66-70

66

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, утворює фінансову сис­тему країни.

 

Рис. 14.2. Фінансова система

 

Найважливішою ланкою фінансової системи держави є державний бюджет.

 

Рис. 14.3. Визначення державного бюджету

Функції державного бюджету:

Фіскальна функція бюджету полягає у вилученні за допо­могою податків та інших джерел частини доходів громадян, підприємств, установ, органі­зацій для утримання державного апарату, виробництва суспіль­них благ, тобто забезпечення тих видів діяльності, які не мають власних джерел доходів (природоохоронні заходи, архіви, бібліотеки тощо), або ж мають недостатні для забезпечення на­лежного рівня розвитку джерела фінансування (фундаментальні наукові дослідження, оперні театри, музеї тощо).

Розподільча функція бюджету полягає в тому, що акуму­льовані в державному бюджеті грошові засоби уряд викорис­товує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток вироб­ничої та соціальної інфраструктури, інвестування в капіта­ломісткі галузі, на структурну перебудову, прискорення НТП, зростання життєвого рівня населення, вирішення соціальних проблем.

Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, що, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу (обмежуваль­ну) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури тощо.

Контрольна функція бюджету виконується завдяки тому, що він у грошовому вираженні віддзеркалює відтворювальний суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги тощо.

Головні джерела формування надходжень до державного бюджету:

— податки;

— відрахування на соцстрах та інші види відрахувань;

— державна позика (внутрішня та зовнішня);

— емісія грошей;

— продаж державного майна.

Форми виплат із державного бюджету:

— асигнування – видатки на утримання підприємств та ус­танов;

— субсидії – державна допомога організаціям, установам, громадянам;

— субвенції – державна грошова допомога місцевим орга­нам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;

— дотації – допомога підприємствам, організаціям, уста­новам для покриття збитків з метою підтримки.

Надання бюджетних засобів підприємствам, установам та організаціям для повного або часткового покриття їхніх витрат на заходи, передбачені бюджетом, називають бюджетним фінансуванням.

Однією із форм бюджетного фінансування є бюджетний кре­дит – надання бюджетних засобів суб’єктам господарювання й органам влади на засадах поворотності та платності.

Дефіцит державного бюджету – це перевищення видатків державного бюджету над доходами.

Дер­жавний борг – нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету.

Державний борг існує у двох формах:

— внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни;

— зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжна­родними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).

Якщо у країни дуже великий зовнішній або внутрішній державний борг, їй може бути оголошений дефолт.

Дефолт – визнання країни як неплатоспроможної.

 

 

 

 

 

 

 

 

67

Податкова політика – система дій, які проводяться державою у галузі податків і оподаткування.

Головним джерелом доходів держави є податки.

Податки – обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Податки забезпечують близько 90% доходів держави.

Податкова система – сукупність по­датків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а та­кож інститутів та організацій, що забезпечують їх  вилучен­ня та здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Податки виконують дві основні функції:

• розподільча – є інструментом перерозподілу грошових доходів держави;

• фіскальна – формування державних фондів.

Податкова система включає:

1.  Механізм оподаткування, тобто визначення суб’єктів та об’єктів опо­даткування.                                                                                          

Суб’єкти оподаткування – ті, хто сплачує податки, фізичні та юридичні особи;

Об’єкти оподаткування – прибуток підприємств, заробітна плата, вар­тість майна, виторг фірми, кількість землі тощо.

2. Види податків.

Перелік зборів та ставку оподаткування встановлює Верховна Рада України.

За формою оподаткування податки поділяють на прямі та непрямі.

Прямі податки стягуються безпосередньо з індивідів та фірм.

До прямих податків відносять:

• податки на прибуток громадян (неоподаткований мінімум ста­новить 17 грн, податкова ставка становить 13%), прибуток корпорацій (прибуток підприємств в Україні оподатковується за ставкою 25%), май­но, спадок, приріст капіталу;

• реальні податки: на землю, промисловий, з капіталу (цінних паперів).

Непрямі податки – це податки, що встановлюються на товари та послу­ги і входять у їх ціну. Це податок на додану вартість (ПДВ), акцизи, мито, ліцензійні збори.

Акцизи – це непрямі податки, що входять у ціну товарів і стягуються в момент їх придбання. Акцизи поділяються на:

• індивідуальні – коли оподатковується кожна одиниця товару;

• універсальні – коли об’єктом оподаткування є обсяг продажу.

Податок на додану вартість. Його ставка в Україні становить 20%, фор­мально його платниками є виробничі й торговельні підприємства, оскільки податок надходить в бюджет від них, але фактично його сплачують покупці під час купівлі товарів та послуг.

