У 1930-ті рр. триває реалізація заходів із ліквідації неписьменності.
Хоча зусилля громадськості та держави не дали 100%-го результату, але досягнуті показники були вагомими, і на кінець 1939 р., порівняно з початком століття, в українських губерніях налічувалося лише 15 % неписьменних віком до 50 років замість 72 %.
Продовжувала вдосконалюватися й система шкільної освіти. Так, у 1930 р. вишли постанови ЦК ВКП(б) «Про загальне обов’язкове початкове навчання» і «Про введення обов’язкового загального початкового навчання в Україні», які закріплювали принцип обов’язковості навчання. Школа розглядалася державою як один із найвагоміших ідеологічних інститутів. Розпочалася грандіозна кампанія — «всенародний похід за всеобуч». (Всеобуч — «всеобщее обучение».)
Реалізація принципу всеобучу потребувала нових шкільних приміщень, підручників, посібників, програм, кадрів учителів. При Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу на чолі з В. Чубарем. Перебудовувалася вже існуюча шкільна мережа: початкові школи переводилися на семирічне навчання, деякі семирічки — на десятирічне. На початку другої п’ятирічки в Україні навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років. Велика увага приділялася змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про те, що «початкова і середня школа повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися апробованих програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Практично це була історія Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України як окремий навчальний предмет зникла.
Важливе значення відводилося позакласній та позашкільній роботі. Створювалися дитячі технічні станції юних натуралістів, спортивні школи, будинки художнього виховання, театри юного глядача тощо, проводилися олімпіади, конкурси, виставки. Швидкими темпами відбувалося спорудження нових шкіл. За часи другої п’ятирічки в Україні було побудовано 1864 школи, при цьому кількість середніх шкіл зросла майже в десять разів.
У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР». Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне навчання) і середня (десятирічне навчання). Коренізація, що активно проводилася у 1920-ті рр., сприяла розвитку національної школи. На початку другої п’ятирічки в українських школах навчалося понад 80 % учнів, що відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали власні школи. Але після згортання заходів із коренізації (українізації) українська мова починає поступово виживатися із системи освіти. Так, у 1938—1939 навчальному році було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови з 2 по 10 класи. Поступово російська мова стала основною навчальною дисципліною. Так посилилася русифікація, що негативно впливало на розвиток національної школи. Нормальне функціонування народного господарства й управління було неможливе без спеціалістів. Тому від початку 1930-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми й вузи. При підготовці фахівців стали більше уваги приділяти якості навчання, подовжилися строки навчання.
У 1933 р. відновилася діяльність університетів в Україні, різко зросли можливості для науково-дослідної роботи вузів. У 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а в 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані із соціальним походженням абітурієнтів.
За кількістю студентів Україна випередила Велику Британію, Німеччину, Францію. А кількість підготовлених за другої п’ятирічки спеціалістів майже дорівнювала кількості спеціалістів в усій дореволюційній Росії. Проте вони значно поступалися за якістю, особливо помітно нижчим був загальнокультурний рівень українських спеціалістів.
Фактично в 1930-х рр. відбулося формування нової інтелігенції,вихованої в комуністичному дусі. Більшість старої інтелігенції була знищена в результаті масових репресій.
Основними причинами масової дитячої безпритульності були: Перша світова та громадянська війни, голод 1921 - 1923 pp., неврожай 1924 р. та 1928 p., безробіття, колективізація сільського господарства та політика розкуркулювання, голодомор 1932 - 1933 pp., репресії.
Боротьба з дитячою безпритульністю в Україні мала цілу ланку етапів, які зумовлювалися соціально-економічними умовами розвитку республіки й характеризувалися різними формами та методами надання допомоги безпритульним.
На першому етапі в 1921 -1923 роках головну увагу країна звертала на необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, надання їм матеріальної допомоги. Утворилась така система навчально-виховних закладів:
- дитячі будинки, інтернати, денні дитячі будинки, трудові школи, дитячі садки, дитячі клуби, бібліотеки;
- заклади для неповнолітніх правопорушників та безпритульних, основний будинок для правопорушників, допоміжний будинок для правопорушників, трудовий будинок для дівчат, відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей;
- допоміжні заклади: основний будинок для „дефективних" дітей, допоміжний будинок для „дефективних" дітей;
- заклади для глухонімих дітей;
- основний будинок для сліпих дітей;
- усі заклади з дослідження та розподілу дітей (приймальники, колектори, розподільники).
На другому етапі в 1924-1925 роках основну увагу приділяли пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків „Друзі дітей".
На третьому етапі — 1926-1928 роки — характер безпритульності змінився. Більшість таких дітей та підлітків перебували в дитячих закладах. На вулицях залишились ті, хто з різних причин утекли з дитячих будинків або не хотіли туди потрапляти, хто займався злочинною діяльністю. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць. Значну увагу приділяли подальшій активізації роботи осередків „Друзі дітей". Відчутний вплив на зниження кількості безпритульних мала боротьба з безробіттям підлітків [3, с 178].
