пользователей: 21211
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» философия

Світогляд і його історичні типи

Філософія формує світогляд людини. Є 4 типи світогляду, вони пов’язані одне з одним і хронологічно змінюють один одного.

1. Міфологія. Людство у формі міфів намагалося дати відповідь на головні питання. Міфи космологічні (намагаються пояснити устрій світу). У міфах є аспекти: діахронічний (про минуле) і синкретичний (про сучасність).

2. Релігія. Специфіка в тому, що головний елемент релігії – це система певних обрядових дій, що направлені на закріплення стосунків людини з божественним (чого вона сама не розуміє).

3. Філософія. Вона зароджується як спроба вирішити глобальні проблеми методом розуму (мислення).

4. Наука. Форма людської діяльності, що направлена на пізнання дійсності та її зміну.

  1. Основне питання філософії.

Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.

Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, "комплекси", "зібрання" наших відчуттів і спри-йняттів, породження органів чуття.

  1. Філософія Стародавньої Індії.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

•        1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

•        2. поява товарно-грошових відносин;

•        3. виникнення держави;

•        4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

•        5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Особливості

•        1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

•        2. Своєрідність ставлення до Вед.

•        3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

•        4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

•        5. Народження логіки.

•        6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед.

«Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання. Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

  1. Філософія Стародавнього Китаю.

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя. Конфуція ./551-479 рр. до н. е. яке отримало назву конфуціанства. Нерівну еталон у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започатування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають .проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.

"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становив щем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.

Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ-У ст.до н.е./. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697-598 р. до н. е./. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао", неможливості /моральної і фізичної/ діяти всупереч "дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія /як і індійська/ стояла на захисті природи, висувала принцип "ву вей" - невтручання в її розвиток, наслідування її законів.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї.

  1. Антична філософія докласичного періоду.

Антична філософія до класичного періоду охоплює кінець VII –  початок V ст. до н. е. (сократський період).

  1. Мілетська школа. Представники: Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (VІ ст. до н. е.). Основна ідея – за першооснову вони приймали предметно-конкретні форми буття (стихії: вода, вогонь, земля, повітря). Анаксімандр вигадав поняття «апейрон» - це неосяжне, неконкретне те, що лежить в основі буття; особливості: постійно рухається, змінюється, виділяє 2 начала, що породжують 4 стихії. Головний афоризм цього часу: «Живе з’явилося у воді під впливом небесного вогню, і було перенесено на землю».
  2. Ефестська школа. Представники: Гераклід («темний). Головний афоризм: «В одну річку не можна зайти двічі». Ввів термін «логос» (загальні основи світу, буття). Першооснова – вогонь, але вже тоді він почав говорити про протилежну боротьбу. Родоначальник діалектики.
  3. Елиатська школа. Представники: Пармені, Зенон, Ксенофан. Першими вживають термін «субстанція». Елиати заперечують реальність, вважають, що рух – це вигадка. Головні проблеми: проблема взаємозв’язку власного і загального; взаємозв’язку руху і спокою; взаємозв’язку мовленнєвого і мисленного світу. «Апорії Зенона» - ряд парадоксальних припущень, які не можна заперечити:
    • дихотомія
    • Ахіллес і черепаха
    • Стріла
  4. Піфагорійська школа. Зародилася в м. Кротон. Перша з давньогрецьких шкіл, куди приймали жінок (полу легальна). Представниками цієї школи були послушники та вчені-математики. Першооснова світу (буття) – число. Піфагор ввів поняття «космос» як підпорядковану систему. Ввів поняття «філософія». Головний афоризм: «Якщо першооснова – число, то повинна бути гармонія чисел».
  5. Атомісти. Представники: Демокрід. Ввели поняття «атом». (Демокрід був дуже заможним, витратив грошу на мандри). «Атом» - вічний засіб буття, що завжди хаотично рухається, але відрізняється один від одного розмірами, формою. Афоризм: «Всесвіт не має кінця». Через 150 років народився Епікур, який вважав, що атом може сам змінювати напрямок руху. Ввів  поняття «атараксія» (абсолютне щастя). Афоризм: «У здоровому тілі – здоровий дух».

Атомістами закінчується до класичний період філософії.

