Початок ХХІ сторіччя ознаменувався зростанням уваги суспільства до вищої освіти, модернізація якої стала об’єктивною необхідністю. Вища освіта у цивілізованому світі є не просто засобом задоволення фахових потреб особистості, вона в значній мірі є духовною необхідністю суспільства. Проте, як констатують аналітики, вища освіта останнім часом стала менш якісною, переважна більшість випускників вищих навчальних закладів виявляються не конкурентоспроможними на Європейському ринку праці, випускникам східноєвропейських університетів тут пропонують просто фізичну роботу. Це спонукало провідні університети Європи об’єднати свої зусилля в рамках укладеної Болонської Конвенції і започаткувати великомасштабну реформу шляхом створення зони європейської освіти та науки.
Започаткований таким чином процес реформування вищої освіти став відчутною та значущою реалією для європейської спільноти і його громадян; політики, вчені, прості громадяни раптом усвідомили потребу у побудові всеохоплюючої та спрямованої у майбутнє Європи, зокрема на основі використання і зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного потенціалу.
“Європа знань” є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального та людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення й інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття.
Більшість європейських країн, відповідно до прийнятої Конвенції, перейшли на систему вищої освіти, яка полягає в послідовному здобутті ступенів “бакалавр”, “магістр” і “доктор філософії”. Структура “бакалавр-магістр” стала європейським стандартом, що стало своєрідним викликом для української вищої освіти.
Згідно Закону України “Про освіту” вища освіта в Україні є 4-рівневою з присвоєнням випускникам навчальних закладів кваліфікації молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. У 2005 році Україна підписала Болонську Конвенцію і започаткувала низку методичних та організаційних змін, скерованих на реформування освіти, на перехід на дворівневу освіту. Здійснено ряд заходів із створення національно-правової нормативної бази вищої освіти, які визначили ідеологію реформування всієї освітньої галузі. Під керівництвом Міністерства освіти та науки проведено широкомасштабний експеримент із запровадження положень Болонської Конвенції. Вищі навчальні заклади України перейшли на Державні стандарти підготовки фахівців з вищою освітою з урахуванням європейського рівня вимог і введення освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр” та “магістр”.
Навчальні заклади України, отже, функціонують нині в зоні європейської освіти та науки. Все це вимагає, з одного боку, старанного вивчення та гармонійного адаптування досвіду передових європейських університетів, з іншого боку — збереження своїх національних освітніх традицій.
Болонський процес має для України не лише просвітнє та пізнавальне значення, це не просте “прилаштування” системи нашої вищої освіти до нових реалій, а засіб набуття нових якісних ознак.
Нині розвиток вищої освіти підпорядковується законам ринкової економіки, що вимагає постійного поповнення змісту освіти новітніми матеріалами, запровадження сучасних технологій навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, розвитку вищої освіти у контексті тенденцій світових освітніх систем.
Реформуючи українську вищу освіту в світлі цих зобов’язань, в той же час слід зрозуміти, що причиною виникнення Болонської Конвенції стало зниження у світі привабливості європейської вищої освіти. Її репутацію, як суб'єкта надання освітніх послуг серед студентів і викладачів більшості країн світу, катастрофічно підірвала візова політика деяких європейських держав.
Ми також не можемо закривати очі на наявність у світі двох систем освіти — американської та європейської.
Ідеологи Болонської Конвенції підкреслюють, що європейській вищій освіті для свого збереження потрібно навчитися краще конкурувати на світових ринках. Не можна не помічати, що в Європі чи Азії нині є багато американських студентських містечок, тоді як європейських містечок такого типу у США, Латинській Америці чи інших регіонах світу практично немає.
Університети Великобританії, США або Австралії є привабливими для іноземних студентів не тільки тому, що вони навчають англійською мовою. Протягом років вони вкладали гроші, щоб запропонувати студенту необхідний навчальний курс, належний студентський сервіс (наприклад, проживання) та зрозумілі академічні ступені. Свої пропозиції вони рекламували та пояснювали через своїх постійних представників і найманий персонал на місцях.
Отже, ми стоїмо перед дилемою — на чому зупинити свій вибір?
Україна, як учасник Болонської Конвенції, повинна втілювати її рішення, в той же час багато українських університетів співпрацюють з американськими та азійськими університетами. Як тут бути, якого берега триматися? В окремих країнах відмінності систем освіти нині настільки істотні, заплутаність ступенів, інституцій і систем навчання такі значні, що окремі аналітики розцінюють їх як хаос; необхідно, отже, бути об’єктивними і не все приймати за еталон. Необхідно розрізняти в цьому позитивне і негативне і відбирати до свого арсеналу лише позитивне, бо врешті з часом сформується третій тип вищої освіти або на альтернативних засадах існуватиме дві споріднені системи освіти. Головне для нас — не розгубитися, не допустити при цьому втрати кращих традицій української освіти, зниження національних стандартів її якості.
