Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). Коренізація - політика, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. В Україні ця політика дісталла назву "українізації".
Така політика була зумовлена:
1. формуванням на міжнародній арені іміджу СРСР як держави, з вільним розвитоком радянських республік та національних меншин.
2. Потребою досягнення компромісу з селянством та національною інтелігенцією
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій представників неросійських народів
4. Намаганням радянського керівництва поставити під контроль процеси національного відродження
5. завоювати прихильність населення новоствореного СРСР
Від влади було усунено шовіністів - першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, які спрямовували свою діяльність на знищення української культури. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва.
Розширилася сфера вживання української мови в державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову.
Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. У 1927 р. їх частка становила 52–54%. З’явилася нова державно-політична, господарська та культурна еліти, основою якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Різко збільшувалась кількість української преси. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927-29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.
Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли школи з німецькою, єврейською і татарською мовами навчання, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.
За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю. Було закріплено завоювання української революції 1917—1921 років, зміцненно позицій українства в місті. Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом. Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.
