини, мали інші привілеї, не зафіксовані, щоправда, у правових пам'ятках. Це виділяло їх з-поміж решти населення держави.

Прошарок особисто вільних непривілейованих верств у Київській Русі був незначний. Вільне населення позначалося у документах загальним терміном "люди". Сюди належали переважно вільні общинники. Вони підлягали феодальній експлуатації, сплачуючи данину. Спочатку її збирали "з диму" (з кожного дому). Згодом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю відкривала можливості позаекономічного примусу населення, розмір данини встановлювали залежно від кількості та якості землі, яка була у користуванні в селян.

Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угіддя, що призводило до розорення общинників і поповнення залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, через що община підпадала під вплив місцевих феодалів, а ті робили все, щоб безповоротно перетворити общинників на залежних селян.

Перетворенню вільних общинників на феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихії, набігів кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. Феодальні усобиці теж нерідко призводили до збідніння сільських людей; вони намагалися домогтися заступництва могутнішого феодала, а ті перетворювали їх на підданців, примушуючи працювати на себе.

Особисто вільними селянами були смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). У суспільстві вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і "людьми" селянської общини. Смерд мав право обирати місце проживання, звертатися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата князям, боярам та іншими землевласникам данини, а також відбування військової повинності у феодальному ополченні.

Особиста недоторканність смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Просторової редакції). Він разом із сім'єю господарював у своєму "селі" відокремленому поселенні на землі, наданій феодалом за умови всілякої служби на нього. Цю землю вважали феодальною, про що говорить ст. 90 Просторової редакції, згідно з якою, у разі смерті смерда, що не мав синів-спадкоємців, землю повертали назад князеві. За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. Свідченням залежного становища смерда є обставина, що штраф за його вбивство був такий самий, як і за вбивство холопа (ст. 80 Просторової редакції).

Смерд, який заслужив довіри князя, міг стати його службовцем - ємцем, отроком, дітським, старостою. Це відкривало можливості для просування ієрархічною драбиною. Але смерда-боржника могли перетворити на феодально залежного закупа.

Відсутність у джерелах чітких згадок про смердів, суперечливість їхнього статусу зумовили появу серед дослідників різноманітних точок зору про цю категорію населення Давньоруської держави.

До особисто вільної соціальної верстви належала також більшість лиського населення: ремісники, котрі поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісницькі корпорації (цехи); дрібні торговці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники і торговці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки ірішми, продуктами виробництва, відробляли на будівництві міських укріплень, служили в ополченні тощо.

Феодально залежне населення складалося з напівзалежної та повністю залежної верстви. Першу утворювали рядовині - особи, які перебували в тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору - "ряду". Причому кредитором рядовича не обов'язково мав бути феодал - будь-яка вільна особа - смерд, купець, ремісник, представник духовенства тощо. Рядовичі так само могли належати до будь-якої верстви населення.

Численним різновидом рядовичів були закупи селяни, які внаслідок розорення змушені брати у свого феодала "купу" (позику грішми) і за це відпрацьовувати в його господарстві. Від рядовича закуп відрізняйся тим, що він був пов'язаний відносинами лише зі своїм феодалом і перебував у фінансовій та особистій залежності від свого кредитора. Багато статей Руської Правди, присвячених закупництву (статті 56-64. 66 Просторової редакції), свідчать, що ця категорія селян була широкою. З формально-юридичної точки зору закуп був нібито особисто вільним: вчасно виконавши боргові зобов'язання, він міг покинути свого покровителя. Але фактично цей стан закріплювали за особою довічно, його навіть передавали у спадок.

Позитивом у соціальному становищі закупа було те. що він не був покинутий суспільством напризволяще і разом із сім'єю не приречений на голодну смерть. Феодал наділяв його землею, сільськогосподарським знаряддям, робочою худобою. У документах такого не зазначено, але, очевидно, смерд отримував від феодала і якесь примітивне житло. У закупа могло бути і власне господарство, худоба, знаряддя праці. Але становище закупа було підневільним. Він мав виконувати сільські роботи, працювати "на полі" (ст. 57 Просторової редакції), доглядати хазяйську худобу, випасати її, заганяти у двір та зачиняти в хліві (ст. 58 Просторової редакції).

Закупів істотно обмежували в правах. За втечу від господаря їх перетворювали на повних ("обельних") холопів. За крадіжку, скоєну закупом, відповідав його господар (ст. 64 Просторової редакції), проте за це закуп теж ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню "за діло" (за провину), але не міг бити його без провини (ст. 62 Просторової редакції). Проте таке застереження не дуже захищало закупа від свавілля феодала, оскільки довести свою правоту підвладна особа навряд чи змогла б.

Дещо ширше захищає закупа ст. 61 Просторової редакції, яка забороняє кредитору продавати його у холопи під страхом сплати штрафу. При цьому закуп здобував волю, автоматично звільнявся від боргових зобов'язань. У незначних справах закуй міг виступати в суді як свідок, а також мав право звертатися до суду зі скаргою на свого господаря.

Ізгої (від "гоїти" - жити) становили численну групу феодально залежного населення. Сюди належали люди "зжиті", вибиті зі звичної життєвої колії, позбавлені свого попереднього стану. Вони бували вільні й залежні. Різниця полягала в тому, з якого соціального середовища особа потрапила в ізгої. Тут могли бути як жителі міст, так і селяни, колишні невільники і представники феодального класу, збанкрутілі купці й розорені общинники. Чимало з-поміж залежних ізгоїв було холопів. Вони не поривали зв'язків із колишнім господарем і залишалися під його владою. Траплялися випадки, коли холоп, отримавши свободу, не бажав служити своєму феодалу, ставав вільновідпущеником і потрапляв у залежність від церкви. Руська Правда (ст. 1 Короткої редакції; ст. 1 Просторової редакції) охороняла життя ізгоя, ставлячи його в один ряд з іншими представниками вільних людей, штрафом у 49 гривень. Ніхто не мав права перетворити ізгоя на невільника, лише він сам вирішував, стати йому закупом чи холопом.

До залежних у Київській Русі належали також вдачі (особи, які позичали хліб або зерно і мали погасити борг або відпрацювати у кредитора впродовж року); задушні люди (холопи, відпущені на волю за заповітом господаря); прощені (холопи, чиї боргові зобов'язання пробачив господар); вотчинні ремісники (майстри певних професій, яких господар наділяв житлом, реманентом тощо і які працювали в маєтку свого пана).

Невільниками у Київській Русі були холопи й челядь. Холопами були одноплемінники, які за певних обставин утратили свободу. До джерел холопства належали: самопродаж в холопи вільної людини; одруження з холопкою чи заміжжя за холопом; вступ "без ряду" (без договору) на посаду тіуна або ключника у маєток феодала; втеча закупа; скоєння закупом злочину; свідоме банкрутство боржника; народження в сім'ї холопів.

Холопа у певних випадках наділяли деякими правами. Так, тіун чи ключник міг виступати в суді як свідок (ст. 66 Просторової редакції). Але свідчення холопа не мали сили повного доказу, оскільки він не міг принести клятву (клятва невільниками не давалася). Холопа, який ударив вільну людину (вільного "мужа"), піддавали покаранню (ст. 65 Просторової редакції), але за скоєну ним крадіжку відповідав його господар. І це зрозуміло, адже покарання за бійку було формою прямої відплати зловмиснику, а майнове стягнення за крадіжку було простіше переадресувати власнику невільника.

Замість відшкодування боргу господар міг передати потерпілому винного холопа разом із його дружиною та дітьми, незалежно від того, були вони співучасниками зловмисної дії чи ні (ст. 49 Просторової редакції). За вбивство холопа його власнику сплачували тільки грошову компенсацію (урок), як за втрату майна. За допомогу, надану холопові-втікачеві, держава накладала відповідальність (ст. 112 Просторової редакції) і зобов'язувала сприяти поверненню невільника його господарю (ст. 114 Просторової редакції).

Іще залежнішою, позбавленою дієздатності особою був "обельний" (повний) холоп. Його вважали річчю, рухомим майном господаря (ст. 68 Розширеної редакції), він не мав власності (ст. 58 Розширеної редакції), не міг бути суб'єктом судового процесу (ст. 117 Розширеної редакції). За скоєний ним злочин, за неповернені борги матеріально відповідав господар (ст. 57 Розширеної редакції).

Руська Правда називала челядином раба-військовополоненого, якого вважали річчю його власника. Це була цілком безправна людина. У русько-візантійських договорах X ст. челядин згадується як об'єкт купівлі-продажу. Він цілком належить своєму господареві, і за всяку спробу втекти від пана його суворо карали. У Розширеній редакції Руської Правди згадується "плод" від челяді, котрий, як і "плод" від худоби, є власністю господаря, яка передається у спадок (статті 32,38).

Не маючи власності, не знаючи мови, звичаїв русичів, сповідуючи іншу релігію, челядин був фактично довічним рабом. Водночас закон дозволяв йому викупитися на волю, і це дає підставу вважати, що челядин міг отримувати від господаря певну платню, інакше як він міг назбирати необхідну для викупу суму? Проте довічне невільництво не мало на Русі достатнього поширення. Феодали часто осаджували своїх рабів на господарствах, і вони ставали залежними селянами. Долю рабів значно полегшувало християнство, яке не визнавало невільництва і спонукало господарів до відпущення невільників на волю.

Залежне становище окремих груп населення Русі дало підстави деяким дослідникам вести мову про наявність у державі зародків кріпосного права. Але челядь і холопи не могли бути кріпаками, оскільки перебували у повній залежності від власника, тоді як панська влада на селян-кріпаків була неповною. Найближче до становища кріпака, на думку дослідника П. Захарченка, перебував рядові. Розширена редакція "Руської Правди" містить статтю, зміст якої дозволяє краще зрозуміти статус рядовича. Ідеться про норму, згідно з якою смерть рядовича не припиняла виконання договору. Зобов'язання переходили на дочку і матір за відсутності синів-спадкоємців. Вартість робіт, виконаних обома жінками впродовж року, оцінювали дешево - лише в 1 гривню. Стільки тоді коштував кінь, корова - вдвічі дорожче. Договір із кредитором ("ряд") рядовим укладав добровільно. Атому він апріорі міг усвідомлювати, що умови договору йому варто виконати вчасно і у повному обсязі, не перекладаючи цей тягар на родину.

Близьким до селянина-кріпака був і закуп, зокрема закуп "ролей-ний" - той, що працював на полі пана, отримував від нього земельний наділ, де міг закласти власне господарство (статті 57, 58 Розширеної редакції). Тут простежується насамперед економічна, а не особиста залежність. Закупа обмежували у праві відійти від свого феодала. За спробу втечі від господаря його перетворювали на холопа (ст. 56 Просторової редакції), тобто позбавляли ще й особистої свободи. Так само, як і кріпака, закупа можна було піддавати тілесному покаранню.

19.Які ознаки державності сформувалися в процесі національно-визвольної війни

Незважаючи на те, що протягом весни-літа 1648 р. повстання набуло масового і загальнонаціонального характеру, розвиток національно-політичної свідомості українського значно відставав від потреб національної держави. Про це яскраво свідчить надзвичайна помірність висунутих політичних початку війни, особливо якщо врахувати вражаючі успіхи визвольної боротьби. І це не дивно, бо протягом століть національну свідомість формувався виключно на побутовому, культурний і релігійний рівнях при відсутності впливу державних факторів (через відсутність власної держави. Як наслідок у 1648 р. основні зусилля керівників повстання були направлені не на створення незалежної Української держави, а на реформування державного устрою Речі Посполитої та надання козацької України такого ж статусу і прав, які мала Литва.

У ході національно-визвольної війни почався інтенсивний процес ліквідації органів влади та адміністративно-територіального устрою Польщі і творення, зате український державних інститутів: центральних і місцевих органів влади, закріплення територій, судових органів, армії, нової соціальної структури. Протягом весни-літа 1648 р. визріває автономистская ідея, закладаються основи політики, яку відомий історик В. Липинський влучно назвав політикою козацького автономизма.

Переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Б. Хмельницькому протягом першої половини 1649 р. вперше в історії української суспільно-політичної думки нового часу сформувати національно-державну ідею, яка стала визначальною у визвольній боротьбі народу протягом наступних століть і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України як спадкоємиці Київської Русі

Характерними ознаками Української козацької держави, яке поступово створювалася в ході національно-визвольної війни, були:

1.Политична влада - власний уряд — гетьман і старшина.

2.Територия - від м. Случ на заході до московської кордону на сході, від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні — біля 200 тис. кв. км.

3.Политико-адміністративний пристрій — поділ на полиці і сотні — 1650 р. — 16 полків.

4.Суд і судочинство - козаки жили за звичайним праву, а селянство — за литовським статутами, з вилученням статей, які стосувалися кріпацтва — міста жили за Магдебурзькому праву (ті, які його мали).

5.Вийсько — реєстр 40 тис.

6.Фискальна система - податки йшли у військові скарби.

7.Социальна структура суспільства - ліквідовано стан великих і середніх землевласників — провідна роль у суспільстві перейшла до козацького стану — селянство отримало особисту свободу — провідна роль в житті міст перейшла до українських.

8.Мижнародни відносини - активна зовнішньополітична діяльність

20. Охарактеризуйте процес возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР у 1939р.

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа—Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався «визвольний похід» Червоної армії, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа—Молотова. По суті, СРСР вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. Польські війська не чинили опору.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку

Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн осіб, а її територія розширилася до 565 тис. км2.

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи:

– до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;

– з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення

Об’єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє в творенні незалежної соборної української держави.

21. У чому полягала суть політики «военного комунізму» і чому вона була скасована ? 

Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.
Ідея:
В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.
загальна політика:
1) Одержавлення промисловості
Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим (як неможливо в наші дні відразу здійснити приватизацію). З'явилося поняття «червоногвардійської атаки на капітал», суть якого полягала в «перетравлюванні» управлінськими органами держави відчужених у власників підприємств
2) Централізація
Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо Вся ця система відома ще й під назвою «главкізм
3) Позаекономічний примус
Відбувалося закріплення робітників і службовців за підприємствами та установами. Спочатку вона охоплювала військову промисловість, з листопада 1918 — залізниці, а згодом — усі інші галузі. Робітники багатьох підприємств переводилися на становище військовослужбовців. Встановлювались обов'язкові середні норми виробництва. Самовільне залишення підприємства прирівнювалося до дезертирства і каралося за законами воєн. часу. До праці в цивільних установах у примусовому порядку залучалися червоноармійці або все працездатне доросле населення у порядку трудової повинності.


4) Система розподілу та продовольча програма
Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продроз-верстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.

Розкладка не була податком, бо не прив'язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.
Наслідки

Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя мільйонів людей в Україні та у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання (наприклад, для придушення Тамбовського повстання була використана хімічна зброя), Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.
22. Суть та наслідки нової економічної політики в Україні.
Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.
Передумови НЕПу
Обсяг сільськогосподарського виробництва скоротився на 40% у зв'язку із знеціненням грошей і дефіцитом промислових товарів.
Суспільство деградувало, його інтелектуальний потенціал значно ослаб. Велика частина інтелігенції була знищена або покинула країну.
Таким чином, головне завдання внутрішньої політики РКП(б) і Радянської держави полягало у відновленні зруйнованого господарства, створенні матеріально-технічної і соціально-культурної основи для побудови соціалізму, обіцяного більшовиками народові.
Селяни, обурені діями продзагонів, не лише відмовлялися здавати хліб, але і піднялися на озброєну боротьбу. Повстання охопили Тамбовщину, Україну, Дон, Кубань, Повожжя і Сибір. Селяни вимагали зміни аграрної політики, ліквідації диктату РКП(б), скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права. На придушення цих виступів були кинуті частини Червоної армії.
Суть НЕПу

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозкладки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості неп передбачав поверненні дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була скасована обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки, У 1922—1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який дорівнював 10 золотим рублям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було запроваджено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.

Політику непу неоднозначно сприйняли деякі діячі компартії України, які виступили проти заміни продрозкладки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях.
Особлівості НЕПу на Україні

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

Підсумки непу досить суперечливі. Завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання, пожвавилася торгівля і товарообмін, була Знята соціальна напруженість.

Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, що, як і транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, перебували під контролем держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою.

23.Назвіть основні етапи процесу утворення Союзу РСР та входження до нього України

   І етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії» Литви і Білорусії». Об´єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об´єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки «воєнно-політичний союз» незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

   Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежуватися об´єднанням основних галузей управління. Дещо іншу позицію займав представник України X. Раковський, який стверджував, що постійне об´єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об´єднання радянських республік ця комісія не дала.

   II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 року представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 pp., посилювався. У цей час об´єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв´язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації На IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР було поширено на всі радянські республіки.

   У цей час виникає значне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн. крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн. крб., а решту обіцяв компенсувати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін. «Із цього нам не дали ні одного атома», — обурено писав X. Раковський у доповідній записці Леніну в січні 1922 р. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів поділити республіку на дві економічні області — Пів-денно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом.

   Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об´єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922 p.). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв´язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.»

   Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об´єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об´єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров´я і соцзабезпечення. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

   III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

   Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з´їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії.

   У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

   Отже, остаточна ліквідація державного суверенітет України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов´язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам, що компактно проживають та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

24.План так званої « Великої України» та його наслідки

Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації федералістичної програми. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за допомогою Польщі постане самостійна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге, уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку прометеїстів, створення так званої «Великої» України у всьому відповідає «польським державним інтересам як засіб зміцнення Польщі».[3]

Однак програма прометеїстів мала і певні відмінності порівняно з поглядами своїх попередників. Вони стосувалися, переважно, ролі Західної України в реалізації східної програми Пілсудського за нових історичних умов з урахуванням набутого досвіду. Прометеїсти критикували Варшавський договір 1920 р. за іґнорування інтересів галицьких українців, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалі. На новому етапі, на думку пілсудчиків, галицькі українці можуть стати не лише каталізатором руху за утворення Великої України на руїнах більшовицької імперії — вони будуть аванґардом і потужною силою нового походу на Схід.

Після державного перевороту (травень 1926 р.), що його здійснив Юзеф Пілсудський, політика уряду з національного питання була скореґована. Зазначимо, сама зміна влади і встановлення так званого режиму «санації» були значною мірою детерміновані невдачею в реалізації ендецької програми «національної асиміляції», активізацією національно-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослідників даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифікував практику внутрішньої політики тільки в обмеженому розмірі і лише на кілька років… Був то, однак, короткий період своєрідного флірту з національними меншинами». Тим більше, що, за його ж словами, «практика діяльності державної адміністрації на Східних кресах — байдуже, хто стояв на чолі її — від самого початку була близька програмі народових демократів».

У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала право українців до самовизначення, була Комуністична робітнича партія Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Ставлення комуністів до «східних кресів» було визначене вже назвами двох останніх організацій. Конкретно гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз’єднання Західної України і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків.
 

25.Коли і в якому році було проголошено суверенітет України
Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР» (16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

26. Охарактеризуйте об’єктивні та суб’єктивні фактори для проголошення незалежності України.

Причин та передумов власне відродження незалежної України саме в 1991 році було чимало. Українці не могли вічність зносити тягар меншовартості і непотрібності у складі СРСР. Але серед найпопулярніших і найбільш широко вживаних можна назвати такі.

Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР та інше — все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

6) дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;

7) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

 

Факт проголошення незалежності України не можна назвати випадковістю або спонтанністю. Цей процес почав свій відлік іще дуже давно, просто був повільним, незначним та ще й постійно пригнобленим. 

Так відбувається завжди у історії, і так трапилося з Україною. В певний момент наростання незадоволення і обурення народу стає настільки масштабним, що досягає свого апогею, і вибухає. Українцям набридло бути лише частинкою чогось, постійно займати другі позиції, тому, власне, 24 серпня 1991 року ми і засвідчуємо факт незалежності України.

День Незалежності України прийшов як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, проте, як пізніше виявилося, Україна була не готова чи то не навчена правити самостійно, і тому і досі ми можемо спостерігати спроби верхівки української влади займати вагомі позиції у світі.

Певне пройде час, але ми таки свого доб’ємося, адже ми український народ – сильний духом, вільний серцем і завзятий розумом!!!

 

27."українське питання " в міжнародній політиці напередодні другої світової війни

Наприкінці 30-х років українське питання було одним з основних у міжнародній політиці. Україна була розєднаною,її землі були складовими 4-х держав напередодні Другої світової війни, і це дестабілізувало політичне життя Європи. Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.Зацікавлені у вирішенні цього питання держави поділилися на 3 групи:СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські земі(Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові);Англія, Франція і частково США (країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси; Німеччина для загарбання території і Угорщина для повернення Закарпатської України. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України».В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України для раціональнішого використання цієї родючої території.Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії.Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держави. Нацисти стверджували що, захопившиУкраїну, вони захистять Європу від більшовизму . Уряди Англії та Франції, щоб  відвернути від себе загрозу агресії пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. В Закарпатській Україні були зацікавлені Німеччина,Угорщина,Польща.Гітлер використовував українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так і з потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині думали над створенням «Великої України», проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні,центром цього руху зробити Закарпатська Україна. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство».Гітлер переходить до певного зближення і підтримки Карпатської України. З огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Згодом Німеччина змінила свій курс.Всіляко демонструвала свою незацікавленість в українських землях, щоб заспокоїти Польщу. Та не зважаючи на Закарпатська Україна опинилася під владою рейху, а Гітлер наказав готувати напад на Польщу,що розглядалося як прелюдія перед нападом на Францію та Англію. Тоді Гітлер вирішив укласти союз з СРСР, яка могла заважати йому, бо також мала плани на Західну Україну. Ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення. СРСР розуміло, що конфліктувати з Німечттною на той момент ій було невигідно, тому пішла на зближення, яле висунула свої вимоги:відмова гітлера від «Великої України»,визнання її інтересів в Балтиці, Південно-східній Європі, прісля задоволення яких СРСР та Німеччина пакт Молотова-Ріббентропа(договір пор ненапад).
28.Коли і як відбувся вихід України зі складу СРСР?

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура – ГКЧП). До складу цього комітету ввійшли, зокрема, віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, керівники силових відомств.

Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив президент Росії Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний заколот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада в особі її голови Л. Кравчука, зайняло в ці дні аж занадто обережну вичікувальну позицію й не висловило навіть моральної підтримки Єльцину, який мужньо протистояв путчу. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної С. Гуренком, більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір мас, не був підтриманий він основною масою армії, а також військ КДБ і МВС, й вже на третій день зазнав поразки.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

 

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, прийняла указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія беззаперечно довела участь партапарату у підготовці і здійсненню путчу, Л. Кравчук підписав указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть звинувачуватись в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Останнім рішенням, до речі, комуністи оперативно скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію на чолі з П. Симоненком. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припинялися.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолив її О. Мороз.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

1 грудня 1991 р., коли відбулися референдум і вибори президента, – знаменна дата у багатостраждальній історії століттями позбавленого своєї державності українського народу. Більшість населення підтвердила українську незалежність, за неї проголосували 90% громадян. Першим президентом був обраний Л. Кравчук.

7 грудня того ж року у Біловезькій Пущі під Мінськом зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). Без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР, вони провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.
Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.
Слід зауважити, однак, що своєрідною «платою» за поворот частини КПУ до ідеї незалежності стало збереження при владі номенклатури, котра навіть залучила до своїх лав деяких представників опозиції. Оскільки ж процес державотворення не супроводжувався реальними реформами, в перспективі це вело до певної дискредитації ідеї незалежності.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР…». За це проголосували майже всі депутати — від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів. 25 серпня Президія Верховної Ради України прийняла постанову про тимчасове припинення діяльності КПУ

29. З’ясуйте основні етапи конституційного  процесу в україні після набуття  незалежності .

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

24 жовтня 1990р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР Л.М.Кравчука. Роботу цієї Комісії можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993 р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У середині першого періоду чітко виокремлюється ще кілька, етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., всенародне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня - 1 грудня 1992 р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 по 8 червня 1995 р. Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада 1994 р. створена Конституційна комісія, яка була тимчасово загальнодержавною комісією, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма та Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.
Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р.(Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України") до 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України Верховною Радою У країни. Потрібно звернути увагу на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

а) створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою).

в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який представила ця Робоча група, і передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії на розгляд для доопрацювання проекту Конституції України;

д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного процесу у суверенній Україні - етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою. Але конституційний процес в цілому тільки набирає сили: попереду прийняття десятків органічних та інших законів. Він взагалі триває увесь час, поки існує держава і розвивається енергійно чи повільно, з урахуванням особливостей розвитку відповідного суспільства і держави.

30.Основні принципи зовнішньої політики України після здобуття незалежності

Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні аспекти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформовані у Акті незалежності України (де є спеціальний десятий розділ "Міжнародні відносини"), у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення благо сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави. Україна проводить відкриту, чесну і принципову зовнішню політику, засновану на принципах та нормах міжнародного права.

Принципи зовнішньої політики України:

Багатовекторність

Прогнозованість і стабільність

Збереження позаблокового статусу

Зміцнення міжнародного миру і стабільності у світі

Зовнішньополітичні пріоритети України

 

Основні напрямки реалізації:

Подальше співробітництво з ЄС, здобуття статусу асоційованого члена ЄС. На цьому шляху передбачається приведення українського законодавства відповідно до стандартів ЄС, забезпечення прав людини, більш активний розвиток економічного співробітництва, приведення соціальної політики відповідно до стандартів ЄС та ін.

Прагнення України до вступу в НАТО (весна 2002 р.)

Головні пріоритети у відносинах з Росією — зміцнення стратегічного партнерства з одночасним зменшенням залежності від російських енергоносіїв; підписання угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП)

За роки незалежності США надали Україні економічну, політичну, фінансову і технічну допомогу. У відносинах зі США Україна прагне до довгострокового, взаємовигідного і рівноправного співробітництва. Крім того, відносини України зі США не спрямовані проти будь-якої третьої країни

Розв'язання територіальних суперечок із сусідніми державами, налагодження нормального двостороннього і багатостороннього співробітництва в усіх сферах. Територіальні проблеми залишаються у відносинах з Румунією та Росією

Налагодження стабільних взаємовигідних економічних і політичних зв'язків з країнами Сходу, Африки і Латинської Америки

Участь у миротворчих операціях ООН (Ліван, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Косово (Сербія), Боснія і Герцеговина, Хорватія та ін.). Направлення українського контингенту до Іраку для участі в стабілізації становища в країні після повалення режиму С. Хусейна

31.  Якими факторами зумовлена багатовекторність зовнішньої політики України на рубежі ХХ-ХХІ ст.

Історія української багатовекторності в зовнішній політиці змушує думати, що це вже фізична вада, яка не віддільна від нашої географії, незалежності та сусідів. Сподівання на рішучі зміни в зовнішній політиці після 2004 отримали те, що й мільйони інших сподівань – нічого.

Україна продовжує інтеграцію в ЄС та НАТО, в СОТ, в чорноморське співробітництво, а паралельно в російський ВЕП, ГУАМ, і все інше, що вигадають північно- та південно-східні сусіди. І можна бути впевненим у тому, що завтра ми будемо продовжувати кудись інтегруватись (наприклад, в організацію енергетичного співробітництва), але так і не інтегруємося.

Ці факти свідчать не про фізичні (географічні) вади – а про відсутність власної позиції.

Колись Бісмарк, коментуючи розгублену позицію Прусії у Кримській війні, висловив найбільш влучне для сучасної України порівняння: "Прусія нагадує мені пуделя, який загубив свого хазяїна, і розгублено бігає від одного до іншого перехожого".

Разом з цим, багатовекторність, як це не смішно, одна з найстабільніших рис нашої держави. Для всього світу – це наша зовнішність, це наше ми. І всім, хто на нас дивиться, зрозуміло, що ми самі не знаємо, чого існуємо і як існувати. Українська незалежність не дала відповіді на ці питання, оскільки сама була перехідною мрією певного покоління.

