Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям.
У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.
1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.
У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.
Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз'єднання західноукраїнських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності, соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методами робив це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.
Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських земель виявилося кривавим.
22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.
По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо
Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.
Після вбивства НКВС у 1938 р. керівника ОУН Є. Коновальця в організації почалася міжфракційна боротьба. Фракцію ветеранів й емігрантів очолював А. Мельник. Радикальних бойовиків, які вели в Західній Україні підпільну боротьбу, очолив С. Бандера. Ідеологічних розбіжностей між фракціями не існувало — обидві сповідували «інтегральний націоналізм»: наступальний різновид націоналізму з яскраво вираженою антипольською і антиросійською спрямованістю.
Конференція ОУН (Рим, серпень 1939 р.) оголосила керівником А. Мельника, однак прихильники С. Бандери цього не визнали. Напередодні війни націоналістичний рух виявився розколотим.
Фракція А. Мельника орієнтувалася на Німеччину. С. Бандера виступав за створення підпільної армії ОУН для боротьби за українську державність. Головним ворогом він вважав сталінський режим, хоча не виключалася можливість боротьби з Німеччиною.
У лютому 1940 р. у Кракові було скликано конференцію ОУН, яка відкинула рішення римського збору ОУН. Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі організації: ОУН(р) або ОУН(б) — революційна, чи бандерівська, і ОУН(м) — мельниківська.
Після нападу Німеччини на СРСР С. Бандера почав добиватися підтримки нацистів, підкреслюючи цілком очевидний факт: для ОУН новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1. Його підтримала військова розвідка, а керівництво нацистської партії не розглядало ОУН як серйозний політичний фактор. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно. Це створювало в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися в Україні.
З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українські частини — «Нахтігаль» і «Роланд». Гітлерівці розраховували застосовувати їх, в основному, для каральних акцій проти поляків і євреїв.
ЗО червня 1941 р. при підтримці «Нахтігалю»ОУН(б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників С. Бандери Я. Стецька. Берлін відреагував арештом С. Бандери та його найближчих співробітників. Гітлер волів використати ОУН як «п’яту колону», але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежної поведінки, а тим більше несанкціоноване проголошення української державності.
Зазнала невдачі спроба оунівців шляхом дій «похідних груп», які просувалися по Україні за німцями, встановити місцеве самоврядування під контролем ОУН. Нацистська адміністрація за допомогою частин СС розгромила осередки бандерівців і мельниківців. Оунівці змушені були піти в підпілля.
Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони «Польської Січі». Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву — Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.
Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було включено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка).
УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України.
Керівні кадри УПА складалися переважно з бандерівців. Але ОУН(б) не претендувала на монополію, а розглядала армію як національну. З ініціативи С. Бандери у липні 1944 року на Галичині відбулися збори українських організацій за винятком ОУН(м). На них утворився координаційний воєнно-політичний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР).
У 1942—1943 рр. УПА вела запеклу боротьбу з польською Армією Крайовою (АК), підпорядкованою лондонському еміграційному урядові Польщі. Ця боротьба, яку розпалювала і німецька адміністрація, набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. В ній загинули десятки тисяч мирних українців на Холмщині і поляків на Волині.
Коли Червона Армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німцями майже вщухла. Оунівці, готуючись до боротьби зі сталінізмом, не бажали втрачати зусиль на війну з німцями, влада яких мала тимчасовий характер. Проте в окремих випадках підрозділи УПА продовжували завдавати ударів німецьким окупантам.
Як партизанська армія, УПА здебільшого не йшла на відкриті бої з регулярними радянськими військами. Однак сутички між ними були досить частими. Так, під час однієї з них весною 1944 року був смертельно поранений радянський командуючий фронтом М. Ватутін.
Отже, УПА виникла як стихійний народний протест проти фашистського окупаційного режиму. У 1941—1943 рр! такий протест мав характер антифашистського, національно-визвольного руху. В другій половині війни дії УПА були спрямовані в антисталінське і антипольське річище, які стали головними ворогами української державності.
