Сільське господарство є однією з найголовніших галузей народного господарства України. Про це свідчить історичний досвід та великий природний потенціал країни.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про ціни та ціноутворення», ціни,що застосовуються в народному господарстві, розділяють на: вільні, державні фіксовані та регульовані. Вільні формуються під впливом ринкової конюктури. Державні фіксовані та регульовані ціни знаходяться під контролем відповідних державних органів влади і встановлюються на продукцію галузей, що мають соціальну спрямованість та монопольних підприємствах[2].
Також є необхідним виділити ще декілька видів цін, що обслуговують аграрний ринок. За роздрібними цінами продукцію реалізують кінцевим користувачам. У зв’язку з великою кількістю учасників ринку та значною конкуренцією роздрібні ціни переважно формуються під впливом попиту і пропозиції та використовуються для реалізації продукції на ринку, населенню та у власних торгових мережах.
Тарифи на послуги для сільського господарства встановлюються на загальних підставах. До них відносяться тарифи на електроенергію, газ, зв'язок, вантажні перевезення та інші послуги, постачальниками яких є монополісти. Ціни на послуги монополій фіксовані і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Ціни на засоби виробництва формуються постачальниками у вільному режимі. За закупівельними цінами державні і кооперативні організації закуповують продукцію у колективних, державних, селянських(фермерських ) господарствах та населення. Вони є нижчими за вартість сільськогосподарської продукції.
Оптові ціни використовують організації-трейдери, підприємства громадського харчування та великі торговельні мережі, які закуповують великі обсяги продукції, можуть значно впливати на ринок і вимагати суттєвих знижок у товаровиробників. Оптові ціни на сільськогосподарську продукцію виступають проміжними цінами між закупівельними та роздрібними й істотно впливають на формування ціни кінцевого продукту. Трансфертні ціни обслуговують внутрішньогосподарські розрахунки і встановлюються на вирощені корми для тваринництва, сировину для власної переробки, послуги допоміжних виробництв і т.п. Світові ціни обслуговують експортно-імпортні операції та формуються по цінам великих експортно-імпортних операцій, виступаючи основою для встановлення внутрішніх цін[3].
Цінова політика підприємства може бути спрямована або на збереження вже досягнутого рівня прибутковості, або на його максимізацію. Обов’язковою умовою ефективної цінової політики підприємства є врахування не тільки внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію, а й цін світового ринку.
Підприємства можуть використовувати такі способи ціноутворення:
- спосіб «закріплення на ринку». Передбачає встановлення низьких цін на нові види продукції з метою закріплення на ринку. Водночас це забезпечує розширення виробництва даної продукції та зниження витрат на одиниці продукції;
- спосіб «зняття вершків». Застосовуються до нових видів продукції,які мають унікальні властивості і захищені патентами. Зі зменшенням попиту цін на цю продукцію знижують для залучення іншої групи споживачів, які не могли собі дозволити її раніше придбати;
- спосіб «знижок із цін» направлена на прискорення обігу і збільшення обсягів продажу. Прикладом такого способу є знижки за платежі готівкою, сезонні знижки, знижки за кількість закупленого товару тощо.
- спосіб «опортуністичного ціноутворення». Застосовується до товарів кількість яких даний момент, у конкретному місці недостатня, щоб задовольнити високий попит на них. У такому разі споживач не має вибору і тому готовий платити високу ціну за ці товари;
- спосіб «географічної ціни». Використовуються у тих випадках,коли ціна продукту значною мірою залежить від витрат на її доставку до місць споживання і передбачає встановлення неоднакових цін для споживачів у різних регіонах країни. Цей спосіб застосовують для тієї сільськогосподарської продукції, яка мало транспортабельна і швидко псується. [4]
38.