На початках радянської влади в Україні, завдяки патріотичним педагогам, майже в кожному місті і по більших селах продовжали свою працю вже існуючі школи або засновувались нові.
Вони старались виховувати молодь у здоровому національному дусі і мали позитивний вплив на місцеве населення, бо ж вони стали дійсними культурними центрами в роки воєнного і післявоєнного хаосу. Але був це період короткотривалої тимчасовості, бо дуже швидко прийшло до керівництва і контролі школи партією, для якої перевиховування в дусі комуністичної ідеології було першочерговим завданням.
Ще довго до революції Ленін, розробляючи основи комуністичної ідеології звернув особливу увагу на справу освіти і виховання. В своїх писаннях він підкреслив велику роль школи в більшовицькій концепції знищення старого і побудови нового безклясового ладу. Ще в 1903 р. він категорично виступив проти т.зв. культурно-національної автономії в шкільній ділянці, тобто проти відбирання з державних рук шкільної справи і передачі її в руки кожної нації бувшої російської імперії. Тези шкільної політики більшовиків він, згодом, розгорнув і уточнив, а у 1919 р. партійний з’їзд Російської Комуністичної Партії їх затвердив. Ці тези м.ін. постановляли: а) анулювати державну мову, тобто російську, як урядову; б) здійснити світськість школи; в) здійснити загально-зобов’язуюче і т.зв. політехнічне навчання; г) передати справу освіти місцевим управлінням; ґ) позбавити центральну владу права вмішуватись у справи шкільних програм, підручників, учительського персоналу.
Ці ленінські настанови у практиці життя залишились утопією, зокрема у такій важній ділянці, як російська мова. Ця мова не тільки залишилась державною, але згодом стала понад державною, так в цілому апараті окремих республік, як і в шкільництві, бо стала обов’язковим предметом у всіх школах, а згодом викладовою мовою.
Організатори комуністичного шкільництва в Україні мусіли отже принципово орієнтуватись, вже від самих початків, на Російську Совєтську Федеративну Соц. Республіку (РСФСР) як на зразкову союзну республіку. Цю орієнтацію Харкова (столиці України) на Москву спостерігаємо передовсім у шкільному законодавстві Української РСР. Тими законами були: 1) відокремлення школи від Церкви і Церкви від держави, з рівночасною забороною навчання релігії у школах; 2) передача всіх приватних учбових Закладів під відання держави; 3) передача всієї системи народної освіти сільським і робітничим радам. Ця орієнтація на Москву запозначилась теж в організаційних зв’язках: між Народним комісаріатом освіти Харкова і Москви встановлено обмін інформаціями в усіх шкільних справах і оба наркоми видали спільну декларацію про „одність шкільної політики”. Ця „одність” згодом виявилась у тому, що проект єдиної трудової школи, вироблений наркомом освіти в Україні Гр. Гриньком у 1920 p., вже у 1922 р. був змінений і пристосований до системи, яку ввів у РСФСР А. Луначарський. Що більше, у 1924 p., не зважаючи на період українізації й автономію в культурному будівництві, Народний комісаріат освіти в Україні був змушений прийняти для 7-річної трудової школи програму, складену державною вченою радою в Москві.
Всі ці факти ідеологічно-програмового і організаційного орієнтування українських шкільних чинників на „зразкову» російську школу вказують на те, що, не дивлячись на формально-правну незалежність. Українська РСР була фактично відчинена Москві, яка вже в 20-их pp. встрявала в справи української школи і, врешті, в 1930-их pp. завела над ними повну контролю та почала систематичну русифікацію. Сталося це після грунтовно переведеної реформи шкільництва на терені усього СССР (серпень 1932 p.), яка поклала край будь-яким відмінностям шкільної системи окремих республік. Ця реформа ліквідувала будь-які індивідуальні ознаки програм і методів навчання і довела до остаточної уніфікації, стандартизації та централізації всього радянського шкільництва.
Ця реформа мала теж поважні, негативного порядку, наслідки для шкільництва Української РСР. Зокрема відчувались наслідки русифікації в тому, що ліквідовано багато українських середніх шкіл, а на їх місце засновано російські. Посилено теж навчання російської мови, не як чужої, а другої, тобто рівнорядної українській. В шкільних підручниках уведено фальшування історичного минулого України, викреслено з них ряд імен визначних українських діячів, зокрема письменників, і почалась глорифікація всього, що російське, а якщо давалось молоді що-небудь українського, національного, то була це „заслуга великого братнього російського народу”.
Українська освіта в радянській Україні (1920-30 pp.)
Першим практичним завданням українських комуністів було позбавити дотеперішню школу признак старої російської чи української національної школи, а зробити її інструментом комуністичного виховання. Відокремлення Церкви від школи було першим кроком до введення активного антирелігійного виховання, а теж поборювання «Просвіт», які були в руках українських патріотів. Керівні місця в шкільній адміністрації були обсаджені членами партії чи її людьми, а в парі з навчальним процесом ішла організація комуністичних прибудівок, як от юних піонерів чи комсомолу.
Але, паралельно до здійснювання основних завдань, які ставила перед школою компартія, в 1920-30-их pp. шкільна адміністрація, репрезентована комісарами народної освіти (наркомами) в особах Гр. Гринька, В. Затонського, О. Шумського і, від 1926 p., М. Скрипника, була змушена піти на поступки офіційному курсові українізації. В цей період створено цілу мережу курсів української мови (передовсім по містах), видано багато підручників до навчання мови під гаслом „геть неписьменність” та створено Комісію ліквідації неписьменности (т.зв. лікнеп).