Без сумніву, багатовекторність була "вродженою" вадою. Українські потуги початку 90-х мали своїм напрямом тільки одну річ – знищення РС, тоді як інші суспільства несли в собі ідеї: економічного зростання, облаштування своєї держави, досягнення гідного представництва на карті світу та міжнародної відповідальності.

Після розпаду політична еліта зрозуміла, що незалежність – не рай і не світле майбутнє, а небезпека катастрофи. Не маючи достатньо знань та в стані повної розгубленості еліта не запропонувала суспільству жодної філософії, жодної нової ідеології, жодної відповіді на питання про нашу особливість та роль для світу.

Єдиним виходом стала інтеграція в ЄС, яка дала еліті вже готові категорії європейських цінностей, демократії, стандартів, ринкової економіки та багатьох інших непояснених суспільству та неадекватних для української реальності понять.

Аргументами на користь вступу до ЄС стали "європейська" приналежність України та "європейський" рівень добробуту.

 

32.Чим було зумовлене українське національне відродження 1-ї полоини 19 ст. його суть.

У тісному зв'язку з економічними та соціально-політичними процесами розвивалось духовне життя України, що стало важливою складовою частиною національно-визвольного руху.

Особливістю національно-визвольного руху в Україні першої половини XIX ст. було його посилення на основі дворянських культурних традицій. Саме прогресивна частина дворянства в даний історичний період відігравала активну роль у формуванні національної свідомості. Друга особливість полягала в тому, що конституювання української нації відбувалося у складі багатонаціональних держав за відсутності власної державності та в умовах політичного, національного і соціального гноблення народних мас з боку феодально-кріпосницької Росії і Австро-Угорської імперії. Внаслідок цього на українських землях боротьба за національний розвиток та зміцнення національної культури зливалась з боротьбою проти соціального гніту й феодального ладу.

Водночас певний вплив на політичний світогляд передових представників інтелігенції України справляли ідеї польського і російського визвольних рухів (зокрема декабристів, союзу польського народу) щодо шляхів розв'язання національних проблем та майбутнього державного ладу.

Для більшості народів, що переживали процес формування нації в умовах відсутності політичного суверенітету, важливу роль у справі збереження й розвитку національної свідомості відігравали фольклор, література, історична наука. У вітчизняній історії представники інтелектуального середовища шукали відповідь на злободенні політичні питання, прагнули визначити перспективу, знайти пояснення подіям сьогодення і майбутнього. У першій половині XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема, 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М. Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична наука. Була проведена велика робота зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р. У 40-х рр. XIX ст. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, прокидалася українська національна думка і тяжіла до ідеї слов'янської взаємності. Саме в Києві у січні 1846 р. склалося українське таємне товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну програму для українства. Це товариство згуртувало в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на подальший розвиток українського відродження.

 

 

 

 

34. Охарактеризуйте основні програмні документи та статут Кирило-Мифодіївського товариства.

Кирило-Мефодіївське братство склалося на Україні в 1846 р. Засновниками цього товариства були М. І.Костомаров і В. Білозерський. 

У складі Кирило-Мефодіївського братства були буржуазно-ліберальна і революційно-демократична групи. До числа представників ліберального буржуазно-націоналістичного спрямування, який вважав, що перетворення повинні відбуватися шляхом мирної пропаганди, ставилися Куліш, Костомаров, Маркович та інші особи. Представники революційно-демократичного напряму очолювалися Т. Г. Шевченка, до якого примикали: М. Гулак, І. Посяда, О. Навроцький, Т. Андрузький та інші.

Вони стояли за знищення царизму, поміщиків і кріпосного гніту революційним шляхом, були чужі буржуазному націоналізмові, властивому правого крила Кирило-Мефодіївського братства.

Документи Кирило-Мефодіївського братства

Найважливішими документами Кирило-Мефодіївського братства, розробленими головним чином Костомаровим і Білозерським, були наступні: «Головні правила товариства», «Статут товариства», «Книга буття українського народу», інакше звана «Закон божий», відозву «До братів-українців». 

 Найважливішим документом серед них була «Книга буття українського народу» або «Закон божий». У цьому документі посиланнями на священне писання, на «Закон божий», доводилося, що влада царів не встановлена богом, як це проповідувала християнська релігія; у документі говорилося про те, що царі самі захопили собі владу, створили підручних з панів і поневолили народ. У параграфі 6 писалося: «Немає іншого царя, крім одного небесного потішив, хоча люди і накоїли собі царів в образі своїх братів-людей».

В іншому документі, у відозві «До братів-українців», на перший план висувалася ідея про необхідність об'єднання слов'ян в єдину слов'янську федерацію. Там говорилося про те, що кожен слов'янський народ повинен мати свою республіку і користуватися в слов'янській федерації широкою автономією. Україна також повинна входити у слов'янську федерацію. 

Статут Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія — один з основних документів Кирило-Мефодіївського товариства. Його автор — М.Костомаров, співавтори — М.Гулак і В.Білозерський. Складається з двох частин, перша має назву «Головні ідеї», друга — «Головні правила Товариства». У 1-й частині викладено основні політичні ідеї товариства. Попри відсутність у ній чіткого формулювання про створення слов'янської федерації, саме про неї йдеться в 6 її пунктах, там мовиться про: 1) «духовне й політичне з'єднання слов'ян»; 2) «власну самостійність» кожного слов'ян. «племені»; 3) народне правління й рівність громадян; 4) спільні християнські основи правління, законодавства, права власності й освіти; 5) освіченість і чисту моральність як умову участі у владі; 6) загалиний слов'янський собор з представників усіх «племен».

Друга частина більш детально розроблена і присвячена засадам діяльності самої таємної організації. У ній ідеться про те, що: 1) метою товариства є поширення ідей товариства «шляхом виховання юнацтва», пропаганди й залучення до своїх лав нових членів; у зв'язку з цим покровителями товариства було обрано просвітителів слов'ян — святих Кирила і Мефодія і відповідну емблематику; 2) умовою вступу до товариства є готовність віддати задля його цілей духовні здібності й майно; під жодними тортурами «не видати нікого з членів, своїх братів»; 3) товариство допомагає сім'ї свого переслідуваного члена; 4) право членів товариства (очевидно, зважаючи на конспіративний характер діяльності товариства) залучати нових побратимів, не повідомляючи імен інших членів; 5) до товариства приймаються «слов'яни всіх племен і усіх звань»; 6) у товаристві запроваджувалася цілковита рівність; 7) зважаючи на існування у слов'янському світі різних християнських конфесій, товариство мало на меті викорінення «будь-якої племінної та релігійної ворожості» й пропаганду ідеї «можливості примирення розходжень у християнських церквах»; 8) програмна вимога товариства — «викорінення рабства та будь-якого приниження низших класів» — вона стосувалася найбільш соціально та національно пригнічуваних верств слов'янських народів; 9) товариство і кожний його член керуються євангельськими принципами, відкидаючи «правило… ціль освячує засіб»; 10) окремі члени або група членів товариства наділялися правом проводити власні зібрання й виробляти часткові правила для своїх дій, які б «не суперечили головним ідеям і правилам Товариства». Останній, 11 пункт статуту містив категоричну заборону розголошення відомостей про існування товариства та його склад.

 

34. Охарактеризуйте суть і стану громадського руху в україні у 19ст.

Однією з перших в Україні постала в 1858 р. Полтавська громада. Активними її членами були О.Кониський, Д.Пильчиков, О.Стронін, П.Кузьменко, В.Кулик, ВЛобода. Харківська громада виникає наприкінці 1850 - початку 1860-х рр. До її складу входили етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовеький, поет і драматург В.Мова, філолог О.Потебня, правник А.Шиманов. Виникнення Чернігівської громади пов'язують з переїздом до Чернігова у 1858 р. С.Носа, а наступного року Л.Глібова. Громада видавала "Чернігівський листок" - другий після "Основи" орган активного українства.

 

Київська громада в 1862 р. налічувала близько 300 членів. її активними діячами були В .Антонович, П.Чубинський, О.Стоянов, Т.Рильський, брати Віктор, Володимир, Євген і Микола Синегуби, ОЛашкевич, Б.Познанський, А.Стефанович, Ф.Горячковський, П.Житецький, П.Супруненко та ін. Провідна роль у становленні Київської громади належала групі колишніх хлопоманів на чолі з В.Антоновичем, які згуртували діяльність розпорошених українофільських студентських гуртків, заклали нові ідеологічні та організаційні підвалини громадівського руху.

 

Сформульовані В.Антоновичем в "Моїй сповіді" програмові пункти українського народництва суттєво відрізнялися від програми російських народників. Якщо останні ставили за мету народну селянську революцію, то українські громадівці обмежувалися більш практичними заходами - освіта та підвищення матеріального становища селян. Утопічному проекту російських народників (народна селянська революція як кінцева мста) українські громад і в ці протиставляли культурницьку програму. Основними напрямами діяльності київських громадівців, як і інших українських громад, була робота в недільних школах. Тісно з освітянською справою була пов'язана видавнича діяльність. Для виховання, освіти, розвитку самосвідомості народу необхідні були підручники, посібники, хрестоматії, словники, популярна, художня література. Особливу увагу громадівці приділяли навчальній літературі, були видані "Букварь Южнорусский" Т.Шевченка, "Граматика" П.Куліша (1857 і 1861 pp.), "Домашня наука. Початки" (буквар) К.Шейковського (1860), "Вижчі початки" - підручник Деркача (1860), "Українська абетка" М.Гатцука (1861), "Граматика задля українського люду" Л.Ященка (1862), "Арифметика (Щотниця) Д.Мороза (1862).

 

Київські громадівці дали видатні зразки "осілих" форм "ходіння в народ". Т.Рильський 40 років прожив в с. Романівка на Житомирщині. Він створив зразкову народну школу, де сам учителював майже 20 років, вів власне господарство, як добрий агроном та економіст використовував технічні новинки, надавав допомогу односільчанам у розв'язанні їх матеріальних і побутових проблем.

 

Активна просвітянська діяльність громадівців спонукала уряд до контрзаходів. 10 червня 1862 р. Олександр II видав указ про закриття недільних шкіл і народних читалень. Наступним кроком стало видання міністром внутрішніх справ П.С.Валуєвим циркуляра, який передбачав репресії проти української мови. У Валуєвському циркулярі від 18 липня 1863 р. підводилася ідеологічна база цих репресій, зміст якої зводився до заперечення існування самої української мови: "ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути". Згідно з розпорядженням міністра заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу, за винятком художньої літератури - творів "красного письменства".

 

Валуєвський циркуляр та польське повстання 1863 р. тимчасово припинили діяльність Київської громади, а вже в 1869 р. починається її відродження. Київська громада зразка 1870-х pp., на відміну від студентської відкритої організації 1860-х pp., перетворилася на таємну організацію, вступ до якої був досить жорстко регламентований. До неї приймали тих, хто вже здобув вищу освіту, мав рекомендації та підтримку всіх членів громади.

 

Членами громади були М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський. Визнаним лідером громадівського руху вважався В.Антонович. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф. Вовка.

 

Поступово студенти почали організовувати гуртки в інших містах України. Київська стара громада, за висловом жандармських документів, являла собою "штаб української партії", "кістяк українофільського руху". Важливим заходом її було створення першої в Україні наукової установи. В лютому 1873 р. в Києві був створений Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Членами-засновниками його стали відомі вчені: історики В.Антонович, М Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог та антрополог Ф.Вовк, економіст М.Зібер, статистик О.Русов, літературознавці П.Житецький, К.Михайличук, правник О.Кістяківський. Головою наукового відділу було обрано відомого мецената, багатого чернігівського дідича Г.Ґалаґана, діловодом - П.Чубинського.

З організаційної точки зору важливим надбанням Старої громади був свій друкований орган "Київський телеграф".

Напади на українофільство почалися наприкінці 1874 р. їх ініціаторами виступили голова Київської археографічної комісії М.Юзефович та редактор офіціозної газети "Киевлянин" В.Шульгін. Газета "Киевлянин" виступала з персональними нападками на головного ідеолога Південно-Західного відділу П.Чубинського, а доповідна записка М.Юзефовича, направлена до урядових інстанцій, мала довести неблагонадійність "українофільства".

 

За наказом царя 1875 р. для вивчення справи було утворено таємну комісію, яку очолив міністр освіти та обер-прокурор Синоду граф Д.А.Толстой. За результатами її діяльності 18 травня 1876 р. Олександр II підписав розпорядження про заборону українського письменства, яке здобуло назву "Емський указ" або "Закон Юзефовича" (від імені його ініціатора і натхненника). Проголошені Емським указом заходи були суворішими, ніж Валуєвський циркуляр (1863). По-перше, заборонявся довіз книг українською мовою з-за кордону (це була урядова "відповідь" громадівцям, які започаткували в Галичині друкарню та літературне товариство Шевченка). По-друге, заборонялось видання українською мовою оригінальних творів і перекладів, виняток був зроблений для історичних джерел та документів, а також творів художньої літератури, написаних за правилами російського правопису. По-третє, заборонялися українською мовою театральні вистави, концерти, декламації, навіть тексти для нот. По-четверте, припинялося видання газети "Киевский телеграф".

 

Був ліквідований Південно-Західний відділ як науково-організаційний осередок українофільства, закритий друкований орган "Киевский телеграф". Репресій зазнали активні старогромадівці. Емігрували за кордон М Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, С. Пололинський. П.Чубинський, П.Житецький, Ю.Цвітковський. Ф. Мітенко. Почався масовий відтік української демократичної молоді до російського народництва, його радикальних груп і течій.

 

У центрі закордонної політичної акції українства перебував Женевський гурток на чолі з М.Драїомановим. До нього входили представники наддніпрянського і галицького українського руху: С.Подолинський. Ф.Вовк, Л.Драгоманова, В.Навроцький, АЛяховський, М.Павлик, Я.ІІІульгін. У Женеві М.Драгомановим була відкрита друкарня, де йому вдалося реалізувати громадівський проект щодо видання безцензурного друкованого органу українофільства. Протягом 1878-1882 рр. було видано 5 томів збірки "Громада", а також брошури українською, російською, німецькою, французькою та ін. європейськими мовами, завданням яких було ознайомити Європу з Україною.

 

Програма діяльності гуртка мала два стратегічних завдання презентація української справи в європейському середовищі, а також пропаганда ліберальних, соціально-демократичних ідей і політична робота в українських землях.

 

Драгоманов виступає розробником української ідеології та програми "м'яких" форм українського націоналізму, українського патріотизму. Він один з перших українських мислителів, публіцистів сформулював ідею цілісності українських земель, східних і західних. Політична програма українства передбачала, по-перше, союз українців з усіма прогресивними силами Європи за умови збереження організаційної незалежності українського руху. По-друге, Драгоманов рішуче виступав проти революційного екстремізму російських соціалістів, хоча і не відкидав самої ідеї революції та насильного перевороту. По-третє, засуджував аполітичне культурництво "старих" українофілів, з одного боку, а з іншого - ту українську молодь, яка йшла в російський революційний рух. По-четверте, відносно "політичної течії" українофільського руху Драгоманов вважав, що має існувати розділення ролей між Наддніпрянською та Західною Україною, слід вести боротьбу за демократичні свободи в підросійській Україні та використовувати австрійську конституційну систему в Галичині. До моменту повалення царського самодержавства в Росії Драгоманов був упевнений, що центр українського руху має знаходитися в Галичині

35. Висвітліть особливості суспільно-політичного й духовного життя українського суспільства 70-80-х рр. XXcт.

рр. ХХст.

Радянська економіка не могла забезпечити населенню гідних умов життя. На споживчий ринок працювало тільки 20 % потужностей української промисловості. Однак із 1971 р. до 1985 р. виробництво товарів народного споживання збільшилося втричі. Щоправда, більшість товарів, що випускалися, була низької якості й помітно поступалася закордонним зразкам. Але найбільш необхідним населення було забезпечено.

Рівень заробітної плати в грошовому вираженні набагато випереджав зростання товарної маси. Типовою була ситуація, коли гроші в людей були, а купити необхідну річ було неможливо. Усе більше й більше предметів щоденного вжитку переходили до розряду дефіцитних. Довгі черги за найнеобхіднішим були характерною рисою радянського побуту, а якісні товари можна було придбати тільки «по блату».

У таких умовах партійно-державне керівництво продовжувало запевняти світ і своїх громадян, що підвищення життєвого рівня народу є його основною метою. Перетворившись на заручника власних необґрунтованих обіцянок, воно почало закуповувати товари підвищеного попиту за кордоном. У результаті «проїдалися» десятки мільярдів доларів, отриманих від експорту нафти, газу, інших корисних копалин. Дійшло навіть до того, що для закупівлі імпорту використовувалися кошти, призначені на відновлення основних виробничих фондів підприємств.

Такими методами створювався відносний «добробут» 70–80-х рр. XX ст. Ізольоване «залізною завісою» від світу та джерел об’єктивної інформації, населення нічого не знало про ціну свого «добробуту», про його нездоровий, тимчасовий характер. Недалекоглядна економічна політика неминуче повинна була закінчитись обвальним спадом.

Водночас швидко й стабільно зростав рівень життя номенклатурної верхівки СРСР та УРСР, що викликало справедливе обурення в суспільстві.

Таким чином, у 70-х — першій половині 80-х рр. криза охопила всі сфери суспільства. Термін «застій» не вичерпує всіх його проявів. Крім «топтання на місці» в економіці, широко проявлялися регресивно-реакційні тенденції, прагнення повернутися до сталінської моделі управління державою, моральний розклад правлячої верхівки. Усе це свідчить про те, що в 70-х — на початку 80-х років суспільство перебувало в стані загальної всеохоплюючої системної кризи.

У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму. 
Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З’явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія історії України.


Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного,І. Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко. 
У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві – «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К.Муратової, І. Миколайчука, Л. Бикова стали гордістю українського кінематографи.

Позитивні зміни відбулися в розвитку театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені Івана Франка в Києві, імені Т. /Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори.


В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар.


Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпровській, Харківській областях.


Реформа загальноосвітньої школи 1984р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін.Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В.Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.


На початку 1970-х рр. після цькування О. Гончарова за роман «Собор» починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Ідеологічного розмаху в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендая та інших літераторів. «Незручних» письменників виключали зі Спілки письменників України. В. Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Л. Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай» та творів інших письменників.


Процеси, що відбувалися в 1970-1980-ті рр. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ на права республіки.

 

36. Як відбувалося  поширення соціал-демократичного руху в Україні.

Друга половина ХІХ ст. стала періодом поширення в Європі робітничого руху і соціалістичних ідей. Це пояснюється тим, що промисловий переворот та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства – пролетаріату зі специфічними рисами та інтересами. Не маючи власності, він міг покладатися лише на свою працю. Таке становище робило пролетаря, з одного боку, незахищеним перед усякими життєвими негараздами (економічними кризами, хворобами, сваволею власника підприємства та ін.), а з іншого – сприйнятним до всіляких революційних вчень, що обіцяли «світле майбутнє».

Одним із таких революційних вчень, найбільш поширеним у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., виявився марксизм, який пов’язував соціалістичний переустрій суспільства саме з пролетаріатом.

Марксистське вчення як у Російській імперії взагалі, так і в Україні зокрема знайшло багато прихильників. Але слід зауважити, що в Європі марксизм виник із робітничого руху, тоді як у Російській імперії його носієм стала інтелігенція, що поспішила з «новими ідеями» в робітниче середовище, як перед тим із народницькими – на село.

Першими пропагандистами нового вчення, саме його економічної частини, в українських землях ще на початку 70-х рр. стали М.Зібер і С.Подолинський.  Поширення революційної частини марксистського вчення пов’язане з першою російською марксистською групою «Визволення праці», організованою в Женеві 1883 р. Георгієм Плехановим із розчарованих у народництві російських революціонерів.

Перша постійно діюча марксистська група в Україні під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла 1893 р. в Києві. Її організатором був Юрій Мельников – росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з’явились у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів. Це пояснювалось тим, що серед робітництва в українських землях переважали росіяни, євреї та ін. Нелегальні гуртки намагались поширити марксистське вчення і встановити зв’язки з робітничим рухом. Якісно новий крок соціалістичний (соціал-демократичний) рух зробив наприкінці 90-х рр. після появи в Петербурзі під керівництвом Володимира Ульянова (Леніна) «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» Аналогічні групу почали виникли у Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Згодом ці гуртки спробували об’єднатися в Російську соціал-демократичну робітничу партію. У 1898 р. в Мінську відбувся перший з’їзд партії. З дев’яти його делегатів четверо (Н.Ви­гдорчик, Б.Ейдельман, К.Петрусевич, П.Тучапський) були представниками соціал-демократичних гуртків України. Створена на з’їзді партія – РСДРП – стала першою загальноросійською партією, що діяла і на українських землях.

37. Історичне значення діяльності гуртка «Руська тріця».

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразний слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

У 1836 р. М. Шашкевич уклав першу в Україні "Читанку для малих дітей, яка протягом багатьох років служила єдиним підручником для навчання дітей у сільських школах грамоті рідною мовою. 
І. Вагилевич у 1845 р. написав і опублікував "GrammatykujezykamaloruskiegowGalicji". Яків Головацький склав і видав 1849 р. "Граматику руської мови". Йому також належить один з перших нарисів з історії освути в Галичині "Про перший літературно- розумовий рух русинів у Галичині" [Кирчів, ст. 29- 30].
Значний внесок був зроблений діячами "Руської трійці" в розвиток етнографії та фольклористики на західноукраїнських землях. На їх етнографічну діяльність значною мірою вплинули твори західних та східних етнографів та фольклористів. 
Серед них чеські збірки: "Краледворський рукопис"(1818) та "Зеленогорський рукопис"(1819) (чеські підробки під народну поезію) В.Ганки та Й.Лінди (Шашкевич і Вагилевич переклали окремі уривки українською мовою) та збірки російського фольклору К.Данилова, М.Чуркова, М.Попова та ін. М.Шашкевич ативно збирав зразки народнопоетичної творчості, кілька його записів увійшли до збірки В.Залеського. 
І.Вагилевич займався дослідженням карпатських етнічних груп - бойків, гуцулів та лемків. Йому належать фольклорно-етнографічні та історичні розвідки, присвячені зокрема українській міфології та символиці. А також збірка легенд і оповідань під назвою "KronikaLuduzdemologiislowianskiej". Їх третій товариш, Яків Головацький, був насамперед ученим-славістом - фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. 
Йому належать такі праці як "Поділ часу у русинів", "Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів", "Очерк старославянского баснословия, или Мифологии". Разом з Вагилевичем він також заклав основи українського карпатознавства.  І вкінці "руська трійця" таки розлетілася: дошкульно переслідуваний своїми о. Шашкевич рано помер († 1843), Головацький пішов на службу російську, а Вагилевич — на службу польську (став редактором польського журналу)... Москвофільство й полонофільство густою темрявою покривали тоді всю Галичину, і цієї темряви не міг освітити слабенький вогник Шашкевича. І це було тоді, коли в Україні голосно співав уже Т. Шевченко, — але він був "схизматик", тому до його віщої бандури в Галичині не прислухались і він тут якогось ширшого впливу довго не мав.

38. Перші політичні партії Наддніпрянської  України та їх політичні платформи.

Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком "відродження нації" називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. К. Винниченко.
Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на центральних, південних та східних землях України) була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". М. Міхновський, у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.
1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ "10 заповідей" проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло "Україна для українців". 1903 р. з РУП вийшло іде одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.
Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка (скорочена назва "Спілка") на чолі зі студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної Ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.
На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського "Союзу визволення" (зародка майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники - Д. Антонович, B.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.
УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП C.Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) - Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко — обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".
Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

 

 

 

 

39. Критика культу особи Сталіна та його наслідки.

«Про культ особи та його наслідки» (також «Таємна промова Хрущова на XX з'їзді КПРС»; рос. О культе личности и его последствиях) — зачитана Першим секретарем Президії ЦК КПРС М. С. Хрущовим на закритому засіданні XX з'їзду КПРС  який був проведений 25 лютого 1956 року.

В доповіді був засуджений культ особи Йосипа Сталіна, масовий терор та злочини другої половини 1930-х — початку 1950-х, провина за які була покладена на Сталіна, а також була розглянута проблема реабілітації партійних та військових діячів, які були репресовані при Сталіні.

Промова була важливим етапом Хрущовської відлиги. На поверхні, основна задача промови полягала в повернені КПРС до ленінізму. Однак для Хрущова, ця промова мала забезпечити підтримку громадськості в арешті та страті Лаврентія Берії три роки до того а також легітимізувати консолідацію та зосередження влади в його руках (здобутої завдяки перемоги над В'ячеславом Молотовим та Георгієм Маленковим).

Промова отримала назву «таємної», оскільки була зачитана на закритому засіданні, а текст був оприлюднений лише в 1989 році,[4] однак багато членів партії були ознайомлені з її змістом протягом наступного місяця. В квітні 2007 року, британська газета включила промову до переліку «Найвидатніших промов XX століття». На засіданні жоден учасник не висловив незгоди з критикою культу особи. З великою долею впевненості також можемо говорити, що виступи доповідачів були проявом 100% підтримки послідовної боротьби партії з культом особи Й.В. Сталіна та переборювання його шкідливих наслідків. Партійний центр зі шпальт газет переконував, що «обговорення в партійних організаціях і на загальних зборах трудящих питання про культ особи і його наслідки пройшло при великій активності членів партії і безпартійних і що лінія ЦК КПРС знайшла в партії й народі схвалення і підтримку» . А тому, для справжніх відданих справі Леніна комуністів, таких, як М.Малич, було цілком прийнятно бути впевненим і переконувати інших, ніби «викладачі і студенти одностайно схвалюють постанову ЦК КПРС і підтримують боротьбу партії за подолання культу особи і його наслідків» .

40. Дайте визначення поняття «політична система» суспільства і назвіть причини формування адміністративно-командної  системи в СРСР.

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Причин цього багато. Якщо дати стислу характеристику економічному устрою радянського суспільства, то можна її звести до тих істотних характеристик: повне підпорядкування економіки державі, пріоритет політики перед економікою, заперечення неприйняття засад, приватної власності, індивідуально та групового підприємства. До цього слід додати,що специфічними рисами цієї економічної системи є тотальне зрощування держави і партійно-ідеологічних структур, а також пряме втручання в економіку, зокрема у відносин власності, праці і розподілу матеріальних благ і послуг.

Другим моментом і характерною ознакою планово-адміністративної системи, господарства було те, що всі економічні рішення приймалися на відверто ієрархічному рівні. Внаслідок цього, горизонтальні зв'язки між суб'єктами господарювання знаходились на макрорівні, а взаємодія між підприємствами формувалась і строго, номенклатурно регламентувалась із центра. З цієї причини великою мірою відбувалась примусова підміна багатьох часткових рішень на макрорівні єдиним централізованим рішенням на макрорівні (загальнодержавному).

Примусова загальна колективізація сільського господарства в Україні спричинила великою мірою штучний, жахливий голодомор, який супроводжувався ще й масовим терором. Ця соціальна катастрофа спиралася на людиноненависницьку теорію класової боротьби і спричинила фізичне знищення цвіту української нації і навіть до деякої міри збіднення генофонду українського народу після закінчення соціальної колективізації новостворений колгоспний сектор народного господарства виявився у подальшому неефективним в економічному плані. Сталін 1926 р. пообіцяв,що СРСР стане "однією із самих хлібних країн, якщо не самою державою в світі через якихось три роки". Однак всупереч цій обіцянці всього за першу п'ятирічку щорічно з колгоспного сектору забиралось на експорт 2-3 млн. тонн зерна. Потім експорт зменшився і досяг цього рівня лише в кінці 30-х років. Для прикладу ще у 1913 році царська Росія без надзвичайних заходів і репресій експортувала 9 млн. тон зерна.Тут варто наголосити, що колгоспний сектор за своєю сутністю нічим практично не відрізняється від державного. Завдання держави іноді були такі великі, що колгоспники майже нічого не одержували за свою працю.Особливо зручною з арсеналу засобів примусу при тоталітаризмі виявилася ідеологія. Цей засіб на практиці разом з іншими і який випливає з них - політичні репресії, які відверто переслідувати мету використання інакомислення в суспільстві, в тому числі і економічного. Розмах репресій поки що важко визначити офіційними даними, але за деякими оцінками він досяг жахливих масштабів: в невоєнний час (під час революції і "революційних перетворень) народи СРСР втратили понад 66 млн. людей.

