пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Білет 5

5. Особливості вивозу капіталу після Другої світової війни

Вивіз капіталу, переміщення (міграція) капіталу з країни, де знаходиться його власник, в іншу країну для систематичного витягання додаткової вартості, а також в політичних цілях. Частина додаткової вартості, що витягує, переводиться в країну, вивозящую капітал, частина капіталізується (тобто знову вкладається у виробництво) в країні, що імпортує капітал (або реінвестується). 

У повоєнний, після Другої світової війни, період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми міжнародних економічних відносин. Таке зростання було обумовлене поглибленням МПП, інтернаціоналізацією господарського життя, структурними зрушеннями у світовій економіці під впливом НТП. Активними експортерами капіталу залишаються як приватні корпорації, так і держави. Значного поширення набуває державно-монополістична форма вивозу капіталу. Ця форма вивозу капіталу супроводжується розвитком відповідного арсеналу державно-монополістичних методів регулювання і створення сприятливих умов для експорту капіталу взагалі.

Концептуально:

* Вивіз підприємницького капіталу являє собою експорт корпораціями капіталу з метою розміщення його в економіку зарубіжних країн у вигляді прямих або портфельних інвестицій.

* Пряме інвестування забезпечує інвестору фактичний контроль за зарубіжним підприємництвом.

* Вивіз позичкового капіталу – це експорт капіталу у вигляді позик, що надаються підприємцям або урядам інших країн.

Вивіз капіталу здійснюється завдяки:

а) експорту підприємницького /функціонуючого капіталу, який у вигляді прямих або портфельних інвестицій вкладається у різні галузі економіки зарубіжних країн. При цьому пряме інвестування забезпечує інвестору фактичний контроль над зарубіжними підприємствами;

б) експорту позичкового капіталу, що надається підприємцям або урядам інших країн у вигляді позик.

У чому ж проявлялись особливості повоєнного міжнародного руху капіталу?

По-перше, збільшилися масштаби/обсяги зарубіжного інвестування. Хоча ця особливість поширювалася на країни нерівномірно. Головним експортером інвестицій були США. У ФРН та Японії певний час діяла формальна заборона на вивіз капіталу. Якщо в 1950 р. економічно розвинені країни вивезли $51 млрд. підприємницького капіталу, то в 1970 р. експорт інвестицій цими країнами досяг $285 млрд. Питома вага США при цьому становила 33,3% і 52,6% відповідно. Значними експортерами капіталу були Канада, В. Британія, Франція. Пізніше до них приєднується ФРН [2, 410].

У процесі відбудови господарства в країнах, що потерпіли від війни, експансія їхніх капіталів за кордоном пожвавлюється, однак у розподілі “надлишкового” капіталу зберігається помітна нерівномірність. Значні маси відносно вільних капіталів накопичилися в Канаді, Швейцарії, Швеції, США. На іншому полюсі опинилися країни Зах. Європи та Японії, які відчували нестачу капіталів і змушені були імпортувати їх, передусім

зі США. Проте вже на початку 70–х рр. співвідношення сил між основними центрами світового господарства істотно змінилося [1, 161–162].

Країни-експортери капіталу:

США – $150 млрд;

В. Британія – $49 млрд;

Франція – $19 млрд;

ФРН – $20 млрд;

Японія – $2,7 млрд.

По-друге, у повоєнний період характерною була істотна зміна у співвідношенні між підприємницькою та позичковою формами вивозу капіталу. У значний період повоєнного часу переважав вивіз капіталу в підприємницькій формі. На його основі відбувався процес становлення транснаціональних корпорацій і набрав сили транснаціональний монополістичний капітал. Експорт прямих інвестицій призводить до серйозних наслідків у світовому господарстві: посилюється інтернаціоналізація капіталу та виробництва, поширюється обмін капіталопотоками між промислово розвиненими країнами, усе більшого значення і впливу набуває внутріфірмова спеціалізація в межах ТНК та внутрішньокорпораційний обмін.

У 70-ті рр. відбувається поворот до вивозу капіталу переважно в позичковій формі. Хоча за іншими джерелами вважається, що США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій, тоді як для В. Британії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу в позичковій формі [2, 410].

По-третє, відбулися серйозні зміни в географічній структурі вивозу капіталу. До Другої світової війни основна маса експортованих капіталів спрямовувалася до колоній і залежних країн. У повоєнний період близько ¾ зарубіжного інвестування припадало на розвинені з економічного боку країни. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. США надавали перевагу розміщенню капіталу в економіку країн Зах. Європи, на долю яких в 1970 р. припадало 31,2% загальних обсягів експорту капіталу. У свою чергу значні кошти економічно розвинених країн вкладалися в економіку США. Упродовж 60-х рр. сума прямих інвестицій в економіку США збільшилась у 2 рази, 2/3 з яких припадало на Зах. Європу. Японія в 50–60-ті роки до США та Зах. Європи спрямовували дещо більше третини свого експорту капіталу: переважна його частина була зосереджена в Азії, Латинській Америці, Середньому Сході, у країнах Африки [1, 164; 2, 410–411].

Значна зміна географічної структури експорту капіталу пояснюється насамперед розпадом колоніальної системи. Крім того, вирішальним чинником переорієнтації напрямів міжнародних потоків капіталів стали серйозні структурні зрушення у світовій економіці під впливом НТР, зростання масштабів обробної промисловості, що була зосереджена насамперед в економічно розвинених країнах.

Деякі зрушення мали місце в галузевій структурі зарубіжних інвестицій. Спочатку об’єктами зарубіжного інвестування були переважно добувна та металургійна промисловість. У Зах. Європі це знайшло прояв у створенні Європейського об’єднання вугілля і сталі. У 60-х рр. стала помітною тенденція до “переливання капіталу в обробну промисловість, особливо в ті її галузі, що виникали під впливом НТР [2, 411].

Капіталістичний/ринковий світ, на відміну від соціалістичного, і особливо Радянського Союзу, досить швидко подолав спричинену війною розруху. До початку 50-х рр. в основному було відновлено систему світогосподарських зв’язків. Бреттон-Вудськими угодами було визначено правила організації світової торгівлі, поновлено міжнародні валютні, кредитні фінансові відносини.

Відповідно до плану Маршалла було відновлено економічні системи європейських країн, що до нього приєдналися, і тим самим забезпечено відновлення і розвиток європейської економіки як єдиного конкурентоспроможного економічного простору. Від 1951 р. розпочався західноєвропейський інтеграційний процес.

Політичні зрушення стались у світовій торгівлі, у товарній і географічній її структурі. Нового змісту і значних масштабів набрав міжнародний рух капіталу як підприємницького, так і позичкового.

 

28. Прямі зарубіжні інвестиції: суть і головні форми.

Інвестиції — це вкладання капіталу в тій чи іншій формі в ту чи іншу справу для подальшого його збільшення або збереження.

Іноземні інвестори — суб'єкти інших країн, які провадять інвестиційну діяльність на території країни, а саме:

 - юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство країни;

 - фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території країни і не обмежені у дієздатності;

 - іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

 - інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства країни.

Форми здійснення іноземних інвестицій — іноземні інвестиції можуть здійснюватись у таких формах:

 - часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

 - створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

 - придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

 - придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

 - придбання інших майнових прав;

 - в інших формах, які не заборонені законами України, зокрема без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Пряме зарубіжне інвестування — це один із кількох методів, який використовують комерційні підприємства для отримання прибутку на іноземних ринках. Для ТНК інвестиції, вкладені за кордоном, будуть зарубіжними інвестиціями, а для країни, що приймає, — це іноземні інвестиції. Прямі інвестиції передбачають підприємницьку інвестиційну діяльність.

Пряме зарубіжне інвестування — це комплексна діяльність, що включає такі чотири напрями:

 - переказування капіталу у формі кредитів між прямим інвестором і його підрозділами;

 - контролююче інвестування;

 - джерело коштів операцій за кордоном;

 - баланс руху платежів.

Прямі зарубіжні інвестиції — категорія міжнародних інвестицій, за допомогою яких резидент однієї країни придбає довгострокові інтереси у підприємстві-резиденті іншої країни.

Під довгостроковими інтересами розуміється існування довгострокового зв’язку між прямим інвестором і підприємством, а також значний вплив, який інвестор здійснює на управління його роботою.

Установлено такий критерій прямих інвестицій: інвестиції класифікуються як прямі у тому випадку, коли резидент однієї країни володіє десяти чи більше процентами звичайних акцій чи голосів інкорпорованого підприємства чи має еквівалентну участь в неінкорпорованому підприємстві.

51. Золотий стандарт в системі міжнародних валютно-кредитних відносин.

