Необхідність створювати словники відчули мовознавці ще у XIII ст. Словники незрозумілих слів, що вживалися у церковних книгах називали «азбуковниками».
Двомовні, перекладні словники з’явилися у другій половині XVI ст. Це були словники, у яких церковнослов’янські слова передавали «простою мовою». До таких словників можна віднести словник невідомого автора, який пізніше використав Лаврентій Зизаній при укладенні свого словника .
У 1627 році вийшов з друку словник Памви Беринди «Лексикон славенороскій» – найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства.
У «Лексіконі…» застосовано всі основні засоби наукового опрацювання матеріалу, зокрема паспортизацію реєстрових слів, ремарки, подання цитат, вказівки на фразеологізми. Беринда вперше впровадив сюжетні ілюстрації.
Новим етапом у розвитку українського словникарства стало укладання українсько-російських словників письменників (словники мови творів І.Т.Котляревського, Т.Г.Шевченка…)
Повний словник української мови (70 000 слів), упорядкований Б.Грінченком, видано у 1907–1909 pp. У словнику багато прислів'їв, приказок, загадок.
У 1925 році словник Б. Грінченка перевидано фотографічним способом. Додано невелику передмову та «Найголовніші правила українського правопису» Академії Наук (1921 рік).
Наступний етап ознаменувався створенням нових сучасних словників – і за рівнем лексикографічного опрацювання і з погляду предметно-тематичної різноманітності, що відповідали потребам і вимогам життя.
Це словники перекладні й тлумачні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, етимологічні, термінологічні (багатогалузеві); словники синонімів, антонімів, паронімів; правильності мови, іншомовні, діалектні, історичні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищ та ін.
Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» (СУМ). Це перший тлумачний словник української літературної мови, що подає найповніше найбагатше зібрання її лексики та фразеології. Словник видано протягом 1970–1980 pp.. Він має нормативне спрямування. Це забезпечується ретельним опрацюванням кожного слова:
«…1) розкриття значень реєстрових слів; 2) подання найважливіших граматичних форм і наголосу цих слів; 3) наведенням до них ремарок і спеціальних позначок; 4) ілюструванням функціонування в мові витлумачуваного слова чи фразеологізму фактичним матеріалом з різних джерел».
Великим здобутком української лексикографії є створення «Етимологічного словника української мови», який уклали учені Інституту мовознавства імені О. О. Потебні. У словнику знаходять ети-мологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов.
У 1989 році з'явився словник, в якому поєднуються відомості про написання, вимову з інформацією про особливості слововживання. Це «Словник-довідник з правопису та слововживання» С.І. Голова-щука. Того ж року вийшов і «Словник труднощів української мови» за редакцією С.Я. Єрмоленко.
У 1993 році надруковано «Фразеологічний словник української мови» у двох книгах .