Таким чином, всі засоби підтримання планово-розпорядної системи "на плаву", примус до праці, всезагальна ідеологізація суспільства, масові політичні репресії,одержання аграрної економіки не змогли врятувати економічну систему від неминучого краху.

Щоб порівняти, зіставити минуле з сьогоденням, зупинимося коротко на результатах трансформації, командно-адміністративної системи в соціально орієнтовану, демократичну систему в Україні. За десятиріччя незалежності Україна внаслідок соціально-економічних перетворень поступово наближується до економічно розвинених держав світу.

В нашій державі створена двосекторна економіка: приватна і державна. Після приватизації виник і міцніє значний сектор малих та середніх підприємств. Паралельно з приватизацією відбулася конверсія частини підприємств військово-промислового комплексу. Одночасно українська економіка докладала багато зусиль, щоб ліквідувати наслідки чернобильської атомної катастрофи.

Створена національна фінансова система. Проведена грошова реформа - замість карбованця введено національну грошову одиницю (валюту) - гривню. Приборкано галопуючу інфляцію. Відбувається процес стабілізації української економіки і повільне зростання внутрішнього валового продукту і т.п.

Особливу роль в Радянському союзі відіграв спосіб оподаткування споживачів за посередництвом цін купованих товарів. Цей податок називається податком з обороту. Він не охоплював усіх товарів, а лише кінцеві споживчі блага.

 

41. Охарактеризуйте основні етапи реалізації соціальної політики в незалежній Україні до кінця 90-х.

Соціальна політика

Українська держава після проголошення незалежності отримала у спадщину соціалізовану соціальну систему, яка за переходу до ринкових умов одразу ж почала давати збої. Як відомо, соціально-економічні відносини за радянської доби базувалися на централізації ресурсів та повноважень; плановому характері виробництва і розподілу; жорсткій регламентації всіх сфер соціально-економічного життя; пріоритеті адміністративного регулювання над правовим.

Вдавана відсутність гострих соціальних проблем була головним постійно декларованим твердженням системи радянської державної ідеології. Суспільно-корисна праця носила обов'язковий характер. Крім загальної зайнятості, забезпечувався хоча і досить низький, проте всеохоплюючий розмір соціальної підтримки. При розподілі ВВП на ці цілі витрачалася половина централізованих ресурсів держави.

Соціальна ситуація в колишньому СРСР характеризувалася незначною диференціацією доходів, споживання і загальних життєвих можливостей більшості населення.

Раніше соціальна політика фактично вирішувала два завдання: з одного боку, визначала темпи і пропорції економічного розвитку, з іншого - забезпечувала формування фондів суспільного споживання. Фактично держава сприяла утвердженню патерналістських очікувань у населення, до мінімуму звівши особисту відповідальність людини за самозабезпечення та економічний самозахист.

Не випадково більшість населення виявилася не готовою до соціально-економічних змін, що відбулися з розвалом Союзу. Втрата заощаджень, поява безробіття, сплеск інфляції, заборгованість із виплати заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат викликали невдоволення в суспільстві, призводили до соціального напруження.

Тож з перших років державотворення перед Україною постала проблема формування нових соціальних інститутів захисту населення. Обмежені фінансові можливості держави не дозволяли здійснити достатній соціальний маневр. Усе це викликало справедливе невдоволення населення.

Поступово економічні й соціальні перетворення почали давати свої позитивні результати. Люди перестали годинами вистоювати в непомірних чергах, зникли спекулятивні ціни, талони, купони, мільйони громадян стали повноправними власниками своїх квартир, будинків, земельних ділянок. З'явився вільний доступ до освіти, обраної професії, самозайнятості, самозабезпечення, інших культурних і духовних цінностей.

За 10 років незалежності закладено основу, по суті, нової системи соціального захисту населення.

Перше. Позитивним зрушенням стала кардинальна зміна політики держави щодо зайнятості населення. Істотно змінились зміст зайнятості та її організаційні форми; зайнятість набула добровільного характеру; держава відмовилась від монопольного права на виробниче використання робочої сили; зайнятість нині базується на новій системі механізмів, заснованих на власних інтересах людини, їх узгодженні з інтересами інших учасників виробництва; забезпечується вільний вибір джерела доходів (у рамках діючого законодавства), що дозволяє людині здобути економічну самостійність, а це суттєво змінює ставлення до праці; через структурні зрушення зросла мобільність робочої сили;

підвищились вимоги до професійного рівня зайнятих, якості робочої сили.

Результатом усіх цих змін стало поступове формування ефективного ринку праці в Україні. На початку перехідного періоду населення найважче сприймало кардинальні зміни на ринку праці, пов'язані з втратою роботи, зростанням офіційного і вимушеного безробіття. Для зміни ситуації потрібен був не лише час, а й відповідні фінансові ресурси, тісна взаємодія всіх гілок влади та учасників соціального партнерства. Цього вдалося досягти: створено державну службу зайнятості, функціонують механізми фінансової підтримки безробітних.

В результаті ситуацію на ринку праці вдалося стабілізувати, а запроваджена система соціального захисту і підтримки безробітних почала на ділі сприяти швидкій адаптації мільйонів громадян до нових економічних умов.

Президентом України поставлено завдання створити до 2004 року один мільйон нових робочих місць, що дасть можливість краще збалансувати ринок праці, активізувати процеси поліпшення зайнятості населення.

Друге. З урахуванням світового досвіду в країні розпочалося впровадження нової пенсійної системи, яка зможе захистити від бідності населення похилого віку, забезпечити громадян пенсіями в залежності від їх трудового стажу та розміру внесків до Пенсійного фонду, а також дасть можливість отримувати вищі пенсії за рахунок сплати внесків у добровільній системі недержавного страхування.

Є всі підстави стверджувати, що за умов стабілізації економіки затратна пенсійна система досить швидко перетвориться в самоокупну систему, здатну не лише забезпечити гідну старість пенсіонерів, але й впливати на прискорення економічного розвитку держави, сприяти виведенню економіки з тіні, істотно розширити інвестиційний потенціал держави, оживити фондовий ринок.

Позитивні зрушення в економіці дали змогу погасити в 2000 році багаторічну заборгованість з виплати пенсій, здійснити індексацію та поступово підвищити середній розмір трудових пенсій. У якості першочергового стоїть завдання забезпечити протягом поточного та наступного років співвідношення пенсії та заробітної плати не менше 50%, з наступним підвищенням цього показника до 55-60%.

Третє. Надзвичайно важливим питанням для України є здійснення активної політики доходів та заробітної плати населення. На перше місце тут ставиться проблема глибокого реформування системи заробітної плати. Йдеться про перехід від діючої моделі, зорієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних послуг, до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення таких послуг.

Ця політика вже почала реалізуватися. Реформується система оплати праці, зростає її соціальна і стимулююча функції.

Довідково: У 2000 році реальні доходи населення України зросли на 6%, а реальна заробітна плата - на 14%.

Вживаються заходи щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці і реформування системи прибуткового податку з громадян. Це дасть можливість привести темпи зростання реальної заробітної плати у відповідність з темпами росту ВВП, а також якомога швидше наблизити рівень мінімальної заробітної плати та інших мінімальних соціальних стандартів до величини прожиткового мінімуму.

Четверте. Внутрішня суперечливість здійснюваної політики реформ, особливо в перші роки незалежності, найбільшою мірою позначалася на зростанні бідності та поглибленні майнової диференціації населення.

Україна відкрито заявила про проблему бідності, необхідність її подолання.

Довідково: За оцінками міжнародних експертів, на рубежі 1980—1990-х років рівень бідності в Українській РСР становив 20%.

Усвідомлюючи, що позитивні тенденції зростання макроекономічних показників покликані прискорити розв'язання проблем бідності, органи влади все більше увага приділяють цій проблемі. Розроблено і затверджено Національну стратегію подолання бідності. Найближчим часом Верховною Радою України буде розглянута конкретна Програма і механізми її реалізації.

Не послаблюючи піклування про малозабезпечених, акценти соціальної політики все більше будуть зосереджуватися на населенні, яке активно працює і примножує суспільні багатства. І це закономірно: ринкова економіка дає можливість кожному трудівнику підвищувати свій добробут за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності.

Сформовані і втілюються основні напрями соціальної політики. Перші кроки щодо їх реалізації дають обнадійливі результати. У 2000 році удвічі збільшилися видатки Державного бюджету на соціальні програми. При цьому вперше ці видатки були профінансовані в повному обсязі.

Впроваджуються в життя Концепція дальшого реформування оплати праці та Основні засади розвитку соціальної сфери села. Відбувається реформування системи соціального страхування. Впроваджено загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, нещасного випадку на виробництві, тимчасової непрацездатності. Здійснюються реальні кроки щодо реалізації прав громадян на працю та на захист своїх економічних і соціальних інтересів.

На законодавчому рівні щорічно визначається прожитковий мінімум для різних соціальних категорій громадян, здійснюються кроки до наближення розмірів пенсій та мінімальної заробітної плати до цього основного державного соціального стандарту.

Визначаючи напрями соціальної політики на перспективу, держава прагне вирішувати принаймні три основні завдання:

- оплачувати борги минулого (соціальний захист пенсіонерів, інших соціальне вразливих верств населення);

-забезпечувати потреби сьогодення (регуляція зайнятості населення та активна політика доходів);

- дбати про майбутнє (розвиток соціальної сфери, її реформування).

Досвід реформування економіки нашої держави засвідчив, що реальна практика змушус переосмислювати стратегію післякризового розвитку, логіку дальших економічних перетворень. Вони мають бути спрямовані, насамперед, на забезпечення глибоких якісних зрушень всієї системи економічних відносин. Треба враховувати, що ринкові реформи - це лише інструментарій реалізації завдань соціального прогресу. Відповідно, основним їх критерієм має бути те, наскільки вони сприяють гуманізації і соціалізації суспільства.

Тож необхідною умовою реалізації цих завдань є:

- дальше утвердження критичної маси ринкових перетворень, сприятливого інвестиційного і підприємницького клімату;

-посилення інноваційної складової економічного зростання;

- усунення структурних і відтворювальних деформацій в економіці;

- забезпечення й" відкритості та інтеграції у світовий економічний простір;

- зупинення процесів майнового розшарування людей, посилення їх соціального захисту.

 

42. Основні напрями і результати соціальної політики України на сучасному етапі.

До основних напрямків і пріоритетів соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства належать соціальна політика, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика.

Соціальна політика, спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини

До цього блоку входять такі напрямки соціальної політики:

• розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею способів і форм самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту й напрямків альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

• досягнення в суспільстві соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі сталих процесів соціальної структурованості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

• утвердження в суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без здійснення якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свободи задоволення соціальних потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

• формування в суспільстві нової соціальної культури, яка грунтувалася б на новій парадигмі базисних морально-етичних, соціальних цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення, в органічній єдності із суспільною діяльністю з освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини, подолання суперечностей між усталеними, традиційними соціальними цінностями й новою системою соціальних цінностей[9, c. 68-69].

З напрямів соціальної політики, викладених в одному з послань Президента до Верховної Ради України, можна виділити:

досягнення соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі соціального миру та співпраці, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

утвердження у суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свобода задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею напрямів самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту і напрямів альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

формування у суспільстві нової соціальної культури, яка б ґрунтувалася на базисних морально-етичних, соціальних цінностях, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення в органічній єдності з суспільною діяльністю щодо освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини;

формування та розвиток соціально-ринкової економіки, соціально орієнтованого господарства, за якого економічна свобода ринку спрямовувалася б на посилення соціальної безпеки людини і суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

розвиток соціально-класових відносин, в основі яких лежить становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і головним чином формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

регулювання розвитку соціально-етнічних, етнонаціональних відносин на основі принципу рівності всіх націй і етнічних груп, єдності етнонаціонального та загальнолюдського, етнічного і соціального в національному;

регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних цінностей сім’ї, на виконання нею як найважливішим соціальним інститутом суспільства своїх функцій, розв’язання суперечностей між сім’єю та державою і суспільством;

регулювання процесів соціально-територіального розвитку соціально-просторовими формами організації суспільства, насамперед розселенням, соціально-культурними процесами урбанізації, а також міграційними процесами;

створення умов для заохочення продуктивної трудової діяльності, зростання соціально-економічної активності населення, відтворення і всебічна реалізація трудового потенціалу на основі формування внутрішніх глибинних життєздатних джерел розвитку мотивації трудової діяльності кожної людини, спроможної до праці;

створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім’ї, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником свого добробуту, мікросхеми свого соціального захисту відповідно до свого трудового внеску і заходи соціально-економічної активності;

вироблення та створення гнучкої, динамічної системи оплати праці на основі глибокої структурної реформи заробітної плати, формування її нової моделі, збільшення її частки у структурі суспільного доходу як головного джерела підвищення добробуту громадян, що ґрунтується на високій ціні робочої сили, наближення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості, підвищення рівня мінімальної заробітної плати, посилення впливу тарифної системи під час визначення заробітної плати;

формування динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка охоплює кілька типів соціальних заходів, на основі розширення та поглиблення соціально-економічної бази, соціальної безпеки людини, посилення соціальної захищеності особи, активного реформування системи соціального захисту і насамперед тих її складових, що ставлять трудівника в абсолютну соціальну залежність від держави;

вироблення та впровадження у практику нової концепції розвитку соціального страхування за всіма його видами — пенсійного, медичного, через хворобу, з безробіття — на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між роботодавцями, працівниками і державою;

реформування системи пенсійного забезпечення на основі як обов’язкового, так і добровільного страхування, зокрема, державної системи з обов’язковим пенсійним страхуванням і недержавної, що функціонує на засадах добровільного страхування;

регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, мета якої — максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості та кількісного і якісного складу трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю;

глибока структурна реформа державної житлової політики на основі створення умов для розширення, стимулювання і децентралізації житлового будівництва у різних формах за рахунок різних джерел фінансування, ринку будівельних послуг, зміни структури житлового фонду, стратегії будівництва; перехід на самоокупну плату за користування житлом і комунальні послуги та до адресних субсидій для окремих категорій громадян, створення сприятливого житлового середовища[5, c. 4-5].

43. Проблема безробіття та перспектива її розв’язання в Україні.

 

З огляду на значне погіршення соціально-

економічних показників, особливої актуальності в

Україні набуває розробка нової концепції вирішення

проблеми зайнятості та безробіття. Найбільш гострою

у цій сфері проблемою є формування цивілізованого

ринку праці, заснованого на плюралізмі форм

власності, свободі підприємницької діяльності, трудової

активності й свободі праці. Основні проблеми ринку

праці у нашій державі пов’язані зі зростанням

тривалості періоду безробіття, збільшенням кількості

громадян, які шукають роботу, а також існуванням

труднощів щодо працевлаштування соціально

незахищених верств населення, які не здатні на рівних

конкурувати на ринку праці, а тому потребують

захисту з боку держави.

Ринок праці – основний регулятор зайнятості

населення, ефективність якої забезпечується саме

через ринок праці. Необхідні передумови цієї

ефективності в Україні закладені в трудовому

законодавстві держави. Зокрема, Закон України «Про

зайнятість населення» гарантує усім громадянам рівні

права на вільний вибір місця роботи, вид діяльності,

забороняє будь-які примусові заходи залучення до

праці.

Праця як свідома, цілеспрямована й організована

діяльність є основою і джерелом існування людини та

суспільства. Вона також становить форму само-

вираження і самоствердження особи й громадянина.

Праця здійснюється тільки через зайнятість як

окремої особи, так і певної частини населення країни

якоюсь справою.

Праця – це одне із основних джерел багатства,

фактор зростання виробництва. Суспільство завжди

зацікавлене питанням про ефективність використання

робочої сили, оскільки доведено, що зростання

безробіття на 1 % скорочує валовий національний

продукт на 2 % [2].

Безробіття – це соціально-економічне явище,

при якому частина робочої сили (економічно

активне населення) не зайнята у сфері економіки.

Проблема безробіття є ключовим питанням у

ринковій економіці, і, не вирішивши його, неможливо

налагодити ефективну діяльність економіки [3].

На сучасному етапі основними причинами

безробіття в Україні є: вивільнення внаслідок

реорганізації чи ліквідації виробництва, скорочення

штатів, звільнення за власним бажанням, неможливість

знайти роботу після закінчення школи або вищого

навчального закладу, звільнення через закінчення

терміну контракту.

До 90-х років ХХ ст. у постсоціалістичних країнах

безробіття офіційно не визнавалося. В Україні вперше

у 1991 році, коли було прийнято Закон «Про

зайнятість населення», законодавчо визналася

проблема безробіття [1].

Україна належить до країн світу, де сформовані

висококваліфіковані трудові ресурси практично для

всіх галузей господарства. Вирішити більшість

проблем трудових ресурсів можливо тільки завдяки

прискоренню темпів будівництва ринкової соціально-

орієнтованої економіки, розробці на державному рівні

механізмів захисту населення від безробіття.

Аналіз статистичних показників безробітних у віці

від 15 до 70 років, починаючи з 2000 р., показав, що

спостерігається значна тенденція до зменшення

безробіття та вихід України з кризи. Так, з 2000 до

2007 р. відбувається тенденція зменшення кількості

безробітних, але в 2008-му та особливо в 2009 р.

знову відбувається збільшення безробітних, з 2010 р.

знову спостерігається поступове зменшення

безробітних. В Україні наявна відсутність тенденції

до скорочення зайнятості. Більше того, втрачено

менше робочих вакансій, ніж у попередні роки, проте

існують певні проблеми та причини виникнення

даного економічного явища (рис. 1).

Розвиток економіки будь-якої держави

визначається наявними людськими ресурсами, їх

здібністю до ефективної праці, а також наявністю

умов для її здійснення. Тому можливість займатися

ефективною працею, забезпечення зайнятості та її

регулювання можна розглядати як чинник забезпе-

чення стійкого економічного зростання держави

[8].

Основними проблеми виникнення безробіття є:

 проблема молодіжного безробіття, адже

молодь без досвіду роботи зазнає найбільших

труднощів з пошуку роботи, особливо офіційного

працевлаштування;

 структурні зрушення (міжгалузеві, внутрішньо-

галузеві, регіональні) в економіці, що виражаються у

впровадженні нових технологій, згортанні виробництва

в традиційних галузях, закритті технічно відсталих

підприємств;

– проблеми безробіття серед людей старшого віку;

– відповідне скорочення сукупного попиту на

робочу силу;

– політика уряду в галузі оплати праці;

– скорочується купівельна спроможність населення;

– бюджет втрачає платників податків;

– сезонні зміни в рівні виробництва в окремих

галузях;

– зміни в демографічній структурі населення;

– рух робочої сили (професійний, соціальний,

регіональний) [6].

Основні шляхи вирішення проблем безробіття

мають включати цілу низку заходів, зокрема:

 приведення законодавства України у

відповідність до міжнародних норм і принципів;

 запровадження механізмів захисту внутріш-

нього ринку праці;

 реалізацію Державної та регіональних

програм зайнятості;

 сприяння стабільній діяльності стратегічно

важливих підприємств;

 зниження податків для підприємств за умови

збереження робочих місць (для компенсування витрат

на прийом нових працівників);

 забезпечення збереження ефективно функціо-

нуючих робочих місць та створення нових;

 створення сприятливих умов для розвитку

малого бізнесу та підприємницької діяльності

безробітних;

 надання державою пільгових кредитів для

виплати зарплати додатково зайнятим на виробництві,

які за розміром будуть дорівнювати зарплаті;

 легалізацію тіньової зайнятості [5].

Запорукою вирішення проблеми безробіття в

Україні є розробка і реалізація широкого комплексу

відповідних заходів, насамперед, у соціально-

трудовій сфері. Слід посилити увагу щодо оновлення

та підвищення технічного рівня робочих місць,

зокрема, для того, щоб кожне з них забезпечувало

зайнятому прожитковий мінімум і подальше

зростання заробітної плати (з урахуванням інфляції).

Це дозволить привести заробітну плату у

відповідність з продуктивністю праці, ліквідувати

фіктивні робочі місця, зменшити приховане

безробіття [7]. Регулювання зайнятості на рівні

держави являє собою процес впливу на трудову сферу

для досягнення цілей, нормативно зумовлених

суб’єктами регулювання. Такими суб’єктами в

Україні виступають: Міністерство праці та соціальної

політики України, Державна служба зайнятості,

міністерства й відомства України, регіональні органи

виконавчої влади, профспілки, Український союз

промисловців і підприємців, включаючи регіональні

підрозділи. Поряд з державними структурами

зайнятості в Україні дедалі більшого розвитку

набувають приватні агентства зайнятості. З метою

вдосконалення структури зайнятості необхідно

вирішити такі завдання: боротьба з молодіжним

безробіттям; подолання регіональної диференціації в

рівнях зайнятості; допомога безробітним, що не мали

роботи протягом тривалого періоду часу. На

державному рівні має бути створений регуляторний

комітет з контролю за проведенням заходів у сфері

зайнятості по регіонах. Окремим напрямом діяльності

регуляторного комітету повинно стати усунення

кризового становища регіонів у сфері зайнятості.

Рівень безробіття в країні напряму залежить від

стану економіки країни. Проблема безробіття в країні

є однією з головних. Безробіття не може бути

доцільним ні в економічному, ні в соціальному плані,

оскільки його зростання створює цілий комплекс

проблем: скорочується купівельна спроможність

населення, бюджет втрачає платників податків,

підприємство – персонал. Зростають ризик

соціального напруження, додаткові витрати на

підтримку безробітних. Безробіття вважається, з

одного боку, важливим стимулятором активності

працюючого населення, а з іншого – великим

суспільним лихом. Усі країни світу докладають

багато зусиль для подолання безробіття, але жодній

ще не вдалося ліквідувати його повністю.

Висновки та перспективи подальших розвідок у

даному напрямі

Отже, одним із напрямків відновлення економічної

динаміки в Україні визначається боротьба з

безробіттям. Ринок спроможний забезпечити

зростання економічної ефективності, проте не

здатний вирішити соціальні проблеми. Проблема

безробіття є однією із ключових у ринковій економіці.

Політику зайнятості необхідно провадити в межах

загальної економічної політики, де зайнятість  одна з

головних економічних цілей держави.

Економічна криза, що має місце в Україні,

відчутно позначилася на ринку праці. Вирішити

проблеми зайнятості та безробіття покликана активна

та послідовна політика соціального захисту

населення. В Україні повинна проводитись політика

покращення зайнятості. Зокрема, надання дотації

підприємцям, які беруть на себе зобов’язання

підтримувати обумовлений рівень зайнятості, надання

консультаційної допомоги безробітним. Важливим

напрямом запобігання безробіттю серед молоді є

 реалізація спеціалізованих програм, які забезпечують

розширення зайнятості молоді шляхом створення для

неї додаткових робочих місць без великих

матеріальних витрат, зокрема шляхом організації

сезонної і тимчасової участі в проведенні

сільськогосподарських робіт. Державна активна

політика зайнятості передбачає розроблення програм

сприяння зайнятості. Ці програми можуть

охоплювати як окремі категорії населення (молодь,

жінок, інвалідів), так і специфічні випадки загрози

безробіття, зумовлені економічною або іншою

ситуацією. Метою державних і регіональних програм

зайнятості повинно бути сприяння зайнятості

населення, задоволення потреб громадян у праці.

 

44. Причини та наслідки демографічної кризи в Україні на сучасному етапі.

