На західноукраїнських землях у повоєнний період відновлювалися або заново формувалися органи державної влади та управління, партійні й комсомольські організації, розгорталася відбудова народного господарства. Здійснювалась "радянізація" Західної України, що означало проведення індустріалізації, колективізації і «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти незадоволених радянським режимом. В той же час, наростав опір частини західноукраїнського населення тоталітарному режиму.
На території Східна Галичини, Волині, Північної Буковини і Закарпаття радянський режим зробив значні капіталовкладення в промисловий розвиток краю, розширилися виробництва. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. Однак ця форсована індустріалізація супроводжувалася повільним розвитком легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей. За сталінською моделлю відбувалася колективізація. Куркулів обкладали тяжкими податками, тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру.
Зазнала репресивних заходів Українська греко-католицька церква. 1946 р. висунули рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви. Українську греко-католицьку та Українську православну церкву було поставлено поза законом, а їхні служителі проголошувалися "ворогами народу" і репресували.
Жорстокою була боротьба сталінського режиму проти УПА та ОУН. Головними методами боротьби стали репресії: блокада величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації тощо. Багато сімей вивозили на Схід.
Влада цілеспрямовано переселяла росіян в Україну, а українців виселяли з УРСР. Ще 1944 р. Хрущов підписав з Польщею угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Припинення добровільних переселень змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. політбюро ЦК Польської робітничої партії розпочало операцію "Вісла" — виселення українських сімей Закерзоння в північні та західні воєводства Польщі задля знищення українського революційного підпілля і ліквідації української національної меншини. Приводом до операції стало вбивство членами УПА у березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі генерала К. Сверчевського.
Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, польські органи влади, як правило, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських родин. Унаслідок операції "Вісла", яка тривала з квітня до серпня 1947 p., було примусово виселено 150 тис. українців.
У квітні 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території колишнього концтабору. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів українців, з яких загинуло близько 200 чоловік.
