:)

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель ( 1770 – 1831)

вважав, що сучасна йому епоха – це час народження нового світу, це світ нового знання, філософії, що осягнула сутність духу. В основу всієї системи геґелівської філософії лягло уявлення про філософію як науку, що має своїм предметом той самий об’єкт, що й релігія, – сутність Бога. Відмінність між релігією і філософією Геґель вбачає у формі осягнення Бога: коли релігія здійснює це на рівні уявлення, то філософія висловлює божественне, тобто сутність абсолютного духу, у науковій формі.

Гегель довів раціоналістичну традицію у новочасній філософії до логічного завершення, поклавши в основу своєї філософії

принцип тотожності мислення та буття:

загальне і доконечне, яке є сутнісною ознакою розуму, існує водночас і в знанні, і в самому предметному світі.

Тому «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне».

Дух
як субстанція та суб’єкт

Мислення, що перебуває поза окремим суб’єктом, Гегель означує поняттям «об’єктивний дух». Воно існує у формі системи понять, системи знання взагалі, тобто поняття «дух» означає систему категорій мислення, репрезентованих як об’єктивна реальність.

Буття духу Гегель розглядає як три послідовні етапи його саморозгортання:

1. Абсолютна ідея (поняття «ідея» як синонім поняття «дух» тут слід розуміти в його Платонівському смислі) «в собі» – це об’єктивна логіка, яка існує у світі скрізь і завжди, незалежно від того, чи існують предметні носії, в яких вона може виявитися, вона не виникає і не зникає, тобто є вічною, і несе в собі в згорнутому вигляді прообраз можливого буття абсолютно усього.

Ця логіка перебуває у постійному історичному розвитку: дух не з’являється у світ у готовому вигляді, а створює себе, постає через свою власну діяльність. Цю особливість духу Геґель висловлює через категорії «субстанція» і «суб’єкт». Система категорій постає водночас як першооснова мислення – субстанція – і як саме мислення, що осягає світ, – суб’єкт. Дух, за Геґелем, є субстанція, яка сама себе осягає, створює себе, і лише як така субстанція дух є суб’єкт.

2. Дух у своєму «відчуженому бутті» – це таке буття духу, в якому він втілився у чужу йому самому форму матеріальної природи. У природі абсолютна ідея у перетвореній формі матеріальних явищ та процесів проходить такі сходинки розвитку: механіка, фізика, органіка. Пізніше послідовники Гегеля К. Маркс та Ф. Енгельс більш розлого охарактеризували стадії цього процесу: механічна, фізична, хімічна та біологічна форми руху матерії. На другому етапі абсолютна ідея розгорнула й втілила у формі наявно існуючих предметів той зміст, який на попередньому етапі існував у ній лише як можливість. Тепер цей зміст постав як чуттєво дане буття неживої та живої природи. Кожен закон природи, кожне явище та істота – це спосіб буття абсолютної ідеї, яка раніше була лише «в собі» (нерозгорнута, недоступна для вивчення), а тепер постала «для себе» – готовою для дослідження й осягнення розумом. На цьому етапі сформувався і сам розум, здатний пізнати природу – виникає свідомість людини, яка в закономірному перебігові природних процесів здатна упізнати свою власну логіку. Розвиток природи припиняється, бо, породивши людську свідомість, вона виконала свою місію.

3. Філософія Духа, в якій дух проходить такі стадії розвитку:

Ø Суб’єктивний дух – психічне життя окремого індивіда, його формування та розвиток.

Ø Об’єктивний дух – колективний розум людства, який розгортає себе у всесвітній історії через удосконалення форм державного устрою, в яких реалізується ідеал свободи.

Ø Абсолютний дух – процес розвитку самосвідомості людського духа, в якому мистецтво, релігія та філософія (найвищі щаблі втілення абсолютної ідеї у людському розумі) витворюють цілісну картину буття світу.

Таким чином, втілившись у матеріальний світ, пройшовши в ньому шлях розвитку у вигляді природи та людського суспільства, пізнавши на цьому шляху всі свої реалізовані в ньому можливості, абсолютна ідея доходить до відкриття граничних основ усього сущого – тобто до пізнання самої себе як субстанції та суб’єкта усього,

що відбувається в світі.