 

Основною причиною загострення демографічної кризи в Україні є зниження до критичного рівня народжуваності. Сучасний її стан такий, що забезпечується лише половина потрібного для відтворення населення. На сьогодні Україна вже перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбувається незворотнє руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати умов для відновлення чисельності населення на початок 90-х років XX ст.
   Процес зниження народжуваності у сучасних умовах має глобальний характер і зумовлений низкою економічних, соціальних, біологічних причин.
   Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у 90 роках минулого століття у зв'язку з економічною кризою, різким зниженням рівня життя, доходів широких верств населення, невпевненністю у майбутньому.
   Переважно, через низку народжуваність та високий рівень смертності Україна за 16 років незалежності втратила майже 6 млн. людей і сьогодні її населення становить 46,5 млн. проти 52,1 млн. у 1991 р.
   Для відтворення кількості населення станом на 1991 р. необхідно підвищити народжуваність до 2,2 - 2,3 дитини на двох батьків. Сьогодні цей показник в Україні майже вдвічі менший, ніж у 1990 р. і складає 1,1 дитини на одну сім'ю. Відтак кількість населення зменшується щороку майже на 350 тис. осіб. В демографічному відношенні Україна стала однією з найгірших країн світу. У першу чергу, це викликано неефективною політикою до найменш захищених верств населення. Зниження рівня народжуваності призвело до того, що сьогодні близько 30% населення - пенсіонери. На 14 млн. пенсіонерів припадає 18 млн. працюючих людей, з них лише 7 млн. у матеріальній сфері виробництва [1]. Якщо така тенденція зберігатиметься й надалі, то існує реальна загроза, що до 2025 року кількість населення України зменшиться до 25-30 млн [2]. За таких обставин збереження населення має бути основним змістом демографічної стратегії держави сьогодні.
   Демографічна ситуація в Україні характеризується не лише депопуляцією, вона набула характеру гострої демографічної кризи, основні ознаки якої - несприятливі зміни не тільки у кількості, а й здоров'ї населення. Сучасну демографічну ситуацію можна визначити як кризову саме тому, що депопуляція супроводжується істотним погіршенням здоров'я людей, що виявляється у зниженні середньої тривалості життя.
   Обстеження стану здоров'я населення виявило, що рівень загальної захворюваності в Україні один із найвищих не лише серед країн Західної Європи, але й колишнього СРСР. За цим показником Україна перебуває на другому місці серед держав СНД. Прогресує тенденція значного погіршення здоров'я дітей і підлітків. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження.
   Техногенне і радіоактивне забруднення атмосфери, грунтів, водойомів у більшості областей спричиняє мутантні ушкодження генів. Наслідком цього є зниження народжуваності, зростання потворності серед новонароджених, поширення спадкових хвороб тощо.
   Такий стан викликаний перш за все, недостатнім фінансуванням медичної галузі й неспроможністю останньої своєчасно і якісно надавати медичну допомогу населенню. Наприклад, у 2000 р. на охорону здоров'я одного українця було витрачено 13 доларів, (у США - 3750). Щоб досягти хоча б рівня медичної допомоги 1990 р. потрібне її фінансування не менше 37,5 млрд грн.
   Катастрофічною залишається екологічна безпека населення. Атмосферне забруднення негативно впливає на кожного третього жителя України, а 28% взагалі дихають повітрям, що є небезпечним для життя. При цьому на громадянина України припадає 3 долари США щорічних природоохоронних асигнувань, що в 50 разів менше, ніж у Німеччині. За данними смертності від серцево-судинних хвороб Україна ділить останнє місце в Європі з Болгарією, утричі випереджаючи розвинені країни. Поширеність хвороб серед населення протягом останніх 10 років зросла на 38%.
   Статус українців як вимираючої нації (щорічне зменшення на 350-400 тис. людей) зі зниженням якості життя є неприйнятним для розвитку економіки України. Частка працездатного населення є найменшою (смертність серед цієї категорії з 2000 р. по 2005 р. зросла на 30% загалом і на 40% серед чоловіків зокрема) [3].
   У процесі розробки прогнозу смертності населення країни до 2025 р. Інститутом економіки НАН України розглянуто три можливості його сценарію, які умовно названі песимістичним, середнім і оптимістичним. При розробці середнього (стабілізаційного) варіанту прогнозу смертності зроблено припущення, що в межах прогнозованого періоду будуть створені умови, які перешкоджатимуть подальшому погіршенню стану здоров'я населення. З'являться передумови зниження захворюваності та інвалідності, деякого підвищення тривалості життя, які, однак, не ведуть до принципових змін якості здоров'я, до переходу від досить відсталої до більш сучасної моделі здоров'я. Цей варіант можливий при істотному підвищенні життєвого рівня, поліпшення екологічної ситуації, при перегляді ідеології української системи охорони здоров'я та збільшенні її фінансування на 40-50 відсотків.
   У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.
   Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальними, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців.
   Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.
   Це у свою чергу передбачає удосконалення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту. Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення - створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікації працездатних, особливо у тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше безробіття.
   Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які заторкують права та інтереси населення.
   Одна з основних причин зменшення кількості населення це скорочення народжуваності і перевищення смертності над народжуваністю. Сучасний рівень народжуваності найнижчий за весь період післявоєнної історії України. До другої світової війни тривалість життя в Україні була значно нижчою, чим у розвинених країнах, але завдяки успіхам медицини вдалося ліквідувати це відставання до середини 60-х років. Позитивні зрушення в динаміці смертності і тривалості життя протягом 50-х першої половини 60-х років пов'язані з докорінними змінами в структурі патології причин смерті, ролі старих і нових патогенних факторів. Це означало, що Україна успішно долає перший етап епідеміологічного переходу, на якому прогрес у боротьбі за людське здоров'я і життя став можливим завдяки стратегії дій, орієнтованій на масові, не дуже дорогі профілактичні заходи, що не потребують значної активності з боку самого населення, на широке використання антибіотиків. Однак з середини 60-х років (в розвинених країнах з середини 50-х років) можливості цієї стратегії вичерпалися, а її зростання в розвинених країнах уповільнилося [4].
   В Україні саме в період кризи і повільних перетворень найбільш зменшилась народжуваність. Це, насамперед, пов'язано з тим, що дедалі більше долучається жінка до економічної діяльності, прагне зробити кар'єру, і як наслідок, все менше часу залишається на материнство. Але слід зазначити, що соціально-економічний розвиток держави неможливий без демографічного розвитку. Ці два процеси між собою тісно пов'язані. Як тільки погіршується демографічна ситуація, країна практично немає перспективи для соціально-економічного розвитку.
   За таких умов, щоб змінити ситуацію, яка склалася, держава, насамперед, повинна звернути головну увагу на сім'ю та молодь. Як свідчить статистика, якщо у всьому світі З млрд. осіб, тобто майже половина населення, становлять люди до 25 років, то за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні молодь від 14 до 28 років становить лише 11%, тобто близько 5 млн. осіб.
   Невтішною є ситуація і щодо кількості зареєстрованих шлюбів серед молоді. Якщо у 1991 р. одружилося 493,1 тис. пар, то у 2005 р. лише 332,1 тисячі, що істотно зменшило кількість новонароджених дітей (у 2005 р. це склало 461,1 тис. проти 630,8 тис. у 1991 р. [5]). Головними причинами цього сама молодь вважає відсутність житла, соціального захисту з боку держави, невелика заробітна плата, небажання приватних структур утримувати у себе на роботі вагітних та жінок з маленькими дітьми, хоча це й заборонено законом. Як наслідок молоді сім'ї мають не більше 1-2-х дітей у кращому випадку. Для відтворення населення молода сім'я має виховати 2-3 дитини, а не одну, як у багатьох сім'ях.
   Однак, слід зазначити, попри негативну тенденцію середини 90-х років щодо різкого змешення народжуванності, збільшення смертей та перевищення кількості померлих над кількістю новонароджених, починаючи з 2002 р. з'явилася тенденція щодо збільшення народжуваності в Україні. Разом з тим, кількість померлих все ще перевищує в 1,7 рази кількість новонароджених. За офіційними даними Мінюсту за шість місяців 2007 р. в Україні було зареєстровано 225,679 тис. новонароджених, разом з тим кількість померлих сягнуло 387,3 тис. людей.
   Держава для вирішення проблеми зробила в останні роки низку заходів. Завершено розробку проектів постанов Кабінету Міністрів України "Стратегія демографічного розвитку на 2006 - 2015 pp." та "Про створення міжвідомчої координаційної ради з питань поліпшення демографічної ситуації в Україні". Схвалена концепція Державної програми підтримки сім'ї на 2006 - 2010рр., що включає заходи, спрямовані на розв'язання проблем соціально-економічного становлення та розвитку сімей, виховання дітей, вдосконалення системи соціального захисту сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, попередження насильства в сім'ї та реалізації сімейної політики, надання одноразової грошової виплати при народженні першої дитини 12,2, другої 25, третьої і більше 50 тис. грн.
   Слід зазначити, що виплати, що українська влада надає матерям при народженні дітей, на думку багатьох демографів, можуть сприяти підвищенню народжуванності лише на першому етапі. Показові, на їх думку, у цьому зв'язку є приклади розвинутих європейських країн. У Чехії народжуваність найнижча в Європі, навіть нижча, ніж в Україні, хоча державні виплати за народжуваність значно більше. Сьогодні в жодній європейській країні немає такої народжуваності, яка б забезпечувала відтворення поколінь. Для цього потрібно 22 дитини на 10 жінок. Виняток - Албанія: 20 дітей на 10 жінок [6].
   Таким чином, у сучасних умовах, коли суспільне життя продовжує знаходитись у стані кризи і невизначеності, коли не вироблена обґрунтована економічна стратегія на державному рівні, демографічна ситуація перетворилася на суцільну проблему. З метою поліпшення демографічної ситуації необхідно спрямувати соціально-економічну політику на розв'язання найгостріших проблем сім'ї: стимулювання народжуваності, підвищення медичного обслуговування, посилення охорони та оплати праці, поліпшення побутових умов і впровадження здорового способу життя, створення широкої мережі державних та недержавних служб соціальної допомоги.

 

45. Політика  держави в галузі охорони здоров’я  на сучасному етапі.

 

Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна

Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих

засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань,

напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів

бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-

фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження

загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони

здоров’я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та

експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров’я та

представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих

органів визначається Верховною Радою України.

Складовою частиною державної політики охорони здоров’я в

Україні є політика охорони здоров’я в Республіці Крим, місцеві і

регіональні комплексні та цільові програми, що формуються

Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і регіонального

самоврядування та відображають специфічні потреби охорони

здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на

органи державної виконавчої влади.

Особисту відповідальність за державну політику в цій сфері несе

Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді

Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної

політики в галузі охорони здоров’я, виступає гарантом права громадян

на охорону здоров’я, забезпечує виконання законодавства про охорону

здоров’я через систему органів державної виконавчої влади, проводить

у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші

повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення

державних цільових програм, створює економічні, правові та органі-

заційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони

здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я,

укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з

питань охорони здоров’я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в

галузі охорони здоров’я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної

виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і

прогнози в галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково

обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають

сприяти охороні здоров’я населення, формують і розміщують державні

замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі,

здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу

діяльність в галузі охорони здоров’я.

Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента

України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації,

а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад

народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров’я в

межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної

виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони

здоров’я України, компетенція якого визначається положенням, що

затверджується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним

(провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади

із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони

здоров’я.

Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації

державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та

епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва,

контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного

призначення; розроблення, координація та контроль за виконанням

державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики

захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та

мікробіологічної промисловості; організація надання державними та

комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної

допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в

невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї

компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської

катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження

захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація

разом з Національною академією наук України, Академією медичних

наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку

медичної науки.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої

влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров’я Ради Міністрів Республіки Крим та органи

місцевої державної адміністрації.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-

профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі,

санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони

здоров’я. Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами,

установами та організаціями з різними формами власності, а також

приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної

бази і кваліфікованих фахівців. Незалежно від юридичного статусу

закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійснювати тільки

особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним

вимогам. Керівнику закладу охорони здоров’я має бути забезпечена

незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з охороною здоров’я.

 

11.3. Ключові проблеми у сфері охорони здоров’я та їх

вирішення

 

На сучасному етапі стан здоров’я населення України характе-

ризується значною поширеністю хронічних хвороб та соціально

небезпечних захворювань. Високими залишаються рівні інвалідності

та смертності при короткій середній тривалості життя. На здоров’я і

відтворення населення негативно впливають якісні показники життя,

забруднення довкілля, незадовільні умови праці, поширення

інфекційних і паразитарних захворювань, криза галузі медичного

обслуговування, недостатній контроль за якістю та вживанням

лікарських засобів і біологічно активних домішок, тютюнокуріння.

До погіршення стану здоров’я населення, збільшення нещасних

випадків у побуті та на виробництві, руйнування сімей, духовної,

моральної і фізичної деградації суспільства призводить надмірне вживання

алкогольних напоїв, вживання наркотичних засобів, психотропних

речовин, що згубно позначається й на демографічній ситуації.

Не сприяє розв’язанню проблем у сфері охорони здоров’я й

відсутність належного моніторингу за станом генофонду, рівнем

популяційного імунітету населення, циркуляцією збудників інфекційних

хвороб. Сучасна система охорони здоров’я в Україні спрямована

більше на лікування, ніж на профілактику захворювань і пропаганду

здорового способу життя. Як наслідок, за останні п’ять років кількість

захворювань і смертність зростала.

Ключовими проблемами охорони здоров’я населення є:

– незадовільний стан здоров’я населення;

– нераціональна організація системи надання медичної допомоги;

– брак сучасних медичних технологій, недостатнє володіння

ними;

– низький рівень інформованості про сучасні медичні технології,

засоби збереження здоров’я та активного дозвілля;

– недостатність фінансових і насамперед бюджетних, ресурсів

для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров’я;

– практична відсутність ринку медичних послуг;

– недосконалість нормативно-правових актів, які впливають на

створення умов для поліпшення стану здоров’я населення та

підвищення ефективності використання в системі охорони здоров’я

людських, матеріально-технічних та фінансових ресурсів в умовах

ринкової економіки.

З метою вирішення цих проблем, державна політика у сфері

охорони здоров’я має спрямовуватися на підвищення рівня здоров’я,

поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського

народу.

Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних

і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати:

– поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони

здоров’я, їх ефективне використання;

– забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя

населення, переорієнтацію охорони здоров’я на суттєве посилення

заходів з попередженн захворювань, запобігання інфекційним

захворюванням, зниження ризиків для здоров’я людини, що пов’язані з

забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;

– вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики

виробничого травматизму та професійних захворювань;

– створення умов для формування та стимулювання здорового

способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання

населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими

звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення

раціонального збалансованого харчування населення;

– здійснення активної демографічної політики, спрямованої на

стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та

зміцнення репродуктивного здоров’я населення, а також соціальної

політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

– забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного

розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування,

оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

– запровадження ефективної системи багатоканального фінансу-

вання сфери охорони здоров’я;

– удосконалення системи соціального та правового захисту

медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

– визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати

праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх

кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної

роботи;

– інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості,

в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських

засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості.

Таким чином, державна політика у сфері охорони здоров’я повинна

спрямовуватися на зміцнення здоров’я всіх верств населення,

збільшення тривалості активного життя, поліпшення демографічної

ситуації, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги,

удосконалення фінансування та управління галуззю. Погіршення стану

здоров’я зумовлене насамперед комплексом не тільки медичних, а

соціально-економічних та екологічних чинників, недосконалим способом

життя населення. Тому поліпшення здоров’я є інтегральним показником

успішності функціонування держави, всіх її інституцій, і в основу

реформування цієї сфери має бути покладений міжгалузевий

комплексний підхід.

 

46.Охарактеризуйте поняття «культура» і становище у сфері культури в Україні

У широкому розумінні культура означає певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людей, створення ними матеріальних і духовних цінностей. Звідси існування двох чинників культури — матеріального і духовного.У широкому розумінні культура вбирає в себе оволодіння грамотою, виховання, освіту всіх рівнів, мову, прилучення народу до художніх цінностей, культурно-освітню роботу, літературу і мистецтво у всіх його жанрах та видах. Культура включає міфологію, релігію, науку, норми права і політики, моралі, етики і естетики, людську порядність, почуття і поведінку, організацію праці і побуту, їхній розвиток, тобто життєдіяльність чи то особи, чи то окремої соціальної групи, чи то суспільства в цілому, взаємовідносини людей та їх ставлення до природи тощо. Все це — загальнолюдські цінності. Але жовтневий переворот 1917 р. замінив їх на хибно витлумачені класові атрибути, знаменував собою початок руйнування національної культури — як української, так і інших народів колишнього СРСР. Хоча це знищення видавалося за розвиток і навіть розквіт культури.

У критичному становищі українська культура знаходиться й дотепер. Значно звужено культурний кругозір народу при тому духовному багатстві, яке нагромаджено в суспільстві. Це пояснюється як догматичністю марксистської ідеології, що пройняла всю культуру, так і кризовим становищем її матеріальної бази. Більш як у 6 тис. населених пунктах республіки немає жодного закладу культури.

Одночасно зміцнювали свої позиції бездуховність, невігластво й аморальність. За інтелектуально-моральним рівнем, як свідчить статистика ЮНЕСКО, наша країна посідала у 1985 р. 57 місце. На початок 90-х рр. за цим показником ми опинилися ще далі, позаду десятків країн світу. Занепад нашої культури, наших кращих традицій продовжується. Цьому сприяє й те, що нас заплеснув каламутний потік масової культури, незрідка в її низькопробних, вульгарних і бездарних виявах. Вона заполонила свідомість значної частки суспільства, особливо молоді, не обтяженої ані розумінням справжньої культури, ані почуттям власної гідності.

47. Як і коли зародилась письменність на русі і якими були основні типи шкіл у Київській Русі.

   Літературні й археологічні джерела засвідчують про існування у східних слов´ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма — примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки) та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов´янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торговельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.
   Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов´ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам´ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах — пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.
   Важливими писемними пам´ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах берестяні грамоти — переписка городян про господарські справи.
   Оригінальними пам´ятками давньоруського письма є графіті XI—XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.
   Цікавими пам´ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Всі ці пам´ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, а й надбанням широких верств міського населення.

 

 Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.
   У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 p., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі, що називається «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава 1076 p., написано у 1056—1057 pp. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.
   Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходилися художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам´ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.
   Утворення шкіл і поширення писемності були пов´язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

 

 

48. Наслідки освітянських реформ другої половини 19 ст. в Російській імперії.

Реформа освіти була досить радикальною для другої половини XIX ст. У 1863 р. запроваджено новий університетський статут, за яким ректор, професори і доценти обиралися на вакантні посади радою університету. Цим проголошувалася автономія університетів, які стали менше залежати від міністерства народної освіти. Однак обраних радою викладачів все ж таки затвердило міністерство. Іншим заходом в освітній системі сталося введення в 1864 р. принципів всесословной школи, створення державних, земських і церковно-парафіяльних шкіл. Ці три типи шкіл представляли систему початкової, трирічного освіти.

Середніми учбовими закладами семирічні гімназії були: класичні, в яких основна увага приділялася викладання давніх мов, і реальні - викладання математики і природознавства. Студенти, які закінчили класичної гімназії мали право без іспитів вступити до університету, а реальну - до технічних вузів. Встановлювалася спадкоємність середньої та вищої ланок освіти. Виникли вищі жіночі курси.

Реформи в освіті сприяли тому, що російський університетська наука і освіта у другій половині XIX ст. встали на рівень європейських країн.
Другою великою галуззю діяльності земств була освіта. Земства організовували школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. В 1910 р. в цих школах навчалося понад 420 тис. дітей. Середня освіта здобувалася в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жіночої не передбачало взагалі ніяких прав, бо її місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену «дружину і матір сім’ї». Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах. Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі. Всі ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.

 

49. Освітянська політика радянської влади в Україні в 20-30-х роках.

 

На початках радянської влади в Україні, завдяки патріотичним педагогам, майже в кожному місті і по більших селах продовжали свою працю вже існуючі школи або засновувались нові.

Вони старались виховувати молодь у здоровому національному дусі і мали позитивний вплив на місцеве населення, бо ж вони стали дійсними культурними центрами в роки воєнного і післявоєнного хаосу. Але був це період короткотривалої тимчасовості, бо дуже швидко прийшло до керівництва і контролі школи партією, для якої перевиховування в дусі комуністичної ідеології було першочерговим завданням.

Ще довго до революції Ленін, розробляючи основи комуністичної ідеології звернув особливу увагу на справу освіти і виховання. В своїх писаннях він підкреслив велику роль школи в більшовицькій концепції знищення старого і побудови нового безклясового ладу. Ще в 1903 р. він категорично виступив проти т.зв. культурно-національної автономії в шкільній ділянці, тобто проти відбирання з державних рук шкільної справи і передачі її в руки кожної нації бувшої російської імперії. Тези шкільної політики більшовиків він, згодом, розгорнув і уточнив, а у 1919 р. партійний з’їзд Російської Комуністичної Партії їх затвердив. Ці тези м.ін. постановляли: а) анулювати державну мову, тобто російську, як урядову; б) здійснити світськість школи; в) здійснити загально-зобов’язуюче і т.зв. політехнічне навчання; г) передати справу освіти місцевим управлінням; ґ) позбавити центральну владу права вмішуватись у справи шкільних програм, підручників, учительського персоналу.

Ці ленінські настанови у практиці життя залишились утопією, зокрема у такій важній ділянці, як російська мова. Ця мова не тільки залишилась державною, але згодом стала понад державною, так в цілому апараті окремих республік, як і в шкільництві, бо стала обов’язковим предметом у всіх школах, а згодом викладовою мовою.

Організатори комуністичного шкільництва в Україні мусіли отже принципово орієнтуватись, вже від самих початків, на Російську Совєтську Федеративну Соц. Республіку (РСФСР) як на зразкову союзну республіку. Цю орієнтацію Харкова (столиці України) на Москву спостерігаємо передовсім у шкільному законодавстві Української РСР. Тими законами були: 1) відокремлення школи від Церкви і Церкви від держави, з рівночасною забороною навчання релігії у школах; 2) передача всіх приватних учбових Закладів під відання держави; 3) передача всієї системи народної освіти сільським і робітничим радам. Ця орієнтація на Москву запозначилась теж в організаційних зв’язках: між Народним комісаріатом освіти Харкова і Москви встановлено обмін інформаціями в усіх шкільних справах і оба наркоми видали спільну декларацію про „одність шкільної політики”. Ця „одність” згодом виявилась у тому, що проект єдиної трудової школи, вироблений наркомом освіти в Україні Гр. Гриньком у 1920 p., вже у 1922 р. був змінений і пристосований до системи, яку ввів у РСФСР А. Луначарський. Що більше, у 1924 p., не зважаючи на період українізації й автономію в культурному будівництві, Народний комісаріат освіти в Україні був змушений прийняти для 7-річної трудової школи програму, складену державною вченою радою в Москві.

Всі ці факти ідеологічно-програмового і організаційного орієнтування українських шкільних чинників на „зразкову» російську школу вказують на те, що, не дивлячись на формально-правну незалежність. Українська РСР була фактично відчинена Москві, яка вже в 20-их pp. встрявала в справи української школи і, врешті, в 1930-их pp. завела над ними повну контролю та почала систематичну русифікацію. Сталося це після грунтовно переведеної реформи шкільництва на терені усього СССР (серпень 1932 p.), яка поклала край будь-яким відмінностям шкільної системи окремих республік. Ця реформа ліквідувала будь-які індивідуальні ознаки програм і методів навчання і довела до остаточної уніфікації, стандартизації та централізації всього радянського шкільництва.

Ця реформа мала теж поважні, негативного порядку, наслідки для шкільництва Української РСР. Зокрема відчувались наслідки русифікації в тому, що ліквідовано багато українських середніх шкіл, а на їх місце засновано російські. Посилено теж навчання російської мови, не як чужої, а другої, тобто рівнорядної українській. В шкільних підручниках уведено фальшування історичного минулого України, викреслено з них ряд імен визначних українських діячів, зокрема письменників, і почалась глорифікація всього, що російське, а якщо давалось молоді що-небудь українського, національного, то була це „заслуга великого братнього російського народу”.

Українська освіта в радянській Україні (1920-30 pp.)

Першим практичним завданням українських комуністів було позбавити дотеперішню школу признак старої російської чи української національної школи, а зробити її інструментом комуністичного виховання. Відокремлення Церкви від школи було першим кроком до введення активного антирелігійного виховання, а теж поборювання «Просвіт», які були в руках українських патріотів. Керівні місця в шкільній адміністрації були обсаджені членами партії чи її людьми, а в парі з навчальним процесом ішла організація комуністичних прибудівок, як от юних піонерів чи комсомолу.

Але, паралельно до здійснювання основних завдань, які ставила перед школою компартія, в 1920-30-их pp. шкільна адміністрація, репрезентована комісарами народної освіти (наркомами) в особах Гр. Гринька, В. Затонського, О. Шумського і, від 1926 p., М. Скрипника, була змушена піти на поступки офіційному курсові українізації. В цей період створено цілу мережу курсів української мови (передовсім по містах), видано багато підручників до навчання мови під гаслом „геть неписьменність” та створено Комісію ліквідації неписьменности (т.зв. лікнеп).

Система освіти

За початковою схемою наркома освіти Гр. Гринька, наголос в початковім періоді української радянської школи покладено на т.зв. соціальному вихованні. І так — дітвора від 4-7 р. життя мала виховуватись у т.зв. дитячих комунах (дит. садок, майдан, ігри, початки грамоти); від 8-15 р. вчащати до єдиної 7-річної трудової школи, а від 15 р. до шкіл т.зв. професійної освіти.

Другим типом були високі школи різних типів (2-3-річні технікуми, 4-річні інститути для спеціалізації в даній галузі, чи 2-річні академії).

Згоном цю схему Гринька змінено. На і ступні трудової школи (молодь від 8-12 р. життя) організується масову школу нижчого типу (школи індустріальні, сільськогосподарські, мистецькі, робітничої і селянської молоді); на II ступні (від 15-18 р.) організується молодь у вищого типу школи (технікуми). Отже» після закінчення семирічки студент мусів іти до професійної школи (технікуму), щоб стати кваліфікованим робітником. Щойно після її закінчення можна було поступати у вищу школу. Крім цього були ще вищі інститути, які готували не масових практиків, а обмежене число інженерів, адміністраторів, агрономів, у різних ділянках теоретичної і фахової праці.

У 1920 р. зліквідовано всі державні високі школи, тобто університети (включно з київською політехнікою), а на їх місце була організована мережа інститутів сільськогосподарських, будівельних, технологічних, хімічних і т.п., а в парі з цим і інститурів народної освіти (ІНО). Крім них були ще організовані вчительські семінарії з відділами соціальної освіти, професійної і політичної. У висліді такої роздробленості, у 1929 р. число високих шкіл України дійшло до 289. а в них навчалось близько 89,000 студентів. Згодом ці інститути розбито на окремі педінститути (педагогічні), професійної освіти, соціального виховання і т.п.

Крім них існувала ціла мережа позашкільної освіти, тобто різних курсів у формі т.зв. робітничих факультетів, технікумів і т.д. Навчання в усіх школах було безплатне, але діти „класово-ворожих елементів (бувших поміщиків, військовиків, фабрикантів, священиків тощо) не допускались до вищих щаблів освіти.

Щодо методів навчання, то в цих роках практикувалось експериментаторство різних метод, а передусім була тенденція до т.зв. політехнізму, тобто поєднання розумової праці з фізичною. Це мало негативні наслідки, бо учні не одержували повної систематичної освіти і їх заставляли до різних позашкільних занять.

Уся організація шкільництва була побудована на строгій централізації. Зокрема це стосувалось високих шкіл. Хоч уся система освіти в Україні за 1932-33 pp. була відмінною від тієї, що існувала в РСФСР, і мала характер незалежний, то все ж таки у високому шкільництві України зобов’язувало ..Положение о висших учебних заведеннях» з 1921 p., на основі якого на всі високі становища напр. ректора, тобто президента, чи деканів, призначувались кандидати Народного Комісаріату Освіти, звичайно з числа упривілейованих партійців. Крім цього Центральний комітет партії призначав політичного комісара для кожної високої школи, і партійним чинникам прислуговувало право контролі над цими школами.

Коли говорити про статистику, то, очевидно, в порівнянні з дореволюційними роками, число загальноосвітніх шкіл незвичайно збільшилось. За даними Енциклопедії Українознавства, у 1911 р. число учнів у школах України було 1393.610, а в роках 1929-30 — 2,873,717. Шкіл у цих періодах часу було: 17,287 і 20,767. Це був позитивний наслідок українізації школи і загального шкільного примусу.

В професійних школах стан був менше задовільний, бо в pp. 1929-30 в усіх постійних професійних школах училось тільки 53.1% українців, 20% росіян і 22.5% жидів. І це було тоді, коли українського населення було 80%, росіян 9.2% і жидів 5.4%. Студенти українці становили більшість лише в сільськогосподарських школах, педагогічних школах, а у вищих було їх тільки Уз всього студентського складу.

Освіта в 30-х роках. Згортання українізації

Кінець українізаційного курсу і введення т.зв. сталінської лінії увесь національно-культурний процес не тільки України, але й інших радянських республік, докорінно змінив обличчя українського шкільництва. Прийшло до нових реформ початкового і середнього шкільництва, які поклали край будь-ким відрубностям шкільних систем окремих радянських республік і вони (реформи) довели остаточно до структуральної, програмової і навчально-методичної уніфікації всього радянського шкільництва. Для Української РСР ця реформа мала особливо далекойдучі наслідки.

В 1931-34 починається повна реорганізація шкільництва і всіх їх особливостей та всеціле підпорядкування її централізованій московській системі^ Проявилося це в ліквідації багатьох українських шкіл, як теж і шкіл національних меншин на Україні, і в розбудові мережі російського шкільництва. В самих українських школах різко посилюється навчання російської мови, мовляв це мова не чужа, а друга. В шкільних підручниках і програмах перекручується минуле України, замовчується праця передових діячів української культури або клеймиться їх як „слуг капіталізму, фашизму, націоналізму”. Натомість глорифікуються російські царі. Особливо послідовно проводилась русифікація високих шкіл, де ступнево введено щораз більше викладів у російській мові та заставлено українців-викладачів переходити на цю мову викладання.

У 1934 р. відновлено чинність університетів. Середні школи, мистецькі, педагогічні інститути, номінально підпорядковані Народному Комісаріатові Освіти (НКО), мусіли додержуватись директив з Москви. Безпосередньо підпорядковані Москві були всі вищі школи.

В усіх ланках радянської школи практикувалась політизація (марксо-ленінська ідеологія) і воєнізація, тобто постійний військовий нагляд і підготовчий військовий вишкіл.

 

 

50. Ліквідація  неписемності і безпритульності у 20-30 х роках

У 1930-ті рр. триває реалізація заходів із ліквідації неписьменності.

Хоча зусилля громадськості та держави не дали 100%-го результату, але досягнуті показники були вагомими, і на кінець 1939 р., порівняно з початком століття, в українських губерніях налічувалося лише 15 % неписьменних віком до 50 років замість 72 %.

Продовжувала вдосконалюватися й система шкільної освіти. Так, у 1930 р. вишли постанови ЦК ВКП(б) «Про загальне обов’язкове початкове навчання» і «Про введення обов’язкового загального початкового навчання в Україні», які закріплювали принцип обов’язковості навчання. Школа розглядалася державою як один із найвагоміших ідеологічних інститутів. Розпочалася грандіозна кампанія — «всенародний похід за всеобуч». (Всеобуч — «всеобщее обучение».)

