М. Костомаров - основоположник народницького напряму в українській історіографії. Метою історичної науки вважав дослідження минулого людської громади, народу.
Саме М.І.Костомаров одним з перших
порушив питання про узаконення українського
народу, його історії, активно відстоював думку,
що творцем історії є не царі та їхні наближені
вельможі, а народ. Служіння народу було
головним змістом життя і праці
М.І.Костомарова.
Вчений не тільки обґрунтував право
українців на власну, окрему від
загальноросійської історію, а й звернув увагу на
землю як на територіальну одиницю, що раніше
жила своїм власним, незалежним життям і
надалі виявляла себе “відмінними змаганнями у
спільнім державнім устрої.
В історіософських працях та публіцистичних
статтях він обґрунтував самостійність
української нації й відмінність українського
історичного процесу, який, на його думку, є
втіленням волелюбного демократичного духу
українського народу.
Незважаючи на єдність віри і походження, “в
суспільних поняттях історія залишила на двох
наших народностях свої сліди і встановила в них
поняття абсолютно протилежні” [6]. Ідея
свободи для великоруського народу
поглинається ідеєю общинності. На відміну від
цього, південноруський народ сприймає
общинність як рабство і несправедливість. На
відміну від російської общини, пізніша
українська громада не обмежувала особисту
свободу людини.
М.І.Костомаров залишається людиною, яка
вперше у ХІХ ст. сказала, що український народ
стане народом лише тоді, коли матиме свою
державу.
На думку автора, в союзі слов'ян кожний народ повинен побудувати свою державність - і управлятися "несмыслимо з другими". У кожній державі повинен бути свій "правитель", в них має панувати рівність і свобода. Об'єднавшись у Союзі олов'янському, народи мають створити раду слов'янську, де б сходились, депутати від усіх «Речей Посполитих» (держав) для вирішення справ, "котрі належали до цілого Союза слов'янського".
Висновок.
Микола Костомаров - основоположник народницького напряму в українській історіографії. Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, він у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу.
Особливе місце у великій спадщині Костомарова посідають наукові праці, що побачили світ у 1861-1862 рр - «Черты южнорусской истории», «О федеративном начале древней Руси», «Две русские народности». В них він стає на захист національних прав українського народу, його культурно-історичних традицій, духовних цінностей. Зокрема, в статті «Две русские народности» на підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначає типологічні риси українського і російського народів, розкриває історично сформовані відмінності між національними характерами представників цих народів. Порівнюючи та аналізуючи ці дані, М.І. Костомаров намагався виявити національно самобутнє, притаманне тільки тому чи іншому народові в системі історично зумовлених поглядів, ідеалів, побуту та звичаїв.
Виходячи з того, що характер людей визначає суспільний і державний лад, він писав: українці завжди схильні до особистої свободи. Це спонукало їх утворю-вати «добровільні товариства», які не порушували права особистої свободи. Зрештою, все це вело до федерації, а росіяни «прагнули утворити міцне общинне тіло на віковічних началах, що призвело до єдиновладдя і міцної держави». Проте не можна погодитись з думкою Костомарова, що «південноросійське плем'я у минулій історії довело нездатність свою до державного життя», бо в історії України маємо приклад козацької державності - гетьманщини - яка проіснувала понад 130 років.