За перших років радянської влади головну турботу про безпритульних було покладено на Народний комісаріат соціального забезпечення, а з 1921 року— на Народний комісаріат освіти; певні повноваження в цій галузі також мали народні комісаріати охорони здоров'я, праці та юстиції. Першим центральним органом, який об'єднав зусилля всіх комісаріатів, була Рада захисту дітей, створена декретом РНК УРСР від 14 березня 1919 року. Рада забезпечувала узгодженість роботи установ та організацій щодо врятування дітей. Головним напрямом її діяльності було влаштування безпритульних до інтернатних закладів. Крім того, проводилася значна робота із залучення колективів підприємств, громадських та профспілкових організацій до справи охорони дитинства. Найбільш поширеними заходами були „Тижні захисту дітей", „Дні голодних дітей", суботники допомоги безпритульним, збирання пожертвувань, одягу та взуття, ремонт приміщень дитячих закладів, відрахування із заробітків працівників підприємств на користь дитбудинків тощо. Діючи директивними методами, властивими періоду військового комунізму, Рада досягла певних позитивних наслідків. До кінця 1920 року в Україні діяло 760 дитячих будинків, у яких перебувало близько 52 000 дітей.
Досвід роботи РЗД протягом 1919-1922 pp. дозволив створити новий орган боротьби з безпритульністю. Так, 28 листопада 1922 р. уряд України прийняв рішення про ліквідацію Ради і створення нового органу боротьби з безпритульністю - Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК на чолі з Г. І. Петровським (ЦКДД). На відміну від Ради, ЦКДД мала більш широку компетенцію, фінансову самостійність і була спрямована на остаточну ліквідацію безпритульності шляхом скоординованих зусиль держави й громадськості. Насамперед, треба було захистити дітей від розтлінного впливу вулиці, що прирікала їх на моральне й фізичне виродження. Статистика свідчить про поступове зменшення кількості „дітей вулиці": на зиму 1924-25 р. в УСРР нараховувалося до 40 тис. безпритульників, восени 1926 р. - 30 тис, а в 1928 р. - до 10 тис. Серед них - жертви громадянської війни, голоду 1921 -1923 pp., утікачі з інтернатів. Винятково важливу роль у вилученні дітей з вулиці відігравали комісії Допомоги дітям. Із указаної вище кількості врятованих дітей на їхню долю припадає: узимку 1924 - 25 р. - від 15 до 19 тис, у 1925 - 26 р. - близько 14 тис, у 1928 р. - до 8,5 тис. [5, с 52 - 54].
Основними напрямками роботи ЦКДД щодо подолання дитячої безпритульності були:
- безпосередній підбір безпритульних з вулиці;
- профілактичні заходи у вигляді проведення „тижнів" і „місячників" допомоги дітям;
- влаштування жебраків в установи охорони здоров'я й освіти;
- здійснення реевакуації дітей на батьківщину;
- установлення індивідуального та колективного патронату;
- працевлаштування підлітків на підприємства, установи, набуття кваліфікації в школах ФЗУ.
При сприянні ЦКДД у республіці в 1924 р. виникли осередки „Друзі дітей", які в травні 1927 р. трансформувалися в добровільне товариство „Друзі дітей", яке виконувало важливу соціальну та суспільно-інтегруючу функцію, займаючись конкретною роботою, удаючись до оперативно-профілактичних заходів. Товариство „Друзі дітей" підпорядковувалося Всеукраїнському товариству охорони дитинства та сприяння комуністичному вихованню. На нього покладали завдання ліквідації вуличної безпритульності, а саме: організація трудової колонії для розміщення неповнолітніх правопорушників; відкриття великого інтернату для безпритульних, у якому вони пройшли б певну громадську адаптацію та культурно-виховну „обробку" до моменту відрядження їх до колгоспів, радгоспів, на заводи й фабрики. Товариство провадило значну роботу з надання матеріальної допомоги дітям; його члени збирали пожертвування, влаштовували благодійні акції, кошти від яких надходили у фонд допомоги дітям, брали участь у ремонті та будівництві дитячих закладів, виявляли бездоглядних дітей на вулицях, здійснювали патронат.
Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу в напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині. Цікавим є досвід роботи самих інспекторів - братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші за 21 рік, вони відвідували майстерні, окремі родини, установи, затримували неповнолітніх правопорушників і направляли їх у дитячі приймачі-розподілювачі.
Таким чином, складна, часом трагічна історія порятунку дітей від фізичного й морального виродження переконливо свідчить про те, що, по-перше, масова безпритульність є наслідком соціально-економічної невлаштованості суспільства, зумовленої причинами як об'єктивного (війна, розруха, стихійне лихо), так і суб'єктивного характеру (злочинна політика й практика тоталітарної держави); по-друге, для її ліквідації необхідні єдність дій держави і громадськості, а також, у зв'язку з цим, діяльність спеціальних органів захисту дитинства.
Аналіз досягнень і помилок подолання безпритульності у 20 - 30-і роки допоможе уникнути помилок у розв'язанні цієї проблеми на сучасному етапі й дасть точне уявлення про перебіг ідей у виховній практиці щодо цього контингенту дітей і підлітків.
