пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Білет 1

 

1.СДР як форма світових кредитних грошей: проблеми функціонування.

Спеціальні права запозичення (СПЗ) (англ. special drawing rights, SDR, SDRs) — резервний та платіжний засіб, що емітується Міжнародним Валютним Фондом (МВФ). Існує лише у безготівковій формі у вигляді записів на банківських рахунках.

СПЗ були створені МВФ в 1969 році, для підтримки Бретон-Вудської системи обмінного курсу. Країні, що брала участь у цій системі потрібні були офіційні резерви — урядові або центральні банківські капіталовкладення у формі золота і загальноприйнятих іноземних валют, які могли б бути використані, щоб донести чисту валюту на міжнародний валютний ринок, з метою збереження його обмінного курсу. Світовий попит на два ключових резервних активи — золото і долар США  — довели неадекватність світового торгівельного та фінансового розвитку, що мали місце в той час. Таким чином, світова спільнота вирішила створити резервні активи під протекцією МВФ. SDR має ISO 4217 код валюти XDR.

Проте, лише через декілька років Бретон-Вудська система зруйнувалась і головні валюти перейшли до режиму плаваючого обмінного курсу. На додачу, ріст на світових ринках капіталу полегшив процес надання позик кредитоспроможними урядами.

Сьогодні SDR має обмежену сферу використання таку, як резервний актив, також їх головна функція — служити як розрахункова грошова одиниця МВФ і деяких інших міжнародних організацій. SDR є ані валютою, ані вимогою на МВФ. Це, швидше, потенційна вимога на взаємокорисних валютах членів МВФ. Власники SDR можуть одержати ці валюти в обмін на їхні SDR двома шляхами:

  1. через угоду про добровільний обмін між членами,
  2. через переназначення членів МВФ з сильними зовнішньоекономічними позиціями, щоб розповсюдити SDR від членів із слабкими зовнішньоекономічними позиціями.

МВФ розподіляє SDR для членів пропорційно до їх квот МВФ. Таке розміщення забезпечує кожного члена дешевим активом, на який відсотки ані нараховуються, ані сплачуються. Проте, якщо піднесення капіталовкладень SDR члена вище його розміщення, то заробляються відсотки на надлишку; в іншому випадку, якщо спостерігається ситуація, що SDR утримується менше, ніж розміщено, то сплачуються відсотки на дефіциті. Предмети Угоди також дозволяють анулювання спеціальних Прав запозичення, але ця умова ніколи не була використана. МВФ не може розподілити SDR для себе.

Випуск СДР здійснюється у вигляді кредитових записів на спеціальних рахунках у МВФ. Країна стає власником певної кількості СДР, не надаючи ніякого еквівалента у золоті чи валюті. Розподіл СДР між країнами не є формою кредитування, на них не поширюються принципи терміновості, повернення та платності. СДР використовуються лише на рівні урядів через центральні банки та міжнародні організації. Їх держателями не можуть бути приватні особи та банки.

    План створення СДР був прийнятий  у вересні 1967р. на спеціальній сесії МВФ у Ріо-де-Жанейро. На початку свого існування одиниця СДР прирівнювалася за вартістю до 0,888671 г чистого золота (або 1 унція золота = 35 СДР), тобто одиниця СДР була прирівняна до 1$.

   Після падіння системи Bretton Woods в 1973 SDR було перевизначене як споживчий кошик валют, що сьогодні складається з ЄвроЯпонської єниФунт стерлінгів і Долара США. Склад кошика переглядається кожних п'ять років, щоб переконатись що вона відображає відносні значення валют у світовій торговій та фінансовій системах

Вартість 1 СДР у 2011–2015 рр.: 0.6600 (41.9%) USD, 0.4230 (37.4%) EUR, 12.1000 (9.4%) JPY (японська єна), 0.1110 (11.3%) GDP (фунт стерлінгів).

Сьогодні існує 21,4 млрд. СДР (приблизно 29 млрд. $).    

Процентна ставка СДР, яка змінюється щотижня, є середньозваженим прибутком на короткострокові фінансові інструменти на національних валютних ринках п'яти країн, чиї валюти входять до кошику СДР. Фінансові інститути, за основі яких здійснюється розрахунок, були переглянуті у 1995 році і тепер лишаються незмінними. Вони включають:

- ринковий дохід на 3-місячні казначейські векселя США ,

- 3-місячна міжбанківська ставка по депозитах  в Німеччині,

- 3-місячна ставка на депозитні сертифікати в Японії,

- 3-місячна ставка на казначейські векселя у Франції,

- ринковий дохід на 3-міс. казначейські векселя Великобританії.

Члени МВФ можуть використовувати СДР за бажанням у різноманітних операціях.  Це включає угоди "за домовленістю" (обмін СДР на інші грошові активи на умовах "спот"), а також взаємні операції між ними та з іншими утримувачами СДР. Також, СДР використовується у діяльності відділення МВФ, пов’язаного з розширеним фінансуванням структурних змін.

Однією з основних цілей МВФ є розширення та збалансування розвитку міжнародної торгівлі, що потребує відповідних  резервів. Якщо МВФ відчує глобальну потребу у резервах, він може доповнити існуючі резерви шляхом розміщення СДР. Час та розмір такого розміщення визначаються Радою Керуючих. МВФ може створювати безумовну ліквідність через розміщення СДР у всіх країнах-членах відповідно до розміру їх квот. Останнє розміщення відбулося 1 січня 1981р., коли 4,1 млрд. СДР було розподілено між 141 країнами.  На сьогодні більше 1/5 країн-членів МВФ не отримували розміщення СДР, тому що вони приєднались до МВФ після останнього розміщення СДР. Також існують країни, що брали участь не в кожному розміщенні СДР.   У вересні 1997 року Виконавча Рада прийняла резолюцію, яка пропонувала IV Поправку до Статей Угоди МВФ, яка дозволить майбутнім учасникам отримати спеціальне одноразове рівноправне розміщення СДР, яке подвоїть поточний рівень сукупного розміщення СДР та збільшить вдвічі частку кожної країни у розміщенні СДР до 29,32%.       

  Зараз розглядається кілька шляхів розширення функцій СДР як міжнародного ліквідного засобу:

1) оптимістична модель розвитку СДР (позиція МВФ та його виконавчого директора):

- пропонується використовувати СДР не лише офіційними власниками, а й приватними особами, що сприятиме розвиткові приватного ринку та відповідного визначення їх вартості на цьому ринку. Це могло б сприяти закріпленню за СДР такої важливої функції як "якоря" валютної системи та її міжнародного резервного активу, що і передбачалося ІІ Поправкою до Статей Угоди МВФ 1978р.;

- здійснення регулярних помірних емісій СДР з метою сприяння задоволенню зростаючого глобального    попиту на резерви та її використання ширшим колом економічних суб'єктів.

2) песимістичний варіант розвитку СДР (позиція представників Каліфорнійського університету Дж.Френкля та  Б.Ейхенгріна):

- у найближчому майбутньому передбачається ймовірність посилення гнучкості валютних курсів та мобільності капіталу, роль СДР згодом послабиться;

- у середньостроковому майбутньому попит на СДР у Європі буде невеликим;

- на більш далеку перспективу (50 років) поява світових валютних блоків або єдиної глобальної валюти теж не викличе нового попиту на СДР.

    Одним із варіантів підвищення ролі і значення СДР є внесення поправок до Статей Угоди МВФ для того, щоб:

1) надати можливість комерційним банкам визнати СДР та застосовувати їх у своїх операціях;

2) Світовому Банку затвердити СДР як облікову одиницю у своїх операціях з позичками;

3) для урядів (країн) - учасників МВФ здійснити емісію СДР-деномінованих облігацій, застосувавши механізми, аналогічні тим, що здійснювалися при подібних операціях з ЕКЮ.

 

24. Міжнародний валютний фонд: функції, механізм діяльності, основні програми.

 

МВФ був створений разом з Бреттон-Вудською системою у 1944 році для того, щоб всіляко сприяти стабільності валютних відносин між країнами шляхом надання кредитних ресурсів.

З 1947р. МВФ має статус спеціальної установи ООН. Кількість членів-182(1999). Він задумувався спочатку як механізм нагляду за системою фіксованих валютних курсів, з часом трансформувався в найбільш впливову міжнародну організацію, яка регулює між. макроекономіку. Структура: Рада управляючих, Тимчасовий комітет, Виконавча рада, Керівництво, Персонал.

Завдання:

 - сприяння міжнародному валютному співробітництву через постійно діючий механізм консультацій та співробітництва у вирішенні валютних проблем,

 - полегшення розвитку і збалансованого зростання міжнародної торгівлі і тим самим сприяння підтриманню високого рівня зайнятості і реальних доходів;

 - сприяння стабільності курсів валют, забезпечення впорядкованих відносин у валютній галузі,

 - недопущення конкурентного знецінення валют; надання допомоги у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями держав-членів;

 - усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток між. торгівлі; надання державам-членам коштів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжного балансу без застосування заходів, що завдають шкоди націон. або між. розвитку.

Функції.

Три основні:

1.нагляд,

2.фінансова допомога,

3.технічне сприяння.

Нагляд - функція МВФ, яка передбачає його право здійснювати жорсткий нагляд за політикою країн-членів в галузі встановлення валютних курсів і пов’язаною з нею макроекономічною політикою.

Фінансова допомога – використання фінансових ресурсів МВФ країнами-членами, які відчувають труднощі з фінансуванням платіжного балансу і які представили в МВФ програму реформ, яка показує наміри уряду по подоланню цих труднощів. Фінансова допомога здійснюється за рахунок власних фінансових ресурсів, а також запозичених ресурсів.

Технічна допомога - сприяння МВФ країнам-членам в області грошової, валют. політики і банківського нагляду, бюджетної і податкової політики, статистики, розробки фінансового і економічного законодавства і підготовки кадрів.

Ресурси фонду формуються шляхом внесків держав. Кожна держава-член має відповідним чином розраховану квоту (внесок), від розміру якої залежить кількість голосів країни у Фонді: кожна держава-член дістає 250 голосів незалежно від розмірів її квоти плюс 1 голос на кожні 100тис. СДР її квоти.

Таким чином, величина квоти визначає можливості країни впливати на політику організації. Цим же визначається і обсяг кредитів, які держава-член може отримати від Фонду.

Вступ до МВФ пов’язаний з певними валютними “витратами” . Чверть свого внеску країна повинна внести у вільно конвертованій валюті, решту - в національній. Внесена валюта може бути в будь-який момент і без всяких умов викуплена країною за національну валюту для здійснення платежів за своїми зовнішніми зобов’язаннями. Валютна частина внеску являє собою фактично частину вал. резервів країни.

Існує 7 видів кредитів МВФ:

1)резервний (stand-by): видаються траншами, які складають 25% від квоти, яку має  країна в МВФ. Носять короткостроковий характер і надаються для фінансування дефіциту платіжного балансу. Процентна ставка – 3,25% щорічно. Термін погашення – до 5 років.

2)механізм розширеного фінансування (EFF). Надаються для підтримки середньострокових кредитних програм (3-4 роки), вирішення структурних проблем економіки. Процентна ставка – 4,5%. Строк надання – до 10 років.

3)механізм компенсаційного та надзвичайного фінансування. Надаються внаслідок різкої зміни кон’юнктури світових товарних ринків. Це відбувається у 2-х випадках – зменшення доходів від експорту країни чи збільшенні цін на імпорт зерна. Надається на 5 років. Процентна ставка – 3,25%.

4)кредити фінансування системних трансформацій (перетворень). Надавався з 1993 по 1995 року для країн, які перейшли на світові ціни (Східної та центральної Європи). Застосовується для перехідних країн.

5)механізм фінансування буферних запасів. Видаються міжнародним товарним асоціаціям для підтримки цін на товари, по яким укладаються угоди.

6)(для найвідсталіших країн) механізм фінансування структурної перебудови: надається на термін до 10 років і процентна ставка – 0,5%.

7)(для найвідсталіших країн) механізм розширеного фінансування структурних перебудов – надається строком на 3 роки під 0,5%.

 

47. Сутність та форми прояву міжнародних економічних відносин.

міжнародні економічні відносини — це особлива форма суспільно-виробничих зв’язків між окремими державами, між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.  

Розвиток і поглиблення міжнародного поділу праці, участь у ньому практично всіх країн сучасного світу створює систему взаємної економічної залежності, що породжує різні форми міжнародної взаємодії, у межах яких складаються економічні відносини між суб'єктами світового господарства.

Основні форми міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля товарами і послугами; рух капіталів і закордонні інвестиції; міграція робочої сили; науково-технічний обмін; міждержавна кооперація виробництва і розвиток інтеграційних процесів; валютно-фінансові відносини.

Зовнішньоторговельний обмін товарами — найважливіша складова частина світових економічних відносин. Він здійснюється шляхом вивезення й реалізації на зовнішньому ринку товарів спеціалізованого виробництва (експорт) і ввезення через кордон товарів, які неможливо чи нераціонально виробляти в даній країні (імпорт). Загальна сума експорту й імпорту складає зовнішньоторговельний оборот із закордонними країнами. Активність участі у світовій торгівлі свідчить про рівень економічного розвитку країни. Показниками такої активності, є, по-перше, експортна квота, тобто відношення обсягу експортованих товарів і послуг до внутрішнього національного продукту; по-друге, структура експорту, тобто питомі ваги експортованих товарів по видах й ступенях їхньої переробки; структура експорту дозволяє судити про сировинну або індустріальну спеціалізацію країни; по-третє, структура імпорту, що свідчить про ступінь залежності країни від зовнішнього ринку і про рівень розвитку галузей національної економіки.

Участь країни в міжнародній торгівлі впливає на стан її сукупного попиту. Зростання експорту збільшує зайнятість і доходи, а отже, і сукупний попит з урахуванням мультиплікаційного ефекту. У той же час збільшення сукупного попиту означає зростання попиту на імпортні товари. Імпорт же означає відтік коштів за кордон і скорочення загального попиту. Дія такого складного механізму описується концепцією мультиплікатора зовнішньої торгівлі, аналогічного до інвестиційного мультиплікатора Кейнса.

Зовнішня торгівля — об'єкт активного державного регулювання, здійснюваного в рамках зовнішньоторговельної політики. Можливі два основних її варіанти: протекціонізм і політика вільної торгівлі, що на практиці застосовуються в різних сполученнях. Існує відпрацьований інструментарій зовнішньоторговельної політики, що включає митні тарифи, імпортні квоти і мита, нетарифні бар'єри.

Для регулювання відносин між країнами в сфері зовнішньої торгівлі створені міжнародні організації: Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та ін.

Важлива форма сучасних зовнішньоекономічних відносин — міжнародна міграція капіталу. Широко поширеним у сучасних умовах є зустрічний рух капіталів між країнами, коли кожна з них одночасно — і експортер, і імпортер. Капітал може мігрувати в підприємницькій формі й у формі позик і кредитів. Вивезення підприємницького капіталу здійснюється у вигляді прямих і портфельних інвестицій, що мають місце як на макрорівні у вигляді міждержавного переливу капіталів, так і на мікрорівні у вигляді внутрішньокорпораційних капіталовкладень, зокрема в межах транснаціональних корпорацій.

Важливе значення для переміщення капіталів має оцінка сформованого у країні, що приймає капітал інвестиційного клімату, тобто ситуації, що визначає умови вкладення іноземних інвестицій. Ця ситуація характеризується різного роду інвестиційними ризиками: політичним, фінансовим, зовнішньоторговельним, виробничим. Створення сприятливого для іноземних капіталовкладень інвестиційного клімату дозволяє розв'язати багато проблем економічного розвитку: залучення сучасного устаткування і технологій, підготовка і навчання робочої сили, створення конкурентного середовища для місцевих виробників, а в стратегічному плані — подолання кризових ситуацій і забезпечення економічного зростання.