Мито – це податок на товари, які імпортуються. Мито є одним із важелів захисту національного ринку і поповнення бюджетних коштів.

Чим більш розвинута країна, тим більша частка надходжень припадає на прямі податки, і навпаки.

Залежно від рівня державних структур податки поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавними податками є: податок на додану вартість; податок на прибуток підприємств; акцизний збір; податок на доходи фізичних осіб; державне мито; податок на нерухоме майно; плата за землю; рентні платежі; податок з власників транспортних засобів; податок на промисел; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруднення на­вколишнього середовища; збір на обов’язкове страхування; відрахування у пенсійний та соціальні фонди.

Місцевими податками є: податок з реклами; готельно-курортний збір; ко­мунальний податок; ринковий збір; за проїзд транзитного транспорту; збір за припаркування автотранспорту; збір за видачу ордера на квартиру; збір за участь на бігах на іподромі; збір за про­ведення місцевого аукціону; збір за використання символіки.

3. Податкова ставка.

Податкова ставка – це величина податку на одиницю оподаткування. Податкова ставка, що визначається як відсоток, поділяється на такі види:

• пропорційна, коли ставка оподаткування є однаковою і не залежить від розмірів доходу;

• прогресивна, коли ставки оподаткування зі збільшенням доходу зростають;

• регресивна, коли податкова ставка зі збільшенням доходу знижується.

Зв’язок між розміром податкової ставки та обсягами подат­кових надходжень до бюджету дослідив американський еко­номіст А. Лаффер.

Крива Лаффера – крива, що відображає зв’язок між податковою став­кою та обсягом податкових надходжень та виявляє податкову ставку (від 0 до 100%), за якої податкові надходження досягають максимуму.

 

 

Рис. 14.4. Крива Лаффера

 

Згідно кривої Лаффера, до деякого максимального рівня N більше значен­ня податкової ставки забезпечує більшу величину податкових надходжень. Однак наступне збільшення податкової ставки призведе до зниження стимулів виробництва і величина національного оподаткованого доходу зменшиться.

Таким чином, нижча ставка податків створить стимули до праці, заоща­джень, інвестицій, інновацій, сприяючи суттєвому розширенню національ­ного виробництва й доходу.

При податковій ставці 100 % держава не отримуватиме доходу, оскільки охочих працювати безоплатно немає.

 

 

 

 

 

68

Кредит (від лат. слова creditum, що означає “позика”) – це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів на умовах зворотності, платності та добровільності.

Завдяки кредиту скорочується час на задоволення господарських і особистих потреб. Кредит є невід’ємним елементом економічного розвитку і на нього спирається світова економіка.

Кредитні кошти використовують як держава, уряд, великі підприємства, так і малий бізнес та окремі громадяни.

Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не перестава­ли виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспіль­ної потреби в їхньому використанні – з іншого, зумовлюють об’єктивну необхідність існування кредиту.

Суб’єкти кредиту – це кредитори і позичальники.

Кредитори – це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власнос­ті вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб’єктам.

Кредиторами можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізу­ють кошти в інших суб’єктів, а потім самі надають їх у позики своїм клієнтам.

Позичальники – це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позику від кредиторів.

Позичальниками можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

Принципи функціонування кредиту:

1. Цільова спрямованість. Цей принцип кредиту полягає в тому, що економічні суб’єкти повинні заздалегідь чітко визначити ціль, на яку будуть використані позичені кошти.

2. Строковість позики. Передбачає, що вільні кошти кредиту передаються позичальнику на чітко визначений строк, який сторони повинні узгодити до моменту вступу в кредит­ні відносини.

3. Повернення позиченої вартості. Позичальник повинен повернути кредитору весь обсяг одержаної в по­зику вартості.

4. Забезпеченість. Полягає в прийнятті кредиторами додаткових заходів щодо гарантування повернення позики (застава рухомого та нерухомого майна, цінних паперів чи інших цінностей або зобов’я­зання третьої особи погасити борг кредитору (гарантії, доручення).

5. Платність користування. Позичальник повертає не тільки основну суму боргу, а й сплачує додат­кові кошти у вигляді процента.

Усі принципи кредитування тісно пов’язані між собою, тому для ефективного кредитування дотримання всіх його принципів є обов’язковим.

 

 

 

 

 

 

 

69

Класифікація кредитів за його формами здійснюється в декількох напрямках.

1. За терміном повернення:

•    короткострокові (до одного року);

•    середньострокові (до п’яти років);

•    довгострокові (понад п’ять років).