Ми не можемо забувати про ще одну істотну рису української освіти. Не залежно від того, буде вона “болонською” чи ні, вона виконуватиме свою місію лише тоді, коли буде національною, тобто працюватиме на свою державу, коли основою її стратегії буде національна ідея. Те, що ми маємо нині, далеке від цієї мрії. До сих пір освіта не забезпечена повністю українськими підручниками, ви не знайдете їх у магазинах. Потураючи Конституцію України, в багатьох ВНЗ, в тому числі і національних, навчання проводиться російською мовою. Вища школа не стала кузнею національної еліти. В ній давно забули про патріотичне виховання студентів. Українській молоді спритні ділки нав’язують неукраїнські свята — Тетянин день, як міжнародний день студента, день святого Валентина, хелоуїн і т.п. Хіба не може бути днем українського студента дата заснування Острозького колегіуму чи Києво-Могилянської академії? Це ж стосується багатьох інших українських національних свят. Просто потрібно не забувати, що ми є великий народ з героїчною історією, багатою культурою та славними традиціями. Все це невіддільні часточки утвердження української державності, основи нашого державотворення.
В українській вищій освіті повинна домінувати українська аура. Кожен студент, кожен випускник університету повинен бачити своє місце і свою роль в утвердженні української державності, в піднесенні авторитету нашої держави у світі. Випускник вищої школи, позбавлений патріотизму, не утверджуватиме свою державність, а руйнуватиме її. Випускник українського університету, що не володіє (а то й не визнає) державної мови, не має морального права на український диплом, він не може працювати на державній службі, бо це не провідник української державної політики. Щоб отримати статус громадянина у більшості країн потрібно володіти державною мовою, а тут йдеться про дипломованого фахівця, про державного службовця.
Впродовж останніх 10–15 років відбувалася інтернаціоналізація вищої освіти планети, а зараз у багатьох країнах виникла загроза її денаціоналізації. Цей факт не можна не помічати. Необхідно осмислити його і усвідомити природу та розміри виклику, який нам кидає транснаціональна освіта.
Орієнтація, отже, на Болонський процес і взагалі на заморські новації не має призводити до докорінної перебудови вітчизняної системи освіти. Це лише стимул для її осмислення, порівняння з європейськими вимогами і стандартами для визначення можливостей її удосконалення на новому етапі.
Вирішальну роль у реформуванні української вищої освіти повинні відіграти провідні наші національні університети, на чому, до-речі, зроблено наголос у “Саламанському зверненні” Європейської асоціації університетів (2001 р.). У ньому, зокрема, підкреслено, що університети, які є автономними і відповідальними юридичними особами, керуючись принципами Великої хартії університетів (1988 року), підтримуючи загально визнані тенденції,зобов’язані формувати свої стратегічні цілі і завдання; розвиваючи співробітництво з університетами Європи, Америки чи Азії, вони повинні формувати свою освітню політику.
Болонська Конвенція проголосила принцип вільного пересування студентів, викладачів, науковців, для чого рекомендовано створити в університетах гідні умови для проживання та навчання студентів з інших країн, в першу чергу докторантів та постдокторантів. Чим ми можемо похвалитися тут?
На жаль, проголошена мобільність залишається лозунгом. Наші студенти та молоді науковці недостатньо обізнані з іншими документами з втілення Болонської Конвенції, такими, як:
а) Європаспорт, що затверджує періоди навчання за межами рідної країни;
б) “Євро-студент 2000” — документ, що містить соціальну та економічну інформацію про студентське життя у восьми країнах – учасницях ЄС (Бельгії, Німеччині, Фінляндії, Франції, Італії та ін.);
в) Міжнародна картка студента (ISIC), що пропонує її власникам знижки у більш ніж 90 країнах на туристичні квитки, житло, вхідні квитки;
г) Гарантія якості у вищій освіті (ENQA) — європейські стандарти якості для програм рівнів “бакалавр” та “магістр” для сімох предметів (бізнес, освітні науки, геологія, історія, математика, хімія та фізика);
д) 1991 року Конфедерація спілок ректорів ЄС запропонувала впровадити “Європейський докторат” як додатковий сертифікат на навчання докторантів за кордоном хоча би один рік.
Тобто, реформування вищої освіти відбувається цілком не так, як того хотіли автори Конвенції.
