Поділи Польщі кінця 18ст. і доля укр.земель

Поділи Польщі кінця 18ст. і доля укр.земель

Три поділи. Польщі і доля Україна. Великі полі­тичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Ук­раїні в кінці XVIII — на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Цент­ральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні дер­жави — Австрія, Прусія і Росія. Після першого поді­лу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і По­ділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреч­чиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і пів­нічно-чорноморські степи.

До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище зали­шалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Уся сума досвіду — політичного, економічного, куль­турного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні пріо­ритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття Сходу і Заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні.

Да­ються також взнаки історичні та етнокультурні роз­біжності.

Усі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністра­тивно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) по­ділили на три губернії — Київську, Подільську і Во­линську, що об'єднувалися в Київському генерал-гу­бернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Пол­тавську і Чернігівську губернії, що входили до Мало­російського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812 р. царський уряд утво­рив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонсь­ку), Катеринославську іТаврійську губернії. Ці гу­бернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а та­кож русифікації українського населення і затриму­вав прогресивний процес формування української бур­жуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII cm. Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від ту­рецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Одною з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорно­мор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобереж­ної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський ха­рактер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царсь­кий уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців.

Так, у степах Ук­раїни були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також ста­рообрядці з Росії, які втекли звідтіля від пересліду­вань влади. Останніх в ті часи називали розкольни­ками, тому що вони розкололи єдинуправославну церкву.

На кінець XVIII — початок XIX ст, старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тис. осіб. Друга частина їх переселилась у Туреччину і роз­ташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мар­мурового моря. "Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. У середині XVIII ст. ро­сійський уряд, щоб покласти край татарським та за­порізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. У пригоді стали серби, які дав­но просились переселитись з Австрії до Росії.

У 1753 р, нова група переселенців прибула на пра­вобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена «Слов'яносербія», яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іно­земних колоністів себе не виправдали. Сербські пол­ки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної тор­гівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направля­ли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в ко­зацьких селах і таборах, віднімаючивласність у міс­цевого українського населення. Як справедливо стверд­жує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад10-літнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доб­рого сільського господарства.

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно роз­ташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації.

Царський уряд став роздавать величезні земельні наділи на пільго­вих умовах перш за все російській і українській дво­рянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вязем­ський і князь Прозоровский отримали по 100 тис. десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські вій­ськові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та урядовці складали всього 10,5% землевласників. Правда, довго ще ці землі стояли пусткою, тому що їх не було кому обробляти. Навіть через 10-15 років господарювання часто не було ще й половини потріб­них робочих рук. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже важко. Знайти 25 чи більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою нелегкою. Тому власники земель вжи­вали законних і незаконних заходів для заселення своїх маєтків. Правда, величезне значення мав наказ 1776 р. генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. Потьомкіна: «Втікачів не повертати».

Адміністративно-територіальне формування Новоросійського краю і його заселення в II поло­вині XVIII cm. Перипетії цієї проблеми докладно ви­світлені в роботі Г. О. Заславського «Большой юг Укра­ины: территория и население».— Одесса, 1996. Після вступу на престол в Росії імператриці Катерини II імміграційна політика стала спрямовуватись не на створення воєнних поселень, а на господарське освоєн­ня територій. Був обнародуваний указ від 4 грудня 1762 p., який закликав іноземців переселятись до Ро­сійської імперії. Указом від 22 липня 1763 р. пересе­ленцям надавались пільги і запроваджувалось Опікун­ство іноземних переселенців. 19 березня 1764 р. був виданий указ про колоністів.

Одночасно (укази від 22 березня, 11 червня, 22 лип­ня 1764 р.) вже існуючі колонії були ліквідовані, а за­мість них була утворена Новоросійська губернія, яка включала в себе:

1. Єлизаветградську провінцію, яка об'єднувала Но-восербію і Новослобідеький козачий полк.

2. Єкатерининську провінцію, яка об'єднувала Сло-в'яносербію і Українську лінію.

3. Бахмутський повіт.

Основна причина реформи полягала в загальній політиці Катерини II. Вона прагнула позбавити будь-якої самобутності і незалежності всі частини Украї­ни, які одна за одною включались урядом Росії до складу імперії.

Чергова російсько-турецька війна 1768-1774 рр - ви­магала вирішення не тільки проблеми виходу Росії до Чорного моря за рахунок Кримського ханства і Ту­реччини, а й подальшого заселення цього краю пра­цездатним населенням. Тому паралельно з депорта­цією ногайців за Дон уряд продовжував переселенські заходи. У 1773 р. з району бойових дій в Болгарії на територію Новоросійської губернії прибула група з декількох сот сімей і була розміщена в Вільшанці на р. Синюха.

Кримське ханство, після трьохсотлітньої залежності від Туреччини, юридично оголошувалось самостійним, а фактично включалось в сферу впливу Російської імперії. Землі Запоріжжя опинились між Новоросійсь­кою губернією і тільки-но приєднаними територіями. Таке становище не вписувалось у геополітичні плани уряду Росії. 5 червня 1775 р. «Нова Січе була ліквідо­вана, січові гроші (120 тис. крб.) і табуни були відправ­лені на потреби переселенців у Новоросію, а артиле­рію вивезла російська армія.

У результаті адміністративної реформи 7 листопа­да 1775 р. територія «Нової Січі» разом з приєднани­ми землями і Новоросійською губернією, так би мови­ти, старого зразка ввійшли до складу новоствореного Новоросійського генерал-губернаторства. Воно включа­ло в себе дві губернії: Новоросійську і Азовську. Ге­нерал-губернатором став граф Г. Потьомкін, якого зго­дом змінив граф П. Зубов.

Як уже згадувалось, у 1783 р. Новоросійське гене­рал-губернаторство було перетворено в Єкатерино-славське намісництво. Г. Потьомкін став генерал-гу­бернатором Єкатеринославським і Таврійським.

У 1793 р. за другим поділом Речі Посполитої, се­ред іншого, Росія отримала Поділля. А в 1795 р. південь Поділля і Очаківська область увійшли до складу ново-створеної Вознесенської губернії. Тимчасовим цент­ром її став Новомиргород. Адміністративно губернія входила в управління Єкатеринославського, Таврійсь­кого і Вознесенського генерал-губернатора.

Упродовж 90-х років XVIII ст. на правобе­режжі Дніпра в районі Хортиці виникло 10 менноніт-ських сіл загальною чисельністю понад 900 мешканців і одне село німців-лютеранів.

У 1787 р. було засновано Єкатеринослав (до 1797 р. — Новоросійськ). Це місто стало центром намісництва. У ньому незабаром постали ряди крам­ниць, будинки адміністрації, передбачалося заснува­ти університет та музичну академію.