Вироблено методи, що допомагають реалізувати процес послаблення конфронтації між політичною владою та інтересами притиснутої частини суспільства, а отже, звести політичну орієнтацію опозиції до неконфліктного рівня.
До таких методів належать:
1. соціальне маневрування - перерозподіл частини суспільного продукту в інтерсах опозиції. В Стародавньому Римі це були безплатна роздача хлібу та безплатний прохід жебраків на гладиаторські бої ("хлеба и зрелищ!"). У нас це т.з. соціал, безкоштовна медицина (погана). Це клапан, за допомогою якого випускають пар.
2. політичне маневрування:
- виявлення можливостей політичного компромісу між сторонами-опонентами;
- це і підміна засобів досягнення мети (наприклад, декларується одне, а робиться зовсім інше під прикриттям оцієї модної продекларованої ідеї);
- зміна політичного лідера (голодували студенти і кричали: "Геть Масола, Кравчука!" - 1990 рік; Масола, як кістку, кинули на відкуп).
Або відправляють у відставку уряд, або Президент розпускає парламент, а сам (такий хороший) лишається при владі.
Негативний бік політичного маневрування - тимчасовий характер заходів. Очі замилювати можна недовго. Але можна примусити народ звикнути до такого стану речей...
3. політичне маніпулювання - цілеспрямований вплив на суспільну свідомість посередництвом перш за все засобів масової комунікації (пропаганда).
Великим "внеском" ЗМІ є "створення образу ворога".
Отже, ЗМІ в даному випадку є засобом маніпулювання. А якщо це засіб, то про яку "четверту владу" можна серйозно говорити. Політику роблять не ЗМІ, не вони є владою, а ті, хто за ними стоїть та їх утримує або фінансує, підживлює.
4. інтеграція контреліти. Контреліти виникають у результаті неправильної кадрової політики, що призводить до того, що нестандартно мислячі люди є ізгоями в суспільстві. Не потрапивши до складу політичної еліти, вони накопичуються на т.з. "протилежному полюсі", одночасно розгортаючи антиурядову активність (наприклад, дисидентський рух) взагалі є сенс не допускати взагалі виникнення контреліти, але якщо вона вже є, то треба її легалізувати, тобто інтегрувати в політичну еліту (не можеш боротися - очолюй!). Насправді кінцеві результати її діяльності не будуть розходитися з владними. Вся суть полягає в тому, що ці люди прагнуть влади і все. Тому треба контрелітарних представників включати до керівництва державою.
!!5. послаблення "системної опозиції". Системна опозиція на відміну від контреліти, ставить собі за мету повну дестабілізацію існуючої системи та створення своєї. Тому політичне керівництво повинно докладати максимальних зусиль, щоб "системну опозицію" послабити.
- перехопити ініціативу і свої руки;
- розкрити корисливі інтереси членів опозиції;
- показати неможливість досягнення цілей, які ставить перед собою опозиція;
- формувати недовірливе ставлення до опозиції;
- створити "рокольницькі групи" в складі опозиції, працевлаштування" їх у владні структури (підкуп);
- ненасильницьке ліквідування опозиції (включення її до органів влади, залучення до розробки ріщень);
- нейтралізація лідерів опозиції (дискредитація, створення слідчих депутатських комісій).
6. силовий тиск - це може бути і відкрита диктатура (репресії, заборона опозиційних партій), а можуть бути непрямі методи тиску (економічні, соціальні).