2. За терміном погашення кредити поділяються на такі, що відшкодовуються:

•    коштами боржника;

•    коштами гарантів;

•    за рахунок нових кредитів.

3. За принципом забезпеченості:

•   забезпечені (векселем, майном чи цінними паперами);

•    не забезпечені (бланкові).

4. За порядком надання:

•  прямі;

•  непрямі – коли між кредитором і позичальником є посередник.

5. За ступенем ризику:

•    стандартні;

• з підвищеним ризиком (кредити, надані клієнтам з нестійким фінансовим становищем або які допускали прострочені платежі банкові у минулому).

6. За способом погашення кредиту:

•    кредит, що пога­шається в розстрочку (поступово, частинами);

•  кредит одноразово­го погашення.

7. За методом стягнення банківського процента:

•    про­цент стягується в момент отримання кредиту;

•  під час його пов­ного повернення;

• однаковими частинами впродовж терміну кредиту.

8. Залежно від цільового призначення:

• на придбання товарно-матеріальних цінностей (сировина, матеріали тощо);

• на витрати (сезонне виробництво, підготовка нових виробництв);

• для розрахунків (у зв’язку з відвантаженням готової продукції);

• для здійснення платежів (несвоєчасне перерахування коштів за відванта­жений товар);

• на розподільчі операції (для покриття тимчасових разових потреб за від­сутніх вільних коштів);

• на створення запасів готової продукції (залишки на складах, запаси на складах торговельних організацій тощо).

Характеристика основних видів кредиту

1. Комерційний (господарський) кредит.

Кредиторами тут є господарські установи (підприємства, фірми, компа­нії). В основі цієї форми кредиту – відстрочка підприємством-виробником плати за товар і надання підприємством-покупцем векселя як боргового зо­бов’язання оплати вартості покупки після закінчення певного терміну.

Як правило, комерційний кредит є короткостроковим.

При наданні комерційного кредиту мають на меті не отримання прибутку, а реалізацію товару.

Величина позичкового відсотка за комерційний кредит нижча від банківського і входить у ціну товару та суму векселя.

2. Банківський кредит.

Банківський кредит має місце тоді, коли однією зі сторін кредитної угоди є банк. Ця форма кредиту є найрозповсюдженішою.

Кредитором є банк, позичальником – домогосподарства, підприємницький і державний сектор.

Мета банківського кредиту – отримання прибутку з позик.

Банківський кредит не має цільового обмеження.

Об’єктом банківського кредиту є капітал, а тому кредит надається тільки у грошовій формі. Він сприяє не тільки безпосередньому обігу капі­талу, а й його нагромадженню.

Якщо під час спаду виробництва та економічної кризи комерційний кредит скорочується, то попит на банківський кредит для сплати боргів значно зростає.

3. Споживчий кредит. -Цей кредит надається фізичним та юридичним особам на споживчі цілі.

Об’єктом цієї форми кредиту є товари тривалого користування (меблі, холодильники, пральні машини, автомобілі тощо).

Різновидом споживчого кредиту є надання приватним особам довгостро­кових позичок на будівництво приватного житла, на придбання майна моло­дим сім’ям, на здобуття вищої освіти тощо.

4. Державний кредит.

Державний кредит – система економічних відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами – з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.

Найпоширенішою формою державного кредиту є така, за якої держава є позичальником грошових засобів, значно рідше держава виступає кредитором.

У певних випадках держава виступає гарантом, тобто бере на себе відповідальність за погашення позики. Якщо боржник своєчасно виконує свої боргові зобов’язан­ня перед кредитором, гарант не несе ніяких витрат. У випадку ж невиконання позичальником своїх боргових зобов’язань дер­жава покриває їх із своїх централізованих грошових фондів.

5. Міжнародний кредит.

Міжнародний кредит – це переміщення позичкового капіталу з однієї країни в іншу.

Ознакою цього кредиту є належність кредитора і позичальника до різних країн.

Його суб’єктами є держава (в особі центрального банку, скарбниць або міністерства фінансів), банки, міжнародні фінансові організації, корпорації, фірми, фізичні особи.

Об’єктом міжнародного кредитування є передача на певний строк, як правило з виплатою процентів валютних ресурсів.

Кредиторами і позичальниками можуть бути міжна­родні організації – МВФ, МБРР та ін.

Функції кредиту:

1. Перерозподільча – кредит забезпечує акумуляцію тимчасо­во вільних грошових ресурсів домогосподарств, підприємниць­кого та державного сектору, які пере­розподіляються на користь тих суб’єктів, які мають тимчасову по­требу їх використання.

2. Емісійна функція виявляється у створенні нових платіжних засобів кредитними установами.

