50-55

50

В процесі свого розвитку будь-яка система проходить де­кілька стадій:

1. Становлення (висхідний розвиток нової системи);

2. Зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливо­стей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

3. Занепад старої системи і зародження елементів нової (низ­хідний розвиток старої системи).

Стадія становлення означає низхідний рух старої системи та висхідний рух нової системи.

Трансформаційна економіка є особливим станом еволю­ційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

 

Рис. 10.1. Загальні закономірності трансформаційних пере­творень

 

 

 

51

Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії розвитку практично кожного суспільства настають періоди, коли стара економічна система занепадає, а в її просторі зароджуються елемен­ти нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Їх класифікують за двома аспектами: цивілізаційного і формаційного процесів.

Аспект цивілізаційного процесу:

— від неоліту до бронзового віку;

— від бронзового до залізного віку;

— від залізного до передіндустріального віку;

— від передіндустріального до індустріального віку;

— від індустріального до постіндустріального (інформацій­ного) віку.

Аспект формаційного процесу:

— від первісного до рабовласницького ладу;

— від рабовласництва до феодалізму;

— від феодалізму до капіталізму;

— від капіталізму до соціалізму;

— від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економіч­ної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Закономірності трансформації в межах ринкової системи:

1. Поглиблення суспільного характеру виробництва.

2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адаптованості існуючих госпо­дарських форм.

3. Кожна наступна форма соціально-економічного розвит­ку породжує нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх.

Зміст перехідної економіки – формування нових еле­ментів та об’єднання їх в систему, що дає можливість зайняти панівне місце в ієрархії систем.          

 

Рис. 10.2. Риси перехідної економіки

 

Нестійкість перехідної економіки пояснюється тим, що змінюється сам механізм розвитку, що порушує її стійкість, оскільки спричиняє розбалансованість попередньої системи.

Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється тим, що теоретично сформульова­на і практично реалізована мета не співпадає повністю.

Багатоваріантність розвитку системи – різно­манітність цілей та бажань стосовно майбутнього су­спільного устрою, що зумовлюють альтернативний характер роз­витку перехідних економік.

Перехід до нової економічної системи – це співіснування і боротьба старого й нового. Становлення нової системи породжує відповідні нові економічні форми.

Суперечності перехідних економік – це суперечності між старим та новим всередині самої економічної системи і загострення цих суперечностей часто супроводжується ба­жаннями повернутися до попереднього стану.

Історичність перехідної економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними, регіональними, політичними та соціальними особливостями країн з перехідною економікою.

 

 

 

 

52

Відмінністю соціалізму є те, що він спочатку виник як тео­рія, і лише згодом була зроблена спроба реалізувати цю теорію на практиці шляхом революційних перетворень.

 

Рис. 10.3. Теоретичні моделі соціалізму

 

Соціалізм – перехідна форма від капіталізму до комунізму.

Марксистсько-ленінська теорія побудови соціаліз­му мала такі етапи:

1. Політика “воєнного комунізму” була спрямована на ліквідацію ринкових відносин, приватної власності та класів, на перехід до безпосереднього продуктообміну через державні органи влади.

2. Нова економічна політика (НЕП) внесла суттєві корективи і визнала:

— ринкові форми (товар, гроші, ціна, кредит, фінанси тощо);

— дві форми власності (державної та кооперативної);

— два класи (робітників і селян та інтелігенції);

— державну форму управління за участю народу.

Реалізована модель соціалізму дістала назву командно-адмі­ністративного соціалізму.

В процесі революційних змін відбулося тоталь­не одержавлення економіки, політики, ідеології та інших форм суспільного буття.

Криза адміністративно-командної системи стала проявом загострення суперечностей, породжених та нагромаджених нею, які система виявилася нездатною вирішити.

Головна суперечність – суперечність між проголошеними та реалізованими цілями.

Причини глибокої кризи командно-адміністративної систе­ми пояснюються також існуючою структурою влади та запровадженою нею політикою. Значною мірою ця криза зумовлена об’єктивними законами нерівномір­ності та циклічності економічного розвитку.

 

 

 

 

53

Головні напрями впливу держави на формування інсти­туційних та економічних умов формування ринкової еко­номіки:

1. Законодавче забезпечення трансформаційних перетворень.

2. Забезпечення інституційних змін у підприємництві.

3. Забезпечення відкритості економіки.

