:)

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Це такі етнічні українські території: Східна Галичина (центр - Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і Підляшшя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення "великої" польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом з рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським бере ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинно'го робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.

Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.

5 листопада 1918 р. на сторінках газети "Справа" з'явилася програмна декларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13 листопада 1918 p., після відречення імператора від престолу.

22—26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на націонапьно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано 30 % депутатських місць.

Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою в квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.

Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (акт "Злуки"). Змінено назву ЗУНР на "Західна область Української Народної Республіки" (ЗОУНР) при повній її автономії.

В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.

Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:

— на Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;

— на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР в українського населення;

— належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.

ЗУНР ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.

В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.

Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".

Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.

Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду".

Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.

Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.

Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.

Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.