рр. ХХст.
Радянська економіка не могла забезпечити населенню гідних умов життя. На споживчий ринок працювало тільки 20 % потужностей української промисловості. Однак із 1971 р. до 1985 р. виробництво товарів народного споживання збільшилося втричі. Щоправда, більшість товарів, що випускалися, була низької якості й помітно поступалася закордонним зразкам. Але найбільш необхідним населення було забезпечено.
Рівень заробітної плати в грошовому вираженні набагато випереджав зростання товарної маси. Типовою була ситуація, коли гроші в людей були, а купити необхідну річ було неможливо. Усе більше й більше предметів щоденного вжитку переходили до розряду дефіцитних. Довгі черги за найнеобхіднішим були характерною рисою радянського побуту, а якісні товари можна було придбати тільки «по блату».
У таких умовах партійно-державне керівництво продовжувало запевняти світ і своїх громадян, що підвищення життєвого рівня народу є його основною метою. Перетворившись на заручника власних необґрунтованих обіцянок, воно почало закуповувати товари підвищеного попиту за кордоном. У результаті «проїдалися» десятки мільярдів доларів, отриманих від експорту нафти, газу, інших корисних копалин. Дійшло навіть до того, що для закупівлі імпорту використовувалися кошти, призначені на відновлення основних виробничих фондів підприємств.
Такими методами створювався відносний «добробут» 70–80-х рр. XX ст. Ізольоване «залізною завісою» від світу та джерел об’єктивної інформації, населення нічого не знало про ціну свого «добробуту», про його нездоровий, тимчасовий характер. Недалекоглядна економічна політика неминуче повинна була закінчитись обвальним спадом.
Водночас швидко й стабільно зростав рівень життя номенклатурної верхівки СРСР та УРСР, що викликало справедливе обурення в суспільстві.
Таким чином, у 70-х — першій половині 80-х рр. криза охопила всі сфери суспільства. Термін «застій» не вичерпує всіх його проявів. Крім «топтання на місці» в економіці, широко проявлялися регресивно-реакційні тенденції, прагнення повернутися до сталінської моделі управління державою, моральний розклад правлячої верхівки. Усе це свідчить про те, що в 70-х — на початку 80-х років суспільство перебувало в стані загальної всеохоплюючої системної кризи.
У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму.
Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З’явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія історії України.
Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного,І. Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко.
У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві – «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К.Муратової, І. Миколайчука, Л. Бикова стали гордістю українського кінематографи.
Позитивні зміни відбулися в розвитку театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені Івана Франка в Києві, імені Т. /Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори.
В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар.
Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпровській, Харківській областях.
Реформа загальноосвітньої школи 1984р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін.Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В.Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.
На початку 1970-х рр. після цькування О. Гончарова за роман «Собор» починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Ідеологічного розмаху в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендая та інших літераторів. «Незручних» письменників виключали зі Спілки письменників України. В. Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Л. Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай» та творів інших письменників.
Процеси, що відбувалися в 1970-1980-ті рр. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ на права республіки.
