З початку 20-х років 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн. українців, опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж, яким дісталися нові землі, не хотіли рахуватися з інтересами українців.Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі.Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 рр. захопила частину українських земель, була Румунія, яка загарбала Буковину, що була автономною провінцією в Австро-Угорській імперії. З румунською анексією все це було втрачено. Основними місцями зосередження українців були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії, де проживало майже 790 тис. українців (4,7 % усього населення).
Закарпаття було приєднане до Чехословаччини згідно з Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) під назвою «Підкарпатська Русь», яка мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.Структура господарства залишалася аграрно-індустріальною. Переважало сільськогосподарське виробництво. Індустріальний технологічний спосіб виробництва формувався повільно. Соціальна структура залишалася доіндустріальною. Промисловість досягла довоєнного рівня виробництва лише в 1928 р. Однак у період економічної кризи почався новий спад і до 1939 р. фабрично-заводська промисловість та ремесло не перевершили докризового рівня. Не змінилася також галузева структура промисловості. Рівень механізації залишався низьким.Промисловість продовжував контролювати іноземний капітал. Місце австро-німецького капіталу посів французький, англійський, американський, польський, румунський, чеський. Українське приватне підприємництво розвивалося повільно. У Галичині українські промисловці об'єднались у громадську організацію - Союз українських купців і промисловців. їх кредитовим органом був Торговельно-промисловий банк, заснований у 1926 р. Сільське господарство залишалося головною галуззю економіки. Селянські господарства були основною організаційною формою господарювання. У Польській державі вони становили 99,8 % від загальної кількості господарств, були власниками половини всієї землі та 3/4 сільськогосподарських угідь, володіли переважно орними землями та 81 % сіножатей і пасовищ.
Протягом 1919-1938 рр. у Польській державі проводили земельну реформу, сутність якої полягала у парцеляції великого землеволодіння та продажу селянам ділянок землі. На першому етапі (1919-1925 рр.) реформа на українських землях мала колоніальний характер. Право на придбання розпарцельованої землі обмежувалося обов'язковим дозволом державних органів земельної реформи, отримати який українським селянам було складно. Вони платили за землю готівкою, польські колоністи - довгостроковими банківськими кредитами. Таємний розпорядок визначав найвищий, 5-процентний, доступ малоземельного українського селянства для надбання землі. Закон 1925 р. дозволив вторинний продаж розпарцельованої землі, що збільшило доступ українських селян на земельний ринок. Однак за законом 1937 р. продаж землі, одержаної під час парцеляції, відбувався лише за дозволом державних органів. Земельні реформи здійснювали в Румунії та Чехо-Словаччині. У Закарпатті селянам було продано лише 15 % землі, яка підлягала парцеляції. В Буковині перевага надавалася румунським селянам. Спостерігалася низька товарність сільськогосподарського виробництва. У Польській державі в 1928 р., найкращому з погляду економічної кон'юнктури міжвоєнного періоду, вона становила 36 % від валової продукції. Селянські господарства були виробниками 80 % ринкової продукції, що мала дрібнотоварний характер.До важливих напрямів державної аграрної політики належали: формування системи регулювання сільського господарства шляхом розподілу функцій між державними і самоврядними територіальними та господарськими структурами; земельна реформа і землеустрій; розвиток сільськогосподарської освіти та науки, агрономічна та економічна допомога виробникам у реформуванні господарства. Система регулювання сільського господарства мала суспільний характер, поєднувала діяльність органів виконавчої влади, територіального і господарського самоврядування, сільськогосподарських громадських організацій.У Галичині організатором реформування українських селянських господарств було українське громадське товариство "Сільський господар". Товариство створило агрономічну організацію для допомоги селянам, проводило просвітницькі, практично-показові, змагально-заохочувальні заходи з метою впровадження новітніх технологій, вертикальної агропромислової інтеграції. "Сільський господар" сприяв розвиткові української сільськогосподарської кооперації.Визначальну роль у господарському житті українців відіграла кооперація. Українську кооперацію представляли "Народна торгівля" - спілка міських споживчих кооперативів; "Центросоюз" - союз кооперативів, до складу якого входили повітові союзи кооперативів (27 ПСК) і 2081 сільський кооператив-магазин, діяльність яких мала універсальний характер (споживчої та сільськогосподарської кооперації, зокрема в загальних торговельних операціях сільськогосподарська діяльність становила 67,2 %); "Маслосоюз" - виробничо-торговельний союз кооперативів із 136 районними кооперативами-молочарнями, до яких поставляли молоко 1298 сільських збірень і селяни-виробники; кредитна кооперація з "Центробанком", 114 міськими "Укрінбяннами" і 543 сільськими кооперативами "райфайзенками". Діяли такі кооперативи, як пасічний "Рій", "Шовк", "Українське народне мистецтво", "Кооператив інженерних робіт" тощо. Українську економічну думку представляє розвиток організаційно-виробничої школи аграрно-економічної науки. Громадські діячі та науковці Антін Романенко (1890-?), Юліан Павликовський (1888-1949), Євген Храпливий (1898-1949), працюючи в умовах польського правління на західноукраїнських землях, розробили засади української національної економічної політики, найважливішої її частини - аграрної. Обґрунтовувалася еволюція споживчих селянських господарств у товарні господарства на основі свідомої організованості та самодіяльності, що реалізувалися шляхом розвитку сільськогосподарської кооперації та агроекономічної праці. Високий науковий рівень українських дослідників забезпечувався шляхом співпраці з Українською господарською академією (1922- 1934) та Українським технічно-господарським інститутом заочного кореспонденційного навчання (1932-1945) у м. Подєбради Чехословацької республіки. У цих вищих навчальних закладах продовжували діяльність учені - емігранти зі Східної України та Росії, зокрема Кость Мацієвич (1873-1942).