4. Адаптація соціальної політики до умов перехідної еконо­міки.

Господарське законодавство перехідного періоду поклика­не забезпечити формування конкурентного середовища і спри­яє:

— виникненню нових підприємств, спрощенню їхньої реє­страції;

— формуванню конкурентних ринків у процесі приватизації державних підприємств та вільного доступу іноземних підпри­ємців до національного ринку;

— забороні монополістичних об’єднань, змов, заохоченню та захисту конкуренції.

Складові господарського законодавства, яке є регу­лятором ринку:

— законодавство про власність;

— про підприємницьку діяльність;

— антимонопольне законодавство;

— податковий кодекс;

— трудове законодавство;

— законодавство про соціальний захист;

— природоохоронне законодавство;

— законодавства про регулювання зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Законодавство про власність покликане забезпечити рів­ність усіх форм власності та форм господарювання перед зако­ном, не надаючи переваг і пріоритетного розвитку державній формі.

Законодавство про підприємницьку діяльність має гаран­тувати повну економічну свободу вибору сфери господарської діяльності, планування, виробництва, реалізації товарів та по­слуг, ціноутворення, формування фінансових ресурсів, зовніш­ньоекономічних зв’язків тощо.

Антимонопольне законодавство має запобігати створен­ню нових монополій, запобігати зговорам, відкритим і таєм­ним угодам про розподіл ринків збуту, встановлення монопольних цін; регламентувати державне регулювання природних моно­полій тощо.

Податкове законодавство має виконувати не тільки фіс­кальну, а й регулюючу та стимулюючу функції.

Трудове законодавство покликане забезпечити проведен­ня ефективної політики зайнятості.

Законодавство про соціальний захист населення має сти­мулювати ділову активність всіх верств населення, соціально за­хищати його самі незахищені прошарки.

Природоохоронне законодавство через запровадження еко­номічних санкцій, жорстких заборонних та карних засобів для по­рушників природоохоронних законів має спонукати і стимулюва­ти дбайливе ставлення до охорони довкілля.

Законодавство у сфері зовнішньоекономічної діяльності в перехідний період покликане захищати інтереси вітчизняного виробника на період адаптації його до роботи в умо­вах міжнародної конкуренції.

Трансформаційні процеси в розвитку економічних систем характеризуються суперечливі­стю, нестійкістю, невизначеністю та наявністю перехідних, ча­сто спотворених, економічних форм.

Ці особливості перехідних систем зумовлюють як складнощі їх теоретичного осмислення, так і труднощі в управлінні трансформаційними процесами.

 

 

 

 

 

54

Основні цілі державного регулювання:

1. Раціональне використання економічних ресурсів.

2. Досягнення макроекономічної ефективності (забезпечення зростання продуктивності праці, вдосконалення організації й управління, збалансований та пропорційний розвиток економіки).

3. Забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку.

4. Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства, що передбачає забезпечення:

- соціальної справедливості;

- ефективної зайнятості;

- екологічної рівноваги;

- задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання еконо­міки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якості життя: тривалість життя людини, дохід (ВНП) на душу населення, рівень за­йнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва.

Державне регу­лювання потрібне за таких умов:

1) у разі природної монополії, коли існує обмеженість ресур­сів у галузі;

2) у разі ринкової монополії, коли продавці через дискримінацію цін або агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панів­ного ринкового становища;

3) коли у процесі виробництва або споживання товарів з’являються недоліки у ціновій системі;

Параметри впливу держави на ринкові події класифікуються за трьома групами:

1)  регулювання процесу входження в ринок;

2)  регулювання ринкового ціноутворення;

3)  регулювання ринкових обсягів виробництва.

Державне регулювання економіки – це система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави.

1. Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає:

• правове забезпечення ринкової діяльності;

• створення ринкової та виробничої інфраструктури;

• підтримання конкурентного середовища.

2. Компенсаційна діяльність держави покликана врівнова­жувати недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом:

• проведення антимонопольних та екологічних заходів;

• організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення;

• боротьби з безробіттям тощо.

3. Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Важливе значення має раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, опти­мальне співвідношення між ними.

 

 

 

 

55

Суб’єкти – це носії та виконавці господарських інтересів, на­самперед соціальних груп, що відрізняються одна від одної за такими озна­ками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіо­нальними інтересами.