Висновки:

  • філософія здобула наукоподібний характер
  • склалася уява про першооснову буття
  • виникла діалектика
  • всі філософські вчення мають космоцентричний характер.
  1. Антична філософія класичного періоду.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

  1. Зародження філософської теоретичної думки. Антична філософія.

Зародження філософії припадає на VI ст. до н. е. на території Китаю, Індії та Середземномор’я майже одночасно. Період у який виникає філософія – так звана епоха «Осьового часу», характерними рисами якої є: розвиток розуму та особистості, що прийшов на зміну міфологічному світогляду довіри до природи.

Сучасна наука виділяє 3 основні теорії  зародження філософії :

Міфогенна – виходить з того, що філософія сягає найдавніших шарів людської свідомості, успадковуючи від міфології усі головні світоглядні проблеми, підносить їх до вищого рівня усвідомлення та піддає раціоналізації.

Гносеогенна – полягає в якісній відмінності філософії та міфології, підкреслює наявність розриву між ними. Підгрунтям філософії вважається раціональне знання, яке є несумісним з міфологічними моделями світу.

Гносеоміфогенна – вказує на те, що існує 3 невід’ємних джерела виникнення філософії:

  • Міфологія
  • Раціональне знання
  • Життєва мудрість, досвід, що прагне врахувати не лише значущість міфології і роль знання у процесі виникнення філософії, а й буденний розвиток, людську мудрість та розсудливість.

Антична філософія зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

—ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т. п.

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди.

Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес у філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

  1. Філософія Середньовіччя. Суперечка про природу загальних понять: реалізм і номіналізм.

Середньовічна філософія охоплює період V – XV ст.

Середньовічна філософія концентрується навколо поняття Бога.

«Філософія – це прислужниця релігії» Фома Аквінський.

Було декілька філософських періодів:

1.       Раннє християнство:

-        формування християнської діалектики;

-        головна ідея – істина віри важливіша істини розуму.

2.       Апологетика (ІІ – VI ст. н. е.) (Ориген):

-        запровадження в усіх сферах життя релігії;

-        на перший план виходять протиріччя в морально-етичній сфері; людина  - сфера протиріч;

-        ідея індивідуального безсмертя.

3.       Патристика (І – VII ст. н. е.) – об’єднання церковними філософами догматики християнства з філософією Платона (Каппадокійська школа на Сході і Аврелій Августин (Блаженний) на Заході):

-        головна ідея – вірність ідеї одкровення;

-        філософія – це просто пояснення Біблії;

-        патристи об’єднували біблійні тексти не тільки з філософією Платона, а й філософією Аристотеля;

-        онтологія буття – Бог.

Августин Блаженний поставив проблему: людина (за його філософією) не мудрішає – мудрішає душа. Він вважається вчителем філософії для екзистенціалістів.

4.       Схоластика (рання (ХІ – ХІІ ст.), пізня (ХІІІ – ХІV ст.)

-        релігійно-філософське вчення в західноєвропейському середньовіччі, що не поєднувало догматичні релігійні посилки з містикою, а намагається пояснити все раціонально, за допомогою розуму;

-        філософія Аристотеля ціниться більше, ніж філ-я Платона;

-        щоб зрозуміти Бога, треба знати науку (Фома Аквінський, Вольштедт);

-        схоластика породила 2 речі, які заперечували одна одну – номіналісти та реалісти. По-різному відповідають на питання: «Де і як існують загальні питання – універсалії?».

Номіналісти вважали, що універсалії існують у розумі у вигляді простих знаків (імен)

Реалісти вважали, що універсалії – це думки Бога, праобрази речей, що існують до речей і поза речами як їх причини.

Концептуалісти хотіли примирити номіналістів та реалістів. Вважають, що універсалії існують у розумі у вигляді понять, відображають істотні властивості речей.

5.       Слабкі зачатки матеріалізму

Філон Олександрійський – давньогрецький філософ, представник давнього християнства, батько християнства. Намагався розшифрувати Старий Завіт, спираючись на філ-ю піфагорістів, стоїків, Платона.

Аврелій Августин (354 – 430) – теолог, єпископ, патрист, прийняв християнство у 60 років. Спираючись на філ-ю Платона, намагається пояснити всі можливі пізнання Бога («Про Божий град»). Душа – вічна субстанція, безсмертна і незалежна від тіла, призначена сприймати та інтерпретувати божі слова. Зв’язує людину і Бога. Головна позиція – поділяє людей на вищих і нижчих, віруючих і невіруючих.

Северин Боецій (480 – 524) – поклав початок суперечки номіналістів та реалістів.

Ансельм Кентерберійський – довів існування Бога як вищу універсалію.

Фома Аквінський (1226 – 1274) – теолог, схоласт, канонізований католицькою церквою. Відкрив тезу – «Наука потрібна для вивчення Бога», дав визначення теології (відрізняється від інших наук, де всі факти отримуємо з божого одкровення.

  1. Філософія середньовіччя (апологетика, патристика, схоластика).

Середньовічна філософія охоплює період V – XV ст.

Середньовічна філософія концентрується навколо поняття Бога.

«Філософія – це прислужниця релігії» Фома Аквінський.

Було декілька філософських періодів:

1.       Раннє християнство:

-        формування християнської діалектики;

-        головна ідея – істина віри важливіша істини розуму.

2.       Апологетика (ІІ – VI ст. н. е.) (Ориген):

-        запровадження в усіх сферах життя релігії;

-        на перший план виходять протиріччя в морально-етичній сфері; людина  - сфера протиріч;

-        ідея індивідуального безсмертя.

3.       Патристика (І – VII ст. н. е.) – об’єднання церковними філософами догматики християнства з філософією Платона (Каппадокійська школа на Сході і Аврелій Августин (Блаженний) на Заході):

-        головна ідея – вірність ідеї одкровення;

-        філософія – це просто пояснення Біблії;

-        патристи об’єднували біблійні тексти не тільки з філософією Платона, а й філософією Аристотеля;

-        онтологія буття – Бог.

Августин Блаженний поставив проблему: людина (за його філософією) не мудрішає – мудрішає душа. Він вважається вчителем філософії для екзистенціалістів.

4.       Схоластика (рання (ХІ – ХІІ ст.), пізня (ХІІІ – ХІV ст.)

-        релігійно-філософське вчення в західноєвропейському середньовіччі, що не поєднувало догматичні релігійні посилки з містикою, а намагається пояснити все раціонально, за допомогою розуму;

-        філософія Аристотеля ціниться більше, ніж філ-я Платона;

-        щоб зрозуміти Бога, треба знати науку (Фома Аквінський, Вольштедт);

-        схоластика породила 2 речі, які заперечували одна одну – номіналісти та реалісти. По-різному відповідають на питання: «Де і як існують загальні питання – універсалії?».

  1. Філософія Відродження (гуманізм, філософія природи, соціальні теорії)

Філосо?фія епо?хи Відро?дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Основні характерні риси

Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.

Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.

В цілому філософія Відродження пройшла три періоди:

I період - гуманістичний (XIV - сер. XV ст.) Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валу;

II період - неоплатонічний (сер. XV - XVI ст.) Микола Кузанський, Піко делла Мірандолла, Парацельс;

III період - натурфілософські (XVI - поч. XVII ст.) Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей.

Гуманістичний напрям(XIV — XV століття)

У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.

У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття «гуманізм» походить від назви духовної течії «studia gumanitatis» («вивчення людської природи»), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.

Неоплатонівський напрям (середина XV — кінець XVI століття)

Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Ніколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Нікола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним, кінечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є у всьому, а отже, водночас він є й мінімумом всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує в собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

Натурфілософський напрям (XVI-XVII століття)

Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією(темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.

Реформаційний напрям (XVI-XVII століття)

Широкий анти католицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.Політичний напрям (XV-XVI століття)

Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину(конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.

Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII століття)

Утопічно-соціалістичний напрям реперзентували Томас Мор, Томаззо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездолених англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота. Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

  1. Філософія епохи Відродження (М. Кузанський, Дж. Бруно)

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, П?єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Лa Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з?являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов?язку, щоб і місце, і лице, й обов?язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі, Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає Хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.

Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечуэ тлумачення останньої як начала несамостійного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. "пантеїзм" – "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним. Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кузанському (1401–1464), Б. Телезіо (1509–1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, водночас вважали, щ


хиты: 729
рейтинг:+4
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь