Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині 80-х і початку 90-х рр. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін. передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки (зокрема, проведення політики “дорогих грошей”), опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціоналізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує увагу, насамперед, на досягненні фінансової стабілізації. Ця концепція дає загальні рекомендації усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від того, на якому рівні соціально-економічного розвитку перебуває та чи інша країна.
При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна “шокова терапія”. За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії.
На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуаліст- ської (від англ. gradual — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення можливого обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельності вважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Серед “градуалістів” виділяються “еволюційні” (які вважають доцільним еволюцію наявних структур) та “помірні” (які схиляються до державного втручання в економіку). Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї. Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Окремі теоретики інституціоналізму, як, наприклад, представник неоінституціоналізму Д. Норт, як основну інституціональну зміну розглядають приватизацію.
Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доході
в, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, є невід’ємною частиною технологічної структури народного господарства, тому анти- трестівська політика вважається недоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.
Найбільш антигуманною серед названих моделей є концепція, яка базується на переважанні індивідуального егоїзму та індивідуальних цінностей, які панували на нижчій стадії капіталізму, а в кінцевому рахунку — на домінуванні біологічної сутності людини. Її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, різкої поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичного варіанту реформ, відбулися значні скорочення соціальних витрат, масове зубожіння населення. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.