Реалізація принципу всеобучу потребувала нових шкільних приміщень, підручників, посібників, програм, кадрів учителів. При Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу на чолі з В. Чубарем. Перебудовувалася вже існуюча шкільна мережа: початкові школи переводилися на семирічне навчання, деякі семирічки — на десятирічне. На початку другої п’ятирічки в Україні навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років. Велика увага приділялася змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про те, що «початкова і середня школа повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися апробованих програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Практично це була історія Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України як окремий навчальний предмет зникла.

Важливе значення відводилося позакласній та позашкільній роботі. Створювалися дитячі технічні станції юних натуралістів, спортивні школи, будинки художнього виховання, театри юного глядача тощо, проводилися олімпіади, конкурси, виставки. Швидкими темпами відбувалося спорудження нових шкіл. За часи другої п’ятирічки в Україні було побудовано 1864 школи, при цьому кількість середніх шкіл зросла майже в десять разів.

У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне навчання) і середня (десятирічне навчання). Коренізація, що активно проводилася у 1920-ті рр., сприяла розвитку національної школи. На початку другої п’ятирічки в українських школах навчалося понад 80 % учнів, що відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали власні школи. Але після згортання заходів із коренізації (українізації) українська мова починає поступово виживатися із системи освіти. Так, у 1938—1939 навчальному році було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови з 2 по 10 класи. Поступово російська мова стала основною навчальною дисципліною. Так посилилася русифікація, що негативно впливало на розвиток національної школи. Нормальне функціонування народного господарства й управління було неможливе без спеціалістів. Тому від початку 1930-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми й вузи. При підготовці фахівців стали більше уваги приділяти якості навчання, подовжилися строки навчання.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів в Україні, різко зросли можливості для науково-дослідної роботи вузів. У 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а в 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані із соціальним походженням абітурієнтів.

За кількістю студентів Україна випередила Велику Британію, Німеччину, Францію. А кількість підготовлених за другої п’ятирічки спеціалістів майже дорівнювала кількості спеціалістів в усій дореволюційній Росії. Проте вони значно поступалися за якістю, особливо помітно нижчим був загальнокультурний рівень українських спеціалістів.

Фактично в 1930-х рр. відбулося формування нової інтелігенції,вихованої в комуністичному дусі. Більшість старої інтелігенції була знищена в результаті масових репресій.

 Основними причинами масової дитячої безпритульності були: Перша світова та громадянська війни, голод 1921 - 1923 pp., неврожай 1924 р. та 1928 p., безробіття, колективізація сільського господарства та політика розкуркулювання, голодомор 1932 - 1933 pp., репресії.
   Боротьба з дитячою безпритульністю в Україні мала цілу ланку етапів, які зумовлювалися соціально-економічними умовами розвитку республіки й характеризувалися різними формами та методами надання допомоги безпритульним.
   На першому етапі в 1921 -1923 роках головну увагу країна звертала на необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, надання їм матеріальної допомоги. Утворилась така система навчально-виховних закладів:
   - дитячі будинки, інтернати, денні дитячі будинки, трудові школи, дитячі садки, дитячі клуби, бібліотеки;
   - заклади для неповнолітніх правопорушників та безпритульних, основний будинок для правопорушників, допоміжний будинок для правопорушників, трудовий будинок для дівчат, відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей;
   - допоміжні заклади: основний будинок для „дефективних" дітей, допоміжний будинок для „дефективних" дітей;
   - заклади для глухонімих дітей;
   - основний будинок для сліпих дітей;
   - усі заклади з дослідження та розподілу дітей (приймальники, колектори, розподільники).
   На другому етапі в 1924-1925 роках основну увагу приділяли пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків „Друзі дітей".
   На третьому етапі — 1926-1928 роки — характер безпритульності змінився. Більшість таких дітей та підлітків перебували в дитячих закладах. На вулицях залишились ті, хто з різних причин утекли з дитячих будинків або не хотіли туди потрапляти, хто займався злочинною діяльністю. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць. Значну увагу приділяли подальшій активізації роботи осередків „Друзі дітей". Відчутний вплив на зниження кількості безпритульних мала боротьба з безробіттям підлітків [3, с 178].
   За перших років радянської влади головну турботу про безпритульних було покладено на Народний комісаріат соціального забезпечення, а з 1921 року— на Народний комісаріат освіти; певні повноваження в цій галузі також мали народні комісаріати охорони здоров'я, праці та юстиції. Першим центральним органом, який об'єднав зусилля всіх комісаріатів, була Рада захисту дітей, створена декретом РНК УРСР від 14 березня 1919 року. Рада забезпечувала узгодженість роботи установ та організацій щодо врятування дітей. Головним напрямом її діяльності було влаштування безпритульних до інтернатних закладів. Крім того, проводилася значна робота із залучення колективів підприємств, громадських та профспілкових організацій до справи охорони дитинства. Найбільш поширеними заходами були „Тижні захисту дітей", „Дні голодних дітей", суботники допомоги безпритульним, збирання пожертвувань, одягу та взуття, ремонт приміщень дитячих закладів, відрахування із заробітків працівників підприємств на користь дитбудинків тощо. Діючи директивними методами, властивими періоду військового комунізму, Рада досягла певних позитивних наслідків. До кінця 1920 року в Україні діяло 760 дитячих будинків, у яких перебувало близько 52 000 дітей.
   Досвід роботи РЗД протягом 1919-1922 pp. дозволив створити новий орган боротьби з безпритульністю. Так, 28 листопада 1922 р. уряд України прийняв рішення про ліквідацію Ради і створення нового органу боротьби з безпритульністю - Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК на чолі з Г. І. Петровським (ЦКДД). На відміну від Ради, ЦКДД мала більш широку компетенцію, фінансову самостійність і була спрямована на остаточну ліквідацію безпритульності шляхом скоординованих зусиль держави й громадськості. Насамперед, треба було захистити дітей від розтлінного впливу вулиці, що прирікала їх на моральне й фізичне виродження. Статистика свідчить про поступове зменшення кількості „дітей вулиці": на зиму 1924-25 р. в УСРР нараховувалося до 40 тис. безпритульників, восени 1926 р. - 30 тис, а в 1928 р. - до 10 тис. Серед них - жертви громадянської війни, голоду 1921 -1923 pp., утікачі з інтернатів. Винятково важливу роль у вилученні дітей з вулиці відігравали комісії Допомоги дітям. Із указаної вище кількості врятованих дітей на їхню долю припадає: узимку 1924 - 25 р. - від 15 до 19 тис, у 1925 - 26 р. - близько 14 тис, у 1928 р. - до 8,5 тис. [5, с 52 - 54].
   Основними напрямками роботи ЦКДД щодо подолання дитячої безпритульності були:
   - безпосередній підбір безпритульних з вулиці;
   - профілактичні заходи у вигляді проведення „тижнів" і „місячників" допомоги дітям;
   - влаштування жебраків в установи охорони здоров'я й освіти;
   - здійснення реевакуації дітей на батьківщину;
   - установлення індивідуального та колективного патронату;
   - працевлаштування підлітків на підприємства, установи, набуття кваліфікації в школах ФЗУ.
   При сприянні ЦКДД у республіці в 1924 р. виникли осередки „Друзі дітей", які в травні 1927 р. трансформувалися в добровільне товариство „Друзі дітей", яке виконувало важливу соціальну та суспільно-інтегруючу функцію, займаючись конкретною роботою, удаючись до оперативно-профілактичних заходів. Товариство „Друзі дітей" підпорядковувалося Всеукраїнському товариству охорони дитинства та сприяння комуністичному вихованню. На нього покладали завдання ліквідації вуличної безпритульності, а саме: організація трудової колонії для розміщення неповнолітніх правопорушників; відкриття великого інтернату для безпритульних, у якому вони пройшли б певну громадську адаптацію та культурно-виховну „обробку" до моменту відрядження їх до колгоспів, радгоспів, на заводи й фабрики. Товариство провадило значну роботу з надання матеріальної допомоги дітям; його члени збирали пожертвування, влаштовували благодійні акції, кошти від яких надходили у фонд допомоги дітям, брали участь у ремонті та будівництві дитячих закладів, виявляли бездоглядних дітей на вулицях, здійснювали патронат.
   Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу в напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині. Цікавим є досвід роботи самих інспекторів - братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші за 21 рік, вони відвідували майстерні, окремі родини, установи, затримували неповнолітніх правопорушників і направляли їх у дитячі приймачі-розподілювачі.
   Таким чином, складна, часом трагічна історія порятунку дітей від фізичного й морального виродження переконливо свідчить про те, що, по-перше, масова безпритульність є наслідком соціально-економічної невлаштованості суспільства, зумовленої причинами як об'єктивного (війна, розруха, стихійне лихо), так і суб'єктивного характеру (злочинна політика й практика тоталітарної держави); по-друге, для її ліквідації необхідні єдність дій держави і громадськості, а також, у зв'язку з цим, діяльність спеціальних органів захисту дитинства.
   Аналіз досягнень і помилок подолання безпритульності у 20 - 30-і роки допоможе уникнути помилок у розв'язанні цієї проблеми на сучасному етапі й дасть точне уявлення про перебіг ідей у виховній практиці щодо цього контингенту дітей і підлітків.

51.Заснування УАН і становище української науки у довоєнний період.

 

Гетьман Павло Скоропадський 14 листопада 1918 р. підписав закон про заснування Української академії наук (УАН) у Києві та наказ про призначення першого складу УАН Першими українськими академіками стали історик Д. Багалій сходознавець, славіст та письменник А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, природознавець В. Вернадський, біолог М. Кащенко, вчений у галузі механіки С. Тимошенко, геолог П. Тутковський, економіст М. Туган-Барановський, правник Ф. Тарановський, економіст В. Косинський та історик О. Левицький.

УАН виникла не на порожньому місці. Наукову традицій: України ще з XIX ст. започаткували вищі школи та наукові товариства Росії та Австро-Угорщини, що діяли в межах українських земель. Та безпосередніми попередниками УАН були передусім Наукове товариство ім. Шевченка у Львові (НТШ) та Українське наукове товариство у Києві (УНТ). Ці недержавні наукові об'єднання стояли за крок до формального перетво­рення в Українську академію наук.

Після Лютневої революції 1917 р. у Києві із членів УНТ було створено комісію для організації Академії наук. За концепцією голови УНТ Михайла Грушевського Академія мала бути недержавним громадським об'єднанням учених на кшталт НТШ чи УНТ. Проте за часів Центральної Ради таку реорганізацію з різних причин здійснити не вдалося.

В Українській Державі Павла Скоропадського портфель міністра народної освіти отримав Микола Василенко. На його думку, утворити національну академію наук у Києві мала держа­ва. Для організації академії М. Василенко запросив визначного організатора науки та палкого прихильника створення мережі державних науково-дослідних установ Володимира Івановича Вернадського, який тоді перебував на Полтавщині. Комісія, яку очолив В. Вернадський, виробила законопроект про створення академії та розробила її статут. А після заснування АН та призначення гетьманом її першого складу 27 листопада 1918 р. В будинку УНТ по вул. Ярославів Вал, 36 відбулося установче Спільне зібрання (тепер на фасаді цього будинку на честь заснування УАН встановлено меморіальну дошку). Тоді першим президентом Академії було обрано В. Вернадського, а неодмінним секретарем А. Кримського. Вважаючи президентство в Академії несумісним із будь-якою політичною діяльністю, В. Вернадський наступного дня оголосив про свій вихід із ка­детської партії та її центрального комітету.

Українська академія наук почала діяти, хоча умови для її праці були вкрай незадовільними. Наступні численні зміни політичної влади в Києві, розруха, голод, кінець кінцем, матеріальні нестатки стояли на заваді науковій та науково-організаційній праці вчених. Кілька місяців УАН не мала навіть свого приміщення. Нарешті в лютому 1919 р. садибу пансіону графині Левашової «з усім належним їй рухомим майном» було передано у власність УАН. Цьому Академія мала завдячувати радянській владі, що, на відміну від української Директорії, прихильно поставилася до Академії наук.

Двоповерховий будинок дівочого пансіону графині Є. Левашової було зведено за проектом архітектора О. Беретті у 1850-х роках, коли активно забудовувалась Університетська (тепер Володимирська) вулиця. У 1891-1892 рр. будівлю було реконструйовано й добудовано третій поверх. До 1919 р. тут розташовувалися різні навчальні заклади для дівчат, а також проживали близько 100 учениць жіночої Фундуклеївської гімназії. Від 1919 р. будинок по вул. Володимирській, 54 належить Академії наук. Спочатку в ньому перебували численні наукові установи Академії. Тепер, коли науково-дослідні інститути мають власні приміщення, тут перебуває Президія Національної академії наук України.

Назва Академії наук упродовж більш ніж 80-літнього її існу­вання змінювалася кілька разів. 1921 р., щоб підкреслити загальноукраїнський характер академії, її було названо Всеукраїнською академією наук (ВУАН). 1936 р. після перейменування Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР) Академія дістала назву Академії наук УРСР. 1991 р. після проголошення незалежності України вона стала АН України і, нарешті, 1994 р. - Національною академією наук України (НАН України).

Президентами Академії після Володимира Вернадського були правник Микола Василенко (липень 1921 - лютий 1922), історик Орест Левицький (березень - травень 1922), ботанік Володимир Липський (1922-1928), мікробіолог і епідеміолог Данило Заболотний (1928-1929), патофізіолог Олександр Богомолець (1930-1946), біохімік Олександр Палладій (1946-1962). З 1962 р. президентом є учений в галузі металургії і технології металів Борис Патон.

Іменами видатних учених, які працювали у ВУАН, АН УРСР і НАН України, названі київські вулиці. Є в нашому місті вулиці М. Василенка, академіків В. Вернадського, О. Білецького, М. Біляшівського, О. Богомольця, Л. Булаховського, В. Глушкова, Б. Горбунова, М. Грушевського, М. Доброхотова, А. Кримського, О. Палладіна та ін. Імена найвидатніших учених та організаторів української науки є і в назвах численних науково-дослідних академічних установ, наприклад: Національна бібліотека України ім. В. Вернадського, Інститут мікробіології й вірусології ім. Д. Заболотного, Інститут фізіології ім. О. Бого­мольця, Інститут біохімії ім. О. Палладіна, Інститут кібернетики ім. В. Глушкова, Інститут електрозварювання ім. Є. Патона, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Гру­шевського та ін. Праця видатних науковців вшанована числен­ними меморіальними дошками на фасадах будинків, де вони працювали й мешкали, а також пам'ятниками. Зокрема, на проспекті Перемоги встановлений пам'ятник першому президенту НАН України В. Вернадському.

 

52. Дайте визначення поняття «наука» та охарактеризуйте основні етапи її розвитку.

Нау́ка — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природусуспільствомислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості : науці, філософії, міфології, політиці, релігії і т. д. відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від усіх різноманітних форм знання наукове пізнання - це процес отримання об'єктивного, істинного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і пророцтвом процесів і явищ дійсності.

Внутрішніми чинниками розвитку науки служать зміни елементів самої науки : емпіричних даних, законів, принципів і філософських передумов. Емпіричні дані початку наукового пізнання в кожній області обмежені і забезпечують описовий рівень наукового знання. Тому першому етапу розвитку науки на основі емпірії властиві бідність емпіричної опори, пов'язана з поверхневим і обмеженим практичним освоєнням світу, описовість знання розрізнених областей світу і умоглядність пояснень, причому умоглядність вважалася вищою гідністю знання. Хронологічно це відбито наукою Стародавнього світу і Середньовіччя. Практика епохи Відродження і Нового часу розширила емпірію науки і зумовила зростаючий попит на емпіричні ці науки (пророцтва, наслідки), надавши досвіду вирішальну роль в обмеженні наукових умоглядів. Нова роль досвіду була зафіксована у філософії позитивізму О. Конта і його послідовників, що проголосила: уява має бути поставлена під контроль спостереження в досвіді. Це другий етап розвитку науки на основі емпірії. До сьогодення, третьому етапу розвитку науки емпірія, зберігаючи свою роль кінцевого засобу контролю наукової уяви, набула опосередкованого теоретичними тлумаченнями характеру.

Періодизація розвитку науки можлива залежно від зміни пануючих в ній законів, що розрізняються по мірі і видам математизації, емпіричної значущості і міри універсальності (широті охоплення явищ). Першому етапу, початку науки відповідають суто описові і вузько емпіричні закони з елементарною математизацією. Такі астрономія і механіка від Птолемея і Архімеда до Кеплера і Галілея, термодинаміки трьох начал, фізика електрики від Ома до Ампера, хімія законів збереження ваги і кратних стосунків, еволюційна біологія Дарвіна і так далі. Другому етапу розвитку науки на основі зміни пануючих в ній законів властива опора на закони в розвиненій математичній формі (диференціальних і інтегральних рівняннях, стосунках між матрицями), на універсальні закони збереження. Такі механіка від Ньютона до Гамильтона, електродинаміка Максвелла, термодинаміка кінетична і статична, квантова і релятивістська механіки, хімія після Менделєєва, генетика і так далі. Нарешті, можна виділити третій етап розвитку науки, що підкоряється її законам системності і руху інформації. На цьому етапі оцінка, відбір і рішення проблем науки ставляться в залежність від податливості до законів системності і інформаційних процесів.

 

53. Суть «новітньої революції» у природознавстві на межу 19-20 ст.

Період “новітньої революції” можна розділити на 3 основних етапи:

  • Перший етап:

У середині 90-х років XIX століття почалася новітня революція у природознавстві, головним чином у фізиці, а також хімії та біології. У 1913-1921 рр. На основі загальних уявлень про ядро, електронах і квантах Н. Бор створює модель атома, розробка якої ведеться згідно з періодичною системою М. И. Менделеєва. Це супроводжується порушенням минулих уявлень про матерію, її властивостях і будову, формах руху ї типах закономірностей, про простір і час. Це призвело до кризи у фізиці та усього природознавства .

  • Другий етап

Почався в середині 20-х років XX століття у зв`язку з створенням квантової механіки і поєднанням її з теорією відносності в загальну квантово-релятивистську концепцію. Відбувається наступний бурхливий розвиток природознавства і продовжується докорінна ламка старих понять ,головним чином понять, зв`язаних зі старою картиною світу.

  • Третій етап

Початком 3-го етапу у природознавстві було перше оволодіння атомною енергією з відкриттям ядра(1930р.) і наступних досліджень, з якими зв`язане зародження електронно-обчислювальної техніки і кібернетики. Зараз у природознавстві лідирує наряду з фізикою біологія, хімія, а також науки, суміжні з природознавством, як то космонавтика та кібернетика.

 

54. Становище української науки у першій половині ХХ ст.

У цей період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони об'єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. У 20-30 х рр. в Україні тоді працювало 35 наукових товариств

Між тим, на листопадовій сесії ВУАН 1929 р. було прийняте несподіване рішенння про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії. А у 1930 р. вийшла ще й постанова ЦК КП(б)У «Про завдання партії в області наукової роботи», яка закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень та переходу до принципів колективності й плановості, які передбачалося запровадити у діяльність наукових товариств. Наслідком ухваленого рішення став стрімкий занепад наукових товариств, які виявилися неспроможними існувати у нових умовах, що передбачала постійне втручання компетентних органів у вільний науковий пошук. Більшість наукових товарист перестали функціонувати, а ті, що існували поза структурою ВУАН, ледь виживали, хоча й проіснували більш тривалий час, оскільки їх діяльність не піддавалася такій суворій регламентації з боку держави[6].

Учені Української Радянської Соціалістичної Республіки внесли вагомий вклад у скарбницю світової науки. Багато їхніх розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників, у тому числі 62 тис. докторів і кандидатів наук. В УРСРналічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук, близько 16 тис. доцентів і кандидатів наук. Великий загін учених працював у Південному відділенні Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP — 81 тис. співробітників, у тому числі 14 тис. наукових працівників, серед яких понад 1000 докторів і 7000 кандидатів наук, 300 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Результати фундаментальних досліджень дали змогу пояснити ряд явищ при поділі атомних ядер, створити принципово нові стани речовини з наперед заданими властивостями, розшифрувати структуру складних хімічних речовин, створити наукові передумови управління спадковістю й мінливістю живих організмів. Підтвердженням високої якості цих технологій є продаж ліцензій промислово розвинутим країнам.

 

55. Суть, особливості НТР та її наслідки в Україні.

Наприкінці 50-х рр. у індустріальних країнах розпочалася науково-технічна революція (НТР), яка означає поєднання науки з технікою і виробництвом; використання комп'ютерної техніки та перехід від машинного виробництва до автоматизованого, від механічних технологій до хімічних, біохімічних, фізичних; створення штучних синтетичних матеріалів; стирання граней між розумовою і фізичною працею. Суттєво підвищується у суспільстві статус кваліфікованих робітників, рівень їхньої соціальної захищеності. В зв'язку з цим в 60-80-х рр. розвинуті країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Наука стала продуктивною силою. У результаті політики ресурсо - та енергозбережень скоротилися суспільні витрати на виробництво сировини та електроенергії. Одночасно запроваджувалася комплексна механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва, використати їх у сфері обслуговування. На тлі структурних змін у виробництві спостерігається підвищення життєвого рівня населення.

Радянський Союз випереджав інші країни у деяких провідних галузях науки і техніки, зокрема, у атомній енергетиці та космонавтиці. На кінець 60-х рр. впровадження комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів завершилося більш як на 300 промислових підприємствах України. Однак у цілому технічний рівень наших підприємств, продуктивність праці у промисловості та сільському господарстві відставали від деяких країн світу, що було обумовлено, перш за все, відсутністю на виробництві економічних стимулів до запровадження досягнень НТР.

Нове керівництво, продовжуючи реформаторський пошук М. С. Хрущова, вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Газета "Правда" ще 1962 р. опублікувала статтю професора Є. Лібермана "План, прибуток і премія", яка була написана на основі аналізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу. На сторінках газети під час дискусії, розгорнутої навколо пропозиції вченого, поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання. Ця модель і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції.

Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючих процеси: посилити централізм в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною – Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала.

Отже, під час косигінської реформи правлячі кола зрозуміли, що неможливо прищепити окремі елементи ринку (рентабельність і прибуток) директивній економіці сталінського типу. Економічна реформа повинна була здійснюватися паралельно з політичною. Але це ніяк не влаштовувало компартійно-радянську олігархію.

У 1971 р. проголошено гасло переводу радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі.

Однак у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях дальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ГРЕС, декілька атомних електростанцій, у т. ч. Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ): видобуток вугілля – 27.5, залізної руди 51.3, виробництво сталі –36.3, доменного та сталеплавильного обладнання – 52.1, магістральних тепловозів – 95.1, цукру піску -52.4.

В зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 60-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960- 1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази.

До цього слід додати безгосподарське використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. чол. Як "неперспективні " припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і в містах трудящі спіткалися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо.

Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнацій. Дедалі більше кризові явища поглиблювались під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та певний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти.

 

56. Становище освітянської галузі України напередодні проголошення незалежності.

Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Тому не дивно, що, розпочинаючи реформування суспільства, М. Хрущов не обминув і освітньої сфери, тим більше, що остання мала створити основу для розгортання науково-технічної революції. Саме з його ініціативи в пресі розгорнулася дискусія щодо майбутнього шкільництва, яка завершилася прийняттям у грудні 1958 р. Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР". У квітні наступного року відповідний закон було ухвалено в Україні.

Згідно з цими документами було розпочато структурну перебудову загальноосвітньої школи. Вона передбачала: введення обов'язкової восьмирічної неповної середньої освіти; перетворення середньої десятирічної школи в одинадцятирічну, оскільки близько третини навчального плану в 9—11-му класах було відведено під виробниче навчання; створення матеріальної бази для оволодіння школярами однієї з масових професій. Стратегічним напрямом роботи школи в законі було визначено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. З цією метою у школах уводилося виробниче навчання, частина занять якого проводилася на підприємствах або в колгоспах і радгоспах. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, перед вступом до вузів були зобов'язані відпрацювати щонайменше 2 роки на виробництві. Згідно з законом, запроваджувався аморальний принцип факультативності української мови, традиційно зберігався уніфікований підхід до освіти, ідеологічний контроль за нею тощо.

Несерйозні недоліки реформи, зокрема, на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти, у своєму листі на адресу М. Хрущова вказував видатний український педагог-новатор, директор Павлиської середньої школи Кіровоградщини В. Сухомлинський. Він став відомим завдяки таким своїм педагогічним працям, як "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина", "Як виховати справжню людину", "Сто порад учителеві", "Батьківська педагогіка" та ін. Загалом у його доробку — 41 монографія та понад 600 наукових статей, де розкриваються канони високогуманної і демократичної педагогічної концепції, яка органічно поєднує класичну і народну педагогіку. За це видатного педагога звинувачували у відсутності "класового підходу" до виховання.

Після зміщення в жовтні 1964 p. М. Хрущова шкільна реформа попередніх років була відмінена і лише окремі її фрагменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта, відміна плати за навчання у старших класах (1956), запровадження шкіл-інтернатів (1956) та шкіл подовженого дня (1960), залишалися чинними. З одинадцятирічного терміну навчання в денній загальноосвітній школі з 1966 р. знову повернулися до десятирічки. Тоді ж розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання, оновлювалися навчальні програми й підручники. Навчання в початковій школі скорочувалося з чотирьох років до трьох. Усе ширше впроваджувалися факультативні заняття для старшокласників, поглиблене вивчення окремих предметів, кабінетна система навчання, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де учні здобували початкову професійну підготовку. Посилилася політизація навчально-виховного процесу: з середини 1960-х років вводився спеціальний курс суспільствознавства, з 1972 р. — обов'язкова початкова військова підготовка, з 1975 р. — основи радянської держави і права. Зміцнювалася централізація управління освітою. Зокрема, в 1969 р. новостворене Міністерство освіти СРСР урізало автономію свого українського відповідника, перебравши на себе низку його основних функцій.

Наступний крок реформування освітянської сфери був пов'язаний із тим, що па початку 1980-х років помітним стало невпинне відставання освітньої підготовки випускників радянських середніх шкіл від світового рівня. Особливо низьким був рівень підготовки учнів сільських шкіл. Тому в 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи" . У них визначався комплекс завдань для підвищення якості освіти і виховання, зростання престижу професії вчителя, вдосконалення структури управління освітою, зміцнення ц матеріальної бази. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років (за бажанням батьків), 8-річні школи були реорганізовані в 9-річиі, а 10-річні — в 11 -річні. Наголос робився на трудовому навчанні учнів, оволодінні ними конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук тощо. Вчителі мали приділяти більше уваги ідеологічному вихованню учнів.

На жаль, помітних результатів ця реформа не мала. її здійснення було слабо підкріплене матеріально, не супроводжувалося демократизацією освітянської справи, навпаки, посилювалася централізація управління системою освіти, зростав ідеологічний тиск із боку компартії, ігнорувалися національні особливості.

Отже, система шкільного навчання і виховання УРСР, яка відзначалася такими вадами, як догматизм, заорганізованість, нівелювання особистості й підпорядкування її волі колективу, настирливе насаджування відірваної від життя комуністичної ідеології та атеїзму, з кожним роком втрачала свою ефективність. Істотною перешкодою, що заважала забезпеченню належного рівня шкільної підготовки, був злиденний матеріальний стан освітянської галузі і, відповідно, низька оплата праці педагогів. І все ж, попри недоліки, впродовж другої половини 1950-х — 1980-х років вдалося створити значний науковий і культурний потенціал республіки, всім дітям було забезпечено доступ до освіти, а рівень знань та інтелектуальний розвиток як учнів, так і студентів тривалий час перевищували показники розвинутих країн.

