Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.
Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями.
Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Але стало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове.
Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари.
Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи.
Розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками загострив кризу за радянських часів.
Як вже зазначалося, українське суспільство виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади.
Україні було здійснено ряд заходів щодо реорганізації управління господарством, наукою, культурою (створено союзно-респубіканські міністерства вугільної, текстильної промисловості, зв'язку, вищої освіти та ін.), але всі вони, хоча й рекламувалися як розширення суверенних прав республік, на ділі сприяли зміцненню адміністративно-командної системи. Формально урядові республіки надавалося більше прав у плануванні виробництва та розподілі продукції її промисловості й сільського господарства. Але, на жаль, ця тенденція за умов всевладдя бюрократичної системи управління не дістала розвитку як несумісна з нею.
