Давньогрецька філософія. Її вихідними поняттями, що вказують на певне єднання і воднораз розрив з міфологічним світосприйняттям сталиКосмос – Хаос, архе, Логос. Під Космосом розуміли впорядкованість світу.
Центральною проблемою в досократівський період стала проблемаоснови впорядкованості світу чи то першопричини, першопочатку (arche), усього існуючого, яку започаткувала іонійська філософія (Мілетська школа). Засновник мілетської філософії Фалес вважав такою основою воду: вода є рухома стихія, перебуває в стані постійної зміни і різних перетвореннях вводить у філософію поняття arche і називає його “апейрон”, що означає “нескінченне”, яке є тим, що “все охоплює і всім править”. Анаксимен за першооснову бере повітря, яке, як і апейрон, на його погляд, є нескінченна стихія і активний, творчий першопочаток.
Ø Геракліт з Ефеса вважає, що першооснова буття, має бути чимось мінливою, динамічною, рухливою, бо те, що не змінюється, не може бути причиною змін у іншому. За таку стихію Геракліт бере вогонь. Зміни в світі він передає через образ ріки, стверджуючи: «неможливо двічи ввійти в одну й ту ж саму річку». Таке бачення світу знайшло вираз у принципі “усе плинне” (pantа rei). Доцільність у світі, за Гераклітом, проявляється як особлива мудрість, порядок у вічному процесі “панта рей”, а здійснюється ця доцільність завдяки Логосу.
Ø Піфагорі його школа основою фізичного й морального світу вважають число, воно є головним принципом існування всіх речей та предметів. Число бере участь у всьому, є його душею, принципом формування, порядку й гармонії Космосу. Число в піфагорійській філософії стає принципом пізнання всього існуючого.
Ø Парменід – центральна фігура в елейській філософській школі. Він уперше в історії філософії вводить у вжиток категорії: буття і небуття. Буття не можна відчути, його можна лише мислити. Воно існує як одне, єдине, ціле, що обіймає все і поза ним ніщо не існує. Отже “небуття” бути не може. Це абстрактне буття – вічне, існує поза часом і простором.
Ø Демокрітстверджує, що “буття” – це неподільні, вічні, неподільні найменші частинкиі, або атоми. Другим субстанційним першопочатком всього існуючого він називає небуття, порожнечу (неіснуюче). Атоми Демокріта не мають таких властивостей, як колір, смак, запах тощо, але наділені зовнішніми властивостями і тому розрізняються між собою формою, порядком розташування та місцем.
Ø Зміну предмета філософії з питань онтології на питання існування людини як моральної істоти здійснив Сократ (469 – 399 рр. до н. е.).Предметом його філософії постає людина взагалі та її моральне життя зокрема. Зацікавлення проблемою людини, навернуло Сократа і до вироблення відповідного філософського методу, який би допоміг збагнути, що таке людина та в чому полягає смисл її буття. Таким методом сталадіалектика. Тобто вона оперта на дві засади: негативну – деструктивну(іронія) і позитивну – конструктивну (маєвтика). Засобом іронії Сократ виявляє у поглядах бесідника певні суперечності, нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе тощо. Сократ доводить його до стану невпевненості в собі і, нарешті, до визнання помилковості власних суджень, незнання: «Я знаю, що я нічого не знаю» . Водночас у діалектиці Сократа проступає і її конструктивна, позитивна сторона. Він веде бесіду, націлюючи бесідника на ту чи іншу відповідь, не виголошує готову істину, а закликає до спільного її пошуку, допомагає в її відкритті. Звідси й аналогія його методу з повивальним мистецтвом. Такий процес пізнання стає самопізнанням, пошуком істини в самій людині, а не поза нею. Тобто людина повинна реалізувати відомий принцип: «Пізнай самого себе».
Філософська проблематика свого класичного виразу набуває у філософських ученнях Платона та Аристотеля.
Ø Платон (427 – 347 рр. до н. е.) мав Справжнє ім’я Арістокл. Відштовхуючись від сократівських пошуків, Платон доходить висновку, що“справжня сутність” усього є не світ речей, а світ ідей.
Він стверджує, що існує особливий вид буття, який не сприймаємо відчуттями, проте він існує об’єктивно і становить світ ідей. Ідеї це особливі ідеальні сутності, трансцендентні й самодостатні. Ідею Платон тлумачить у трьох планах: онтологічному (тут ідея постає своєрідним прототипом, моделлю, взірецем і сутністю речі); логічному (ідея є загальним поняттям і слугує засобом пізнання світу речей); телеологічному (тут ідею розглядає якмету, до якої прямує річ).
Різні види буття мають свої окремі, самостійні ідеї. Для пояснення походження світу речей Платон, у свою філософію вводить творця Деміурґа іСвітову Душу. Деміурґ витворює її з ідей та матерії, яку трактує як небуття,місце перебування ідей. Світова Душа – це космічний творчий принцип, вона проймає собою світ ідей і світ речей. Тому кожна річ має душу як частину Світової Душі. Її не можна пізнати раціонально. Ідеї мають свою ієрархію – існують ідеї як вищі, так і нижчі. На вершині ієрархічної системи ідей перебуваєДобро як абсолютна досконалість, мудрість і найвища мета світу.
Процес пізнання це, по перше, пригадування (anamnesis), але, окрім того, і свідоме поривання до чогось вищого, прекрасного, досконалого.
За Платоном, у душі людини існує три її складові, так само і в державі мають існувати три соціальні верстви. Так, розумній частині душі, яка є носієм мудрості, відповідає в державі стан, філософів. Вони мають керувати державою й забезпечити вищу справедливість. Чуттєвій частині душівідповідає такий стан в державі як вояки, вони наділені мужністю. Пристраснійчастині душі відповідає стан ремісників, землеробів, купців, усім, хто займається фізичною працею і творить матеріальні блага. Їм властива чеснотапоміркованість (стриманість). Ці три верстви поєднує в ціле справедливість, втіленням якої є держава.
Ø Аристотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.), будучи учнем і другом Платона, стає в опозицію до його концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Аристотель вважав, що ідеї не існують поза світом речей, тобто вони не мають самостійного онтологічного статусу. Згідно з Аристотелем, єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей, сама об’єктивна дійсність. За Аристотелем, “буття” і те, що ми називаємо “сутністю”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, яке дане людині у відчуттях. Аристотель вважає, що сутність буття кожної речі становить їх форма, яку він ще іменує як “першу сутність”: Якщо форма є першим структурним принципом оформлення буття, то другим є матерія. Її Арістотель трактує в широкому розумінні як “те, з чого складається річ”, а також те, «з чого щось виникає». Взагалі Аристотель називає чотири причини існування: формальну (творчу), матеріальну, дійову (причину руху і спокою), фінальну (яка виражає мету, призначення речі).
У вченні про рушійну першопричину буття Аристотель джерелом і причиною руху й будь-якої зміни називає Першорушія, який в нього постає Богом.
Політичне вчення Аристотеля викладено у трактаті “Політика” в якому стверджує, що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава є внутрішньою потребою людини й закладена в самій її природі. Аристотель визначав людину як “політичну істоту”, тому що спосіб її буття, а також її сутність зумовлені суспільними факторами, а саме життям у державі.
