На початку XIX ст. відбулася низка селянських повстань. У 1803 р. заворушення почалися в 24 селах і містечках Черкаського повіту Київської губернії. У 1811-1826 рр. жителі с. Підвисокого Уманського повіту відмовилися виконувати повинності. Тривалою була боротьба подільських селян під проводом Устима Кар малюка, якого підступно вбили в 1835 р. Великого розголосу набули Бузьке повстання 1817 р.. Чугуївське 1819 р., Шебелинське 1829 р. в місцях проживання військових поселенців та державних селян.
Під час Кримської війни (1855 р.) царським урядом було оголошено про створення державного ополчення. Українські селяни, прийнявши цю звістку за відновлення козаччини, тисячами записувалися у «козачі» загони, відмовляючись виконувати кріпацькі повинності. У Київській губернії розгорнувся масовий антикріпосницький рух, який охопив понад 400 сіл із 180 тис. учасників, відомий під назвою «Київська козаччина». Повстання було придушене урядовими військами.
Не менш грізним попередженням кріпосницькій системі було повстання, відоме як «похід у Таврію за волею». Воно охопило 570 сіл з населенням 75 тис. чоловік. Навесні 1856 р., після поширення чуток, що ніби-то переселенцям царський уряд пообіцяв землю і волю, люди цілими селами кидали рідні домівки й рухалися до Криму. Озброївшись кілками, вилами, вони розганяли загони поліції та військові команди, що намагалися їх зупинити. Лише великими армійськими силами самодержавству вдалося придушити останній масовий виступ селянства напередодні реформи 1861