У період перебудови своєрідною спробою розвитку здібностей школярів стало відродження ліцеїв та гімназій.

Окрім шкільництва, економічний і культурний розвиток суспільства вимагав нарощування підготовки фахівців із середньою спеціальною і вищою освітою. Не випадково промисловим і сільськогосподарським підприємствам з 1959 р. було надано право за своїми путівками посилати на навчання здібну молодь. Розширювалася мережа заочного і вечірнього навчання.

Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта. Згідно з урядовою постановою від 1969 р. усі профтехучилища були перетворені у навчальні заклади із середньою освітою. Закон про народну освіту (1973) назвав їх основною школою професійного навчання молоді. А в 1984 p., відповідно до "Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи", профтехучилища різних типів реорганізовувалися в єдиний тип навчального закладу, де учні здобували загальну середню освіту і професію. Якщо у 1966 р. налічувалося 700 профтехучилищ, де навчалося 285,9 тис. учнів, то в 1987 р. —1200 середніх профтехучилищ, у яких здобували освіту і спеціальність понад 710 тис. осіб. Щоправда, через низку причин (недостатнє забезпечення матеріально-технічної бази багатьох училищ, недостатня підготовка викладацького складу і майстрів виробничого навчання, комплектування училищ учнями зі слабкою успішністю і з т. зв. неблагополучних сімей тощо) рівень кваліфікації випускників профтехучилищ відставав від необхідного рівня виробництва.

Розширилася підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навч. р. у республіці було 595 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 398 тис. студентів, то в 1986/87 навч. р. їх було 733, де здобували фах 806 тис. осіб за 370 спеціальностями.

Відчутно розширювалася мережа вищих навчальних закладів, зміцнювалася їхня матеріально-технічна база. Відтак упродовж 60—80-х років загальна кількість студентів зросла вдвічі. В 1986/87 навч. р. у республіці діяло 146 ВНЗ, де навчалося близько 850 тис. студентів. На базі Донецького, Сімферопольського та Запорізького педінститутів було відкрито університети. 31969 р. при деяких вузах було створено підготовчі відділення, слухачі яких, успішно склавши іспити, ставали студентами. Забезпечували навчально-виховний процес у ВНЗ понад 80 тис. професорсько-викладацьких кадрів, серед яких було 2,6 тис. докторів і до 30 тис. кандидатів наук. Відповідно зросла і кількість спеціалістів із вищою освітою в народному господарстві УРСР: якщо у 1964 р. їх налічувалось 2,3 млн, то в 1985 р. — 7,3 млн осіб.

Істотним недоліком вищої і середньої спеціальної освіти залишалася якість підготовки спеціалістів, яка значно відставала від світової. Вона, як і раніше, в цілому була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Вкрай незадовільним залишалося матеріально-технічне забезпечення ВНЗ. На початку 1990-х років СРСР за рівнем освіти у світі посідав лише 28 місце. Якщо на початку 1980-х років персональний комп'ютер на столі західного студента заміняв набір олівців та логарифмічну лінійку, то радянські студенти про таке навіть не мріяли.

Загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація, коли українська мова досить сплановано витіснялася зі шкіл, ПТУ, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Спроби українських письменників, викладачів ВНЗ, учителів після XX з'їзду КПРС завадити цьому процесу не мали успіху. Вже згаданий Закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям..." (1959), демократично, на перший погляд, надавши батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання в школі, поставив українську мову в нерівноправне становище з російською, яка всіляко підтримувалася державою і, звичайно, мала вищий соціальний статус. Склалася абсурдна ситуація, коли не можна було відмовитися від вивчення російської мови, однак можна було ігнорувати українську. В умовах настійливої пропаганди ідеї "злиття націй" і "утворення єдиної мови для всіх народів" це положення Закону про освіту фактично ставало інструментом національного нівелювання і русифікації української школи.

Однією зі спроб боротьби проти русифікації була проведена в лютому 1963 р. республіканська конференція з питань культури української мови, в якій узяли участь понад 800 учителів, письменників, науковців. По суті, вона перетворилася на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти безпідставного обмеження використання української мови, цькування тих, хто виступав за її всебічний розвиток, одностайно було засуджено абсурдну теорію "двомовності нації". Учасники конференції звернулися до керівництва держави з вимогою поліпшити стан української мови, зокрема, запровадити й в усіх освітніх закладах республіки, установах, торгівлі, на підприємствах і транспорті, забезпечити підтримку україномовних видавництв, кінематографії тощо.

На жаль, до думки конференції партійна номенклатура й не думала прислухатися. З року в рік швидкими темпами звужувалася сфера вжитку у школі української мови, скорочувалася мережа українських шкіл, а у великих містах на сході та півдні України вони майже зовсім зникли. Наприкінці 1980-х років склалася абсурдна ситуація, коли в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніжу Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. Загалом на межі 80—90-х років, як уже зазначалося в попередньому розділі, менше половини українських школярів навчалися в українських школах, переважно у сільській місцевості. " Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, — з болем писав І. Дзюба в праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць... Але найгірше те, що "українські" школи... зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної належності та зв'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. У більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочтительности" російської культури та другорядності української... "

Поширенню російської мови у національних республіках сприяли постанови ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" від 1 червня 1978 р. та Ради Міністрів СРСР "Про заходи з поширення вивчення російської мови в союзних республіках " від 13 жовтня 1978 р. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція " Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР", на якій, між іншим, було рекомендовано "запровадити всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя". У Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік" від 26 травня 1983 р. в Україні вчителям російської мови було встановлено 15 % надбавки до ставок, класи, де було понад 25 учнів, на уроках російської мови поділялися на дві підгрупи. Також передбачалося збільшити кількість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Звичайним явищем стало звільнення учнів у російських школах від вивчення української мови та літератури.

Ще гіршим було становище у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України. Спроби міністра вищої і середньої освіти України Ю. Даденкова, який у 1965 р. розіслав інструктивний лист про мову викладання у ВНЗ, поступово перевести навчання, видавничу справу, проведення офіційних заходів, громадсько-політичної і культурно-освітньої роботи неукраїнську мову, зупинила "директива з Москви ". Після усунення П. Шелеста й Ю. Даденкова з посад процес русифікації української освіти продовжився з новою силою. Як наслідок, вищі та середні спеціальні навчальні заклади України майже повністю перейшли на російську мову викладання. Тому молодь, яка приходила до цих закладів з українських шкіл, за роки навчання нерідко русифікувалася.

57. Суть і наслідки реформ загальноосвітньої середньої школи у 1990-2000 рр.

Розбудова незалежної української держави стала відправною точкою для формування нового суспільства. Лібералізація громадського життя та ринкові економічні відносини створили нові умови й нову свідомість. Подальша трансформація суспільних відносин, їх загальна модернізація на шляху до демократизації неможлива без реформування освітньої системи. За роки незалежності визначено нові пріоритети розвитку освіти. Глобалізація світу та її масштабні інтеграційні процеси, які посилюють взаємозв'язки та взаємовплив між національними освітніми системами різних країн, що дає змогу запозичати передовий педагогічний досвід, інтегруючи його до вітчизняної освітньої системи.

Реформування в освітянській галузі перших років незалежності стосувалися насамперед реорганізації системи освіти та створення нової, передовсім, національної освітньої системи. Підвалиною в цій розбудові стало прийняття 3 травня 1991 р. Постанови Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Закону "Про освіту". Закон визначав мету освіти, у ньому було сформульовано її основні принципи, структуру, права та обов'язки учасників навчально-виховного процесу. У вересні цього ж року затверджено Концепцію середньої загальноосвітньої школи, де визначалися основні стандарти середньої освіти, її мета й зміст. Важливим здобутком стало ухвалення у 1993 р. Державної національної програми "Освіта" ("Україна XXΙ століття"), яка визначила стратегію розвитку української освіти. Основними завданнями реформування освіти були визначені заходи з розбудови її національної системи, відповідно світових стандартів.

Подальші кроки реформування відзначилися прийняттям навесні 1999 р. Верховною Радою України Закону "Про загальну середню освіту", а на його підставі Постанови Кабінету Міністрів від 16 липня 2000 р. "Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання". У 2001 р. було затверджено Концепцію загальної середньої освіти (12-річна школа), де зазначалося, що перехід до 12-річного терміну навчання, зумовлений приведенням вітчизняних освітніх стандартів у відповідність до світових норм. У 2000 – 2001 навчальному році впроваджено нову систему оцінювання знань учнів за 12-бальною шкалою та семестровий контроль.

У 2002 р. ухвалено Державну програму "Вчитель", напрямом якої визначено розв'язання проблем, пов'язаних з підготовкою та професійною діяльністю педагогічних працівників, забезпечення державної підтримки у цій сфері. Метою програми є визначення невідкладних і перспективних заходів щодо реалізації основних напрямів модернізації системи освіти з урахуванням вимог сучасного суспільства, забезпечення соціально-економічних гарантій професійної самореалізації педагогічних працівників тощо. Відповідно цього нормативного документа ухвалювалися регіональні програми із урахуванням місцевих показників стану загальноосвітньої мережі.

У 2004 р. Постановою Кабінету Міністрів було затверджено Державний стандарт базової й повної середньої освіти. Фахівці відмічають позитивний процес стандартизації, але водночас наголошують, що її початковий етап свідчить про наявність певної неузгодженості Державних стандартів з іншими концептуальними освітніми документами, недостатнім урахуванням у них сучасних підходів, зокрема, компетентнісного, та потреби в його подальшому вдосконаленні.

Неоднозначне ставлення викликало впровадження зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів. Його проведення супроводжувалося бурхливими дискусіями, в яких фахівіці, в цілому схвалюючи дане нововведення, наголошують на внесенні коректив.

При всьому комплексі проведених перетворень, за думкою фахівців, залишаються невирішеними проблеми недосконалості управління освітньою сферою (від ефективності цієї системи залежить переросподіл фінансування); невідповідністі змісту і методів навчання вимогам сучасності; низького суспільного статусу вчителів. Наголошується, що саме від вирішення цих питань буде залежати ефективність подальших заходів реформування освітньої сфери.

Отже, за роки незалежності в Україні створено трьохступеневу середню освіту з дванадцятирічним терміном навчання. Проте на даний момент вона знаходиться у перехідному стані, оскільки перший випуск учнів, що закінчили дванадцятирічну школу, відбудеться у 2013 р. З 2010 р. профільною стане старша школа. Більше можливостей для об'єктивного оцінювання знань учнів надала заміна 5-бальної на 12-бальну систему оцінювання. Нагальною залишається проблема обсягів і наповнення шкільних програм. Метою їх перегляду з урахуванням компетентнісного підходу є покращення якості освіти, усування переобтяженості навчальних планів, розвиток умінь і навичок молоді застосовувати свої знання на практиці для підготовки до дорослого життя.

 

58.  Наслідки реформ вищої освіти в Україні після проголошення незалежності.

Початок ХХІ сторіччя ознаменувався зростанням уваги суспільства до вищої освіти, модернізація якої стала об’єктивною необхідністю. Вища освіта у цивілізованому світі є не просто засобом задоволення фахових потреб особистості, вона в значній мірі є духовною необхідністю суспільства. Проте, як констатують аналітики, вища освіта останнім часом стала менш якісною, переважна більшість випускників вищих навчальних закладів виявляються не конкурентоспроможними на Європейському ринку праці, випускникам східноєвропейських університетів тут пропонують просто фізичну роботу. Це спонукало провідні університети Європи об’єднати свої зусилля в рамках укладеної Болонської Конвенції і започаткувати великомасштабну реформу шляхом створення зони європейської освіти та науки.

Започаткований таким чином процес реформування вищої освіти став відчутною та значущою реалією для європейської спільноти і його громадян; політики, вчені, прості громадяни раптом усвідомили потребу у побудові всеохоплюючої та спрямованої у майбутнє Європи, зокрема на основі використання і зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного потенціалу.

“Європа знань” є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального та людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення й інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття.

Більшість європейських країн, відповідно до прийнятої Конвенції, перейшли на систему вищої освіти, яка полягає в послідовному здобутті ступенів “бакалавр”, “магістр” і “доктор філософії”. Структура “бакалавр-магістр” стала європейським стандартом, що стало своєрідним викликом для української вищої освіти.

Згідно Закону України “Про освіту” вища освіта в Україні є 4-рівневою з присвоєнням випускникам навчальних закладів кваліфікації молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. У 2005 році Україна підписала Болонську Конвенцію і започаткувала низку методичних та організаційних змін, скерованих на реформування освіти, на перехід на дворівневу освіту. Здійснено ряд заходів із створення національно-правової нормативної бази вищої освіти, які визначили ідеологію реформування всієї освітньої галузі. Під керівництвом Міністерства освіти та науки проведено широкомасштабний експеримент із запровадження положень Болонської Конвенції. Вищі навчальні заклади України перейшли на Державні стандарти підготовки фахівців з вищою освітою з урахуванням європейського рівня вимог і введення освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр” та “магістр”.

Навчальні заклади України, отже, функціонують нині в зоні європейської освіти та науки. Все це вимагає, з одного боку, старанного вивчення та гармонійного адаптування досвіду передових європейських університетів, з іншого боку — збереження своїх національних освітніх традицій.

Болонський процес має для України не лише просвітнє та пізнавальне значення, це не просте “прилаштування” системи нашої вищої освіти до нових реалій, а засіб набуття нових якісних ознак.

Нині розвиток вищої освіти підпорядковується законам ринкової економіки, що вимагає постійного поповнення змісту освіти новітніми матеріалами, запровадження сучасних технологій навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, розвитку вищої освіти у контексті тенденцій світових освітніх систем.

Реформуючи українську вищу освіту в світлі цих зобов’язань, в той же час слід зрозуміти, що причиною виникнення Болонської Конвенції стало зниження у світі привабливості європейської вищої освіти. Її репутацію, як суб'єкта надання освітніх послуг серед студентів і викладачів більшості країн світу, катастрофічно підірвала візова політика деяких європейських держав.

Ми також не можемо закривати очі на наявність у світі двох систем освіти — американської та європейської.

Ідеологи Болонської Конвенції підкреслюють, що європейській вищій освіті для свого збереження потрібно навчитися краще конкурувати на світових ринках. Не можна не помічати, що в Європі чи Азії нині є багато американських студентських містечок, тоді як європейських містечок такого типу у США, Латинській Америці чи інших регіонах світу практично немає.

Університети Великобританії, США або Австралії є привабливими для іноземних студентів не тільки тому, що вони навчають англійською мовою. Протягом років вони вкладали гроші, щоб запропонувати студенту необхідний навчальний курс, належний студентський сервіс (наприклад, проживання) та зрозумілі академічні ступені. Свої пропозиції вони рекламували та пояснювали через своїх постійних представників і найманий персонал на місцях.

Отже, ми стоїмо перед дилемою — на чому зупинити свій вибір?

Україна, як учасник Болонської Конвенції, повинна втілювати її рішення, в той же час багато українських університетів співпрацюють з американськими та азійськими університетами. Як тут бути, якого берега триматися? В окремих країнах відмінності систем освіти нині настільки істотні, заплутаність ступенів, інституцій і систем навчання такі значні, що окремі аналітики розцінюють їх як хаос; необхідно, отже, бути об’єктивними і не все приймати за еталон. Необхідно розрізняти в цьому позитивне і негативне і відбирати до свого арсеналу лише позитивне, бо врешті з часом сформується третій тип вищої освіти або на альтернативних засадах існуватиме дві споріднені системи освіти. Головне для нас — не розгубитися, не допустити при цьому втрати кращих традицій української освіти, зниження національних стандартів її якості.

Ми не можемо забувати про ще одну істотну рису української освіти. Не залежно від того, буде вона “болонською” чи ні, вона виконуватиме свою місію лише тоді, коли буде національною, тобто працюватиме на свою державу, коли основою її стратегії буде національна ідея. Те, що ми маємо нині, далеке від цієї мрії. До сих пір освіта не забезпечена повністю українськими підручниками, ви не знайдете їх у магазинах. Потураючи Конституцію України, в багатьох ВНЗ, в тому числі і національних, навчання проводиться російською мовою. Вища школа не стала кузнею національної еліти. В ній давно забули про патріотичне виховання студентів. Українській молоді спритні ділки нав’язують неукраїнські свята — Тетянин день, як міжнародний день студента, день святого Валентина, хелоуїн і т.п. Хіба не може бути днем українського студента дата заснування Острозького колегіуму чи Києво-Могилянської академії? Це ж стосується багатьох інших українських національних свят. Просто потрібно не забувати, що ми є великий народ з героїчною історією, багатою культурою та славними традиціями. Все це невіддільні часточки утвердження української державності, основи нашого державотворення.

В українській вищій освіті повинна домінувати українська аура. Кожен студент, кожен випускник університету повинен бачити своє місце і свою роль в утвердженні української державності, в піднесенні авторитету нашої держави у світі. Випускник вищої школи, позбавлений патріотизму, не утверджуватиме свою державність, а руйнуватиме її. Випускник українського університету, що не володіє (а то й не визнає) державної мови, не має морального права на український диплом, він не може працювати на державній службі, бо це не провідник української державної політики. Щоб отримати статус громадянина у більшості країн потрібно володіти державною мовою, а тут йдеться про дипломованого фахівця, про державного службовця.

Впродовж останніх 10–15 років відбувалася інтернаціоналізація вищої освіти планети, а зараз у багатьох країнах виникла загроза її денаціоналізації. Цей факт не можна не помічати. Необхідно осмислити його і усвідомити природу та розміри виклику, який нам кидає транснаціональна освіта.

Орієнтація, отже, на Болонський процес і взагалі на заморські новації не має призводити до докорінної перебудови вітчизняної системи освіти. Це лише стимул для її осмислення, порівняння з європейськими вимогами і стандартами для визначення можливостей її удосконалення на новому етапі.

Вирішальну роль у реформуванні української вищої освіти повинні відіграти провідні наші національні університети, на чому, до-речі, зроблено наголос у “Саламанському зверненні” Європейської асоціації університетів (2001 р.). У ньому, зокрема, підкреслено, що університети, які є автономними і відповідальними юридичними особами, керуючись принципами Великої хартії університетів (1988 року), підтримуючи загально визнані тенденції,зобов’язані формувати свої стратегічні цілі і завдання; розвиваючи співробітництво з університетами Європи, Америки чи Азії, вони повинні формувати свою освітню політику.

Болонська Конвенція проголосила принцип  вільного пересування студентів, викладачів, науковців, для чого рекомендовано створити в університетах гідні умови для проживання та навчання студентів з інших країн, в першу чергу докторантів та постдокторантів. Чим ми можемо похвалитися тут?

На жаль, проголошена мобільність залишається лозунгом. Наші студенти та молоді науковці недостатньо обізнані з іншими документами з втілення Болонської Конвенції, такими, як:

а) Європаспорт, що затверджує періоди навчання за межами рідної країни;

б) “Євро-студент 2000” — документ, що містить соціальну та економічну інформацію про студентське життя у восьми країнах – учасницях ЄС (Бельгії, Німеччині, Фінляндії, Франції, Італії та ін.);

в) Міжнародна картка студента (ISIC), що пропонує її власникам знижки у більш ніж 90 країнах на туристичні квитки, житло, вхідні квитки;

г) Гарантія якості у вищій освіті (ENQA) — європейські стандарти якості для програм рівнів “бакалавр” та “магістр” для сімох предметів (бізнес, освітні науки, геологія, історія, математика, хімія та фізика);

д) 1991 року Конфедерація спілок ректорів ЄС запропонувала впровадити “Європейський докторат” як додатковий сертифікат на навчання докторантів за кордоном хоча би один рік.

Тобто, реформування вищої освіти відбувається цілком не так, як того хотіли автори Конвенції.

Більшість європейських країн сприйняли реформування вищої освіти як належне, що забезпечує послідовне здобуття ступенів “бакалавр”, “магістр” і “доктор філософії”. Така структура навіть стала світовим стандартом. Правда, в деяких сферах освіти, в першу чергу в медицині, ветеринарній медицині, окремих технологіях, ступінь “бакалавр” не забезпечує набуття повної професійної компетенції. Тут, отже, мають право на існування і проміжні кваліфікації.

Чи не тому Російська Федерація розробила триступінчасту програму підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів з подальшим вибором студентом траєкторії навчання. Програма підготовки спеціаліста розрахована на 1-2 роки після бакалаврату, а підготовка кандидатів наук через аспірантуру розрахована таким чином, щоб загальний термін навчання до здобуття ступеня “кандидат наук” становив не менше 20 років, включаючи отримання загальної середньої освіти.

Росія виступає за збереження інституту докторантури із захистом докторських дисертацій і присвоєнням ученого ступеня “доктор наук” як особливість національної системи підготовки наукових кадрів найвищої кваліфікації. Чому ми боїмося заявити вголос свою позицію?

Створення в Європі зони європейської вищої освіти, безумовно, є прогресивним, привабливим явищем, перебування поза цим простором є алогічним. Але приєднання до Конвенції не повинно зруйнувати наші надбання.

В Україні до сих пір не викристалізувалася єдина думка щодо переходу з 4-рівневої системи вищої освіти на 2-рівневу, щодо механізмів такої перебудови. Чи потрібно перебудовувати всю систему чи лише її якусь частину (наприклад, заклади 1-го і 2-го рівнів акредитації?

За рахунок вилучення яких освітніх блоків необхідно перейти з 4-рівневої освіти на дворівневу?

А чи доцільно мати в Україні лише один (дворівневий) тип вищої освіти?

При підведенні усіх закладів освіти під єдину планку в Україні ніколи не з’явиться свій Гарвард, Кембрідж, Сорбонна, зі своїми індивідуальними системами освіти. Такі “Гарварди” у нас є, невже ми принесемо їх на жертовник реформ?

Ми вже мали щось подібне в тридцятих роках, коли університети, як осередки буржуазної інтелігенції, було закрито, а технікуми перетворено на інститути. Що це дало? – А нічого, довелося з часом відступити.

У цьому аспекті ми маємо ще одну, не менш важливу проблему. — На час проголошення незалежності України в ній було сім університетів і біля 150 інших закладів вищої освіти. Поступово всі з них стали університетами і з’явилося майже 200 нових. Віддаючи належне провідним закладам освіти, їм було надано статус національних. І це цілком закономірно, адже тут зосереджений вагомий науково-педагогічний потенціал – академіки, професори, відомі в світі вчені. Проте згодом розпочалося клонування національних університетів. З’явилися навіть такі, в яких працює лише горсточка професорів, де ні один предмет не читається державною мовою, де не готуються доктори наук. Як бути з такими “націоналами”?

Прийшло у невідповідність з нинішніми реаліями положення про університети, їх акредитацію, система віднесення одних до дворівневих, а других — до самоврядних національних.

Останнім часом у запровадженні Болонської Конвенції виникли якісь неув’язки. Основою Болонської реформи є, як відомо, перехід на кредитно-модульну систему навчання. У кожному навчальному закладі, відповідно до цього, опрацювали свою систему тестів та методику їх оцінювання. Але якщо спочатку від закладів освіти вимагали розділювати кожну дисципліну на певну кількість кредитів, а останні — на відповідну кількість модулів, то згодом переставили місцями кредити і модулі і вже стали розбивати дисципліни на модулі, а модулі — на кредити.

Вимагає перегляду і система оцінювання знань. Традиційно ми оцінювали знання студентів, не залежно від об’єму дисципліни та її складності, за 5-бальною системою. В американських навчальних закладах прийнята літерна система оцінювання знань (за першими літерами алфавіту) з потрійною градацією в межах кожної залікової літери (А+, А, А–; В+, В, В–  і т. д.). У багатьох університетах свого часу перейшли на 10-ти, а то й 100-бальну систему, досить зручну.

Європейська методика передбачає також літерну систему, з диференціацією на сім видів оцінок — відмінно, дуже добре, добре, достатньо, задовільно, незадовільно з правом перездачі, незадовільно без права перездачі, проте цифрові інтервали між окремими оцінками чомусь не однакові, що дуже незручне для користування.

Нелогічною є пропозиція європейських експертів установлювати кожного року, за результатами минулорічної сесії, ліміти на окремі види оцінок, тобто відсоток студентів, що можуть отримати ту чи іншу оцінку, що виглядає досить дивно, адже навіть в межах одного курсу немає двох груп з однаковою успішністю.

Ускладненою є і методика оцінювання модулів. Не зрозуміло, чому перший модуль необхідно оцінювати в 10 балів, другий – в 14, третій – 18 балів і т.п. ? Чому кожен лектор має розробляти свою шкалу оцінювання модулів?

Ще складнішим є виведення в кінці року (семестру) рейтингу кожного студента з кожної навчальної дисципліни за спеціальними формулами. — Що це дає?

Перехід на європейську систему вимагає також усунення розбіжностей в трактуванні таких визначальних понять, як “освітня кваліфікація” та “вчений (науковий) ступінь”. В Україні під науковим ступенем розуміють рівень наукової кваліфікації особи. У нас є два наукові ступені: кандидата і доктора наук. В документах Болонської декларації часто під вченим ступенем розуміють освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр).

Те ж саме стосується терміну “професор”. На Заході цим терміном величають усіх викладачів. Правда, тут є три категорії професорів (за посадою): професор-асистент, асоційований професор і повний професор. Іноді для цього навіть не потрібно мати науковий ступінь.

Як нонсенс на фоні Болонської Конвенції виглядають наші наукові ступені кандидата наук та доктора наук. Термін “кандидат наук” давно став анахронізмом, чогось подібного у світі немає. Ми вже давно прирівнюємо його до ступеня “доктор філософії”. То чому не перейти на це офіційно, без якихось оговорок? Що ж стосується ступеня доктора наук, то це наше надбання, яким ми маємо право пишатися, бо справді наш доктор наук є на голову вище закордонного доктора філософії. Така реформа наукових ступенів не вимагає фінансових затрат, але вона значно підвищить авторитет наших учених на світовому рівні.

Таким чином, втілення Болонської конвенції в Україні вимагає значних зусиль та чіткої координації. Ми не можемо закривати очі на наявні труднощі та неузгодження, які необхідно усунути. Вважаємо за потрібне провести такі заходи:

1. Переглянути структуру закладів вищої освіти і привести її у відповідність з потребами держави; дати чітке визначення понять “університет”, “академія”, “інститут”, “коледж”, “технікум”, “училище” та їх підрозділів — “факультет”, “відділення”, “кафедра”, “лабораторія”.

2. Проведені останнім часом зміни мережі вищих навчальних закладів, надання багатьом з них статусу університету принизило значення цього типу закладу вищої освіти. В Україні нині є 86 національних університетів, проте немає чіткого розмежування понять “національний”, “державний”, “регіональний”, “місцевий”як і немає вимог щодо них. Необхідно встановити три рівні градації університетів — національний, державний, регіональний і розробити відповідні положення і провести акредитацію навчальних закладів на відповідність цим положенням.

3. Вища школа України має багаті традиції демократичного управління освітою, які свого часу були закладені в статути навчальних закладів. Необхідно переглянути статути навчальних закладів і звільнити їх від невластивих нашарувань.

4. В ряді навчальних закладів порушується положення про виборність професорсько-викладацького складу, про терміни переобрання, ігнорується давня традиція про можливість перебування на керівній посаді не більше двох термінів. Необхідно відновити давні університетські традиції, бо скоро всі периферійні університети стануть національними, а їх керівники — пожиттєвими обранцями долі.

5. Освіта є невід’ємною складовою культури суспільства, тому розвиток їх не мислимий одного від одногою. Наша національна культура є серцевиною української національної ідеї, це її основа і простір для розвитку. З цієї точки зору викладання у всіх державних вищих закладах освіти, за винятком окремих, чітко визначених регіональних, повинно здійснюватися українською мовою.

6. Виходячи з цих міркувань, і, враховуючи європейські наміри України, на даному етапі, мінімум на 5 років, вступні іспити до українських вищих навчальних закладів повинні включати усний екзамен з української мови, усний екзамен з англійської (чи іншої іноземної) мови та екзамен за обраним фахом, який може бути тестовим.