Починаючи з 90-х років XX в., поряд з міграцією капіталів значного поширення набула міграція трудових ресурсів, тобто переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу. Причина міграції — нерівномірність економічного розвитку, що породжує різницю в ситуаціях на ринку праці: в одних країнах і регіонах виникає праценадлишкове населення, тоді як в інших відчувається недолік робочої сили. Суттєвий чинник — національні розходження в заробітній платі. Міграція працездатного населення включає два основних потоки: еміграцію, тобто виїзд із країни в пошуках ефективних, раціональних умов застосування праці, і імміграцію — в'їзд у країни, що відчувають недолік трудових ресурсів. Одна із закономірностей сучасної міжнародної міграції — значне і постійне збільшення масштабів і залучення в неї дедалі більшого числа країн. Це явище стає типовим у соціально-економічному житті сучасного суспільства. У міграційних потоках чітко простежуються два їхні основні різновиди: міграція некваліфікованої і малокваліфікованої робочої сили, яка використовується на важких, шкідливих і малопривабливих для місцевого населення видах робіт, і міграція науково-технічних кадрів, яких приваблюють більш вигідними умовами праці й оплати, так званий відплив умів.

Вплив міграції на ринок праці, добробут населення, фінансове становище різних країн неоднозначний й суперечливий. Він складається з виграшів і втрат для самих мігрантів і для країн, з яких вони емігрують і куди іммігрують. Будучи необхідним елементом системи міжнародних економічних відносин, міграція трудових ресурсів має потребу у певному опорядкуванні й регулюючому впливі. Законодавство багатьох країн включає і продовжує збагачуватися нормами, покликаними керувати міграційними потоками. Регулювання здійснюється і на міждержавному рівні в рамках інтеграційних угруповань і на рівні міжнародних організацій, зокрема, спеціалізованої установи ООН — Міжнародної організації праці (МОП).

Найбільш розвинутою й комплексною формою, у якій втілюються сучасні міжнародні економічні відносини, є процеси зближення і взаємопроникнення національних відтворювальних структур, що дістали назву економічної інтеграції. Вона виступає як найвища форма прояву інтернаціоналізації господарського життя, як результат високого рівня міжнародного поділу праці і коопераційних зв'язків. Міжнародні економічні зв'язки на всіх рівнях у такому випадку стають настільки міцними, що можна говорити про формування єдиного міждержавного господарського організму.

У сучасних умовах інтеграційні процеси мають здебільшого регіональний характер. У Європі — Європейське Економічне співтовариство (ЄЕС); у Латинській Америці — Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) і Центрально-американський загальний ринок (ЦАЗР); в Африці — найбільш велике інтеграційне об'єднання. Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС) в Азії — Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін. Інтеграційні процеси набувають різних форм, що еволюціонують від простіших до складніших. Найбільш проста — зона вільної торгівлі, у рамках якої скасовуються торгові обмеження і бар'єри і забезпечується вільне переміщення товарів із країни в країну.

Митний союз припускає, крім вільної торгівлі між країнами, що до нього входять, встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики стосовно третіх країн.

Загальний ринок передбачає поряд з вільною торгівлею і єдиним зовнішнім тарифом щільне переміщення капіталів і робочої сили, а також узгодження економічної політики.

Нарешті, найбільш розвиненою формою міждержавної економічної інтеграції є економічний союз, у якому, окрім іншого, передбачається загальна економічна і валютно-фінансова політика.

Результатом інтеграційних процесів стає створення цілісних-регіональних господарських комплексів з єдиною валютою, інфраструктурою, загальними економічними пропорціями, фінансовими фондами, загальними наднаціональними чи міждержавними органами керування.

 

 


21.06.2014; 01:30
хиты: 208
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь