:)

Визвольні змагання українського народу 1917—1920 pp. закінчились поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно-демократичної революції 1917 р., зберегти не вдалося. Втрачено було і певні соціальні завоювання, залишились нерозв'язаними найважливіші соціально-економічні проблеми. За їх розв'язання взялась більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного поступу і спрямувала природні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло.

Становлення української державності відбувалось у складних політичних умовах. Для багатьох пересічних громадян, та навіть для видатних політичних лідерів, характерною була невизначеність суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями.

Протягом короткого часу визначились прихильники державної незалежності України — Центральна Рада, гетьман Скоропадський, Директорія УНР, національно-комуністична меншість Компартії України. Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.

Українська революція показала, що ідея незалежності України живе у різних соціальних верствах суспільства. Більшість її прихильників становили українці. Близькою вона була також для представників інших національностей в Україні. Еволюцію поглядів на державний устрій України пройшло чимало політичних лідерів. Підсумком їхніх пошуків стало переконання в необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демократичними державами.

Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала розвиток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці і більшовики, їм протистояла українська інтелігенція і селяни, в меншій мірі — робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити у 1920-х роках конкретні кроки на шляху українізації. Політичний і економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія по суті не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 pp. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок з часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці і Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську державу і знадобились наприкінці XX століття.

Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатись від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції.