:)

Філософія та релігія. Міфологія – перший тип філософії

Філософія релігії — наука і навчальна дисципліна релігійного циклу, яка займається філософською інтерпретацією релігії. Релігія (від лат. religio — зв'язок) — віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини.

Міф — це форма існування духу, яка відповідала общинно-родовому суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Як відмічає О. Ф. Лосєв, є фетишизм, за яким принцип життєво-родинних стосунків речі з оточуючим колективом, або, як стали говорити потім, її демон, душа або дух і ще пізніше — її сутність та ідея, залишався невіддільним від фізичного тіла самої речі.

В первіснообщинному суспільстві фетишами ставали природні речі, які ще не слугували предметом людської діяльності. Природні властивості речей наділялися надприродною суттю, і фетишизм супроводжувався сакралізацією (освяченням) предметів, завдяки чому вони набували статусу соціальних регуляторів стосунків між людьми .ТОТЕМІЗМ,Спочатку тотем пов'язувався із системою табу — забороною вбивати та поїдати тотемну тварину чи рослину. Потім значення табу розширилось. Вони стали заборонами форм поведінки (заборони кровозмішання, замахів на лідера общини, заборони на форми діяльності, які виходили за межі традиції, взагалі на будь-яку оригінальність тощо).

Духовні зрушення, які спричинювали розвиток міфологічного світобачення, були пов'язані з переходом від фетишизму до анімізму. Дух поступово відділяється від матерії, і в уяві первісної людини виникають істоти, тією чи іншою мірою вільні від матеріальних речей, від яких вони раніше були невіддільні і яких вони одушевлювали, перебуваючи в них.

Анімізм міфологічного світогляду (від лат. anima — душа) спричинював певний погляд на явища навколишнього світу, за яким кожне явище, кожна річ мали свою душу, свого демона. Демони, пізніше боги, які уособлюють те чи інше явище або сферу дійсності, пов'язані між собою родинними зв'язками типу "предки — нащадки", зв'язками "батьки — діти". Богині, як і люди, народжують своїх дітей — нових богів, причому у теогонічно-космогонічних міфах цей процес збігається з процесом виникнення (теж народження) світу.

Проблеми людини та влади –центральні проблеми стародавньої філософії Індії

Проблема людини в філософії Стародавньої Індії

В найдавніших країнах Індія, Китай, філософія пройшла 2 етапи:

1. Ведичний – виникали лише елементи пояснення, передумови.

2.. Епічний – пізній, почались формуватись перші філософські ідеї, пояснення. Значення

Давньої Індії полягало в тому, що одна з перших пояснила проблему буття-існування людини, яка вважалась елементом природи___всесвіту. При цьому найпоширеніша філософія – Брахманізм. Ця філософія утвердила ідею, що буття-існування і людини і суспільства залежить від того, наскільки є віра в Брахму. І від цієї віри залежить навіть безсмертя.

Пізніше Брахмаїзм розклався на 2 течії:Буддизм(Будда) і Джанізм(Джайна)

Давня Індійська філософія мала релігійний зміст і характер і вперше підняла проблему існування людини.

Однією з характерних рис давньоіндійського суспільства був поділ його на варни, які тривалий час називались в Європі кастами. Кожна варна мала свій кольоровий символ: брахмани (жреці) - білий; кшатрії (воїни) - червоний, вайш'ї (землероби, ремісники, торговці) - жовтий; шудри (низька, рабська праця) - чорний. Варнова система передбачає замкненність та ізольованість, тобто переходити із одної варни до іншої неможливо (при житті), вступати в шлюбні стосунки між представниками різних варн також забороняється. Чоловіки перших трьох варн проходили обряд посвячення і прилучалися до знання, тому називалися "двічі народженими". Жінки ж усіх варн і шудри не прилучалися до знань, їм це було заборонено, тому вони нічим не відрізнялися від тварин.

Традиційно в індійській культурі вважалося, що принципової різниці між рослинами, тваринами і людиною немає, адже всі вони мають смертне тіло і безсмертну душу. Після смерті тіла душа переселяється в інше тіло. Мандри душі по тілам називаються "сансара". Спочатку мандри душі були неупорядкованими, але потім стали залежати від поведінки людини, від виконання нею своєї дхарми. Дхарма спочатку мала значення бога закону і правосуддя, а потім - сам закон.

Проблеми людини та влади центральні проблеми стародавньої філософії давнього Китаю

Давня Китайська філософія пояснила проблему існування людини, але цю проблему пояснила в контексті з владою і управлінням

1 З заснуванням – Конфуцій IV ст.. до н. е., який пояснює, що існування людини і суспільства залежить від правителя(імператора), який залежить від волі неба.

Пояснюючи проблеми влади і управління – Конфуціанство поділило суспільство на 3 катtгорії:

(Вища) Високоосвічені – опора Імператора.

(Середнє) Малоосвічені – не опора, але окремі особи можуть переходити в вищу групу, шляхом набуття знань.

(Неосвічені) Повністю підкоряються і виконують волю Імператора.

Давній Китай, не зважаючи на релігійний зміст і характеристики пояснює проблеми людини, влади, управління.

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обґрунтовуючи свої ідеї,, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості: «Книга пісень» містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим — це книга ворожби і пророкувань.

Сполучення «інь» і «ян» породжує усе існуюче в світі. Це дві космічні сили, які упорядковують хаос і утворюють три основні реальності — землю, небо і людину. «Ян» — символ неба, щось активне, світле, уособлення чоловічого начала у світі «Інь» — жіноче начало, символ землі, темний бік світу, йому належить пасивна роль очікування. Чергування «інь» і «ян» називається шляхом (Дао). Дао означає «шлях» усіх речей в світі, позбавлений індивідуальності світовий закон, принцип єдності світу. Дао підкоряються і природа, і суспільство, і людина.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані в конфуціанстві і даосизмі.

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних поглядів німецьких мислителів Карла Маркса (1818-1883) таФрідріха Енґельса (1820-1895) на історію, політику та суспільство загалом, які їхні послідовники намагаютьсяінтерпретувати, розвивати та втілювати на практиці. Марксизм заявляє про себе, що він є системою революційних поглядів робітничої кляси, що відображає об'єктивні закони розвитку людського суспільства та досвід класової боротьбинародних мас проти експлоататорів, і постійно розвивається на основі узагальнення цього досвіду.

Першим марксизм визначив Енґельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)[1]. Ріжноманітні инші визначення марксизму можно умовно позділити на наступні катеґорії:

засновану на історико-матеріалістичних поглядах теорію «наукового соціалізму»[2]
різноманітні теорії, які, як на першоджерело, посилаються на Маркса та Енгельса.[3]
політичні рухи, які орієнтуються на теорію Маркса[3]
марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну доктрину колишнього СРСР та радянського блоку[3].

У ХХ ст. багато країн проголошували курс на побудову соціялізму (або комунізму) за марксистською проґрамою. Найбільшими з них були Союз Радянських Соціялістичних Республік і Китайська Народна Республіка.

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

У своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності — думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називаютьінтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.

Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона не зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть абоідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді. Феноменологія — безпосередня реакція на психологізм та фізикалізм, що були популярними у часи Гуссерля.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.