Більшість європейських країн сприйняли реформування вищої освіти як належне, що забезпечує послідовне здобуття ступенів “бакалавр”, “магістр” і “доктор філософії”. Така структура навіть стала світовим стандартом. Правда, в деяких сферах освіти, в першу чергу в медицині, ветеринарній медицині, окремих технологіях, ступінь “бакалавр” не забезпечує набуття повної професійної компетенції. Тут, отже, мають право на існування і проміжні кваліфікації.
Чи не тому Російська Федерація розробила триступінчасту програму підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів з подальшим вибором студентом траєкторії навчання. Програма підготовки спеціаліста розрахована на 1-2 роки після бакалаврату, а підготовка кандидатів наук через аспірантуру розрахована таким чином, щоб загальний термін навчання до здобуття ступеня “кандидат наук” становив не менше 20 років, включаючи отримання загальної середньої освіти.
Росія виступає за збереження інституту докторантури із захистом докторських дисертацій і присвоєнням ученого ступеня “доктор наук” як особливість національної системи підготовки наукових кадрів найвищої кваліфікації. Чому ми боїмося заявити вголос свою позицію?
Створення в Європі зони європейської вищої освіти, безумовно, є прогресивним, привабливим явищем, перебування поза цим простором є алогічним. Але приєднання до Конвенції не повинно зруйнувати наші надбання.
В Україні до сих пір не викристалізувалася єдина думка щодо переходу з 4-рівневої системи вищої освіти на 2-рівневу, щодо механізмів такої перебудови. Чи потрібно перебудовувати всю систему чи лише її якусь частину (наприклад, заклади 1-го і 2-го рівнів акредитації?
За рахунок вилучення яких освітніх блоків необхідно перейти з 4-рівневої освіти на дворівневу?
А чи доцільно мати в Україні лише один (дворівневий) тип вищої освіти?
При підведенні усіх закладів освіти під єдину планку в Україні ніколи не з’явиться свій Гарвард, Кембрідж, Сорбонна, зі своїми індивідуальними системами освіти. Такі “Гарварди” у нас є, невже ми принесемо їх на жертовник реформ?
Ми вже мали щось подібне в тридцятих роках, коли університети, як осередки буржуазної інтелігенції, було закрито, а технікуми перетворено на інститути. Що це дало? – А нічого, довелося з часом відступити.
У цьому аспекті ми маємо ще одну, не менш важливу проблему. — На час проголошення незалежності України в ній було сім університетів і біля 150 інших закладів вищої освіти. Поступово всі з них стали університетами і з’явилося майже 200 нових. Віддаючи належне провідним закладам освіти, їм було надано статус національних. І це цілком закономірно, адже тут зосереджений вагомий науково-педагогічний потенціал – академіки, професори, відомі в світі вчені. Проте згодом розпочалося клонування національних університетів. З’явилися навіть такі, в яких працює лише горсточка професорів, де ні один предмет не читається державною мовою, де не готуються доктори наук. Як бути з такими “націоналами”?
Прийшло у невідповідність з нинішніми реаліями положення про університети, їх акредитацію, система віднесення одних до дворівневих, а других — до самоврядних національних.
Останнім часом у запровадженні Болонської Конвенції виникли якісь неув’язки. Основою Болонської реформи є, як відомо, перехід на кредитно-модульну систему навчання. У кожному навчальному закладі, відповідно до цього, опрацювали свою систему тестів та методику їх оцінювання. Але якщо спочатку від закладів освіти вимагали розділювати кожну дисципліну на певну кількість кредитів, а останні — на відповідну кількість модулів, то згодом переставили місцями кредити і модулі і вже стали розбивати дисципліни на модулі, а модулі — на кредити.
Вимагає перегляду і система оцінювання знань. Традиційно ми оцінювали знання студентів, не залежно від об’єму дисципліни та її складності, за 5-бальною системою. В американських навчальних закладах прийнята літерна система оцінювання знань (за першими літерами алфавіту) з потрійною градацією в межах кожної залікової літери (А+, А, А–; В+, В, В– і т. д.). У багатьох університетах свого часу перейшли на 10-ти, а то й 100-бальну систему, досить зручну.
Європейська методика передбачає також літерну систему, з диференціацією на сім видів оцінок — відмінно, дуже добре, добре, достатньо, задовільно, незадовільно з правом перездачі, незадовільно без права перездачі, проте цифрові інтервали між окремими оцінками чомусь не однакові, що дуже незручне для користування.
