Поняття культури є складним і неоднозначним. Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про культуру. Археологія по залишках, що дійшли до нашого часу, вивчає культуру історичних предків, що нині живуть або зниклих народів. Етнографія займається культурою представників різних національностей у всьому її різноманітті та цілісності. Своя точка зору на культуру як на об'єкт дослідження є у істориків і соціологів. Звідси і величезна кількість визначень даного поняття. Адже кожна з цих наук дає їй своє визначення. Не випадково тому фахівці налічують від 150 до 250 визначень культури в різних наукових областях, а всього у світовій літературі їх близько 500. Для філософії на відміну від цих наук властиво, по-перше, розгляд культури в її загальних рисах, тобто з світоглядних позицій, по-друге, під кутом зору з'ясування її місця в суспільстві та історичному процесі в цілому.
Сам термін культура має походження від латинського слова "culture" - що в перекладі означає "обробіток землі, догляд". Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття культури, під яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і людини разом з її результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня освіченості та освіченості і вихованості людини. Хоча суперечка з приводу точності і повноти цього визначення триває і навряд чи коли-небудь буде закінчений, так як різноманіття діяльності людини породжує і різноманіття проявів культури, одним з найбільш вичерпних і лаконічних визначень культури є визначення відомого культуролога Е. С. Маркаряна. Він звучить так: "Культура є спосіб внебіологіческой адаптації людиною навколишньої дійсності". У цьому понятті найбільш виразно зафіксовано загальне відміну людської життєдіяльності від біологічних форм життя, якісне своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку.
Згідно поширеного розуміння, культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Під «культурою» розуміється все те, що створено, перетворено, оброблено, виховано і т. д. в результаті діяльності людини. Наведене визначення акцентує увагу на історичному змісті культури: культура як рівень розвитку людини і суспільства визначається, обумовлюється історичними обставинами їх існування, тобто, для кожної історичної епохи і кожного історичного періоду притаманна своя власна культура, формування, розвиток і занепад якої залежить від їх природнокліматичних, соціально-політичних, економічних та інших особливостей.
Таким чином, суттєвим елементом людської культури є суспільність, здатність людей до колективного життя і діяльності, які є неможливими без самообмеження індивідів та їх уміння підпорядковуватись суспільним правилам і нормам. Це, в першу чергу, вимоги слухняності і незлобивості, поваги до жінки-матері і шанобливості до старших, стійкості у нестатках і мужності у боротьбі з небезпеками. Все це згладжувало природну нерівність між молодими й старими, сильними і слабкими, здоровими й хворими, і тим самим підтримувало єдність суспільства, забезпечувало його подальше існування. Саме у цьому аспекті трактував культуру австрійський психіатр і мислитель Зиґмунд Фрейд (1856-1939): «Слово “культура” характеризує всю сукупність досягнень та інституцій, що віддалили наше життя від життя твариноподібних предків і служать двом цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню відносин між людьми».
Для української національної культури основоположною базовою є народна культура на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.
Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.
У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців: 1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;
2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.
Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.