7. Вимагає перегляду та удосконалення запропонована останнім часом методика проведення курсових та семестрових екзаменів на засадах Болонської Конвенції.

8. Вимагають також перегляду і приведення у відповідність з реальною дійсністю положення про бакалаврат та магістратуру.

9. Необхідно переглянути положення про наукові ступені та вчені звання, замінивши ступінь кандидата наук на докора філософії і перейти, отже, на два докторських ступені — доктора філософії та доктора наук.

10. Потрібно, врешті-решт, перейти на європейські норми педагогічного навантаження викладачів.

 

59. Становище наукової галузі в Україні на сучасному етапі.

Писати, а тим паче говорити про стан і перспективи розвитку української науки можна багато: порівнювати динаміку показників, приводити факти міжнародного визнання, в цілому – згадувати минуле і намагатися зрозуміти, чому все не так, як було, наприклад, за радянських часів. Вважаю більш доречним звернути увагу на ключові проблеми і їх ознаки за сучасного стану та зробити намагання промоделювати елементи наявної ситуації для того, аби зрозуміти, що ж відбувається насправді і взяти активну участь у формуванні сучасного наукового простору країни.

Слід звернути увагу на наступні проблеми, які може зазначити і пересічний громадянин країни: фінансово - матеріальний аспект, адміністративний аспект, особистісний аспект. Що мається на увазі? Під фінансово-матеріальним аспектом – недостатність коштів і ресурсної бази для реалізації досліджень і подальшої реалізації напрацювань науковців. Результатом є пошук можливостей із-зовні для фінансування досліджень і як наслідок – робота на підвищення наукового потенціалу країни, резиденти якої інвестували кошти в розробки. Слід зазначити, що даний процес вже став тенденцією для сучасної наукової України. Звичайно, слід відокремити випадки рівноправного міжнародного співробітництва, проте слід наголосити, що для членства у відомих наукових організаціях також потрібні кошти, на що звертається мало уваги з боку сучасних адміністративних структур країни. Фактично, членство у світових чи міжнародний наукових організаціях є первинним елементом забезпечення мінімального наукового потенціалу. На жаль, у більшості випадків цей потенціал зосереджується на вивченні перекладених з російської мови, чи в кращому випадку – з іноземної мови, псевдонаукових джерел. Таким чином, фінансова і інтелектуальна залежність пов’язані діалектичним зв’язком.

Адміністративний і особистісний аспект – фактично, протилежні і одночасно дуже близькі елементи системи. Так, скажімо, при бажанні особистості з високим потенціалом можливо реалізувати навіть найскладніший проект, що вимагає чимало ресурсів. Однак, при значній чисельності адміністрації і одночасно слабкій мотивації - результат буде як максимум середнім. Згадати навіть формат реалізації терористичних актів – велика розосередженість, вмілість і мотивація організаторів спричиняє паніку і неможливість якісних дій адміністративних структур навіть із значними фінансовими ресурсами. Суть даного прикладу полягає не в потребі реалізації панічних настроїв, а в дослідженні якісної управлінської складової, що є інновацією у світі управління. Так, використання мережевих структур різного формату і об’єму дає можливість поєднати сильних і досвідчених індивідів, які знають, як і що можна зробити для вирішення тієї чи іншої проблеми, проте потребують напарників - партнерів мережевої структури. Таким чином, інноваційне поєднанняособистісного і колективного, індивідуального і загального – можливе при значній мотивації і взаємопідтримці нових партнерів.

Слід відмітити, що мотивація є ключовим елементом в індивідуальному механізмі дії. На жаль, для підвищення мотивації молодого науковця в Україні лишилось лише одне – ти сам і такі ж, як ти. Суспільні стереотипи щодо молодих вчених і вчених взагалі іноді зупиняють і створюють первинний моральний пресинг для того, хто вперше вирішив стати на шлях наукової роботи. Вважаю, що даний момент має як мінімум два суттєвих моменти, на які слід звернути увагу. По – перше, у багатьох випадках вчені дійсно виділяються серед представників інших професій. Іноді це пов’язано із абсолютною заглибленістю в науковий процес, великими інформаційними потоками, потребою генерації нових ідей тощо. По-друге, що прояви інтенсивної розумової діяльності схожі у багатьох людей, проте не всі можуть зрозуміти, що вони мають такі самі психофізіологічні особливості, проте не мали можливості, а скоріш за все – бажання реалізувати якісно свій розумовий потенціал в сфері наукових досліджень.

Таким чином, питання не в тому, яким чином проходить процес особистої реалізації дослідника, а як це застереотипізовано в суспільстві. Цікавим прикладом є персонаж L із фільму „Death Note”. Персонаж відзначався високими інтелектуальним здібностями і режисери змогли якісно обіграти даний образ. В результаті як в мережі Інтернет, так і в реальному житті даний персонаж став прикладом і кумиром тисяч людей. Фактично, мотивація і створений в суспільстві образ є дуже пов’язаними. Якісне управління образами і створення іміджу як персони, так і професії в сучасному суспільстві є невід’ємною складовою щоденної діяльності для досягнення успіху.

Результатом незначних фінансових асигнувань в наукові дослідження, невмілих дій адміністративних структур, погіршення іміджу вченого єнезначна кількість молодих осіб, які бажають займатися науковою діяльністю. Даний факт є надзвичайно негативним, оскільки результати відсутності молодої зміни призводять додеградації досліджень на всіх рівнях. Фактично, без професійних науковців країна приречена на повільну смерть і розумову деградацію.

При співставленні всіх описаних позицій слід відмітити, що існуєпотреба у новому індивідуально-мережовому механізмі молодих науковців; розробці і якісній реалізації іміджу молодого вченого; створенні власних унікальних наукових проектів; пошуку партнерів на національному і міжнародному рівнях, постійному пошуку і розробці власного механізму залучення коштів, наприклад, самофінансування в результаті виконання наукових досліджень.

В перспективі дана мережа може стати передовим центром управління науковою діяльністю країни. Однак, слід відмітити, що слово „центр” не означає традиційний принцип управління. Мається на увазі первинну ініціативу, що забезпечує реалізацію планів усієї мережі. Мережа має мати структуру і яскраву символіку, що визначить яскравий ряд асоціацій при знайомстві з даною мережею.

 

60. Концепція безперервної освіти та її перспективи в Україні.

В умовах виникнення та розбудови нових соціально-економічних та політичних відносин в Україні, стало цілком очевидним, що найважливішим завданням освіти є підготовка фахівців з кваліфікацією на рівні міжнародних стандартів. Досягти цієї мети можна завдяки формуванню творчої особистості, яка вміє адаптуватися в умовах динамічних змін в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Фахівець повинен бути здатний до самостійного пошуку та засвоєння нових знань, вміти застосовувати їх у будь-яких, а особливо - нестандартних ситуаціях та вирішувати проблеми, що виникають, новими, оригінальними шляхами.

Зрозуміло, що традиційні форми і методи освіти не повною мірою задовольняють вимогам часу. Найбільш часто вони базуються на репродуктивному типі навчання і не забезпечують якісного рівня підготовки висококваліфікованих фахівців, не відповідають потребам сучасної економічної ситуації, не знімають протиріччя між теоретичними знаннями випускників вищих навчальних закладів та проблемами їх адаптації до реальних умов ринкової економіки.

Сьогодні вчені та фахівці в галузі освіти працюють над пошуком шляхів реформування існуючої системи освіти [1 - 5]. Розробляються та впроваджуються прогресивні моделі, методичні системи, що реалізують продуктивний тип навчання, який озброює студентів навичками постійного та самостійного отримання знань, розвивають у особи критичне мислення, логічні, творчі здібності.

Однією із таких концепцій, важливим напрямом модернізації сучасних освітніх систем, є концепція безперервної освіти, що базується на ідеї навчання впродовж життя. У найбільш широкому розумінні, навчання впродовж життя - це вся діяльність як держави, так і окремої людини по отриманню освіти із раннього дитинства аж до пенсії з метою вдосконалення знань, умінь і компетенції як в інтересах особистого, так і суспільного розвитку.

Необхідність реалізації даної концепції була зумовлена усім ходом розвитку цивілізації. У попередні десятиліття світова економіка в цілому зберігала стабільність, а технічний розвиток здійснювався поступово і доволі повільно. Люди отримували професію, якою досить часто займалися все життя. Перепідготовка кадрів носила формальний характер і практично обмежувалася досвідом, який працівник отримував на робочому місці. Але в сучасних умовах ситуація кардинально змінилася. Технічний і економічний прогрес набуває прискореного характеру. Постійно виникають нові професії і види діяльності, що вимагають нових знань та навичок. Впродовж життя люди досить часто змінюють не тільки місце роботи, але і професію. За таких умов, багатьом людям потрібно постійно отримувати знання та навички в абсолютно нових галузях, а освітні установи часто не встигають за змінами, що відбуваються. У зв’язку із цим, концепція навчання впродовж життя є новим поглядом на освіту, на вдосконалення знань, умінь і компетенції людей протягом їх життя.

Концепція навчання впродовж життя спрямована на охоплення освітніми програмами усіх людей, починаючи з наймолодших і закінчуючи найстаршими. Актуалізується увага на пошуку шляхів демократизації доступу до навчання, підвищенні цінності знань, збільшенні інвестицій у навчання та наближенні навчання до споживача.

В сучасних умовах навчання не може обмежуватися традиційними формами (школа, коледж, університет). Тому розширення доступу до освіти є головним завданням реформування освітніх систем. У зв’язку із цим, значна роль в організації навчання відводиться дистанційній освіті, оскільки вона не вимагає відвідування навчального закладу і дозволяє отримувати знання дома у зручний час та без відриву від основної роботи.

Важливого значення також набуває неформальне навчання, під яким розуміють навчання, яке людина самостійно здійснює поза межами учбового закладу і після закінчення якого не надається певного свідоцтва. Проте, неформальне навчання структуроване в плані цілей, тривалості і є цілеспрямованим з погляду того, хто навчається.

Сучасна людина повинна навчитися отримувати знання як у межах, так і поза мажами системи формальної освіти. Це означає, що основним, ключовим моментом освіти стає формування здібностей людини самостійно здійснювати пошук нових знань та розвивати нові компетенції без підтримки з боку формальної освіти.

Підкреслимо, що інновації потрібні як в організації процесу навчання, так і в удосконаленні його методів. Необхідно перейти від формального викладання інформації, яка спрямована на надбання знань, до навчання, що приводить до формування компетенції. У зв’язку із цим, учні та студенти, наскільки це можливо, зобов’язані взяти на себе відповідальність за власну освіту, за освоєння знань і умінь. Крім того, слід здійснювати структурований підхід до навчання, в межах якого ті, що навчаються, приймають активну участь в процесі навчання. Такий підхід повинен сприяти покращенню якості і ефективності системи освіти для того, щоб забезпечити майбутніх спеціалістів знаннями, які відповідають вимогам сучасного ринку праці.

Реалізація концепції навчання впродовж життя сьогодні стає актуальною для всіх народів і націй, незалежно від рівня їх розвитку, оскільки вони залучені в процес глобалізації і, зокрема, в економічній, інформаційний і комунікаційний простір світу. Однак особливу значущість реалізація концепції безперервної освіти набуває для країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна. У цих країнах необхідно значно збільшити інвестиції в людський капітал, у підвищення рівня знань і компетенції громадян. Тільки у такий спосіб країни з перехідною економікою зможуть упоратися з такими фундаментальними змінами у світовій економіці, як глобалізація ринків, швидкий темп технологічного розвитку і світова конкуренція. Крім того, концепція навчання впродовж життя відповідає і іншим цілям держави, які охоплюють значний діапазон від економічного добробуту і конкурентоспроможності нації до забезпечення суспільства кваліфікованими кадрами, формування соціальної активності громадян та забезпечення їх особистісної самореалізації.

Таким чином, сьогодні концепція безперервної освіти, основу якої складає ідея навчання впродовж життя, вже стала реальністю, а в майбутньому її значення буде постійно зростати. Для динамічного розвитку суспільства, підтримки конкурентоспроможності економіки країни, потрібні компетентні громадяни, працівники, підприємці і уряди. Тому отримання знань, умінь і навичок має носити постійний характер і здійснюватися починаючи з дитинства і до пенсійного віку.

 

61. Охарактеризуйте поняття культура і становище у сфері культури в Україні.

Поняття культури є складним і неоднозначним. Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про культуру. Археологія по залишках, що дійшли до нашого часу, вивчає культуру історичних предків, що нині живуть або зниклих народів. Етнографія займається культурою представників різних національностей у всьому її різноманітті та цілісності. Своя точка зору на культуру як на об'єкт дослідження є у істориків і соціологів. Звідси і величезна кількість визначень даного поняття. Адже кожна з цих наук дає їй своє визначення. Не випадково тому фахівці налічують від 150 до 250 визначень культури в різних наукових областях, а всього у світовій літературі їх близько 500. Для філософії на відміну від цих наук властиво, по-перше, розгляд культури в її загальних рисах, тобто з світоглядних позицій, по-друге, під кутом зору з'ясування її місця в суспільстві та історичному процесі в цілому.

Сам термін культура має походження від латинського слова "culture" - що в перекладі означає "обробіток землі, догляд". Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття культури, під яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і людини разом з її результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня освіченості та освіченості і вихованості людини. Хоча суперечка з приводу точності і повноти цього визначення триває і навряд чи коли-небудь буде закінчений, так як різноманіття діяльності людини породжує і різноманіття проявів культури, одним з найбільш вичерпних і лаконічних визначень культури є визначення відомого культуролога Е. С. Маркаряна. Він звучить так: "Культура є спосіб внебіологіческой адаптації людиною навколишньої дійсності". У цьому понятті найбільш виразно зафіксовано загальне відміну людської життєдіяльності від біологічних форм життя, якісне своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку.

Згідно поширеного розуміння, культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Під «культурою» розуміється все те, що створено, перетворено, оброблено, виховано і т. д. в результаті діяльності людини. Наведене визначення акцентує увагу на історичному змісті культури: культура як рівень розвитку людини і суспільства визначається, обумовлюється історичними обставинами їх існування, тобто, для кожної історичної епохи і кожного історичного періоду притаманна своя власна культура, формування, розвиток і занепад якої залежить від їх природнокліматичних, соціально-політичних, економічних та інших особливостей.
 

Таким чином, суттєвим елементом людської культури є суспільність, здатність людей до колективного життя і діяльності, які є неможливими без самообмеження індивідів та їх уміння підпорядковуватись суспільним правилам і нормам. Це, в першу чергу, вимоги слухняності і незлобивості, поваги до жінки-матері і шанобливості до старших, стійкості у нестатках і мужності у боротьбі з небезпеками. Все це згладжувало природну нерівність між молодими й старими, сильними і слабкими, здоровими й хворими, і тим самим підтримувало єдність суспільства, забезпечувало його подальше існування. Саме у цьому аспекті трактував культуру австрійський психіатр і мислитель Зиґмунд Фрейд (1856-1939): «Слово “культура” характеризує всю сукупність досягнень та інституцій, що віддалили наше життя від життя твариноподібних предків і служать двом цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню відносин між людьми».

 

Для української національної культури основоположною базовою є народна культура на основі якої поступово сформувалися професійні наукалітературамистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

 

На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців: 1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

62. Тимчасова міграція робочої сили України після 1991р, причини, особливості та масштаби.

Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення в межах країни, а також з однієї країни в іншу з метою працевлаштування на більш вигідних умовах, а також пошуку кращих умов життя.

 

Міжнародна міграція робочої сили спричинена пошуками високооплачуваних місць роботи, працевлаштування, можливостей самореалізації, політико-правовими мотивами, відносним перенаселенням у багатьох країнах світу, нерівномірністю економічного розвитку тощо.

Міжнародна міграція включає в себе дві основні складові: еміграцію та іміграцію. Під еміграцією розуміється виїзд з країни на постійне місце проживання, під імміграцією - в’їзд в країну на постійне місце проживання. Міжнародна міграція включає також процес репатріації - повернення в країну походження людей, які за певних причин залишили свою вітчизну і переселилися в іншу країну.

Головною причиною міграції у 1990-х роках була  — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною

Причини

Посилення територіальної міграції населення на регіональному рівні пояснюється такими причинами:

структурною перебудовою економіки і пов’язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливом;

нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі й у місті, у різних регіонах країни;

різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

інтенсифікацією загальнонаціональних міграційних процесів;

Загалом, основними причинами внутрішніх трудових міграцій в Україні є такі три фактори:

обмежені можливості працевлаштування, особливо в сільській місцевості,

низька заробітна плата вдома,

більша престижність роботи на підприємствах та установах великих міст.

За результатами дослідження, проведеного експертами європейської комісії «Caritas International» на 2011 рік ~4,5 млн трудових мігрантів з України перебувають за кордоном, з яких 1,7 млн — у країнах ЄС.[2] За іншими оцінками, ця цифра коливається від 2 до 7 м

63. Назвіть та охарактеризуйте основні хвилі міграції населення за межі україни.

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 19051907 рр. Виїздили й до АргентиниАвстраліїНової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — інаціональний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.[1]

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім`ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну РадуДиректоріюГетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до ПольщіЧехословаччиниАвстріїРумуніїБолгаріїНімеччиниФранціїСША і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французькоїокупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в КанадіСША,ВеликобританіїАвстраліїБразиліїАргентиніФранції.

Четверта хвиля

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

 

64. В наслідок чого Петербург на деякий час став центром українського національного відродження 50-х рр. ХІХ ст.

В січні 1846 року в Києві було створено таємну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами виступили: Василь Білозерський,Микола ГулакМикола КостомаровПантелеймон КулішОпанас Маркевич, з квітня 1846 року до товариства вступив Тарас Шевченко.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Російський філософ В. Б. Колмаков вважає,що Кирило-Мефодіївське братство стало першою українською організацією вРосійській імперії, що орієнтувалося на досягненні єдиної мети відокремити населення України від Росії не тільки в культурному, а й в політичному сенсі, зробити з них українців [6].

 

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.[7]

Після поразки у Кримській війні, царський уряд пом’якшив внутрішню політику, була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів братства. В 1859 році у Петербурзі було створено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві.

На початку 70-их років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості подолання українського руху, через його підтримку в Австрії, царський тиску почав слабшати. Український рух знову відновлюється і на його чолі стає київська громада, до складу якої входилиВолодимир АнтоновичПавло ЖитецькийМикола ЛисенкоМихайло СтарицькийПавло ЧубинськийВолодимир СтрашкевичОлександр Русов та інші. Особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися «в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття».

65. Оцінка в історико-юридичнй літературі  березневих статей  1654р. та їх наслідків для України.

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Значення договору полягає в наступному:

1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокремлення й незалежність Козацької України від Речі Посполитої.

2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішнь-ополітичної суверенності Української держави. Формально договір проіснував до 1658 р., коли І. Виговський, уклавши Гадяцьку угоду з Польщею, намагався розірвати відносини з Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської угоди (1667р.) було віроломно порушено українсько-московський договір 1654 р.

Отже, договір /чи, як вважає Я. Дашкевич просто статті погоджені московським царем / 1654 р. між Україною і Московською державою укладався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах: 11-ти статтях від 21 березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові і війську Запорозькому від 27 березня. З боку України договір було викладено у формі “чолобитної”, а з боку Росії – у формі “жаловання”, тобто царських указів. Така форма документів була певною мірою даниною часу, а за своєю суттю договір був угодою двох держав.
Цікавий підхід до трактування суті договору висловили сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков, стверджуючи, що він “найімовірніше, передбачав створення під верховною владою корони Романових конфедерації двох держав, спрямованої проти зовнішнього ворога”.

Можна погодитись з оцінкою відомої дослідниці цієї проблеми О. Апанович, що він не був для України ні трагедією, ні ганьбою. Цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в договорі засіб для реалізації власних цілей.

 

 

66. Охарактеризуйте джерела фінансування та основні данки освіти визначені законом україни «Про освіту»

В Законі України "Про освіту" містяться ті основні принципи і положення, на основі яких визначається стратегія і тактика реалізації законодавчо-закріплених ідей розвитку освіти в Україні.

Ці положення адресуються одночасно і суспільству, і самій системі освіти, і особистості, забезпечуючи як "зовнішні" соціально-педагогічні умови розвитку системи освіти, так і "внутрішні" власне педагогічні умови її повноцінної життєдіяльності.

Відзначимо ці положення: гуманістичний характер освіти; пріоритет загальнолюдських цінностей; вільний розвиток особистості; загальна доступність освіти; безплатність загальної освіти; всебічний захист того, хто навчається; особливе значення в управлінні, функціонуванні і розвитку школи має збереження єдності державно-національного, культурного і освітнього простору; свобода і плюралізм в освіті; відкритість освіти; демократичний, державно-громадський характер управління освітою; світський характер освіти в державних, муніципальних освітніх закладах; здобуття освіти рідною мовою; зв'язок освіти з національними і регіональними культурами і традиціями; наступність освітніх програм; варіативність освіти; розмежування компетенції суб'єктів системи.
Центральною ланкою системи освіти в Україні є загальна середня освіта, до складу якої входять: середні загальноосвітні школи, школи з поглибленим вивченням окремих предметів, гімназії, ліцеї, вечірні школи, освітні заклади інтернатного типу, спеціальні школи для дітей з вадами у фізичному і психічному розвитку, позашкільні навчальні заклади.

Головним завданням загальноосвітніх навчальних закладів є: створення сприятливих умов для розумового, морального, естетичного і фізичного розвитку особистості; формування наукового світогляду; засвоєння учнями системи наукових знань про природу, суспільство, людину, її працю, прийомів самостійної діяльності.
Складові фінансової політики у сфері середньої освіти:

  • визнання пріоритетності освіти у проведенні державної політики;
  • встановлення нормативно-правової основи фінансової політики;
  • асигнування фінансових ресурсів згідно визначених обсягів за нормативами;
  • визначення формул формування місцевих бюджетів освіти;
  • визначення нормативів видатків на одного учня різних навчальних закладів;
  • визначення основних правил залучення та норм використання школами позабюджетних коштів.

 

Оскільки в Україні існує три рівні державного управління (державний, обласний, районний), то і фінансування середньої освіти також здійснюється з бюджетів, що формуються на цих трьох рівнях: державному, обласному та районному. Причому переважна частина бюджету освіти формується на рівні району. Кошти районного і обласного бюджетів складають приблизно 94-99% всього бюджету середньої освіти.

Джерела бюджетів  на освіту. В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний звязок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання
Контингент студентів за джерелами фінансування розподіляється так:

у вузах I—II рівнів акредитації

51,3% студентів навчаються на кошти державного бюджету,

35,5% — на кошти фізичних і юридичних осіб,

11,7% — на кошти місцевого бюджету,

1,5% — на галузеві кошти;

у вузах III—IV рівнів акредитації

54,9% студентів навчаються на кошти державного бюджету,

43,0% — на кошти фізичних і юридичних осіб,

0,4% — на кошти місцевого бюджету,

1,7% — на кошти зацікавленої галузі.

Тобто кожен другий студент є інвестором системи вищої освіти.
 

67. Назвіть основні положення конституційного характеру  «Декларації про державний суверенітет України» та їх реалізацію.

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. ПрийнятаВерховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.
Конституція України встановила, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію.Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

Національний суверенітет – це повновладдя нації та її реальну можливість самостійно вирішувати власні питання, можливість реалізації своїх прав, у т. ч. право утворювати національну державу.

Народний суверенітет – це повновладдя не окремої нації, а народу, його здатність до організації економічного, політичного та культурного буття, реальна участь народу в управлінні справами держави, визнання народу єдиним джерелом влади.

Державний суверенітет – це верховенство, самостійність та незалежність державної влади всередині країни та за її межами.

Основні положення Декларації:
— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над

класовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний роз

виток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

 

68.Причини зародження і поширення декабристського руху та його історичне значення.

Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку.
Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під часнаполеонівських воєн.
У найактивніших формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської,Черкаської і Житомирської областей.

Ключові дати

1821 р. - створення Північного (у Петербурзі) та Південного (на Україні) товариств

1823 р. - заснування Товариства Об'єднаних Слов'ян

14 грудня 1825 р. - повстання у Петербурзі

28 грудня 1825 р. - початок повстання на Україні 


Рух декабристів виник в умовах кризи феодально-кріпосницької системи і абсолютистської форми державного правління. Він став закономірним наслідком нерозуміння російським царизмом об’єктивної необхідності проведення реформ, що стали велінням часу і небажанням пануючих класів поступитись своїми привілеями як в економічній, так і в політичній сферах.
У1818 р. в Москві виникає таємна революційна організація «Союз благоденства». Крім Москви і Петербургу одна з його управ розміщувалась в Україні в м. Тульчині (тепер Вінницька обл.). Очолював її герой Вітчизняної війни 1812 р. полковник Павло Пестель, у 1821—1822 рр. на основі Тульчинської управи оформилась нова організація — Південне товариство. Його очолили П. Пестель і 0. Юшневський (Північне товариство утворилось в Петербурзі, ним керував М. Муравйов). Південне товариство за своєю структурою поділялось на три управи. Крім Тульчинської на чолі з П. Пестелем були створені ще дві — Кам’янська, якою керували В. Давидое та С. Волконський, та Васильківська, керівниками якої стали С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін.
Північне і Південне товариство мали діяти спільно, ставлячи своєю метою знищення самодержавства і кріпосництва, демократизацію життя. Програмою дій Північного товариства була «Конституція» М. Муравйова, а в Південного — «Руська правда», яку написав П. Пестель. Обидва ці документи мали прогресивний характер, виконання їх завдань знищили б феодальні кріпосницькі пережитки (самодержавну форму правління та кріпосництво), країна почала б розвиватись по капіталістичному шляху. Але «Руська правда» була більш демократичною. П. Пестель вважав, що після повалення абсолютизму має бути проголошена республіка, де всі чоловіки, які досягли 20 років, отримають право голосу, а частина землі, конфіскована у поміщиків, буде безкоштовно передана селянам. Кріпацтво ліквідувалось, громадянам надавались свободи слова, друку, віросповідання. Це була програма буржуазно-демократичної революції.
М. Муравйов і його однодумці у своєму програмному документі — «Конституції» — виявляли більше поміркованості. Вони вважали за необхідне зберегти монархію у формі конституційної, тобто обмеженої, виборче право надати лише тим чоловікам, які володіють майном (не менш як на 500 крб.), а переважну більшість землі залишити ^^ у руках поміщиків.
Члени як Південного,такі Північного товариств дотримувались єдиної тактики — військового перевороту без участі широких народних мас. Це часто вважається їх основною помилкою, що привело до поразки. Але слід сказати, що на той час більшість населення складало селянство, яке ще довго перебувало під впливом монархічних ілюзій і не підтримало б ідею знищення звичної для них форми правління. Тому головною причиною поразки виступу декабристів, який стався у грудні 1825 р. спочатку у Петербурзі, а потім в Україні, де повстав Чернігівський полк під командуванням С. Муравйова-Апостола, ряд істориків вважають їх дилетантство. Справді, виступ був погано підготовленим, повстанці діяли нерішуче, допустили багато помилок, втратили дорогоцінний час.
Після придушення повстання над його керівниками вчинитій розправу. П’ять найбільш активних учасників було страчено через повішання, а решту заслано в Сибір.
Водночас із Південним товариством, але незалежно від нього, в Україні діяло «Товариство об’єднаних слов’ян». Воно виникло у 1823 р. у Новограді-Волинському, його організаторами і керівниками були офіцери — брати Андрій і Петро Борисови. Всього в товаристві об’єдналися близько 50 офіцерів, причому на відміну від учасників інших товариств, його члени не належали до аристократичних елітарних кіл.
Основним своїм завданням товариство вважало боротьбу проти кріпосництва і самодержавства. Майбутнє нової державності члени цієї організації уявляли у формі федерації (союзу) слов’янських народів — Росії, Польщі, Сербії. Але крім слов’янських народів, до нової демократичної держави повинні були ввійти і неслов’янські країни — Молдавія, Угорщина та інші.’ У 1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян стало частиною Південного товариства.
Таким чином, у першій половині XIX ст. на території України виникли перші революційні організації, які, проте, не стали виразниками інтересів українського визвольного руху і, допустивши багато прорахунків, зазнали поразки. В їх рядах було немало українців, які розділили долю своїх російських товаришів.