Нелогічною є пропозиція європейських експертів установлювати кожного року, за результатами минулорічної сесії, ліміти на окремі види оцінок, тобто відсоток студентів, що можуть отримати ту чи іншу оцінку, що виглядає досить дивно, адже навіть в межах одного курсу немає двох груп з однаковою успішністю.
Ускладненою є і методика оцінювання модулів. Не зрозуміло, чому перший модуль необхідно оцінювати в 10 балів, другий – в 14, третій – 18 балів і т.п. ? Чому кожен лектор має розробляти свою шкалу оцінювання модулів?
Ще складнішим є виведення в кінці року (семестру) рейтингу кожного студента з кожної навчальної дисципліни за спеціальними формулами. — Що це дає?
Перехід на європейську систему вимагає також усунення розбіжностей в трактуванні таких визначальних понять, як “освітня кваліфікація” та “вчений (науковий) ступінь”. В Україні під науковим ступенем розуміють рівень наукової кваліфікації особи. У нас є два наукові ступені: кандидата і доктора наук. В документах Болонської декларації часто під вченим ступенем розуміють освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр).
Те ж саме стосується терміну “професор”. На Заході цим терміном величають усіх викладачів. Правда, тут є три категорії професорів (за посадою): професор-асистент, асоційований професор і повний професор. Іноді для цього навіть не потрібно мати науковий ступінь.
Як нонсенс на фоні Болонської Конвенції виглядають наші наукові ступені кандидата наук та доктора наук. Термін “кандидат наук” давно став анахронізмом, чогось подібного у світі немає. Ми вже давно прирівнюємо його до ступеня “доктор філософії”. То чому не перейти на це офіційно, без якихось оговорок? Що ж стосується ступеня доктора наук, то це наше надбання, яким ми маємо право пишатися, бо справді наш доктор наук є на голову вище закордонного доктора філософії. Така реформа наукових ступенів не вимагає фінансових затрат, але вона значно підвищить авторитет наших учених на світовому рівні.
Таким чином, втілення Болонської конвенції в Україні вимагає значних зусиль та чіткої координації. Ми не можемо закривати очі на наявні труднощі та неузгодження, які необхідно усунути. Вважаємо за потрібне провести такі заходи:
1. Переглянути структуру закладів вищої освіти і привести її у відповідність з потребами держави; дати чітке визначення понять “університет”, “академія”, “інститут”, “коледж”, “технікум”, “училище” та їх підрозділів — “факультет”, “відділення”, “кафедра”, “лабораторія”.
2. Проведені останнім часом зміни мережі вищих навчальних закладів, надання багатьом з них статусу університету принизило значення цього типу закладу вищої освіти. В Україні нині є 86 національних університетів, проте немає чіткого розмежування понять “національний”, “державний”, “регіональний”, “місцевий”як і немає вимог щодо них. Необхідно встановити три рівні градації університетів — національний, державний, регіональний і розробити відповідні положення і провести акредитацію навчальних закладів на відповідність цим положенням.
3. Вища школа України має багаті традиції демократичного управління освітою, які свого часу були закладені в статути навчальних закладів. Необхідно переглянути статути навчальних закладів і звільнити їх від невластивих нашарувань.
4. В ряді навчальних закладів порушується положення про виборність професорсько-викладацького складу, про терміни переобрання, ігнорується давня традиція про можливість перебування на керівній посаді не більше двох термінів. Необхідно відновити давні університетські традиції, бо скоро всі периферійні університети стануть національними, а їх керівники — пожиттєвими обранцями долі.
5. Освіта є невід’ємною складовою культури суспільства, тому розвиток їх не мислимий одного від одногою. Наша національна культура є серцевиною української національної ідеї, це її основа і простір для розвитку. З цієї точки зору викладання у всіх державних вищих закладах освіти, за винятком окремих, чітко визначених регіональних, повинно здійснюватися українською мовою.
6. Виходячи з цих міркувань, і, враховуючи європейські наміри України, на даному етапі, мінімум на 5 років, вступні іспити до українських вищих навчальних закладів повинні включати усний екзамен з української мови, усний екзамен з англійської (чи іншої іноземної) мови та екзамен за обраним фахом, який може бути тестовим.
7. Вимагає перегляду та удосконалення запропонована останнім часом методика проведення курсових та семестрових екзаменів на засадах Болонської Конвенції.
8. Вимагають також перегляду і приведення у відповідність з реальною дійсністю положення про бакалаврат та магістратуру.
9. Необхідно переглянути положення про наукові ступені та вчені звання, замінивши ступінь кандидата наук на докора філософії і перейти, отже, на два докторських ступені — доктора філософії та доктора наук.
10. Потрібно, врешті-решт, перейти на європейські норми педагогічного навантаження викладачів.
