Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів. Це процес, який приймає форму міждержавних угод і регульований міждержавними органами.
Концепції регіональної економії інтеграції з’явилися в 50-х роках, коли процеси РЕІ набули значного розвитку.
1) Концепція ринкової школи інтеграції.
Ця концепція базується на принципі свободи торгівлі та невтручання держави в економіку. Ця концепція використовує принцип того, що ринок – це найкращий регулятор економіки. Для представників цієї концепції ідеали інтеграції – це вільна конкуренція та вільні дії ринкових сил.
Повна інтеграція за даною концепцією – це однакові умови руху товарів та факторів виробництва.
У 1953 році французький економіст Арон писав, що дві національні економіки вважаються найбільш інтегрованими якщо угода між резидентами двох країн ідентична угоді між резидентами однієї країни.
На думку представників цієї концепції, втручання держави в економіку веде до дезінтеграції країн. Повна інтеграція досягається шляхом відміни втручання держави в економіку. Однією із головних ознак такої інтеграції – це наявність золотого стандарту та повна конвертованість валют, що забезпечує єдність ринку, ціни та розрахунків між резидентами як однієї країни, так і двох та більше країн.
2) Ринкова інституціональна школа інтеграції.
Представники цієї школи – це відомий економіст Велаз та Даніель Джон.
Ця концепції вперше започаткувала подвійний підхід до визначення РЕІ. Її вони розглядають з одного боку, як процес, а з іншого – як відношення. Як процес, економічна інтеграція включає заходи, метою яких є ліквідація дискримінації між господарськими одиницями. Інтеграцію як відношення можна подати у вигляді відсутності тієї чи іншої форми дискримінації іноземних партнерів.
Сутність економічної інтеграції з точки зору цієї концепції полягає у встановленні міжнаціональних правил економічної діяльності, які ведуть до розвитку економічних зв’язків між країнами. Таким чином можна сказати, що ця концепція стоїть посередині між класичним підходом про саморегуляцію ринку та кейнсіанськими поглядами про абсолютну необхідність його регулювання з боку держави.
3) Структурна концепція РЕІ.
З’явилася в 60-х роках, коли розвивалася західноєвропейська економічна інтеграція.
На думку її представників вільний рух товарів та факторів виробництва веде до нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів країн. Основний представник – Альфред Маршал (“Основи політичної економії”). Він писав, що інтеграція в розумінні як відсутність дискримінації у міжнародній торгівлі та руху факторів виробництва – це ще не інтеграція; справжня інтеграція – це інтеграція національних економік, а не лише тільки ринків.
На думку представників цієї концепції, економічна інтеграція можлива тільки на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних економік. Маршал писав, що повне завершення інтеграції – це так званий простір солідарності, тобто так звана цілковита сітка економічних зв’язків між економіками, які раніше були відокремленими.
Представники цієї концепції розглядаються інтеграцію як глибокі структурні перетворення в економіці країн, в результаті яких має з’явитися якісний синергізм.
4) Дирижистська школа інтеграції.
Представники цієї школи – це такі економісти як Купер, Джон Кіндер, Алекс Філіп. Цю концепцію можна віднести до неокейнсіанського підходу до МЕІ. Представники цієї школи недовіряють ринковому механізму в процесі розвитку інтеграційних процесів.
Ця концепція базується на державному регулюванні економічних процесів, їх гаслом є “керованій економіці немає альтернативи”. Ця школа розглядає інтеграцію як ліквідацію дискримінації між економічними агентами країн, і координацію спільної економічної політики досить широких масштабів, для забезпечення здійснення основних економічних напрямків розвитку країни.
Ця концепція вважає, що для повної інтеграції необхідний не тільки вільний рух товарів та факторів виробництва, а й координація макроекономічної політики держав, яка повинна пом’якшити нерівномірність економічного розвитку країн. Кожна країна-член інтеграційного об’єднання повинна відмовитись від самостійного проведення зовнішньоекономічної політики і передати ці функції наднаціональним інститутам.