 

69. Українська наука, культура та освіта в роки Великої Вітчиняної Війни.

За умов окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовано, вони функціонували на території інших республік.

Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т‑34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин.

Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об’єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом.

Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об’єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети.

Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним.

У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій.

З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва З. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші.

Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 р.).

Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М. Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар».

Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульп-тори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднєва та інших партизанів України.

Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. Їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги.

70. Як відбувається і які наслідки матиме зближення освітніх систем у рамках Болонського процесу.

Впровадження Болонського процесу у вищих навчальних закладах України стало важливим кроком європейської інтеграції вітчизняної вищої школи. Дипломи випускників ВНЗ України почали цінитися на рівні з провідними університетами європейського континенту (як, наприклад, Оксфорд, Кембрідж та ін.), студенти безперешкодно змогли поїхати на навчання закордон за програмою студентського обміну або працевлаштуватися поза межами своєї країни як висококваліфіковані спеціалісти вже після завершення навчання, система оцінювання навчальних досягнень студентів стала більш гнучкою… Здавалося б, вища школа пішла шляхом європейської інтеграції, що є корисним як для обох сторін − учасників навчального процесу (викладачів та студентів), так і для держави, інтелектуальна еліта якої змогла отримати достойну оцінку на світовому рівні. Але насправді це виявилося лише красивою оболонкою, що немов магніт мала приваблювати якомога більше абітурієнтів вступати до університетів. Чому так сталося, який чинник став вирішальним й які є можливі шляхи вирішення існуючих проблем − відповіді на такі складні на перший погляд запитання можна дати, якщо детально проаналізувати, що відбувається всередині сучасної української вищої школи. До 2005 року більшість вищих навчальних закладів України здійснювали навчання студентів за старою, відомою ще з радянських часів схемою: лекції, семінари протягом навчального семестру, заліки та іспити − наприкінці. Після завершення навчання студенти отримували диплом спеціаліста. І лише в деяких ВНЗ вже з початку нового тисячоліття почала запроваджуватися й нова система навчання. Але 2005 рік став переломним для всіх. З цього року студенти почали крокувати за знаннями шляхами Болонської системи. На цьому шляху українська молодь зіткнулася з безліччю труднощів. Перш за все, це відвідування занять. Якщо за старої системи пропуски каралися, то за нової на них перестали звертати увагу. Молоді ж люди, що після закінчення школи прийшли здобувати вищу освіту, були до цього не готові, оскільки в школі майже до випускного вечора їх контролювали вчителі, класний керівник, батьки. А в нових умовах від них вимагалася самоорганізація, самодисципліна Й навіть якщо зважати на те, що Болонська система передбачає самостійне засвоєння матеріалу, в силу національного менталітету українців молодь до цього була просто не готова. Другий чинник − це модульні контрольні роботи (МКР). Виходячи з досвіду багатьох колег-студентів та зі свого власного досвіду, можна зазначити, що майже не можливо цю форму контролю назвати об'єктивною. Оскільки обсяг матеріалу, що виноситься на контроль перевірки знань, є дуже великим й часто виходить далеко поза межі питань, з яких складалися лекції та семінари. З цього витікає, що студенти вимушені прибігати до не зовсім чесних методів написання МКР. Третій чинник − це рейтинг. Дворівнева система навчання передбачає, що по завершенні першого рівня проводиться підрахунок рейтингу успішності кожного студента й за результатами цього підрахунку найактивніші, найуспішніші студенти можуть зайняти бюджетні місця в магістратурі чи на п'ятому курсі (в тих вишах, де для студентів залишилася альтернатива в продовженні навчання). Рейтинг складається з трьох компонентів: навчальна діяльність, наукова діяльність та суспільна діяльність. На жаль, рівень переваги кожного з цих видів діяльності не має чіткого обмеження. Через це ті студенти, що були найбільш активними в суспільній діяльності, часом мають рейтинг вище ніж ті, що були цілком поглинені навчанням та науковою діяльністю. Тому та частина студенцтва, яка має наукові здобутки, але не має достатньо коштів для продовження навчання в магістратурі, не має жодних шансів на подальшу наукову діяльність. Четвертий чинник − це відсутність в студента можливості самостійно обирати ті навчальні дисципліни, які є для нього дійсно важливими та необхідними. Так, обов'язковий перелік має бути, але його обсяг не повинен складати по 12—15 дисциплін кожного семестру. Адже, згідно з Болонською декларацією, студент повинен мати більше часу на проведення наукових досліджень або на вивчення важливих саме для нього навчальних дисциплін. І останній, п'ятий чинник, − це атмосфера нездорової конкуренції серед студентів однієї групи чи навіть цілої спеціальності (якщо за даним напрямом підготовки набирається декілька груп студентів). Боротьба за бали на семінарських заняттях йде доволі жорстока. Й ведуть її студенти часто лише за бали й ніяк не за отримані знання. Цей чинник дуже тісно пов'язаний з системою підрахунку рейтингу. На жаль, в цій ситуації здібності окремих особистостей до вміння аналізувати матеріал, а не просто його відтворювати, творчий підхід при оволодінні знанням та інше майже не враховується. А це є чи не найголовнішим поштовхом для того, щоб молоде покоління, що поки що займає студентські лави, після завершення навчання ставало не представниками інтелектуальної еліти країни, а на шукачів хоча б якогось місця роботи для себе. Однак, крім негативних наслідків впровадження Болонського процесу у вищих навчальних закладах України, можна виділити також і позитивні. По-перше, з впровадженням нової системи навчання у вищих навчальних закладах студенти все одно отримали більше вільного часу для самореалізації поза межами свого університету й навіть того населеного пункту, де вони здобувають вищу освіту. В них з'явилася можливість відвідувати семінари, тренінги, круглі столи, на яких можна отримати новий досвід, поспілкуватися з цікавими людьми, а також відкрити для себе нові перспективи та можливості. По-друге, це шанс для кожного студента обирати подальший шлях розвитку вже після отримання освітня-кваліфікаційного рівня "бакалавр": або йти до магістратури (якщо є така можливість), отримавши більш вузьку спеціалізацію (це стосується в першу чергу так званих "подвійних" спеціальностей, оскільки в магістратурі вже лишається лише одна спеціальність). або йти за другою вищої освітою (наприклад, якщо людині не лежить до душі його перша освіта, але в той же час чотири роки навчання не пройшли даремно за наявності диплома про вищу освіту). Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити наступні пропозиції: 1) впровадження більш гнучкої системи підрахунку рейтингу. Виходячи із того, що навчання в магістратурі передбачає перш за все наукову діяльність, то й на перше місце при підрахунку рейтингу мають виходити наукові досягнення студентів; 2) впровадження певного посилення контролю за відвідуванням студентами навчальних занять. Безперечно, їм має лишатися шанс для участі в суспільному та науковому житті поза межами ВНЗ, але оволодіння знаннями хоча б з профільних дисциплін має носити систематичний, а не епізодичний характер; 3) впровадження більш гнучкої системи контролю знань студентів, з урахуванням їхніх індивідуальних здібностей. Оскільки далеко не кожен студент здатен з легкістю розв'язувати тестові завдання чи навпаки, давати відповіді на великі теоретичні питання. Крім того, необхідно враховувати загальний рівень знань кожного студента, в залежності від чого й має розроблятися індивідуальна система завдань.

 

З’ясуйте еволюцію концептуальних підходів щодо визначення суті та структури поняття «культура»                                                                          

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення (colo, colere — обробіток, займатися землеробством). У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти. При цьому стосовно землі Катон писав не просто про технічну обробку ділянки, а й специфічне, духовне ставлення до неї.

Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені ВарронКолумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів.

Римський оратор і публіцист Марк Тулій Цицерон, говорячи про оброблення, мав на увазі не землю, а духовність, виховання, розвиток розумових здібностей. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

У середньовічній Європі слово «культура» вживалося в словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». За останні три сторіччя латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Слово почало вживатися в сучасному розумінні (як результати діяльності суспільної людини) в працях німецького юриста й історіографа С. Пуфендорфа (1632–1694). Тоді ж культура стала розумітися як надприроднє, як протистояння людини дикій природній стихії.

Сутність — те, що явище або предмет є саме по собі, на відміну від його мінливих станів або інших явищ та предметів. Існує релігійний та світський підхід до пояснення суті культури.

Етапи наукового визначення сутності культури збігаються з етапами становлення культурології як науки:

1). Античність — XVIII ст. — зародження культурологічного знання, культура не осмислювалася як окрема цілісна система. До проблем культури звертаються філософи, історики;

2). XVIII–XIX ст. — культура як цілісне явище стає предметом дослідження філософії та етнографії;

3). Середина XIX століття — культурологія (культурна антропологія) формується як окрема сфера знання, що досліджує сутність культури та процеси її існування

Сутність кожної конкретної культури розкривається в її явищах (артефактах).

Сутністю культури як фундаментальної категорії являються результати людської діяльності та сама діяльність.

 

  72.Охарактеризуйте основні функції притаманні культурі

Адаптивна функція

Адаптивна функція полягає у забезпеченні адаптації (пристосування) людини до зовнішнього середовища[1]. Процеси адаптації, що відбуваються в процесі еволюції, у людей та інших тварин проходять по-різному. Біологічний вид homo sapiens не має своєї біологічної ніші. Для того, щоб вижити, людина створює культурне середовище. За допомогою багатьох своїх винаходів та пристосувань людина збільшила свої можливості.

Інтегративна функція

Інтегративна функція полягає в об'єднанні людей у соціальні групи, народи, держави, одночасно у членів однієї соціальної групи формується приналежність до неї[1]. Разом з тим інтегративній функції супутня і дезінтегративна - культурні відмінності утруднюють спілкування людей, виступають як бар'єри, що відокремлюють групи і спільноти і нерідко причиною їх протистояння і ворожнечі.[1]. Чинником інтегративної і дезінтегративної культурної є поняття культурної ідентичності, що розуміється як приналежність людини тій чи іншій культурі[2]. Культурна ідентичність передбачає комплекс чинників, таких як норми і зразки поведінки, ціннісні орієнтації і мову[2], остання на думку Івана Огієнка є головною ознакою культурної ідентичності.[3]

 

Інформативна функція]

Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами[4]. Як зазначав Бернард Шоу,

"Якщо у вас яблуко і в мене яблуко, і ми обміняємось ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо в кожного з нас по одній ідеї, і ми передаємо їх одне одному, то ситуація змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме — володарем двох ідей".

Креативна функція

В процесі пізнання світу та самого себе, людина виявляє свої творчі можливості. Культура поєднує в собі природні, біологічні задатки людини і його можливість створювати щось нове або покращувати й пристосовувати природні об'єкти для свого життя.

 

Комунікативна функція

полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми[5]. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню інших людей[6]. Комунікація відбувається за допомогою знаків та символів[4], найвеличнішим засобом комунікації є мова[6].

Нормативна функція]

Людські колективи створюють норми, стандарти й правила поведінки, що стають основою для права, моралі та ідеології. Культура поєднує функціонування звичаїв, традицій та прояву новаторства.

Аномія - відсутність норм (термін ввів Еміль Дюркгейм, що досліджував проблему формування норм у суспільстві).

Релаксаційна функція[ред. • ред. код]

Культура забезпечує фізичний та психологічний відпочинок людини. Природними засобами розрядки є сміх, плач. Фестивалі, свята й ритуали забезпечують релаксацію для групи людей. Із цим пов'язаний термін Аристотеля «катарсис» (звільнення, очищення після душевних переживань трагедії в театрі). Азартні ігри та наркотичні засоби є негативними формами релаксації.

Перетворювальна функція[ред. • ред. код]

Перетворювальна функція полягає в тому, що культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо[7].

Сигніфікативна функція[ред. • ред. код]

В культурі окремим явищам та речам надається значення й цінність. Області культури, що охоплені інтересом людини, стають для неї частиною культури. Наприклад: зіркове небо і міфологічні пояснення сузір'їв у різних народів.

Трансляційна функція культури[ред. • ред. код]

Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник. Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції[ред. • ред. код]

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що обсяг соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації[ред. • ред. код]

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними - таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості, які нагромаджуються, у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше - наука.

Інші функції[ред. • ред. код]

Апокаліптична функція полягає в тому, щоб донести людям, що рано чи пізно настане кінець світу, апокаліпсис, гієнна, великий суд. Чимало вчених намагались дослідити цю функцію.

Деякі дослідники вважають, що культура виконує також «репресивну» функцію - через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми. Такої точки зору тримався З. Фрейд, що називав культурне придушення природних інстинктів головною причиною виникнення неврозів («Я та Воно», «Тотем і табу»).

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає можливість “побачити” внутрішній світ індивіда), етичну та ідентифікативнуфункцію культури.

 

73. З’ясуйте співвідношення категорій  «культура» і «цивілізація».

Термін «культура» латинського походження й спочатку означав «оброблення ґрунту, його культивування». Надалі слово «культура» одержало узагальнене значення, ним стали називати все створене людиною. При такому підході культура з’являється як створена людиною «друга природа», надбудована над першою, натуральною природою, як весь створений людиною світ. Культура містить у собі результати матеріального й духовного виробництва. Це загальнофілософський підхід до культури.
У соціології під культурою в широкому змісті розуміють специфічну, генетично не наслідувану сукупність засобів, форм, зразків і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування, які вони виробляють у спільному житті для підтримки певних структур діяльності й спілкування.
У вузькому значенні культура трактується як система колективно поділюваних цінностей, переконань, зразків і норм поведінки, властивих певній групі людей.
Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу й виражається в соціальних відносинах, спрямованих на створення, засвоєння, збереження й поширення предметів, ідей, ціннісних поглядів, що забезпечують взаєморозуміння людей у різних соціальних ситуаціях. Об’єктом соціологічного дослідження є конкретний розподіл існуючих у даному суспільстві форм і способів освоєння, створення й передачі об’єктів культури, стійкі й мінливі процеси в культурному житті, а також зумовлюючі їх соціальні фактори й механізми.
Поняття «культура» тісно стикається з поняттям «цивілізація», часом їх навіть ототожнюють.
Цивілізація розуміється вченими удвох значеннях. У першому випадку — як історична епоха, яка прийшла на зміну «варварству», що знаменує вищий етап розвитку людства.
У другому випадку цивілізацію пов’язують з географічним місцем, маючи на увазі локальні, регіональні й глобальні цивілізації, наприклад, Східну й Західну. Вони відрізняються не тільки економічним укладом і культурою (сукупністю норм, звичаїв, традицій, символів), але й розумінням сенсу життя, справедливості, долі, ролі праці й дозвілля тощо. Східна й Західна цивілізація базуються на різних системах соціальних цінностей, різній філософії, різних принципах життя й образах світу. І вже з них виникають розходження в поведінці, манері одягатися, типах житла.
Зазвичай культуру пов’язують з певним суспільством. Говорять, наприклад, про російську, французьку, іспанську культури, про культуру міста або села, маючи на увазі, що в кожному суспільстві існує специфічна, відмінна від інших, система взаємозалежних норм, звичаїв, вірувань і цінностей, які сприймає більшість членів суспільства. Внутрішні соціальні зв’язки й незалежність суспільства, що зв’язує усіх його індивідів, є каркасом культури, її основою й захистом від зовнішнього впливу.
Без суспільства як єдиного цілого культура не могла б розвиватися, тому що з його допомогою закріплюються однакові культурні зразки і їхнє відділення від домінуючого впливу інших культурних систем.
Але межі культури й суспільства не ідентичні. Наприклад, римське право є основою правових систем суспільства (і елементом культури) як Франції, так і Німеччини, хоча це й різні соціокультурні спільності. У той же час кожне одиничне суспільство може містити в собі різні культури, у значній мірі відмінні одна від одної (наприклад, наявність у суспільстві двох або більше мов або декількох релігійних вірувань).
Таким чином, можна зробити висновок про те, що, з одного боку, культура кожного окремого суспільства не обов’язково повинна визнаватися всіма його членами, а з іншого — деякі її культурні зразки поширюються за межі суспільства й можуть бути прийняті в декількох суспільствах.

 

74 . Який взаємозв’язок існує між світовою та національною культурою.                                             

  Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.
    Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

 

 

75. Перспективи України на шляху входження до європейського і світового культурнго і науково-технічоного простору.

. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах - членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС. 
 

2. Економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС

Глобалізація світового господарства, уніфікація національних економік на засадах ГАТТ/СОТ, економічні тенденції в державах - членах ЄС щодо консолідованого єдиною грошовою одиницею Європейського Союзу, потенційна взаємовигідність вільної торгівлі є важливими факторами економічної інтеграції та розвитку торгівлі між Україною і ЄС.

Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та засади розвитку торгівлі, є Угода про партнерство та співробітництво.

Розвиток процесу економічної інтеграції полягає у лібералізації і синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС, запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників. Економічна інтеграція базується на координації, синхронізації та відповідності прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС і передбачає ліквідацію обмежень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, сформування основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства у ЄС. 
 

3. Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки

Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки грунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.

Принцип неподільності європейської безпеки однаково важливий як для України, так і для ЄС та його повноправних та асоційованих держав - членів. Кооперативна безпека, пошук підходів до якої, поряд з іншими європейськими і трансатлантичними структурами, активно веде ЄС, має стати для України гарантією власної безпеки. Розширення співпраці між Україною та Західно-Європейським Союзом (ЗЄС) - основною структурою оборони та безпеки ЄС - є одним із основних чинників інтеграції України до ЄС.

Визнання Європейським Союзом важливого значення України у формуванні нової архітектури європейської безпеки на третє тисячоліття може і повинно бути використаним як суттєвий важіль просування українських інтересів у відносинах з ЄС. Одночасно зміцнення безпеки України пов'язане і з забезпеченням економічної безпеки та політичної стабільності у державі. 
 

4. Політична консолідація та зміцнення демократії

Політична консолідація передбачає неухильне поглиблення політичного діалогу і поліпшення загальної атмосфери відносин між Україною та ЄС (саміти, міністерські консультації, зустрічі на експертному рівні).

Вона спрямована на:

  • гарантування політичної стабільності як в Україні, так і на всьому Європейському континенті;
  • забезпечення мирного розвитку та плідного співробітництва всіх європейських націй;
  • зміцнення демократичних засад в українському суспільстві.

Політичну консолідацію у контексті стратегії України на європейську інтеграцію слід розглядати у двох площинах.

Зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європейської безпеки. З одного боку, вона включає всебічне входження України в європейський політичний, правовий, економічний, інформаційний, культурний простір. З іншого - ідентифікацію політики ЄС щодо України, відокремлення її від політики ЄС щодо Росії та підтримку державами Європи та світовим співтовариством стратегії інтеграції України до ЄС. У цьому контексті важливим є співробітництво з Європейською Комісією, Європарламентом та іншими загальноєвропейськими інституціями, а також поглиблення відносин з окремими державами - членами ЄС. Істотною складовою зовнішньополітичної консолідації слід вважати згоду ЄС на поступове залучення України до міжрегіональних ініціатив Союзу. Одним з реальних внесків на шляху до зближення політичних позицій України та ЄС було б досягнення згоди щодо спільної позиції в ООН з глобальних міжнародних питань.

Внутрішньополітична консолідація базується на виборі, зробленому українським суспільством на користь інтеграції до ЄС. Вона включає, насамперед, зміцнення демократії та верховенства права в державі. Європейська інтеграція сприятиме становленню громадянського суспільства в Україні і дальшому формуванню української політичної нації як повноправного члена сім'ї європейських націй. Важливим елементом внутрішньої консолідації є формування у суспільстві прихильності до ідеї набуття у майбутньому членства в ЄС як реальної можливості забезпечити гідне майбутнє для України та її громадян.

Політична консолідація не може відбуватися за рахунок односторонніх кроків. На період до набуття Україною статусу асоційованого члена ЄС слід послідовно дотримуватися принципу паритетності, домагаючись від ЄС рівноцінних зустрічних кроків. 
 

5. Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС

Адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров'я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення.

Даний напрям інтеграційного процесу має здійснюватися у рамках загальної програми реформ з активним залученням інституцій та програм ЄС та його держав-членів і першочерговим спрямуванням технічної допомоги ЄС саме на адаптацію соціальної політики. Важливе значення у цьому контексті матиме ратифікація і дальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії, а також укладання угод з координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на території держав - членів ЄС. 
 

6. Культурно-освітня і науково-технічна інтеграція

Поряд із згаданими напрямами європейської інтеграції, культурно-освітній та науково-технічний займають особливе місце, зумовлене потенційною можливістю досягти вагомих успіхів у інтеграційному процесі саме на цих напрямах. Вони охоплюють галузі середньої і вищої освіти, перепідготовку кадрів, науку, культуру, мистецтво, технічну і технологічну сфери.

Інтеграційний процес на відповідних напрямах полягає у впровадженні європейських норм і стандартів у освіті, науці і техніці, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науковотехнічного середовища.

Здійснення даного завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на контакти і обміни, на поширення інформації. Особливо важливим є здійснення спільних наукових, культурних, освітніх та інших проектів, залучення українських вчених та фахівців до загальноєвропейських програм наукових досліджень. 
 

7. Регіональна інтеграція України

Практичне здійснення інтеграційного процесу можливе лише за умови доповнення загальноєвропейського виміру співпраці регіональною інтеграцією та поглибленням галузевого співробітництва України і ЄС. Ураховуючи важливу для ЄС тенденцію, висловлену в гаслі "ЄС: від Союзу країн до Союзу регіонів", даний напрям набуває особливого значення.

Основою регіональної інтеграції є УПС, Європейська Хартія місцевого самоврядування, інші відповідні правові акти Європейського Союзу та Ради Європи.

Регіональна інтеграція передбачає встановлення і поглиблення прямих контактів між окремими регіонами України та державами - членами і кандидатами у члени ЄС, їх розвиток у визначених у цій Стратегії напрямах для поступового перенесення основної ваги інтеграційного процесу з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів місцевого самоврядування, територіальних громад і, зрештою, якнайширшого залучення громадян України. 
 

8. Галузева співпраця

Галузева співпраця являє собою координацію і взаємодію між Україною та ЄС у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет на найближчі роки у галузевій співпраці слід віддати сфері трансєвропейських транспортних, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву у галузі юстиції, запобіганню та боротьбі з організованою злочинністю і поширенням наркотиків, митній справі, науково-дослідницькій сфері, промисловій та сільськогосподарській кооперації тощо.

Правовою основою галузевої співпраці є УПС, відповідні нормативні акти сторін, угоди та протоколи, укладені між Україною і ЄС та державами - членами ЄС щодо співпраці і взаємодії як у цілому, так і у визначених галузях.

Доцільними є ONT FACE="Times New Roman">також розроблення та схвалення відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України програм розвитку відносин із ЄС, які б виходили із загальних положень Стратегії інтеграції і "Times New Roman">поступово (протягом 1,5 - 2 років) сформували цілісний пакет - Національну програму інтеграції.

Галузева співпраця передбачає, поряд з прийняттям галузевих програм співробітництва з ЄС, розроблення переліку підрозділів та посадових осіб у центральних органах виконавчої влади, місцевих органах влади, що відповідають за формування та реалізацію державної політики України щодо ЄС, встановлення прямих контактів між міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України і відповідними директоратами Європейської Комісії. У короткота середньостроковому контексті вирішальна відповідальність за узгодження галузевої співпраці покладається на Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом), а за їх реалізацію - на Українську частину Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) та Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції. 
 

9. Співробітництво у галузі охорони довкілля

Охорона довкілля є визнаним пріоритетом державної політики і предметом підвищеної уваги громадськості в європейських державах, одним з головних напрямів діяльності ЄС і актуальною проблемою для України, зумовленою не лише наслідками аварії на ЧАЕС, але й загальним станом довкілля в Україні.

Правовою основою співробітництва у галузі охорони довкілля є УПС, міжнародні договори та угоди щодо безпеки навколишнього природного середовища, сторонами яких є Україна та ЄС.

В результаті співробітництво в галузі охорони довкілля має привести до створення безпечного і сприятливого для людини загальноєвропейського екологічного простору. 
 

II. Внутрішнє забезпечення інтеграційного процесу

Внутрішнє забезпечення процесу інтеграції України до ЄС покладається на вищий, центральні та місцеві органи виконавчої влади України у співпраці з органом законодавчої влади, відповідними органами місцевого самоврядування.

Керівництво стратегією інтеграції України до ЄС здійснює Президент України.

Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу.

Міністерство закордонних справ України здійснює заходи щодо забезпечення політичних відносин України з ЄС та координацію діяльності органів виконавчої влади у цій сфері.

Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції здійснює міжвідомчу координацію з питань міжгалузевого економічного та соціального співробітництва України з ЄС.

Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади забезпечують реалізацію галузевого співробітництва України з ЄС, імплементацію Угоди про партнерство та співробітництво, здійснюють інші заходи у межах своєї компетенції та визначених Стратегією завдань з метою поглиблення інтеграції України до ЄС.

Стратегія інтеграції передбачає такі сфери внутрішнього забезпечення інтеграції України до ЄС. 
 

1. Організаційне забезпечення

1. Затвердження Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України переліку центральних органів виконавчої влади, організацій, установ, посадових осіб, відповідальних за здійснення завдань, визначених Стратегією інтеграції.

2. Регулярне проведення засідань Української частини Ради з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) з метою забезпечення виконання завдань, визначених Стратегією інтеграції.

3. Забезпечення формування і здійснення галузевих та регіональних програм співробітництва з ЄС у тій частині, за яку несе відповідальність українська сторона.

4. Створення нових програм у системі освіти, стажування та підвищення кваліфікації працівників органів законодавчої, виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за напрямами європейської інтеграції України, запровадження спеціалізації з питань ЄС у рамках навчальних програм вузів.

5. Створення програми мовної підготовки державних службовців та фахівців, які забезпечують процес інтеграції, розроблення та здійснення комплексу заходів щодо розширення та підвищення якості вивчення мов ЄС у середніх та вищих навчальних закладах. 
 

2. Фінансове забезпечення

1. Розроблення програми фінансування заходів з інтеграції України до ЄС відповідно до Стратегії інтеграції.

2. Фінансування заходів, спрямованих на інтеграцію України до ЄС, за рахунок бюджетних коштів з широким залученням позабюджетних коштів, коштів приватних осіб та програм допомоги ЄС Україні. 
 

3. Правове забезпечення

1. Забезпечення правової адаптації нормативно-правових актів, що приймають органи виконавчої влади, до вимог ЄС.

2. Перегляд навчальних програм правової освіти з метою їх адаптації до програм ЄС, вивчення правових засад діяльності установ ЄС, дослідження процесів у правовій галузі як у державах - членах, так і державах - кандидатах у члени ЄС. 
 

4. Інформаційне забезпечення

1. Забезпечення проведення широкомасштабної агітаційно-інформаційної національної кампанії з метою сприяння інтеграції України до ЄС. Розроблення і запровадження програми інформування широких кіл громадськості щодо ситуації в ЄС, проблем і успіхів, що існують на шляху інтеграції України до ЄС.

2. Забезпечення доступу до європейських правових, бібліографічних та інших інформаційних баз даних.

3. Створення Національного центру (банку) даних стосовно ЄС.

Із створенням Національної програми інтеграційної стратегії щорічно розроблятиметься План дій по реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу. 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  


06.05.2014; 14:40
хиты: 735
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь