Україна в російсько-турецькій віиш 1806-1812 рр. Як і в попередніх війнах Росії з Туреччиною, Україна була найближ- чим тилом російської армії. Українське селянство змушене було
постачати для неї велику кількість транспортних засобів, фураж для кінноти, провіант для солдатів. Апробованою формою поповнення російського війська був набір українців у земське ополчення, який проводили у Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській та . Катеринославській губерніях.
У складі російських військ, які з 1806 р. вели військові зперації під проводом М. Кутузова і розгромили на Дунаї зсновні сили Туреччини, були українські ополченці та козаки. Внаслідок перемоги на Дунаї у 1812 р. було підписано Бухарестський мирний договір, за яким до Російської ; імперії відійшла частина Молдови - Бессарабія.
Участь українських ополченців солдатів, козаків у Вітчизняній війні 1812 р Вторгнення наполеонівських військ пробудило в українського населення- патріотичні почуття. У багатьох населених пунктах України молодь прагнула потрапити в діючу армію, . щоб боронити свою землю. Населення підтримало розпорядження уряду про формування добровільних козацьких полків, сподіваючись після перемоги над ворогом дістати .' полегшення в житті, а можливо, й відновлення козаць ких прав.
У складі регулярної російської армії діяли військові з'єднання з України: перший і другий Бузькі козацькі полки, Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські і полки. Київський і Чернігівський драгунські полки. Українські солдати мужньо билися з ворогом поблизу міс-гечок Мир і Красне, під Смоленськом, а в серпні відзначилися під Бородино.
Плани Наполеона щодо України не справдилися. Йому не вдалося підняти українців на партизанську війну проти Росії. Наштовхнувшись на опір народного ополчення, його військам не вдалося захопити Київ, прорватися в глиб України і захопити великі запаси продовольства, фуражу, військового спорядження. Під час контрнаступу в діючій армії Росії перебувало понад 20 тис. українських козаків.
Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. Серед їх ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його формування діяло на території Смоленщини і знищувало ворожі обози та фуражирів. Зібравши 3 тис. ратників, озброєних сокирами, рогатинами і мисливськими рушницями. Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт й інші місцевості та утримував їх до підходу регулярних частин. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Федір Потапов після втечі з полону організував під Полоцьком загін месників з місцевих селян і колишніх полонених.
Проте сподівання українського населення на покращання свого життя після війни не справдилися. Царський уряд не збирався відновлювати автономію України, повертати селянам волю та землі, забрані в них у попередні роки.
Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні Незважаючи на те що переважна більшість земель перебувала у влас-Дворянства, а селяни - у кріпосницькій залежності від поміщиків та держави, в усіх сферах суспільно-економічного життя, в тому числі й сільському господарстві, розвивалися ринкові відносини. Поглиблювався суспільний поділ праці, зростала чисельність міського населення. Протягом 1811-1858 рр. міське населення України зросло в 2,5 раза. Збільшувалася чисельність людей, які були зайняті в обробній промисловості.Розширювалися посівні площі під технічні культури:
коноплю та тютюн у Полтавській і Чернігівській губерніях, льон у Катеринославській та Херсонській, цукровий буряк - на Правобережжі та Лівобережжі. Процеси спеціалізації спостерігалися також у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були переконливим виявом пристосування сільського господарства до потреб внутрішнього ринку, який формувався в Росії.
У незначній частині поміщицьких господарств вдавалося запроваджувати досконаліші знаряддя праці, поширювати кращі сорти культур, використовувати передову технологію обробітку ґрунту. Проте прогресивні зрушення в сільському господарстві гальмувалися кріпосницькою системою господарства. Необхідну кількість сільськогосподарської продукції на внутрішній та зовнішній ринок переважна більшість поміщиків постачала не завдяки продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуатації кріпосних селян, використання панщини та різних натуральних повинностей.
Упродовж першої половини XIX ст. в Україні зростала кількість підприємств, насамперед у цукровій, горілчаній, тютюновій та в інших галузях харчової промисловості та обробки тваринної сировини. Їх засновниками були представники різних соціальних прошарків суспільства:поміщики, купці, заможні селяни, міщани. На цих підприємствах, починаючи з 30-40-х років XIX ст., вже використовувалася вільнонаймана праця, частка якої в цілому у промисловості зросла з 25 відсотків у 1825 р. до 75 відсотків у 1861 р.Починаючи з 30-х років у промисловості стала використовуватися удосконалена техніка. В цукроварнях утвердився паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудування. До 1859 р. в Україні з'явилося близько двох десятків механічних заводів, які виробляли устаткування, знаряддя праці переважно сільськогосподарського призначення. У 50-ті роки потреби в металі задовольняли кілька десятків чавуноливарних та залізоробних підприємств на Чернігівщині, Київщині, Одещині.
Збут і закупівля сільськогосподарської та промислової продукції в Україні здійснювалися через розгалужену мережу торгів, базарів, особливо ярмарків. Серед ярмарків загальноросійське значення мали три Харківські, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. - у Полтаві), Введен-ський (Суми), Масляний (Ромни), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлисаветград). Зовнішня торгівля в Україні через чорноморсько-азовські порти здійснювалася в основному товарами сільськогосподарського виробництва.Розклад кріпосницьких відносин і розвиток у надрах старого ладу елементів капіталізму зумовили зміни в соціальній структурі українського суспільства. У 30-50-ті роки зросла кількість поміщиків, які заснували у своїх маєтках промислові підприємства, переважно цукроварні та ґуральні. Частина з них зайнялася торгівлею. Саме таким шляхом формувалася торговельно-промислова буржуазія.Чимало підприємців нового типу походили із селянства. За законом 1801 р. селяни дістали право купувати незасе-лені землі у приватну власність. З цього року їм дозволялося вести торгівлю із зарубіжними державами, а з 1814 р. - торгувати на ярмарках. Нагромаджені капітали відкривали перед заможними селянами перспективу заснування промислових підприємств. Вони переходили до купецького стану, поривали зі своїм колишнім оточенням.
У середині XIX ст. в Україні відомими були купці та підприємці брати Яхненки і Симиренки, Терещенко, Ха-ритоненко, Дегтярьови, Федоренки, Шведови та ін.Збільшувалася кількість малоземельних і безземельних селян. Вони поступово втрачали зв'язок із землеробством, поповнюючи армію промислових та сільськогосподарських робітників. У пошуках заробітку вони щорічно йшли на так звані ринки робочої сили, де на них чекали наймачі від поміщиків та заможних сільських господарів. Такими ринками в Україні були Янівка, Северинівка, Березівка та ін.Нову соціальну групу найманих робітників становили міські жителі, зокрема ремісники, які у своїх майстернях не витримували конкуренції спочатку мануфактурного, а потім фабрично-заводського виробництва, розорювалися і змушені були працювати на підприємствах капіталістичного типу. Промисловий і сільськогосподарський пролетаріат України поповнювався також селянами, робітниками, ремісниками з інших регіонів Росії.