У такому сенсі абсолютна ідея: як субстанція-суб’єкт, абсолютний дух, світовий розум – це і є філософське розуміння Бога.

У філософській системі Гегеля світ, у якому ми живемо, постав як безперервний і нескінченний процес саморозвитку цілісної системи взаємопов’язаних явищ, керований універсальними законами, що задають параметри будь-якого природного чи суспільного процесу з невідворотною необхідністю.

Ці універсальні закони – це, власне, і є Логіка, Розум, що, будучи по суті єдиним, різними способами виявляється в законах природи (об’єктивна логіка), людському мисленні (суб’єктивна логіка)та в пізнавальному процесі (логіка суб’єкт-об’єктної взаємодії).

Питання 2 / b.

Закономірності цієї логіки Гегель сформулював у «Науці логіки», яка містить у собі виклад діалектичного методу Гегеля. Головні принципи діалектичного методу можна коротко сформулювати таким чином:

Ø Принцип зв’язку: усе пов’язане з усім.

Ø Принцип розвитку: все, що існує, неминуче має загинути, перейти в іншу форму буття, змінити свою якість. При цьому якість слід розуміти не як ступінь досконалості, а як внутрішню визначеність, що робить річ саме даною, відмінною від інших речей.

Більш розлого закономірності розвитку Гегель описав у таких розділах «Науки логіки»:

Ø Вихідним пунктом аналізу є найбільш абстрактні категорії буття: чисте буття (оскільки воно позбавлене будь-яких визначень), тотожне категорії ніщо. Взаємоперехід буття і ніщо Геґель виражає категорією становлення. Ця категорія втілює в собі принцип загального розвитку, категорії буття і ніщо в становленні водночас і заперечуються як пройдені етапи розвитку, і підносяться на наступний щабель, зберігаються у більш високих формах. Заперечення постає моментом зв’язку старого та нового, який розгортається тріадично: теза (буття) – антитеза (ніщо) – синтез (становлення). У цьому суть принципу заперечення, який Геґель поклав в основу будови усієї системи. Принцип заперечення показує траєкторію, спрямованість розвитку – розвиток іде не по прямій, «вперед і вгору», а відбувається спіралеподібно. Розвиток має циклічний характер. Кожен цикл складається з двох заперечень: перше заперечення (самозаперечення речі, тобто утворення суперечності) – друге, заперечення того першого заперечення, розв’язання суперечності, повернення до начебто старого, але на більш високому рівні.

Ø Другий важливий принцип діалектики – принцип переходу кількісних змін в якісні – розкривається через категорії якості, кількості, міри. Категорії якість і кількість у своїй єдності утворюють міру. Міра – це процес взаємодії кількості та якості. Кількісні зміни в кожній речі відбуваються постійно та поступово і в певному діапазоні «вузлової лінії міри» не призводять до якісних змін. При переході ж вузлової точки відношень міри відбувається стрибкоподібний перехід від старого до нового: у цій точці найменша кількісна зміна призводить до докорінної зміни якості, річ перестає бути собою і стає чимось іншим. За Геґелем, будь-яке народження і будь-яка смерть є перерва поступовості, стрибок з кількісних змін у якісні – у цьому суть принципу переходу кількісних змін в якісні. Цей принцип розкриває механізм розвитку.

Ø Причину саморозвитку речей, джерело їх якісних змін розкриває принцип суперечності. Геґель розглядав зміст категорії суперечності через поняття тотожності, відмінності і протилежності, ці категорії виступають як сходинки в логічному процесі осягнення сутності. Він висунув принцип тотожності протилежностей, згідно з яким знання сутності предмета досягається шляхом синтезу його протилежних визначень. Кожне з цих протилежних визначень само собою є судженням, але однобічним. Принцип тотожності протилежностей є третім основоположним принципом діалектичної логіки Геґеля.

Наголосимо, що принципи діалектики протилежні законам формальної логіки, вони базуються на висунутих на противагу формальній логіці цілковито інших законах: коли формальна логіка є наукою про форми скінченного, розсудливого, людського мислення, то діалектична логіка є наукою про форминескінченного мислення розуму як мислення стосовно Бога.