Орієнтована на розвиток імпортозамінного виробництва. Ця стратегія відіграла важливу роль в економічному прогресі деяких країн, що розвиваються, оскільки сприяла диверсифікації господарських структур: у багатьох країнах було створено нові виробництва (галузі), за багатьма важливими позиціями зріс рівень самозабезпечення. Однак динамічна й ефективна стадія імпортозаміщення не може довго тривати. У багатьох країнах, які роблять ставку на імпортозамі- щення виробництва як основну лінію модернізації економіки, неминуче настає криза. Її спричинюють «тепличні» умови існування національної економіки, заснованої на політиці протекціонізму, дешевих кредитів, відсутності конкуренції з боку іноземних фірм та ін. Тому, загалом, стратегія імпортозаміщення не сприяє докорінному посиленню ролі країн, що розвиваються, у світовому господарстві. Крім того, заміна імпорту власним виробництвом часто не послаблює залежність від зовнішніх чинників, а навіть посилює її.
Усе це зумовлює особливості побудови ринкової економіки, поглиблення диференціації країн, що розвиваються. Відчутно посилилася вона у 80-х — на початку 90-х років XX ст., що було наслідком сукупності багатьох соціально-економічних, політичних та інших чинників.
Латиноамериканські країни на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджальне зростання експорту. У результаті темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішньоекономічних проблем. Всю увагу уряди цих країн перенесли на внутрішньоорієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисловість для задоволення внутрішнього попиту з використанням високих торговельних бар'єрів. Це негативно вплинуло на конкурентоспроможність продукції латиноамериканських НІК і зменшило у результаті їхні можливості щодо обслуговування свого величезного зовнішнього боргу, більша частина якого «проїдалася», а не йшла на виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі відсоткові ставки долара, що ще більше підвищили вимоги з обслуговування боргу цих країн, глибока рецесія того часу в США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн і відповідно зниження цін на нього. Це призвело до того, що платежі з обслуговування зовнішнього боргу НІК латиноамериканського регіону різко зросли щодо експортних надходжень. За такої політики технологічне відставання країн значно посилювалося.