Це наймані робітники та власники підприємств, фер­мери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін.

Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об’єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів, політичні партії. Виконавцями господарських інтересів є органи державної та місцевої влади, а також Національний банк.

Об’єкти державного регулювання економіки – це сфери, галузі еконо­міки, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного жит­тя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, які не вирішуються автоматично, або ті, чиє вирішення є обов’язковим для нормального функціонування економіки та підтри­мання соціальної стабільності.

Об’єктами державного регулювання економіки є:

• економічний цикл;

• секторна, галузева та регіональна структури господарства;

• умови нагромадження інвестиційного капіталу;

• зайнятість населення;

• грошовий обіг;

• платіжний баланс;

• ціни та умови конкуренції;

• підготовка та перепідготовка кадрів;

• навколишнє середовище;

• зовнішньоекономічні зв’язки.

В цілому головною метою державного регулювання економіки є за­безпечення економічної та соціальної стабільності та зміцнення економіч­ної безпеки держави.

До головних форм державного регулювання відносять: планування, програмування та прогнозування.

Під методами державного регулювання економіки потрібно розумі­ти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до на­ціональної економічної політики.

Для регулювання економіки використовують такі методи як економічне, правове та адміністративне регулювання.

1. Економічне регулювання пов’язане зі створенням державою фінан­сових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й зумовлювати їх поведінку.

Економічне регулювання поділяють на пряме та непряме.

Прямі методи економічного регулювання – методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси.

До прямих методів відносять:

•    держконтракти;

•    держзамовлення;

•    субсидії;

•    дотації, прямі витрати уряду тощо.

Непрямі методи державного регулювання – сукупність опосередкова­них засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки.

До непрямих методів відносять:

•    антициклічну політику;

•    інвестиційну політику;

•    антиінфляційну політику тощо.

2. Правове регулювання здійснюється внаслідок прийняття та вдоскона­лення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та попра­вок до них тощо).

3. Адміністративне регулювання базується на використанні сили держав­ної влади. Це заходи заборони (заборона будівництва на певних те­риторіях тощо), дозволу (дозвіл державним підприємствам галузей промис­ловості займатися туристичним бізнесом) або примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС).

Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:

• прямий контроль держави над монопольними ринками;

• охорона навколишнього середовища і здоров’я людей;

• соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально до­пустимих життєвих параметрів – встановлення гарантованого прожиткового мінімуму, регламентація умов праці тощо;

• захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв’язках;

• реалізація державних програм і планів.

Основні принципи державного регулювання економіки:

1. Наукова обґрунтованість – врахування вимог об’єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспіль­ства, національних особливостей.

2. Погодження інтересів – погодження інтересів різних суб’єктів економіки: загальнодер­жавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів, виробників).

3. Системність – зумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні та елементи.

4. Цілеспрямованість – державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей.

5. Пріоритетність – виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля (через обмеженість наявних державних ресурсів – фінансових, матеріальних, трудових, інформаційних тощо).

6. Комплексність – необхідність використання державою всіх засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових, економічних, адміністративних тощо).

7. Адаптація – державне регулювання ґрунтується на коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни.

8. Мінімальна достатність – держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечи­ти ринок, а функції державного управління мають розподілятися таким чином, що на вищих його рівнях належить вирішувати ті проблеми, які не можуть бути з’ясовані на нижчих.

9. Ефективність – управління економікою повинні здійснювати спеціальні органи дер­жавної влади й управління з чітко визначеними правами, компетенцією та обов’язками, застосовуючи важелі впливу, адекватні цілям і ситуації, що склалася;

Основні функції державного регулювання економіки:

• цільова – полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямів розвитку національної економіки;

• стимулююча передбачає здатність ефективно впливати на діяльність господарюючих суб’єктів і стимулю­вати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку;

• нормативна (регламентуюча) – держава за допомогою законів, законодав­чих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб’єктів економіки, визначає правовий простір;

• коригуюча – зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою забезпечення нормальних соці­ально-економічних умов життя суспільства;

• соціальна – передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збере­ження навколишнього середовища тощо;

• безпосереднє управління неринковим сектором економіки – це регулю­вання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ;

• контролююча – означає державний нагляд і контроль за використанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних стан­дартів тощо.

Таким чином, державне регулювання економіки – це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нор­мальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.