31.Державне регулювання інфляції
Основна мета регулювання інфляції з боку держави полягає в тому, щоб стримати інфляцію в межах і не допустити розгону її темпів до загрозливих розмірів.
Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи. Їх ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова кейнс. теорії держ. регулювання економіки шляхом втручання в платоспром. попит. Кейнс вважав, що різними ек. важелями, у тому числі збільшенням грош. маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції.
Головний недолік кейнсіанської ідеї був в тому, що вона не врахувала у своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції ек. агентів на майбутню інфляцію.
На думку, представників монетар. школи «раціональних очікувань» ек. суб’єкти можуть передбачати будь-які регулюючі заходи уряду і захистити свої доходи від їх впливу. Тому вони заперечують навіть короткостр. ефект регулювання емісії і зайнятості і підтримують головний висновок монетар. доктрини.
Але політика контрольованої інфляції зазнала краху .
Антиінфляційна політика проводиться за кількома напрямами – дефляційної політики, політики доходів чи за обома напрямами одночасно.
Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспром. попиту через фін. і кредитно-грошовий механізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати держ. бюджету.
Інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центр. банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту.
2 напрям антиінфляційної політики – політика доходів – передбачає держ. контроль за зарплатою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні, або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту прод-сті праці або до того й іншого водночас. Інфляція може легко перетворитися з контрольованої в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких ек. і соц. Наслідків. Тому більш надійною . антиінфляційна політика.
32.Особливості інфляції в Україні
1 особливість. В 1992–1993 рр. інфляція в Україні досягла гіпервисокого рівня. Таку гіперінфляцію можна пояснити 2 причинами:
1) обвалом «інфляційного навісу», одержаного Україною в спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін в 1991–1992 рр., що спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період більше ніж у 2 рази;
2) надто ліберальною монетарною політикою, яку проводили уряд та центр. банк України.
2 особливістю інфляційного процесу в Україні була чітка, однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтацію її на антиінфляційну ціль з 1993 р. Уперше за 4 роки темпи зростання цін значно відстали від темпів зростання маси грошей (М3).
3 особливістю було те, що форсоване нарощування маси грошей та пов’язане з ним ще більше зростання рівня цін не тільки не сприяли ек. зростанню, а навпаки, поглиблювали ек. спад та зростання безробіття.
4 особливість інфляційного процесу в Україні полягає в тому, що досить успішне приборкання інфляції в 1996 р. і виведення її на прийнятний рівень навіть з позицій розвинутих країн не дало очікуваного пожвавлення вир-ва, яке продовжувало скорочуватися.
5 особливість проявилася уже на стадії проведення антиінфляційної політики і полягає в тому, що в умовах хронічного дефіциту держ. бюджету і вкрай повільних темпів ринкової реструктуризації вир-ва різко погасити інфляцію не вдається.
З попередньою особливістю інфляції пов’язана ще одна – розвиток на фоні хронічної інфляції глибокої кризи неплатежів. Взаємна заборгованість госп. суб’єктів досягла до 2000 р. розміру, що перевищує річний обсяг ВВП. Постійно зростають неплатежі держ. бюджету установам та працівникам бюдж. сфери, заборгованість перед бюджетом платників податків тощо.
33.Сутність та види грошових реформ
Грошові реформи являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грош. обороту стосовно нових соц.-ек. умов, чи одне і друге водночас. Грош. реформи можна класифікувати за кількома ознаками.
За глибиною реформаційних заходів виділяють: Структурні (повні) грошові реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового чи кредитного обігу. Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грош. обороту і зводяться до зміни окремих елементів грош. системи. Сама база грош. системи та структура ек-ки і грош. кредитних відносин зал. незмінними.
Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін не змінюється; деномінаційні реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці.
За характером обміну старих грошей на нові виділяють: За неконфіскаційних реформ за єдиним співвідношенням обміну грошей здійснюється уцінка запасу грошей, доходів і цін для всіх ек. суб’єктів однаково. За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей; від форми зберігання запасу старих грошей тощо.
За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють: За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за короткий строк, протягом якого технічно можливо обміняти старі гроші на нові. За реформ паралельного типу випуск в оборот нових грош. знаків здійснюється поступово, паралельно з випуском старих знаків і вони тривалий час функціонують одночасно і паралельно.
Нерідко грошові реформи мають ознаки всіх типів.
Найголовнішою метою проведення грош. реформи завжди є стабілізація грош. обороту.
34.Особливості проведення грошової реформи в Україні
У 90-ті роки в У. була проведена широкомасштабна грошова реформа. До найхар. її особливостей належать:
1) Багаточинникова зумовленість полягала в тому, що, крім ек. причин, були і політичні причини її проведення. У. з 1991 р. стала незал. державою і за новим статусом повинна була мати власні гроші і грошову систему.
2) Багатоцільове спрямування грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало 3 мети:
– створити нац. гроші та грош. систему як атрибут самостійності і механізм забезпечення незалежності У.;
– заб-ти стабільність нац. грошей;
– сформувати і ввести в дію нові методи та інструменти регулювання грош. обороту і грош. ринку, адекватні потребам ринкової економіки.
3) Довготривалість реформи. Розпочалася реформа в січні 1992 випуском у готівковий обіг купоно-карбованця багатораз. викор-ня, а закінчилася у вересні 1996 випуском в обіг гривні. Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:
– 1 етап, на якому в обіг було випущено купоно-карбованець;
– 2 етап, на якому укр. карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина нац., хоч і тимчасова, валюта;
– 3 етап, яким успішно завершилася грош. реформа введенням в оборот постійної грош. одиниці гривні.
4) Застосування тимчасових грошей та їх гіпервисоке знецінення не було заздалегідь спроектованою і свідомо проведеною складовою грош. реформи. Випуск купоно-карбованця багаторазового користування був вимушеним кроком, пов’язаним з необ-стю забезпечення потреб обороту грош. масою, оскільки Центр. банк РФ перестав постачати в У. готівкові рублі, а номінальні обсяги обороту стали швидко зростати внаслідок інфляції.
5) Створення нового (ринкового) механізму монетарного регулювання. На 2 етапі реформи була проведена велика робота щодо відпрацювання методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовано механізми ціно- та курсоутворення, почали формуватися ринки цінних паперів, валютний, кредитний ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового %, обов’язкове резервування, політика рефін-ня, операції на відкритому ринку та ін.
6) Соц. аспект. В Укр. на завершальному етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація всіх цінових показників.
35.Сутність валюти та валютних відносин. Конвертованість валюти
Валютні відносини – це сукупність ек. відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності нац. госп-в і обслуговуються валютою.
Валюта – це будь-які грошові кошти, формування та викор-ня яких прямо чи опосередковано пов’язано із зовнішньоек. відносинами.
Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон.
Конвертованою валюта стає не стихійно, а забезпечується державою завдяки зусиллям, спрямованим на досягнення товарно-грошової збалансованості, розвиток вільних товарних і валютних ринків, тощо. Ці зусилля повинні створити такі передумови запровадження конвертованості валюти:
– зниження інфляції до помірного рівня;
– формування ринкового механізму ціноутворення;
– лібералізація зовн. ек. відносин;
– накопичення достатнього золотовалютного резерву;
– відмова від широкомасштабного датування цін на товари та послуги, створення рівних конкурентних умов на ринку.
Конвертованість валюти можна класифікувати за критеріями:
1. За повнотою конвертації:
– повна конвертованість (означає можливість вільного обміну нац. валюти на іноземну для всіх категорій власників та за всіма видами цілей або операцій);
– часткова конвертованість означає, що нац. валюта обмінюється на іноземну з певним обмеженням.
2. За видами суб’єктів:
– зовн. (для нерезидентів);
– внутрішня (для резидентів).
3. За хар-ром ек. операцій, що обслуговуються конвертованою валютою:
– за поточними операціями (конвертація поширюється тільки на платежі за поточними операціями);
– за переміщенням капіталу (платежі за рухом капіталу).
36.Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
Валютний ринок – це сукупність спец. інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити нац. та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції. Основними функціями є:
– забезпечення умов та механізмів для реалізації вал. політики держави;
– створення суб’єктам вал. відносин передумов для своєчасного здійснення міжнар. платежів за поточними і кап. розрахунками і сприяння завдяки цьому розвитку зовн. торгівлі;
– забезпечення прибутку учасникам валютних відносин;
– формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і регулювання валютного курсу;
– страхування валютних ризиків;
– диверсифікація вал. резервів.
Названі функції реалізуються через виконання суб’єктами ринку вал. операцій. Під вал. операціями розуміють будь-які платежі, пов’язані з переміщенням валютних цінностей між суб’єктами валютного ринку.
Ці операції класифікуються за кількома критеріями.
1. За терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти: касові, або операції з негайною поставкою; строкові.
2. За механізмом здійснення операцій: операції спот; форвардні, ф’ючерсні, опціонні операції.
3. За цільовим призначенням: операції з метою одержання валюти для здійснення платежів за міжнар. розрахунками; операції з метою страхування від вал. ризиків; операції з метою одержання прибутку або спекулятивні оп-ції.
4. За формою здійснення: безготівкові; готівкові.
5. За масштабами операцій: оптові; роздрібні.
Касові операції полягають у купівлі-продажу валюти на умовах поставки її не пізніше 2 роб. дня з дня укладання угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання. Строкові вал. операції полягають у купівлі-продажу вал. цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що > 2 роб. дні.
Форвардні операції – це різновид строкових операцій, що полягає в купівлі-продажу валюти між 2 суб’єктами з наступною передачею валюти в обумовлений строк і за курсом, визначеним у момент укладання контракту.
Ф’ючерсні операції – це теж різновид строкових операцій, в яких 2 контрагенти зобов’язуються купити або продати певну суму валюти в певний час за курсом, установленим у момент укладання угоди.
Опціонні операції – це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк і за узгодженим сторонами курсом.
37.Валютний курс
Валютний курс – це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або «ціна» грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошовій одиниці іншої країни.
Валютний курс порівнює нац. вартості не прямо, а опосередковано – через їх відносну купівельну спроможність.
Валютний курс необхідний для:
– обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів та кредитів;
– порівняння цін світових та нац. ринків, а також вартісних показників різних країн;
– періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм та банків.
Розрізняють кон’юнктурні та структурні чинники.
Кон’юнктурні чинники пов’язані з коливаннями ділової активності, політичної та військово-політичної обстановки, з чутками, здогадками та прогнозами.
Довгостр. тенденції визначають стан тієї чи іншої нац. грошової одиниці у валютній ієрархії:
1. Зростання нац. доходу. Цей чинник зумовлює підвищений попит на іноземні товари, водночас товарний імпорт може збільшувати відплив іноземної валюти.
2. Темпи інфляції. Співвідношення валют за їх купівельною спроможністю є своєрідною віссю валютного курсу, тому на валютний курс впливають темпи інфляції.
3. Стан платіжного балансу. Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу нац. валюти, бо при цьому збільшується попит на неї з боку зовн. боржників. Пасивний платіжний баланс породжує тенденцію до зниження курсу нац. валюти, тому що боржники продають її на іноземну валюту для погашення своїх зовн. зобов’язань.
4. Різниця процентних ставок у різних країнах.
5. Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції. Якщо курс якої-небудь валюти має тенденції до зниження, то фірми та банки завчасно продають її на більш стійкі валюти, що погіршує позиції ослабленої валюти.
6. Ступінь викор-ня певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.
7. Ступінь довіри до валюти на нац. та світовому ринках.
8. Валютна політика.
9. Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом валютному ринку.
38.Валютні системи та валютна політика. Особливості формування валютної системи України
Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації вал. відносин у межах певного ек. простору.
Нац. валютна система складається з елементів: 1. Назва, купюрність та характер емісії нац. валюти. 2. Ступінь конвертованості нац. валюти. 3. Режим курсу нац. валюти.4. Режим викор-ня іноземної валюти на нац. території в заг. ек. обороті. 5. Режим формування і викор-ня держ. золотовалютних резервів. 6. Режим вал. обмежень, які вводяться чи скасовуються зак. органом залежно від ек. ситуації в країні. 7. Регламентація внутр. валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. 8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. 9. Визначення нац. органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов’язків у цій сфері.
Призначення валютної системи:
1) Розроблення і реалізація держ. валютної політики як сукупності організаційно-правових та ек. заходів у сфері міжнар. валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.
2) Валютне рег-ня – це діяльність держави та уповн. нею органів щодо регламентації вал. відносин ек. суб’єктів та їх діяльності на вал. ринку.
3) Валютний контроль – контроль за виконанням, установлених вимог, норм і правил.
Розвиток валютної системи У. складаєть з 3 етапів:
1 етап Для нього характерне обвальне падіння курсу укр. валюти. Це свідчить, що в умовах глибокої ек. і фін. кризи, макроек. розбалансованості, затримки з проведенням ек. реформ не було передумов для нормального розвитку валютного ринку та адекватної йому валютної системи.
2 етап. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації вал. відносин: прискорення лібералізації вал. ринку, визначення офіційного вал. курсу карбованця, ліквідація множинності валютних курсів, розширення переліку потреб резидентів у валюті.
Після випуску в обіг постійної нац. валюти гривні, розпочався 3 етап формування вал. системи У. Основними заходами і результатами цього етапу були:
– остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні;
– введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень;
– певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах;
– подальша лібералізація доступу до валютного ринку юр. і фіз. осіб-резидентів;
Валютна політики – це сукупність організаційно-правових та ек. заходів у сфері міжнар. валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей. Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості та вир-ва ВВП, стабілізація цін. Досягнення цілей вал. політики забезпечується через вал. регулювання і валютний контроль.
Валютне регулювання – це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин ек. суб’єктів та їх діяльності на вал. ринку.
Ефективність регламентації вал. відносин значною мірою залежить від кількості і ступеня певних обмежень. За суч. ситуації в У. це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.
Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його вал. політиці перех. періоду, були:
– введення обов’язкового продажу підпр-вами експортної виручки в інвалюті
– заборона надання підпр-вами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;
– заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;
– заборона резидентам надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни;
– заборона вивозу валютних коштів;
– контроль за прямими інвестиціями;
– лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів;
– жорстка фіксація валютного курсу нац. валюти.
Крім валютних обмежень, практика вал. регулювання виробила ще ряд методів, які забезпечують переважно ек. вплив на валютні відносини: курсова політика; облікова політика та інші інструменти монетарної політики; валютна інтервенція; регулювання сальдо платіжного балансу; формування та викор-ня золотовалютних резервів.
39.Платіжний баланс та золотовалютні резерви в механізмі валютного регулювання
Платіжний баланс – це співвідношення між валютними платежами ек. суб’єктів даної країни за її ек. межами та вал. надходженнями їм з-за ек. меж країни за певний період часу Платіжний баланс відіграє важливу роль у розробленні та реалізації валютної політики. Як модель зовнішньоек. зв’язків країни він дає ґрунтовну інформаційну базу для оцінки стану та перспектив розвитку валютних відносин.
У розділі І «Рахунок поточних операцій» по статті «Баланс товарів» відображаються всі переміщення товарів через ек. межі країни з переходом права власності. Співвідношення обсягів надходження і платежів по цій статті наз. торговим балансом.
По статті «Баланс послуг» враховується рух коштів у зв’язку з обміном між резидентами і нерезидентами різноманітними послугами.
По статті «Доходи» враховується рух коштів, пов’язаний з доходами фіз. осіб-резидентів, одержаними в оплату праці за кордоном, доходами від прямих інвестицій за кордоном, доходами від портфельних інвестицій, доходами від інших інвестицій.
По статті «Поточні трансферти» враховується рух коштів на безеквівалентних засадах – гуманітарна та технічна допомога, внески до фондів міжнар. організацій, безоплатні перекази грошей з-за кордону фіз. особам.
У розділі II «Рахунок операцій з капіталом та фін. операцій» по статті «Капітальні трансферти» враховуються всі операції, пов’язані з передачею права власності на основний капітал або анулюванням боргів кредиторами, коли рух вартості здійснюється на еквівалентній основі держ. фін-ня великих проектів за кордоном, інвестиційні субсидії корпорацій своїм іноземним філіям, придбання не фінансових активів.