3. Контрольна функція полягає в тому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриман­ням умов та принципів кредиту з боку суб’єктів кредитної угоди.

4. Стимулююча функція – можливість вкласти вільні кошти у позики, що приносять дохід, стимулює кредитора прискорювати оборот свого капіталу.

5. Регулююча – кредит виступає важливим засобом державного регулювання економіки.

70

Кредитна система – це система кредитних відносин, прин­ципів і форм кредитування, а також су­купність кредитно-фінансових установ, які реалізують ці кредитні відносини.

Через кредитну систему реалізується сут­ність та функції кредиту.

 

Структура кредитно-фінансових установ:

1.     Центральний банк.

2.     Банківські установи:

•     комерційні банки;

•     інвестиційні банки;

•     ощадні банки;

•     іпотечні банки;

•     інноваційні банки;

•     зовнішньоторговельні банки тощо;

3.   Небанківські кредитно-фінансові установи:

•     інвестиційні компанії;

•     страхові компанії;

•     пенсійні та інші фонди тощо.

 

Центральний банк – це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи. Його ще називають банком банків, виходячи із завдань та функцій, які він виконує.

Функції центрального банку:

— розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

— емісія готівкових та безготівкових грошей;

— зберігання золотовалютних резервів країни;

— акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків;

— кредитування комерційних банків у період економічних труднощів;

— виконання кредитних та розрахункових операцій на по­требу уряду.

Головне завдання центрального банку – управління емі­сійною, розрахунковою та кредитною діяльністю.

Центральним банком України є Національний банк України (НБУ), утво­рений 20 березня 1991 р. Загальна кількість працюючих в системі Націо­нального банку понад 13 тисяч чоловік, у тому числі в центральному апараті 800 чоловік.

Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють банківські операції для підприємств, установ і населення за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів.

Функції комерційних банків:

—  ведення поточних рахунків;

— акумуляція строкових депозитів вкладників;

— видача грошових засобів з рахунків;

— перерахування з одного рахунка на інший;

— надання кредитів, купівля-продаж цінних паперів та ін.

Свої функції комерційний банк виконує через операції:

 

Рис. 14.5. Структура операцій комерційних банків

 

Інвестиційний банк залучає довгостроковий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам через випуск облігацій та інших видів боргових зобов’язань.

Ощадні банки – фінансові установи, що спеціалізуються на обслуговуванні населення, залученні грошових заощаджень гро­мадян, наданні кредитів та інших банківських послуг.

Іпотечний банк – банк, що спеціалізується на наданні дов­гострокових кредитів під заставу нерухомого майна (землі, бу­дівель тощо) та випуску заставних листів, забезпечених неру­хомістю.

Інноваційний банк спеціалізується на фінансуванні та кре­дитуванні інноваційних проектів.

Зовнішньоторговельний банк здійснює операції з кредиту­вання експорту та імпорту за зовнішньоторговельними розра­хунками.

До складу кредитної системи входять і небанківські фінан­сові інститути.

Страхові компанії здійснюють акумуляцію грошових за­собів у специфічній формі – шляхом продажу страхового захи­сту, який засвідчується страховим полісом (договором, свідоцт­вом). Отримані страхові премії страхові компанії вкладають у державні та приватні цінні папери.

Пенсійні фонди – акумулюють грошові засоби у формі пен­сійних внесків та нарахувань. Вони формуються як приватни­ми підприємствами, так і державними органами.

 

Крім національних кредитних інститутів, існують і міждер­жавні.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – міжнародна ва­лютно-кредитна організація, що регулює міждержавні валют­но-кредитні відносини. МВФ – спеціалізована установа ООН. Членом МВФ може бути тільки країна – член ООН. Штаб-квартира МВФ – у Вашингтоні. Членами МВФ є понад 150 країн світу. Його капітал перевищує 120 млрд. дол. США.

Світовий банк – міжнародний інвестиційний інститут, створений одночасно із МВФ. Мета Світового банку – сприяння економіч­ному та соціальному розвитку країн світу. До складу Світового банку входять: МБРР, Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвит­ку (МАР).

Банк міжнародних розрахунків (БMP) об’єднує частину фінансових ресурсів центральних банків 30 країн, здійснює для них комерційні операції та бере участь в організації міжнародного валютного співробітництва. Створений у 1930 році (м. Базель, Швейцарія). БМР виконує функції об’єдну­ючого центрального банку для більшості національних централь­них банків Європейських країн, Канади, Японії та ПАР.

Здійснюючи грошово-кредитну політику, центральний банк має враховувати взаємодію всіх ланок кредитної системи.