Золоти́й станда́рт — грошова система, яка ґрунтується на золоті. Держава гарантує забезпечення золотом випущених в обіг грошей і встановлює тверду й незмінну відповідність національноїгрошової одиниці певній (чітко визначеній) кількості золота. Золотий стандарт переважав у фінансових системах європейських країн у другій половині 19 та на початку 20 століття. Втім, слід відмітити, що лише Британська імперія дійсно володіла запасом золота, достатнім для забезпечення усієї грошової маси своєї валюти (фунта стерлінгів), в інших європейських країн валюта насправді була забезпечена золотом лише частково, хоч ця частка зазвичай була досить значною — понад половину.

Золотий стандарт. Така організація грошового обігу, за якої банківські білети розмінюються на золото. До першої світової війни банківські білети розмінювалися на золоті монети (золотомонетний стандарт). Характерними рисами золотомонетного стандарту як системи грошового обігу були: 1) в обігу перебували золоті монети; всі інші види грошей були розміняні на золото за номіналом; 2) золотий вміст кожної грошової одиниці визначався законом і підтримувався незмінним, як правило, протягом десятиліть; 3) існувала вільна взаємна конвертованість валют (свобода обміну однієї валюти на другу); 4) вільний ввіз і вивіз золота з однієї країни в іншу. Після першої світової війни золотий стандарт було відновлено в урізаній формі: в одних країнах (це, як правило, були країни-переможці) у вигляді золотозлиткового стандарту, а в інших — золотодезізного стандарту. При золотозлитковому стандарті центральні банки обмінювали банкноти на золото в злитках тільки при подаванні певної кількості банкнот, наприклад, в Англії — на 1700 фунтів стерлінгів. Золоті монети в обігу в незначній кількості збереглися лише в США. В країнах із золотодевізним стандартом центральні банки обмінювали свої банкноти не на золото, а на іноземну валюту, яка була розмінна на золото. Всередині 30-х років XX століття золотий стандарт відійшов у минуле.

Система золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після промислової революції в капіталістичних країнах на базі золотого монометалізму. Вона була породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Паризька валютна система ґрунтувалася на простих правилах і забезпечувала майже автоматичну стабільність валютних курсів і рівновагу міжнародних платежів. Основними ознаками системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. У період дії золотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку.

Система золотого стандарту основана на кількох простих принципах.

Кожна валюта визначалася вагою золота. Англія застосовувала цей принцип ще з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина — 

з 1875 р., а Франція, що обрала в 1803 р. біметалічну систему золота-срібла, — з 1878 р.

Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції обмінювали банківські папери на золоті монети, і золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без обліку обсягу свого золотого запасу.

Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.

Органи валютного контролю проводили політику регулювання. Її основна мета — забезпечення стабільності валюти і зовнішня рівновага. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання процентних ставок, що повинно уповільнити економічну діяльність (ефект дефляції) і сприяти ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нового стану рівноваги).

Такі принципи забезпечували фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. Різниця між ними полягала головним чином у тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалося на вагу.

Обмінний валютний курс національних (паперових) грошей розраховувався на основі співвідношення їх золотого вмісту (масштабу цін), що установлювався державою. Так, якщо золотий вміст американського долара становив 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів — 1/4 унції, то легко визначити, що їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1 до 5 (1/4 : 1/20 = 5). Фунт стерлінгів обмінювався на 5 дол.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність системи валютних відносин.

Система золотого стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валюти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Ця система одночасно забезпечувала стабільність валютних ставок і стабільність платіжного балансу, що виявлялося в такому:

Валютні паритети визначалися через співвідношення їх золотого вмісту. Якщо ринки занадто відхиляються від паритетів, то економічні агенти зацікавлені у здійсненні своїх розрахунків скоріше в золоті, ніж у банкнотах. Наприклад, француз, який повинен здійснити платіж у фунтах стерлінгів, зацікавлений у здійсненні платежу в золоті, якщо різниця між ринковою ціною і золотим паритетом фунта проти франка перевищує витрати на пересилання золота з Франції в Англію. Валютний курс, починаючи з якого така операція буде прибутковою, називається золотою точкою вивозу. Аналогічно можна визначити так звану золоту точку ввозу, починаючи з якої власники іноземних валют, що прагнуть придбати національні гроші, надають перевагу оберненості своєї валюти в золото за кордоном і намагаються скоріше імпортувати золото, ніж зазнавати втрат, які викликані занадто низьким валютним курсом.

Золоті точки дорівнюють паритету національної валюти з додаванням або відніманням транспортних і страхових витрат, викликаних матеріальним трансфертом золота.