У розділі «Фінансовий рахунок» показуються операції з купівлі-продажу та погашення фін. вимог однієї країни до інших. Усі фін. операції класифікуються в 3 групи. «Прямі інв.», «Портфельні інв.», «Інші інв.».
Статті розділу III «Резервні активи», на яких відображається централізований золотовалютний запас країни.
Розділ IV «Помилки та упущення» призначена для зрівняння загальних обсягів надходжень і платежів, По цій статті проставляється необхідна для збалансування сума.
Золотовалютні резерви – це запаси іноземних фін. активів та золота, які належать державі і перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноек. значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів:
– забезпечення країни достатнім запасом міжнар. платіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недержавні ек. агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовн. зобов’язаннями. Це трансакційне призначення золотовал. резервів, спрямоване на обслуговування зв’язків нац. економіки зі світовою;
– забезпечення державі можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей. Це інтервенційне призначення резервів, спрямоване на підтримку зовн. та внутр. вартості нац. грошей.
Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе ек. значення тому, що занижений їх обсяг погіршує платоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регулятивні можливості держави у монетарній сфері, а завищений – призводить до заморожування значної частини національного багатства країни на тривалий період.
Потреби в резервах, у їх трансакційному призначенні визначаються обсягами платежів за зовнішніми зобов’язаннями, пов’язаними з імпортом товарів та послуг, обслуговуванням зовн. боргу держави, експортом капіталу тощо. Потреби в резервах, у їх інтервенційному призначенні залежать насамперед від обсягів грошової маси, яка функціонує у внутр. обороті країни.
Інтервенційне викор-ня золотовалютних резервів пов’язане з проведенням політики валютної інтервенції. Якщо в країні відбувається ек. зростання та досягнута макроек. стабілізація, політика валютної інтервенції стає вирішальним інструментом вал. регулювання.
Розміщення золотовалютних резервів має важливе значення для страхування їх від знецінення та для одержання додаткових доходів і збільшення обсягів. Тому золотовалютні резерви звичайно тримають у кількох найбільш сталих валютах, і періодично конвертують запаси однієї валюти в іншу, якщо очікується падіння курсу 1 чи підвищення курсу іншої.
40.Світова та міжнародні валютні системи
Світова валютна система – це спільно розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин.
Складовими світової вал. системи є: форми міжнар. засобів платежу; уніфікований режим вал. паритетів та курсів; умови взаємної конвертовано-сті валют; уніфікація правил міжнар. розрахунків; режим валютних ринків та ринків золота; міжнародні валютно-фін. організації; міжнародне регулювання валютних обмежень.
Світова валютна система у своєму розвитку пройшла 4 етапи:
1 в історії світовою вал. системою була система, заснована на золотому стандарті. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом.
2 світовою вал. системою був механізм золотодевізного стандарту
3 світова, або Бреттон-вудська, вал. система. Основою її стала система золотовалютного стандарту, яка згодом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.
4 світова, або Ямайська, вал. системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної системи.
Міжнародна валютна система – договірно-правова форма організації валютних відносин окремих країн. В березні 1979 р. було створено міжнародну вал. систему – Європейську валютну систему (ЄВС) – форму міждержавного регулювання вал. відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу.
Механізм ЄВС містив 3 елементи: європейська валютна одиниця – ЕКЮ; режим сумісного коливання валютних курсів – «суперзмія»; Маастрихтська угода. визначила 3 етапи становлення ЄВС.
1 етап: – повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС; – розроблення заходів щодо зближення ряду ек. параметрів для країн-членів.
2 етап: – створення незалежної Європ. системи центр. банків на чолі з Європейським центр. банком; – установлення фіксованого курсу для валют країн–членів ЄВС між собою; – емісія єдиної грошової одиниці;.
Нині країни ЄС вступили у 3 етап утворення ЄВС. З 1 січня 2002 р. євро увійде до готівкового обігу та матиме місце паралел. обіг євро і нац. валют.
