В історії розвитку суспільної думки епохи Київської Русі можна виділити 3 етапи:
1 етап – від зародження К.Р. (9ст) до 70рр. 11ст. – х – зується значними успіхами держави в економічному і культурному житті, в галузі міжнародних відносин.
2 етап – від 70рр. 11ст до 20рр. 12ст. Х – зується відображенням у суспільній думці соціальних суперечностей. У цей період в розвитку дух. життя К.Р. переважають 2 мотиви: занепокоєність майбутнім нашої держави перед реальною загрозою іноземних завоювань.
3 етап – друга чверть 12ст – сер. 13ст., коли створюються 15 відносно самостійних князівств, що за розвитком економіки і культури були на рівні передових держав Європи.
Філософське знання за часів К.Р. х-зується як своєрідний морально – філософський – теологічний синкретизм. Важливу роль відігравало філософське обґрунтування політики. Філософія виникає як усвідомлення поступового державного розвитку, осмислення соц. – екон., пол. проблем.
Філософія доби К.Р. мала християнський характер. Розвиток філософської думки у К.Р. в межах християнського віровчення демонструють твори церковно – богословського х – ру: проповіді, повчання. ( Повість врємєних літ – Нестор, Слово про закон і благодать – Іларіон). Ф-я К.Р. є відображенням переходу від міфологічного до релігійного, від релігійного до філософського рівня світогляду.
У Києво – Могилянській академії (Петро Могила) вперше в Україні філ. – ю викладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читали були значною мірою схоластичними.
Видатні професори К – М. академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом. В другій пол. 17ст К-М академія стає головним центром культури і освіти в Україні, центром наукових сил, що боролися проти католицизму, уніатської церкви. Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філософії в різні роки 17 ст. були Канонович – Горбацький, Гізель, Короковський, Баранович, Яворський, 18ст – Прокопович, Левицький, Миткевич, Дубневич. Курс філософії (в якому панували ідеї Арістотеля) поділявся на 3 частини: логіку, фізику і метафізику. Центральними проблемами логіки були 3 дії розуму: поняття, судження і висновок. 1 розд. Поняття – властивість термінів, категорій. 2 розд. Судження – визначення імені, мови, висвітлюється питання про матерію і форму судження. 3 розд Третя дія розуму – розглядалися питання про силогізм та його фігури, присвячений доказам і висновкам.
У Г.Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов’язана ідея “сродної праці” Сковороди “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”.
Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.
Онтологізм Г. Сковороди базується на розумінні Буття, що є ширшим за онтологічне потрактованого християнського Бога. Пізнання цього Буття не ототожнюється із спокутуванням гріха на рівні одиничного людського існування. В своїй онтологічній філософії Сковорода писав про дві натури і три світи.
Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. Невидима натура існує лише у видимій. Тобто обидві натури невід'ємні, взаємопов'язані.
Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.
Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елементи — вогонь, повітря, вода й земля.
Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє.
У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання.
Сковорода розрізняв процес праці та її результат. Внаслідок праці створюються продукти для живлення,які мають просте призначення - підтримувати життя. Насолода процесом живлення не є істиною людського насолодою. Істинна насолода – в насолоді самим процесом праці, бо приносить тільки «сродну працю». Таким чином в свої філософській концепції сродної праці Сковорода за основу людського щастя вважав перетворення праці в первинну потребу і у вищу насолоду. Участь в «сродном труде», на думку Сковороди, визначає міру реалізації людиною особистого покликання і суспільної корисності.