Система освіти
За початковою схемою наркома освіти Гр. Гринька, наголос в початковім періоді української радянської школи покладено на т.зв. соціальному вихованні. І так — дітвора від 4-7 р. життя мала виховуватись у т.зв. дитячих комунах (дит. садок, майдан, ігри, початки грамоти); від 8-15 р. вчащати до єдиної 7-річної трудової школи, а від 15 р. до шкіл т.зв. професійної освіти.
Другим типом були високі школи різних типів (2-3-річні технікуми, 4-річні інститути для спеціалізації в даній галузі, чи 2-річні академії).
Згоном цю схему Гринька змінено. На і ступні трудової школи (молодь від 8-12 р. життя) організується масову школу нижчого типу (школи індустріальні, сільськогосподарські, мистецькі, робітничої і селянської молоді); на II ступні (від 15-18 р.) організується молодь у вищого типу школи (технікуми). Отже» після закінчення семирічки студент мусів іти до професійної школи (технікуму), щоб стати кваліфікованим робітником. Щойно після її закінчення можна було поступати у вищу школу. Крім цього були ще вищі інститути, які готували не масових практиків, а обмежене число інженерів, адміністраторів, агрономів, у різних ділянках теоретичної і фахової праці.
У 1920 р. зліквідовано всі державні високі школи, тобто університети (включно з київською політехнікою), а на їх місце була організована мережа інститутів сільськогосподарських, будівельних, технологічних, хімічних і т.п., а в парі з цим і інститурів народної освіти (ІНО). Крім них були ще організовані вчительські семінарії з відділами соціальної освіти, професійної і політичної. У висліді такої роздробленості, у 1929 р. число високих шкіл України дійшло до 289. а в них навчалось близько 89,000 студентів. Згодом ці інститути розбито на окремі педінститути (педагогічні), професійної освіти, соціального виховання і т.п.
Крім них існувала ціла мережа позашкільної освіти, тобто різних курсів у формі т.зв. робітничих факультетів, технікумів і т.д. Навчання в усіх школах було безплатне, але діти „класово-ворожих елементів (бувших поміщиків, військовиків, фабрикантів, священиків тощо) не допускались до вищих щаблів освіти.
Щодо методів навчання, то в цих роках практикувалось експериментаторство різних метод, а передусім була тенденція до т.зв. політехнізму, тобто поєднання розумової праці з фізичною. Це мало негативні наслідки, бо учні не одержували повної систематичної освіти і їх заставляли до різних позашкільних занять.
Уся організація шкільництва була побудована на строгій централізації. Зокрема це стосувалось високих шкіл. Хоч уся система освіти в Україні за 1932-33 pp. була відмінною від тієї, що існувала в РСФСР, і мала характер незалежний, то все ж таки у високому шкільництві України зобов’язувало ..Положение о висших учебних заведеннях» з 1921 p., на основі якого на всі високі становища напр. ректора, тобто президента, чи деканів, призначувались кандидати Народного Комісаріату Освіти, звичайно з числа упривілейованих партійців. Крім цього Центральний комітет партії призначав політичного комісара для кожної високої школи, і партійним чинникам прислуговувало право контролі над цими школами.
Коли говорити про статистику, то, очевидно, в порівнянні з дореволюційними роками, число загальноосвітніх шкіл незвичайно збільшилось. За даними Енциклопедії Українознавства, у 1911 р. число учнів у школах України було 1393.610, а в роках 1929-30 — 2,873,717. Шкіл у цих періодах часу було: 17,287 і 20,767. Це був позитивний наслідок українізації школи і загального шкільного примусу.
В професійних школах стан був менше задовільний, бо в pp. 1929-30 в усіх постійних професійних школах училось тільки 53.1% українців, 20% росіян і 22.5% жидів. І це було тоді, коли українського населення було 80%, росіян 9.2% і жидів 5.4%. Студенти українці становили більшість лише в сільськогосподарських школах, педагогічних школах, а у вищих було їх тільки Уз всього студентського складу.
Освіта в 30-х роках. Згортання українізації
Кінець українізаційного курсу і введення т.зв. сталінської лінії увесь національно-культурний процес не тільки України, але й інших радянських республік, докорінно змінив обличчя українського шкільництва. Прийшло до нових реформ початкового і середнього шкільництва, які поклали край будь-ким відрубностям шкільних систем окремих радянських республік і вони (реформи) довели остаточно до структуральної, програмової і навчально-методичної уніфікації всього радянського шкільництва. Для Української РСР ця реформа мала особливо далекойдучі наслідки.
В 1931-34 починається повна реорганізація шкільництва і всіх їх особливостей та всеціле підпорядкування її централізованій московській системі^ Проявилося це в ліквідації багатьох українських шкіл, як теж і шкіл національних меншин на Україні, і в розбудові мережі російського шкільництва. В самих українських школах різко посилюється навчання російської мови, мовляв це мова не чужа, а друга. В шкільних підручниках і програмах перекручується минуле України, замовчується праця передових діячів української культури або клеймиться їх як „слуг капіталізму, фашизму, націоналізму”. Натомість глорифікуються російські царі. Особливо послідовно проводилась русифікація високих шкіл, де ступнево введено щораз більше викладів у російській мові та заставлено українців-викладачів переходити на цю мову викладання.
У 1934 р. відновлено чинність університетів. Середні школи, мистецькі, педагогічні інститути, номінально підпорядковані Народному Комісаріатові Освіти (НКО), мусіли додержуватись директив з Москви. Безпосередньо підпорядковані Москві були всі вищі школи.
В усіх ланках радянської школи практикувалась політизація (марксо-ленінська ідеологія) і воєнізація, тобто постійний військовий нагляд і підготовчий військовий вишкіл.