Золотий стандарт забезпечував також довгострокову рівновагу платіжного балансу. Справді, країна з негативним сальдо внаслідок руху золотих точок потерпає від відпливу золота за кордон, що змушує емісійний інститут скорочувати обсяг національної валюти в обігу. Відповідно до кількісної теорії грошей таке зменшення грошової маси викликає зниження відносних цін на національні товари, що підвищує їхню конкурентоспроможність і дозволяє збільшувати експорт і скорочувати імпорт, тобто приводити обмін до нового стану рівноваги.

Золотий стандарт сприяв розвитку міжнародної торгівлі. Її обсяг дуже швидко зростав з 1850 до 1914 р.: якщо взяти за базу 1850 р. умовно 100 одиниць, то індекс її обсягу збільшився до 370 у 1880 р., до 1000 — у 1913 р. Це зростання, без сумніву, принесло вигоду насамперед чотирьом провідним західним країнам — Великобританії, Німеччині, Сполученим Штатам, Франції, на які загалом припадало в 1914 р. біля половини світової торгівлі. Серед них виділялася Великобританія, яка відігравала домінуючу роль у торговельно-промисловій політиці світу.

Отже, система золотого стандарту сприяла міжнародному співробітництву між індустріальними країнами, вона забезпечувала тривалу стабільність міжнародної валютної системи.

Водночас система золотого стандарту мала й істотні недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та дорогою, тому що залежала від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою перешкодою для розвитку валютно-фінансової системи світу було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Як наслідок, обмежувалися можливості державного втручання у сферу грошових та валютних відносин, їх регулювання та використання у конкретних напрямах економічної політики.

Зазначені недоліки стали причиною заміни після Першої світової війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, які використовувалися в міжнародних розрахунках, називали девізами. Інституційна система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати у режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «Великої депресії» — економічної кризи 1929—1933 рр. і в перші післякризові роки. З провідних капіталістичних країн спочатку Англія у 1931 р., а далі в 1933 р. США внаслідок загост­рення суперечностей не лише грошового обігу, а й усієї системи виробничого відтворення, вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. У 1936 р. ліквідувала всі форми золотого обігу Франція. Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди та Швейцарія. До початку Другої світової війни практично всі країни Заходу припинили обмін на золото паперових знаків вартості.

Важливо з’ясувати причини, що викликали ці дії. Вони не пов’язані безпосередньо з кількісною невідповідністю між централізованими запасами золота і масою грошових знаків, що перебували в обігу, як це здається на перший погляд. Показово, що якщо в 70-х роках минулого сторіччя в умовах повнокровного функціонування золотого стандарту централізовані запаси монетарного товару становили в ряді провідних капіталістичних країн 35—45 % загальної суми паперових грошей, то в період структурних перетворень грошової системи, про які йдеться, забезпеченість золотом паперового обігу була не нижчою. У 1929 р. така забезпеченість становила в Англії 41 %, Франції — 60, у США — майже 100 %. У 1937 р. після відміни в цих країнах обміну паперових грошей на золото цей показник дорівнював відповідно 122 %, 74 та 230 %.

Перша світова війна дестабілізувала систему золотого стандарту. Для фінансування війни європейські країни мусили брати кредити у своїх центральних банків і призупинили оберненість у золото своїх валют, установивши примусовий курс. Наприклад, Франції, що за чотири роки збільшила свою грошову масу в три рази, війна обійшлася в 215 млрд золотих франків [12, с. 175]. Крім того, розподіл золота у світі змінився докорінно на користь Сполучених Штатів Америки, які вступили у війну з запізненням порівняно з європейськими країнами. Щоб подолати нову негативну ситуацію, експерти пропонували прийняти систему золотовалютного стандарту і заохочувати центральні банки включати до складу своїх резервних засобів нарівні з золотом обернені в золото валюти для забезпечення банкнотної емісії центральних банків. Золото поряд з конвертованими валютами залишалося основним засобом розрахунків у міжнародних операціях.

Таким чином, відміна обміну паперових грошей на золото у внутрішньому обігу фактично означала крах золотого стандарту у сфері валютних відносин. Це було зумовлено загальною трансформацією економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно-регулюючу економічну систему. Така трансформація відбувалася відповідно до теоретичних засад, які були розроблені Дж. М. Кейнсом у 30-х роках минулого століття. Адекватно цій трансформації змінилася і логіка побудови системи валютно-грошових відносин: якщо золото як національні та світові гроші є елементом стихійно функціонуючої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, більшою мірою відповідають економіці, яка поєднує у собі ринкові та державні регулятори.


21.06.2014; 01:35
хиты: 199
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь